Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2501
Творів: 45174
Рецензій: 88355

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Фентезі

Людина Зеро Частина друга - Неофіт 5

© Олександр, 06-02-2018


Ніхто не засміявся на цей жарт: Василь роздивлявся бруківку й розмірковував про примхи долі, яка таке витворяла з ним; Дамодар сперся на скелю й кусав нігті, позираючи то на Галю, то на Василя; жінка ходила вздовж колони, теребила амулет і тихенько хихотіла.
Індус нарешті перестав гризти пальці й торкнувся Василевого плеча:
- Мені треба де в чому тобі зізнатися, - сказав пошепки він.
- Щось термінове?
- Так, - Дамодар зам’явся. - Мм... Я тоді в приймальні не все розповів про себе.
- Та я ж особливо й не розпитував - всього лишень ім’я та хобі.
- От і я про хобі. Мені дійсно подобається в’язати макраме, але є ще одне - хоча це скоріше хвороба: я - клептоман.
- І яке це відношення має до нашого бажання забратися звідси? - Василь відчував, що відповідь не забариться, тому навіть трохи підвівся.
- Поки ви з Галею сперечалися, я непомітно стягнув зі столу оце. - Дамодар з-під сорочки витяг мобільник.
- Про що ви тут шепочетеся? - почулося поряд. - А це що - я його вже десь бачила? - Поки Василь переварював новину, жіноча рука вихопила мобільника з рук індуса й ненароком натиснула зелену кнопку.
За її спиною відразу ж відчинилися двері ліфта.
- О! А хтось казав, що забув його в приймальні - це що, такий жарт? - Галя з осудом подивилася на Василя.
Той переглянувся з індусом і заїкаючись, відповів:
- Мені здавалося, що я залишив його на столі, але виявилося, що він просто випав у мене з кишені. Дамодар замітив і підняв. Ніяких жартів, повір.
Жінка ще раз подивилася на Василя, потім на Дара:
- То чого ж ви чекаєте? Поїхали вже, чи що? - І першою зайшла до ліфта.
Чоловіки перезирнулися між собою, пройшли за Галею і Василь мовчки натиснув на перший поверх.
Після того, як ліфт зупинився, перед очима путівників постав довгий коридор з рядами дверей по обидві його сторони. Стелі видно не було, як освітлювався коридор, теж залишалося загадкою, бо здавалося, що світло випромінюється прямо зі стін. Жоден звук, окрім схвильованого дихання супутників, не долітав до Василевого вуха.
Першою оговталася Галя:
- І куди це ми приїхали?
- Я наче натискав на перший поверх - думав, що приймальня саме там.
- Думав? Тобто, ти не знав напевне? Василю, а ти дійсно Головчорт, за якого себе видаєш? - Галина, примружила очі, наче намагалася поглядом просвердлити у Василевій голові дірку й витягти назовні правду. - Чого мовчиш?
- Галю, я все розповім - дай тільки спочатку дістатися приймальні. Може на нульовому вона? - Василь вже хотів натиснути кнопку з нулем, але втрутився Дамодар.
- Ми навіть не роздивимося, що тут? Якщо вже приїхали, то куди спішити - Василь ще встигне виправдатися.
По цих словах він залишив ліфт і через мить вже штовхав перші двері. Вони, як на диво, відчинилися й індус після невеличкої паузи зайшов до кімнати. Галина теж підбігла туди, гмикнула і зникла слідом за Дамодаром.
- Та що це з вами? - здивувався Василь. - Хто ж так роздивляється? А раптом там щось небезпечне, а ви - трах-тарах, штовхнули, заскочили.
Все це він бурчав по дорозі до кімнати, в якій зникли його супутники.
- Хіба так проводять розвід-ку, - його слова поволі затихали, бо в кімнаті, яка була напрочуд великою, Василь побачив навколо невисокого стола ряд крісел, в одному з яких вже зручно вмостилася Галя. Дамодар стояв біля дальньої стіни й роздивлявся на ній щось.
- Нарешті хоч трохи можна відпочити, бо з вашими мандруваннями вже й ноги болять,- озвалася Галя. - Ще б ліжко, та попити й поїсти заодно й можна це Пекло вважати Раєм.
Василь переступив поріг, озирнувся.
На стіні висіла велика панель, яка можливо виконувала функцію монітора. В кутку стояла шафа з багатьма шухлядами. Василь витягнув одну й побачив декілька мобільників, майже таких, як і у нього. В другій та третій теж лежали вони.
Далі Василь не став дивитися, взяв два прилади й підійшов до Дамодара, який  роздивлявся цифрову панель.
- Як ти думаєш, що це може бути? - перепитав індус.
- Хто знає! Може сейф, може ще одні двері, а може ні те, ні друге.
- Ех, знаття б який код!
- Не чіпай ти його! Вважатимемо, що нічого не бачили. Я ось важливіше знайшов - тепер у кожного буде свій мобільник. Зелена - це, мабуть, виклик ліфта, про жовту не знаю, а червона... - Василь натиснув клавішу й відразу завила сирена. Перелякана Галя скочила з крісла:
- Що це?
Василь натиснув у себе на мобільнику клавішу скасування і сирена замовкла.
- Це була демонстрація дії червоної кнопки - нею ви зможете викликати мене. А сирена - мелодія виклику. Треба буде якось встановити інший, бо цей дуже голосний та тривожний. Я так розумію, що ми знаходимося в якійсь кімнаті для чергування, чи відпочинку. Пульти, монітори, крісла та оця кодова панель...
Василь раптом замовк, відсунув індуса й почав натискати цифри. Врешті-решт щось клацнуло й частина стіни від’їхала в сторону. Перед очима присутніх з'явилася кімната з дивними невеликими авто та ще одними дверима.
- Ось тобі й засоби пересування, - промовив Дамодар.- Цікаво, а куди оті двері ведуть?
- Почекай!- раптом озвалася Галя. - А звідкіля Василь знав код? Я щось нічого не розумію - то він плутає поверхи, а то завиграшки відчиняє ось такі замки. Василю, так ти справді Головчорт, чи хто?
- Галю, Даре, зараз я все поясню. Думаю, краще всім присісти, тим більше, що є куди. - Василь перевів подих. - Насправді, я такий же грішник, як і ви. Моя перевага в тім, що мені пощастило прибути сюди раніше вас та чимось сподобатися колишньому Головчорту, який вговорив мене зайняти його посаду.
- А куди ж подівся твій попередник?
- Зник.
- Як це - зник? Куди?
- Не знаю.- Василь про всяк випадок не став розповідати новим товаришам про таємну кімнату відпочинку. - Я відвернувся, а його і слід вихолов.
- А він був з рогами, з хвостом? - не вгавала жінка.
- Та ні, така ж людина, як і ми, хіба що лисувата.
- Постій, постій! То це він мене тоді коровою називав?
Василь зрозумів, що ляпнув лишнього:
- Не знаю, я при цьому не був присутнім.
- Як це не був, він же переді мною проскочив, ще й двері тримав, щоб я не увірвалася до приймальні. Куди він подівся - я його не зустрічала опісля? Даре, може ти ще когось, окрім нас бачив? Василю, де ти його ховаєш?
- Галю, заспокойся! Ніде я нікого не ховаю. Я знаю тільки трішки більше вашого. І в Пекло опускався вперше, і де знаходиться хата майстра, що виготовляє спотикач, теж не знав. До речі, у тебе, Галю, інтуїція що треба - твій палець вірно вказав, де його шукати. Куди ділися чорти та грішники я теж не відаю, бо з мене Головчорт, як, мабуть, з тебе балерина.
- Я, між іншим, балетом займалася, поки не зламала ногу, так що не треба тут порівнювати. Скажи краще, звідки ти код знав?
- Дідько у розмові проговорився, а я запам'ятав, - Василь знову вирішив прибрехати. - У мене теж багато питань є, але залишмо трохи на потім. Мобільники вже у кожного є, то ж я вважаю, що мені потрібно повернутися до приймальні, бо там вже черга, мабуть, зібралася. До речі, там на кожному мобільнику якийсь номер викарбувано. Галю, який у тебе?
- Сімнадцять тисяч двадцять дев’ять.
Василь набрав у себе цю комбінацію  і мобільник Галини відреагував дзвінком.
- Чудово. Даре, а у тебе?
- Сто вісімдесят три.
- І все?
- Так. Я б хотів продовжити огляд місцевості. Галю, ти зі мною?
- Якщо відверто, то мені поки що боязко. Тому я подивлюся, кого ще сюди чорти занесуть, а вже потім можна буде й далі розвідувати місцевість.
- Дамодаре, одного тебе я залишати не можу, тому нагору поїдемо всі, - сказав  прямуючи до ліфта, Василь. - То ж, приєднуйтеся.
Цього разу все-таки дісталися приймальні. Галя з Даром всілися на канапі, Василь зайняв місце за столом та натиснув клавішу входу.
Поріг переступила чорношкіра коротко стрижена дівчина в модній сукні.
- Вітаємо вас в Пеклі. Розкажіть про себе.
Жінка ніяк не відреагувала на Василеві слова. Підійшла до стіни з гірським пейзажем, провела по ній рукою - у Василя ледь серце не вискочило із грудей, коли пальці негритянки прошурхотіли поряд з ялицевою шишкою.
- Вибачте, ви мене чуєте?
Ніякої реакції - жінка пройшла у Василя за спиною, пробіглася пальцями по степовій траві, на хвильку затрималася, до чогось придивляючись, і попрямувала до морського пейзажу.
- Невже вона німа?
- До речі, Василю, а як ти мене розумієш? Я ж розмовляю на хінді? - спитав Дамодар.
- Я про це ж поцікавився у попередника - з його слів, тут всі згадують прадавню мову, на якій говорили ще за часів  створення світу.
- Ви знаєте, коли було створено світ? - заговорила раптом чорношкіра жінка.
- Так ви не німа? - Василь щиро зрадів. - А чого ж не обзивалися?
- А куди поспішати? Спочатку обдивлюся, послухаю, що інші скажуть, а потім вже вирішу, приєднуватися до розмови, чи ні. Отже, кажете, це Пекло?
- Так. Мабуть, - додав потім Василь. - Принаймні нам так сказали. Як вас звати?
- Тобто, ви не впевнені, що це Пекло?
- Впевнені.- відповів твердо Василь.
- Ні, - одночасно з ним сказала Галя.
- Субомі Олувалана.
- Що?
- Кажу - мене звати Субомі Олувалана. Я з Лагоса, Нігерія. А де чорти?
- Мм! Давайте про це пізніше. Скажіть, а чим ви займалися?
- Я - модель.
- Справді? - Галя аж підвелася. - Це та, що на подіумі? Я колись теж хотіла стати моделлю.
Субомі оглянула Галю з ніг до голови, проте жоден м'яз не ворухнувся на її обличчі.
- Чому ж не стали?
- Бо заміж вискочила і подіумом стала кухня, а пелюшки - модним вбранням...
- Дівчата, поговорите потім. Ще одне запитання - яке у вас хобі, Субомі?
- Секс враховується?
- Мм…, мабуть, ні, бо ним всі займаються.
- Але не всім він подобається.
Василь з Галею від здивування підняли брови, а Дамодар на цю фразу лише усміхнувся.
- цікавий висновок. А ще захоплення є?
- Я полюбляю дивитися на захід сонця. Ви бачили, як воно ховається в океан?
- Ні, не доводилося якось. Та й океан я лише в телевізорі бачив.
- Отже, вам не зрозуміти мене.
- А я була біля океану. Захід сонця, втім, не бачила, але хвилі, отакі великі... - Галя руками показала, які були океанські хвилі.
- Добре, добре. Субомі, присядьте поки що, - Василь вказав на канапу й знов натиснув клавішу входу.
Поки нігерійка всідалася поряд з Дамодаром, до приймальні зайшов невисокий чоловік одягнений в щось середнє між халатом, та сорочкою. Василь ще не встиг навіть рота розкрити, а він вже поклонився і йому, і тим, хто сидів на канапі.
- Сінь Ю Вей радий бачити всіх, бажає вам здоров'я та процвітання. Нехай близнюки Хе-Хе завжди будуть з вами. - Чоловік озирнувся, гмикнув. - Мені в попередній кімнаті сказали, що попаду до Пекла, та, мабуть, вони помилилися. Не скажете, що це за місце?
Галя пирснула собі в кулачок, Дар та Субомі мовчки спостерігали за новоприбулим.
- Отже ви, Сінь Ю Вей?
- Так, це моє ім’я.
- А звідки ви?
- Лоян, Китай.
- Ми вітаємо вас, Сінь Ю Вей, в Пеклі.
- Ви жартуєте? Яке ж це Пекло?
- Ось таке і є. Втім, з цим ще розберемося. Чим ви займалися, Сіню?
- Я - упорядник віщувань.
- Це як?
- Ви ж, мабуть, чули про китайське печиво з передбаченнями. Так от - я складаю оті  прогнози.
- Ого. А хобі у вас яке?
- Я ж з Лояна - мені теж подобається вирощувати короля квітів. Знаєте, скільки його сортів налічується?
- Ні. А що це за король?
- Ви не знаєте? Лоян же славиться своїми піонами, там навіть у квітні фестиваль проходить, присвячений цій квітці.
- Он як? Але зараз не про це.
- Чому? Ви кудись поспішаєте?
- Вибачте, там ще люди чекають - про квіти поговоримо пізніше. Присядьте, поки що. Хоча, - Василь подивився на канапу. - Дамодаре, ви не зможете відвести Сіня та Субомі на перший поверх?
- Давайте краще я - зголосилася Галя. - У мене біля хати теж піони ростуть, то ж заодно розпитаю Сіня, чого їм не вистачає, бо квітнуть якось слабо.
Василь почухав підборіддя:
- Нехай так. Не забудьте мобільника.
Галя з китайцем та нігерійкою зайшли до ліфта, Василь вчергове натиснув клавішу й двері впустили до приймальні вусатого здорованя в джинсах та футболці. Він підозріло подивився на Василя, перевів погляд на Дамодара, посміхнувся:
- У вас вечірка?
- Ви про що?
- Мене послали в Пекло, а тут карнавал: один в гавайці, інший під індуса косить. Попередили б, я тоді теж одягнувся б колоритніше.
- По перше: це не жарт - ви дійсно в Пеклі, по друге - назвіть себе.
- Навіщо? Невже теж видадуть отаку найменку, як у вас? - Здоровань нахилився, щоб прочитати. - Васильвул. Дивне ім’я.
- У вас і такого немає.
- Чому це - я Кей Робінсон.
- І хто вам повірить?
- Не зрозумів! Вам документи потрібні? Але ж їх у мене немає. Та й взагалі, хто ви такий, щоб отак зі мною розмовляти, де ваш головний?
Василь усміхнувся:
- Заспокойтеся!  Я і є головний. Звідки ви, та ким працювали?
Здоровань ще раз підозріло подивився на чоловіка, який сидів перед ним за столом, потім перевів погляд на індуса і той, усміхаючись, кивнув, підтверджуючи Василеві слова.
- Австралія, Брісбен. Працював водієм вантажівки. Це дійсно не розіграш?
- Ні, пізніше все самі зрозумієте. Яке у вас хобі?
- Що?
- Питаю, чим після роботи займалися?
- Дивні у вас питання - пиво пив. А вам для чого?
- Я питаю про ваші захоплення: малювання, музика тощо.
- У вільний час полюю на кроликів, - здоровань усміхнувся. - Чудернацьке у вас Пекло.
- Яке вже є, - Василь закінчив вносити дані австралійця до планшета. - Присядьте, будь ласка, на канапу.
Наступною була жінка в окулярах, одягнена в костюм персикового кольору. Вона з порогу роздивилася приймальню, усміхнулася Дамодарові й тому не залишалося нічого іншого, як теж показати свої зуби.
- Добре, - промовила незнайомка.
Потім постояла перед здорованем, але той ніяк не відреагував на прискіпливий погляд жінки - сидів мовчки й дивився їй прямо в очі.
Василь вирішив діждатися, чим же закінчиться оце розглядання, тому теж спостерігав за гостею мовчки. Втім, вона біля канапи довго не затрималася й підійшла до столу.
- Ви хто? - раптово запитала у Василя.
- Я? - Чого, чого, а такого він не очікував і вже хотів назватися, але жінка перебила його.
- Гм! У вас білий карієс, і сорок четвертий зуб з діркою - це без детального огляду. Давно були у стоматолога?
- Хто ви такі? Що за білий карієс, і звідки сорок четвертий зуб? Наскільки я знаю, у людини їх всього тридцять два.
- Це професійна класифікація. Але до лікаря все одно піти треба. Я - Цофія Драхенблют, стоматолог. Вибачте, візитівки немає.
- Софіє, а ви звідки?
- Цофія . Перша буква - Ц. Я з Монтпілієра, штат Вермонт, США. У вас порожні приміщення є?
- Навіщо вам?
- Може відкрию стоматологічний кабінет. Не бійтеся, за життя у мене була ліцензія.
- Але ж  це Пекло, навіщо тут стоматолог?
- Ви хочете сказати, що у чортів зуби не хворіють? Чи грішникам не треба щось гризти? Ви просто надайте приміщення, а я вже розберуся, як його експлуатувати.
- Цофіє, повернемося до цього питання пізніше, а зараз скажіть, яке у вас є хобі.
- Я пишу статті для місцевої газети.
- Гм! Журналістка?
- Швидше письменниця.
- Добре, так і запишемо. Сідайте. Хоча... Дамодаре, відвези гостей до Галі - не треба тут збирати велику компанію, - потім повернешся, а я поки продовжу приймання.
Індус, що мовчки разом зі здорованем спостерігав за імпровізованим медоглядом, піднявся, рукою вказав жінці в напрямку ліфта, який відчинився за допомогою його мобільника (працює все-таки!), пропустив гостей і потім зайшов до нього сам.
Василь, залишившись наодинці, вирішив зробити паузу.
“Хтозна, скільки ще людей пройде через приймальню за час мого головування, - міркував собі він. - Та й взагалі, якщо їх буде багато, треба буде подумати про заступників - Дамодар наче слушна кандидатура, тим більше  - колишній менеджер.  Потім ще доведеться розподіляти людей, щоб у полі зору були. Цікаво, як там новачки почуваються? Хоч би не влізли куди-небудь. Втім, чого хвилюватися - не маленькі, самі розберуться.”
І Василь знов натиснув на клавішу входу.
До приймальні зайшла молода жінка в яскравій спідниці й такому ж топі, взута в червоні черевички на високих підборах. Довге волосся, як не дивно, гармоніювало з якоюсь напівдикою усмішкою на її обличчі. Вона не переставала усміхатися навіть коли Василь спитав, хто вона та звідки. Мовчала, роздивлялася навкруг і усміхалася.
“Мабуть, несповна розуму, - відразу подумалося. - І як на лихо Дамодар щось забарився на першому поверсі.”
- Дівчино, ви мене чуєте? Назвіться вже.
- Як у вас гарно! Не те що у нас в Хосе Борда. Це ви самі малювали?
- Дівчино, присядьте й розкажіть про себе. Хосе Борда - це місто? А де воно знаходиться?
- Ні, це лікарня в Буєнос-Айресі. У нас навіть є своя радіостанція - “Ла Коліфата” називається. Я теж брала участь в декількох передачах, грала на піаніно. Всі так аплодували після мого виступу. Лікар Альфредо вважав, що мене невдовзі випишуть. Говорив: “ Новіє Дельгадо, ви вже майже здорові.”
- А чим ви хворіли?
- Казали, що у мене тривожний розлад особистості.
- Ви що, з психіатричної лікарні? - Василь перелякався, бо завжди боявся божевільних, тим більше жінок.
- Так, я ж казала - з Хосе Борда. ЇЇ в Аргентині всі знають. І радіо наше популярне. А у вас тут є піаніно?
- Щось придумаємо. Ви присядьте - зараз прийде мій помічник та відведе вас до всіх.
Дівчина сіла, не перестаючи озиратися та усміхатися. Василь, поглядаючи на неї, впустив наступного відвідувача.  Чоловік в смугастій футболці, темних штанях, підперезаних  червоним шовковим шарфом, відразу попрямував до столу.
- Це несправедливо! Мене, Модесто Кальцабіджі, самого вправного та самого співучого гондольєра Венеції - і до Пекла? Де тут можна подати скаргу, кому підсунути хабара, щоб якнайскоріше її розглянули та відправили мене до Раю? Моє місце там - янголи радітимуть моїм баркаролам.
І він зараз же заспівав:
Bella notte, oh notte d'amore
Sorridi alle nostre ubriachezze
Notte più dolce del giorno
Oh, bella notte d'amore!
Василь не розумів, про що йдеться в пісні, але волосся на його голові стало дибки, бо італієць дійсно співав дуже гарно.
- Чули? Хіба таке в Пеклі виконувати треба? Хіба чорти розбираються в співах? Отже, до кого мені звернутися, щоб переглянули рішення? Я ж тут деградую! - І він заплакав, не ховаючись, змахуючи сльози на підлогу.
Дівчина піднялася з канапи й поки Василь кліпав очима, бо не часто бачив чоловіків, які плачуть, підійшла до італійця, пригорнула до себе й щось шепочучи, почала його легенько гладити по спині.
Тут якраз відчинився ліфт і до приймальні зайшов Драмодар. Він здивовано подивився на Василя, мовляв, що це тут у вас. На що отримав таку ж мовчазну відповідь - я сам в шоці.
Новія всадовила гондольєра на канапу, продовжуючи гладити його, й мімікою вказала Василеві, аби щось робив. Той вгледів майже порожню пляшку з наливкою, під столом намацав склянку, перехилив вміст пляшки до неї та підсунув італійцю. Модесто, не роздивляючись, прийняв склянку, сьорбнув та відразу закашлявся.
- Що ви мені підсунули? Я думав це вода?
- Вам полегшало? Зараз помічник проведе вас до інших… гостей, там і вода є, - збрехав, в надії, що це виявиться правдою, Василь. - Я невдовзі підійду й ми спробуємо вирішити вашу проблему. Дамодаре, допоможи Новії та Модесту. До речі, як там внизу?
- Нормально. Відпочивають в залі, розмовляють.
- От і добре. Веди їх, в разі чого, я тебе викличу.
Індус та новоприбулі зникли в ліфті, Василь заніс до планшета дані італійця, витер лоба, деякий час дивився на вхідні двері, наче гіпнотизуючи їх, а потім вчергове натиснув зелену вже клавішу.
І нічого не відбулося. Натиснув ще раз - двері не відчинилися.
“Невже зламалися?  А може просто там нікого немає? Ні, це абсурд - до Пекла завжди черга має бути. Втім, це ж спеціалізоване Пекло, то може творчі люди, які згрішили, просто  закінчилися. То й нехай - треба ще цих довести до ладу.”
Василь рукою протер стіл, виставив вхід на паузу й попрямував до ліфта.
На першому поверсі його зустріла абсолютна тиша. Василь трохи постояв, прислухаючись, потім підійшов до знайомої вже кімнати  і нікого там не побачив.
- Не зрозумів! А де всі? - невідомо у кого спитав, озираючись, він.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.4058849811554 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

«Літо психіатра». Палкий український детектив
Чи можна виправдати злочин, скоєний заради кохання? І хто насправді вбивця? Правду розкриє роман Лесі …
Ренделл Манро «А що, як?.. Серйозні відповіді на абсурдні запитання»
Згадайте усі найабсурдніші питання, які ми ставили у дитинстві дорослих, і на які не отримали відповідей. …
Анжела Дакворт «Крок за кроком». Чому талант не тотожний успіхові?
Генії — перша асоціація з людьми, які стали успішними завдяки своєму таланту. «Крок за кроком» доводить, …
«Денний звук»: реально про нереальне
Пам’ятаєте клубок ниток із бабусиного кошика, що так і просить його розплутати? Цей клубок нагадує мандрівку …