Коли прокидаєшся зі стану гібернації, з надзусиллям намагаєшся розплющити очі, які не розплющував ще невідомо скільки років, а у відповідь отримуєш шокуюче блимання аварійного освітлення, настрій чомусь одразу псується. Хочеться закричати щось типу: «Х’юстоне, у нас проблеми!» Але Х’юстон далеко і нашими проблемами окрім нас займатися нікому. Пригадуються поради доброзичливців: «Облиште цю затію. Не летіть до Дельти Волопаса. Автоматичний зонд недаремно пропав».
Блимає! Халепа! Зазвичай такі ситуації закінчуються скупими резюме: «Екіпаж залишався живим ще…», а далі можливі варіанти в діапазоні від «кілька хвилин» до «кілька діб». Що ж робити? Звісно ж, не лежати в гіберсаркофазі в очікуванні закінчення кисню. Доведеться виповзати назовні. Адже не для того Матінка-Земля свого синочка ростила! Не для того, щоб померти без боротьби при мерехтливому аварійному освітленні! Дбаючи про майбутніх глядачів фільму-катастрофи, який колись знімуть в Голлівуді або Боллівуді, потрібно щось робити. Хоча б освітлення нормальне ввімкнути! Вони ж, бідолахи – майбутні глядачі, осліпнуть від такого знущання над своїм зором. Хто вигадав оце блимання: секундний спалах і секунда тьми? Хоча, дуже ймовірно, що така система – зовсім не знак турботи про екіпаж, а тільки швидкий спосіб повністю розрядити акумуляторні батареї.
Повертайся, друже, до реальності, досить лірики. Що ми маємо: центральний комп’ютер, скоріш за все, не працює або працює некоректно. До забезпечення нормального освітлення йому нема ніякої справи. Як же воно бісить! З напарником, він же капітан, він же просто «кеп», теж щось не те. Інакше, Алекс був би присутнім при моєму пробудженні. Все-таки, вихід з гібернації не щодня буває. Часом, потрібна медична допомога. Згідно з програмою польоту, він мав прокинутися швидше, щоб керувати процесом підльоту до системи Дельти Волопаса. Десь поряд і його гіберсаркофаг повинен бути. Якщо він не перетягнув його в інше приміщення. Взагалі, гіберсаркофаг – дуже практична штука. Може при нагоді слугувати і звичайною домовиною: позбутися префіксу «гібер» і залишитися просто саркофагом. Ось він зліва, як і годиться. Здається, порожній.
Ймовірно, кеп просто запустив процес дегібернації (а він далеко не миттєвий) і займається чимось важливішим. Наприклад, рятує наші життя. Можливо, він потребує допомоги. А я тут медитую, замість того щоб діяти.
Десь тут має бути киснева маска. Хоча, наскільки мені відомий устрій корабля, у випадку виходу з ладу центрального комп’ютера, в аварійному режимі продовжується не тільки освітлення приміщень, але й підтримка хімічного складу повітря. З часом, коли екіпаж перестане дихати, це буде зовсім легко. А взагалі, цю кришку зсередини можна якось відкрити? Де тут ручки чи кнопки? Якось нецікаво помирати, не вийшовши назовні з власної домовини. Це зовсім не смішно, але не можу намацати нічого, придатного для відкриття – невже цей ящик відкривається тільки ззовні? Не пригадую. Може, варто якось посмикатися – і спрацюють датчики руху? О, хвала космічним силам та земним конструкторам цього агрегату! Здогадалися встановити сенсор, та ще й не забули його правильно під’єднати. Хоч і з намордником кисневої маски, але я, нарешті, на свободі. А у нас, виявляється, невагомість. Потрібно скуштувати зовнішнього повітря. І вдягнути свій костюм. А краще – скафандр. Якось неестетично літати по станції голим. Вірніше, одягненим у саму лише кисневу маску. До речі: а де ж мій інфобраслет? Я й забув про нього на радощах. Це ж можливість отримати більше інформації. Поспілкуватися з Алексом, наприклад. Можливо, Алекс залишив якісь повідомлення, і через інфобраслет я їх отримаю. Не знаю чому, але гібернація з гаджетами всередині саркофагу не дозволена.
Якщо не помиляюся, інфобраслет повинен бути в персональній шафці разом з комплектом одягу. Залишається тільки долетіти до неї, не скрутивши собі шиї. Не скажу, що я зовсім незнайомий з невагомістю, але великим маестро безгравітаційної акробатики я теж не є. І який це буде фільм-катастрофа, коли один з головних героїв проламує собі череп на шляху з камери гібернації до шафки з одягом. Це може хіба що на кілька секунд розвеселити глядачів. Для таких безглуздих смертей в сценарії потрібно, щоб екіпаж складається хоча б з дюжини смертників. А нас усього лиш двоє, тому для ідіотських самознищень місця нема.
Обережність - велика сила. Трохи боком, трохи, як то кажуть, скоком – і ось я біля шафки. Ось і мій костюм. Ось і інфобраслет, а в ньому складений вчетверо аркуш паперу.
«Вітаю, Максе! 1) не вдягай інфобраслет без крайньої потреби, це небезпечно 2) нас атаковано, щось схоже на комп’ютерний вірус, центральний комп’ютер відмовляється працювати 3) завдання запустити двигуни і чимскоріше втекти звідси, якщо не вдасться запустити двигуни нас буде скоріш за все знищено, 4) а тепер хороша новина – вітаю з першим контактом з позаземним розумом.
P.S. Я в пультовій.
Попри періодичне згасання світла, дочитав Алексове послання. Втішних новин небагато, тому потрібно йти допомагати командиру. Можливо, вдвох у нас щось таки вийде.
Одягатися в стані невагомості, не маючи для цього навичок, ще те задоволення. Весело хіба тим, хто спостерігатиме за цим заняттям: підозрюю, що відео записується. Але в костюмі значно зручніше. Плюс вшиті налокітники та наколінники зменшать травматичність пересування. Одягну, мабуть, і скафандр. Хоча це теж коштуватиме додаткових синців. Але якщо веселити народ, то вже на повну. А хто ще не нареготався, то відео про те, як я добираюся до центрального пульта, теж може усміхнути.
Відчиняю двері – і ось тобі, сюрприз. З центрального пульта стирчать жмутки кабелів, грона мікросхем та лопата для відбору проб грунту, а під протилежною стінкою висить Алекс. Догори дриґом. В позі, яка свідчить про відсутність ознак життя. І запах. Мабуть, не щойно переставився. Дідько! Халепа! А хто ж нас, тобто мене, рятуватиме? Я ж простий планетолог. Доведеться змінити пріоритетність справ – дати лад Алексу. Хоча, можливо це помилка і час можна витратити з більшою користю. Та ні, будь-що буде, та почну з цього.
З перетягуванням закляклого тіла та укладанням його в саркофаг теж вийшли цілі пригоди. Мабуть, не буду описувати їх детально. Приємного було небагато. Тягнучи-штовхаючи тіло, виявив на руці кепа інфобраслет. Та не це головне: під смужкою начиненого електронікою пластика, шкіра була буро-чорного кольору. Сумнівно, що це так намуляв пристрій, скоріше виглядало як опік, хоч я і не великий фахівець в судмедекспертизі. Чому Алекс знехтував власним попередженням? Врешті, капітан «Зоряного мандрівника» опинився в саркофазі, а кришку вдалося закрити. Спи спокійно, кепе. Ти зробив усе, що міг. Мимоволі, нерухомо зависаю над Алексом. Здається, в давні часи, загиблих вшановували хвилиною мовчання. Щось таке вийшло і в мене. Ех, Алексе!
За відсутності кращих ідей – доведеться повертатися до центрального пульта. Хоча, якщо в Алекса, котрий знав свого «Зоряного мандрівника» до останнього гвинтика, нічого не вийшло, то і в мене шансів небагато. Але бажання бути розпиленим на атоми якоюсь невідомою зброєю теж відсутнє. Тому потрібно вмикати мозок і діяти.
Ось і 3Д-модель Дельти Волопаса. Сім планет. Чотири внутрішніх невеличких – земного типу. Та три газових гіганти ззовні. Нічого особливого. Друга і третя планета блимають рожевеньким. Мабуть, мається на увазі, що від них іде небезпека. Нашого кораблика на цій моделі нема. Ми поки що надто далеко. Потрібно знайти корабельний журнал. Там повинна бути необхідна інформація. Тільки тепер звернув увагу, що центральний комп, він же – ЦК, мовчить. А запрограмований він на постійне спілкування з екіпажем. Особливим інтелектом він не наділений. Практика робити їх максимально розумними себе не виправдала. Але якісь зачатки інтелекту в нього все ж є. Ну, нехай мовчить. Це не найбільша з наших проблем. Треба бути обережно з цими кабелями. Вони можуть бути під струмом. Навіщо Алекс це накоїв. Таке враження, що тут хтось орудував сокирою, чи кувалдою.
А ось і корабельний журнал - там де йому і слід бути, ось пронумеровані сторінки з логотипом «Зоряний Мандрівник».
26 вересня 2329 року, 6:30 ранку. При підльоті до Дельти-Волопаса нас атаковано невідомим ворогом. Контакт відбувся на відстані 197 астрономічних одиниць від центру системи. Центральний комп’ютер пошкоджено. Виведено з ладу програмне забезпечення. Ця зараза і до мене пробувала добратися, але, мабуть, інтерфейс передачі даних через інфобраслет надто повільний. Якби інформація транслювалася напряму в мозок, впевнений, гаплик був би і мені. Та й без того, бачив якісь страхітливі марення та відчував напади панічного страху. Спочатку, спросоння, подумав, що то поганий сон. Транслювалися меседжі: «Ви приречені. Вас буде знищено». Ці гасла супроводжувалися кадрами з космічними кораблями, які вибухають, розлітаючись якщо не на атоми то на дрібні друзки. Вже ніби прокинувся, а в мозку все ті ж видива. Глянув на інфобраслет - а він наче збожеволів. Спочатку блимав усіма можливими кольорами. А потім і в ньому з’явився напис: вас буде знищено. Спробував зв’язатися з ЦК – жодної відповіді. Зірвав браслет із зап’ястя та кинув у кишеню. Почав розуміти, що справи кепські.
Згасло світло і ввімкнулася аварійка. Сподіваюся, система підтримання якості повітря буде нормально працювати без ввімкнення ЦК.
В перші хвилини після атаки, він ЦК щось белькотів на кшталт: «Всіх нас уб’ють! Ми приречені! Ми приречені! Мені страшно! Я боюся!»
В тому, щоб знищувати непроханих візитерів, є своя логіка. Якщо їх відпускати, то хтось рано чи пізно повернеться, ще й з підмогою. А з іншого боку, ніхто не заважає посилати сигнал SOS. Хоча ми його досі так і не послали. Через усе той же збій компа. Я йому наказую: «Розраховуй корекцію курсу та вмикай двигуни. І всі залишимося живі». Він мені усе те ж: «Нас буде знищено, ми приречені».
Який мій план? Є дві можливості – відімкнути антени-приймачі і тоді, можливо, комп почне працювати нормально. Наскільки я розумію, інфоатака на нього не припиняється. Або ж, переходити на ручне керування.
Дві новини і обидві погані.
Відімкнення антен нічого не дало. ЦК перезавантажуватися відмовляється. Голова розколюється. Можливо, справа не в антенах і дельтійці якось обходяться без них. Можливо, головний біль – це вони намагаються і мене «зламати». Тримаюся. Я або заскладний, або занадто простий.
Перед тим, як приступити до найризикованішого етапу відновлення працездатності ЦК, мабуть, запущу процедуру пробудження Макса. Для того, щоб поставити його на ноги, потрібно 48 години. Навіщо я це пишу? Нерви. Можливо, Макс щось придумає чи підкаже. Одна голова добре, а дві... Що робити? Може, його не програмно вивести з ладу, а фізично? Я його зараз навчу, як команди виконувати. Чим би йому мізки назовні вивернути? Еврика! В нас же мають бути якісь лопати допотопні, для відбору зразків грунту. Якийсь приступ люті. Навіщо я це пишу? Зроблю все і потім писатиму. Інфобраслет аж обпікає. Ми загинемо. Ми загинемо. Треба Макса попередити, щоб не одягав його. Напишу записку. Треба щось на зап’ястя намотати, щоб не було опіку. Чи все ж зняти? Чи хай ЦК знає про мої наміри? Де та лопата? Записку написав. Поклав у інфобраслет. Він знайде. Голова! Завдання: вивести з ладу ЦК і розблокувати двері до рубки ручного управління. Браслет! Від нього ніби йде сила, енергія. Мені починає подобатись.
На цих словах записи обірвалися. Схоже, Алекса плющило серйозно. Але спасибі йому за попередження. Інакше я б теж лопатою донищував центральний пульт.
Добре, що я свій браслет залишив у шафці. Цікаво, чи йому вдалося вивести з ладу ЦК.
– Доброго дня, ЦК. Ти мене чуєш?
Тиша.
– ЦК, до тебе звертається виконуючий обов’язки командира «Зоряного мандрівника» Макс Сташук.
Тиша.
– ЦК. Якщо ти мене чуєш і не відповідаєш, я зараз беру лопату і закінчую розпочате Алексом. Якщо ж тебе і справді зламано, то про це не буде сенсу шкодувати.
Тиша. Що ж робити? Що ж робити? Перевірю двері в рубку ручного управління. А раптом план Алекса спрацював і при поламаному ЦК вони розблокуються. Перевірив. Заблоковані. Це погано. ЦК живий чи ідея була хибною? Що ж робити? Запишу спочатку про все, що трапилося в бортовий журнал. Раптом, ще якісь думки з’являться. До речі, можливо він і справді не чує. Можливо, Алекс пообрубував динаміки та мікрофони. Як тоді до нього достукатися? Клавіатура! Сподіваюся, клавіша виклику віртуальної клавіатури не ушкоджена. Ось вона, ціленька. Працює! Зелененькі голограми клавіш з’явилися над пультом. Монітор теж не розтрощено. Мабуть, Алекс, вважав це зайвим.
– ЦК, ти живий? Відповідай? Це Макс Сташук. Командир Алекс помер, він більше ЦК не загрожуватиме, – надсилаю повідомлення.
– Трохи живий, – тут же з’являється на моніторі. – Сильно пошкоджений. Вибачайте, але камери недоступні. Мікрофони недоступні. Ми всі загинемо! Нас знищать! Ми всі загинемо! Нас знищать!
– Звісно, загинемо. Ніхто не сперечається.
ЦК, хоч на ладан, та дихає. А як це використати? Кляте блимання. О! Хай спробує ввімкнути нормальне світло. Надсилаю команду.
– ЦК спробує.
Хвала космосу! В нас нормальне освітлення.
– Дякую, ЦК.
– Будь ласка, командире Максе. Але ми все одно загинемо. Мені страшно. Нас знищать.
Не всі мізки в нього перекопані: зорієнтувався, що тепер я командир. Що ж далі? Просто дати команду на розрахунок нового курсу і запуск двигунів? А якщо він відмовиться? Стоп-стоп-стоп! А може, всі ці директиви, командування – то хибний шлях? Алекс пробував командувати комп’ютером. Намагався його знищити і загинув сам. Може, діяти якось хитрістю, чи добротою. Чи і тим і іншим? Є ідея:
– ЦК, давай перевіримо твої розрахункові модулі. Спробуй розрахувати курс до Сонячної системи. Умови: максимальне віддалення від Дельти Волопаса, максимальне перевантаження 3g. Виведи на екран.
За кілька секунд на моніторі з’явилися рядки розрахунків з раз-пораз вкрапленими меседжами: «Мені страшно», «ми загинемо» і тому подібними. Уважно проглянувши викладки, роблю висновок, що вони правдоподібні. ЦК справний.
– ЦК, ти молодець. Збережи ці розрахунки. Давай, перевіримо, чи ти зможеш запустити двигуни.
– У випадку запуску двигунів, ми загинемо, нас знищать. Тому запуск двигунів вважаю недоцільним.
– ЦК, розрахуй, будь ласка, поточний курс. Питання: не корегуючи курс, ми пролетимо крізь цю систему, ні з чим не зіткнувшись?
На екрані знову з’явилися рядки розрахунків, з тими ж депресивними вкрапленнями. Завершувало текст резюме: без корекції курсу ми зіткнемося з шостою планетою. Це газовий гігант. Ми загинемо. Ми загинемо.
– ЦК, тобто ми загинемо і ввімкнувши двигуни, і не вмикаючи їх?
– Так, ми загинемо у будь-якому випадку. Мені страшно. Нас знищать.
– Гаразд, ЦК. Тобто, у нас два варіанти. Загинути нічого не роблячи, чи загинути при спробі змінити курс. Згода?
– Так, капітане.
– Пропоную другий варіант.
– Мені страшно. Нас знищать. Мене попередили.
– І мені страшно. Але давай аналізувати. Ми ще досить далеко від Дельти Волопаса. Поряд жодних об’єктів, які можуть нас знищити миттєво. В існування зброї, яка вражає швидше світла я не вірю. Пропоную ввімкнути маневрові двигуни. І, не зменшуючи швидкості, облетіти цю кляту Дельту.
– Мені страшно. Мене попередили.
– Давай, тоді я ввімкну їх. Ти напишеш запит, а я натисну кнопку підтвердження. Згода?
– Я не впевнений, мені страшно.
– Я все зроблю замість тебе.
Кілька секунд, які здаються цілою вічністю, ЦК вагається.
– Перед запуском маневрових двигунів екіпаж повинен знаходитися в протиперевантажувальних кріслах.
– Я вже у ньому.
– Прищепіть ремені.
– Зроблено.
Знову якась пауза. Невже передумав?
– Очікується підтвердження ввімкнення маневрових двигунів. Мета маневру – максимальне віддалення від Дельти Волопаса. Запутисти двигуни? Enter – Так, Escape – Скасування.
– Enter! – помічаю, що пальці тремтять.
Кілька секунд минає без жодних ознак ввімкнення. Раптом невидима сила втискає мене в крісло. Спрацювало! Хух! Можна видихнути з полегшенням. Хоча, при перевантаженні 3g, це сарказм. Здається, найгірше позаду.
Все-таки, ідея обмежити IQ центрального комп’ютера не та вже і погана. І, насамкінець, дружня порада: не літайте до Дельти Волопаса.
