Далі сталося те, чого вона боялася найбільше. Несподівано її хтось покликав:
- Княжна?
Вона зупинилася, ніби налетіла на невидиму стіну. Повільно повернулася і впізнала Тетяну Судакову, лист від якої лежав на дні сумки.
Навколо стояли і сиділи на лавках її одногрупники. Не знаючи, що відповісти, вона відкрила рот відчуваючи, що зараз знепритомніє.
- Жіночко, вам погано? - їй поступилися місцем на лавці.
- Може, швидку викликати?
Зрозумівши, що її не впізнали, намагаючись не видати себе голосом, Вероніка жестами запротестувала.
- Напевно німа.
- Може, це від голоду?
- Я їй надіслала лист ще восени, - продовжувала перервану розмову Судакова, - Але оскільки вона не відповіла ...
- А хто знає, чим у них з Леоном все закінчилося? Одружилися?
- Ви що не в курсі? Вона ж загуляла з кимось, поки він в армії служив.
- Та ти що?! От тобі Княжна ...
Вероніка до хрускоту зціпила зуби, щоб не закричати «неправда»! Потім, намагаючись стримати сльози, закрила очі.
- У тихому болоті чорти водяться.
- Надто високої думки про себе була. Каже мені: «насіння з кавуна потрібно спочатку в руку плювати, а потім вже в тарілку класти». Теж мені ... вчитель життя.
- Я чув, що Леон там, в Німеччині, і залишився.
- Він може ввечері прямо в ресторані з'явитися. Такі ефекти Леон полюбляв.
По голосу Вероніка впізнавала не всіх, та на обличчя не дивилась - нехай залишаються в пам'яті колишніми.
Тихенько встала, обережно обійшла стоячих і пішла, зігнута уверх по бульвару. Згадала, що забулася глянути на будівлю інституту, але повертатися не стала.
В ресторан на «Московській» цього недільного вечора було неможливо пробратися. Найбільш збудливі прикладали до відблискуючого неоном скла купюри різного номіналу, спокушаючи ними бородатого швейцара, але той лише похмуро дивився на публіку зі свого трону біля гардеробу.
Нарешті він піднявся, поправив ліврею і розгладив бороду.
Проходячи повз колону, на якій висіло кашпо, швейцар стишив ходу і наблизив горбатий ніс до горщика з геранню. Натовп притихнув.
Відкривши скляні двері, він жестом поманив Вероніку. «Сплутав з кимось, чи що?» - губилася в здогадах вона.
За спиною клацнув замок і в натовпі знову зашуміли.
- Отець Сергій, пусти! - кричали в замкову щілину, - пусти Христа ради!
Проходячи повз квітку, Вероніка відчула солодкуватий, дивний як для герані аромат.
- Та це ж ладан, - згадала на сходовому майданчику вона.
Ресторанний зал зустрів її нестримними веселощами.
«- Поспели вишни в саду у дяди Вани,
У дяди Вани поспели вишни,
А дядя Ваня с тётей Груней нынче в бане,
А мы под вечер погулять, как будто вышли…»
- лунало з естради.
Час від часу то там, то тут, салютували пострілами шампанського.
Вільних місць не було (хіба бувають вільними місця в раю?), але солодкаво-нудотний офіціант запропонував Вероніці за додаткову плату приставний стільчик.
«Ще й за моральні збитки візьме», - подумала вона, йдучи слідом за молодим чоловіком через службовий хід.
Стілець він приставив до невеликого столика для брудного посуду неподалік кухні.
Так навіть краще, - подумала Вероніка, сідаючи мало не спиною до залу - хотілося трохи освоїтися.
- Пити будете? - з наголосом на першому слові, позіхаючи, запитав офіціант і покосився зверху вниз.
- Синку, я в зав'язці, - несподівано для самої себе тоном господині злодійського кубла відповіла Вероніка і додала, - дві міцних кави, найгарячіших! Подумала: Що їй втрачати? Все, що могла, вона вже втратила. А до хамства була чутливою завжди і вразливість свою пов'язувала з комплексом неповноцінності.
Не встиг щезнути офіціант, як з-за одвірка почали визирати інші працівники ресторану.
Якби у неї був наган, за законом жанру вона мала б, нібито випадково, його показати. Але у неї не було нагана.
Щойно за спиною перестали танцювати і розпалена публіка розступилася, вона відшукала поглядом в центрі залу своїх.
«Тут. Він тут! » - передчуття її не підвело.
Вона обернулася, щоб змочити пересохле горло, але каву ще не принесли.
«А він в непоганій формі. Став імпозантнішим. Цікаво, дружина підбирала краватку, чи сам? Чому з віком у людей так змінюється вираз обличчя? - подумала Вероніка, - вони стають самовдоволеними, насмішкуватими, часто вульгарними. Це їх сутність чи захисні маски?
Тетяна не змінилася – сама чаруюча безпосередність, і ось наслідок: Леон вже вдруге запрошує її на танець. Хоча можливо, це теж маска - вона завжди була розумною».
Столик Вероніки поруч з естрадою і їй видно, як їх пара в повільному танці підпливає все ближче. Ось її подруга щось шепоче Леону на вухо і Вероніці здається, що Тетяна спеціально затягла його сюди, щоб показати «диковину».
Вероніка відвертається. Вона раптом згадала прочитане десь, як багаті паризькі дами для прогулянок наймали потворних компаньйонок, аби на їхньому тлі мати вигляд красунь.
А знуділий народ вже вимагає свою улюблену «Москва златоглавая». Не раби, щоби танцювати під будь-яку дудку, - інші часи настали.
На останньому куплеті Вероніка рішуче встає і за спинами танцюючих підходить до естради. Вона розуміє безумство затії, але якщо вона зараз не зробить цього, буде жалкувати все життя.
З’ясувалося, що пісню «Не спеши» музиканти не знають, та замість неї можуть виконати «сиреневый туман».
Щойно вона відійшла, як за спиною пролунало:
- Оголошується дамське танго!
Якби зараз з небес гучноголосно сповістили про кінець світу, це схвилювало б її менше.
Тепер головне, встигнути підійти до його столика раніше Тетяни. Вона вже встає! Залишилося зробити всього кілька кроків ...
- Дивись, Леоне! Це по твою душу! І-і-і-хи-хи-хи ... - істерично залився знайомим фальцетом його товариш.
- Стули пельку !!
- Так це ж та тітка з бульвару!
По тому, як змінювалося обличчя Леона, його очі, Вероніка зрозуміла: він упізнав її.
Біля його столика вона ледь стишила крок і ... пройшла мимо.
«Навіщо я, дурепа, зняла окуляри, - лаяла вона себе. Позве чи ні? »
Стримуючись, щоб не побігти, вона своєю княжою ходою пройшла до сходів і там вже застукала підборами вниз східцями.
Думки тіснилися, відштовхуючи і проганяючи одна одну:
«Чого я хотіла? Виправдатися? Чого ж тоді втекла?
Що ще я повинна зробити, які кола пекла пройти, аби ... Та нічого я ні перед ким не заборгувала. Плювати! І мені ніхто не винен. Ніхто не зобов'язаний тебе розуміти. І не зрозуміє. Тут сама себе ...
Кажуть, смерть - це плата за життя. Ні-і-і ... Вона - звільнення. Саме життя і є платою за народження ».
***
По путі на вокзал, коли вагоновод трамваю вже закривав двері на зупинці «Автостанція», в пам'яті Вероніки раптово спливла фраза сліпого з електрички: «їдь автобусом».
- Зачекайте !!!
Розштовхавши здивованих пасажирів, вона стрибнула з підніжки вагона в темряву, як в омут.
Незабаром, сумирна і покірна долі, з квитком в безсилій руці вона сиділа в автобусі, притулившись лобом до холодного скла.
За вікном молодий хлопчина по-собачому відданими очима пестив дівчину, яка улаштувалася в кріслі перед Веронікою. Колись так само проводжали і її цим нічним рейсом.
Нарешті «Ікарус» рушив, і Вероніка спробувала уявити, що то прощаються з нею, - відчути бодай подобу тих почуттів. Вона над силу посміхнулася і під віконною фіранкою навіть ледь помітно помахала рукою хлопцеві у відповідь.
«Ні, - забула».
Як тільки за вікном перестали миготіти міські вогні, вона заснула. Тільки час від часу здригалася.
Прокинулася Вероніка од відчуття, ніби її хтось окликнув. Салон біля водія освітлювався і вона побачила, як в автобус зайшов чоловік у линялій камуфляжній куртці з напівпорожнім рюкзаком на плечі. Коли він обернувся, Вероніка остовпіла. Їй здалося, що бачить сон.
Це був Том. У своїх мріях вона уявляла його саме таким. Хіба що ... з'явився багровий шрам через всю щоку.
Він щось сказав водієві і попрямував вглиб салону.
- Біля вас вільно? - запитав неголосно знайомим баритоном.
- Так, - беззвучно відповіла вона, все ще не вірячи в реальність того, що відбувається.
Коли він закинув на полицю правою рукою рюкзак і усівся, поклавши на коліна нерухому в чорній рукавичці ліву, Вероніка внутрішньо охнула.
«Бідолаха, він втратив руку. Ось чому не вдалося тоді її намалювати.
Слід було би щось сказати, а то подумає: мало що страшна, так ще й німа. Але що? Запитати: яка на вулиці погода? Ні. Можливо, він натомився і вже спить ».
Скосивши очі, в світлі фар зустрічного автомобіля, вона встигла побачити його відкинуту назад голову і закриті очі.
Дорога заколисувала, та перед тим як заснути, Вероніка легенько притиснулась лівим плечем до теплого плеча «Тома», ніби це могло завадити йому непомітно зникнути.
Спала вона чуйно. Коли автобус зупинявся, злякано відкривала очі, та впевнившись, що «Томас» поруч, засинала знову.
Несподівано Вероніка почула тиху музику і спочатку навіть не зрозуміла: чи то вона звучить в її хворобливій уяві, чи то водій, аби не заснути за кермом, увімкнув радіо.
- Ты спеши, ты спеши ко мне,
Если я вдали, если трудно мне.
Если я словно в страшном сне,
Если тень беды в моем окне…
В кінці куплету вона зважилася: обережно, ніби запрошуючи на танець, торкнулася його ноги своїм тремтливим від хвилювання коліном.
Мабуть, сприйнявши це за випадковість, він делікатно відсторонив ногу, але коли автобус в черговий раз нахилився, Вероніка, зібравши всю свою сміливість, присунулася знову.
Їх ноги все тісніше притискалися одна до одної і, зблизившись, вже разом погойдувалися в неспішному ритмі танго.
- Не спеши, не спеши, когда
Мы с тобой вдвоем и вдали беда.
Скажут «да» листья и вода,
Звёзды и огни, и поезда…
Не спеши, когда глаза в глаза…
Не спеши, когда спешить нельзя…
Не спеши, когда весь мир в тиши…
Не спеши…
Не спеши…
- Автовокзал, кінцева! - гучно оголосив водій, і Вероніка відкрила очі.
Голова лежала на плечі «Тома», який терпляче чекав на її пробудження.
- Спасибі, почули! - відгукнувся він і першим попрямував до виходу з пустого автобуса.
- Афганістан? - кивнув водій на його протез, коли «Том» проходив мимо.
- Україна, - неохоче промовив небагатослівний пасажир і, допомагаючи зійти, подав Вероніці руку.
Світало. Заступав ранок.
- Мізкуй швидше, поки закурює! Він же зараз піде !! - криком кричав остовпілій Вероніці, де не взявсь, двійник.
- Мене Веронікою звати, а вас? - запитала, ніби кинулася в ополонку вона.
- Мене Леонідом. А скажіть-но мені, Вероніко, де у вас тут найближчий готель?
- А ... а я як-раз здаю чудову кімнату. Тут пішки недалеко. І майже даром, - заметушилася Вероніка.
- Ну, що ж ... Показуйте дорогу, - погодився він по недовгій паузі.
У цю ранню годину зустрічалися лише поодинокі перехожі.
«Шкода, що не бачать мене зараз товариші по службі», - промайнула думка.
На переході через вулицю їм задзвонив перший трамвай, і Вероніці захотілося помахати рукою вагоноводу.
Щойно вони увійшли до свого двору, ранковий туман майже розвіявся. Верхівка старої тополі запалала в перших променях сонця і миттю радісно затуркотіла горлиця.
Проходячи повз кущ бузку, Вероніка зірвала духмяну гілку і обережно поклала на маленький горбик. На запитальний погляд супутника відповіла очима: «я потім розповім».
У сквері на всьому умитому туманом листі маленькими лампочками раптом загорілися крапельки роси. Ніби хтось невидимий запалив різнокольорові святкові гірлянди.
Дивовижний, неповторний ранок ».
У той чарівничий ранок зародився я.
...................................................................................................................................................... ................................................
Був у мене брат.
