Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2490
Творів: 44925
Рецензій: 87906

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Фентезі

Залізом та кров′ю. Книга перша (Цикл «АЛОДИ»)// Ч.1 гл. 4

© Меньшов Олександр, 03-02-2018
Частина перша. Бор з Грьонефьелт-фіорду. Глава 4



…Я нарешті минув болотисті хащі та вийшов до узлісся березняку. Звідси починався величезний луг, який спадав донизу, до заболоченої річечки, яка поросла густим очеретом. Намагаючись визначити напрям вітру, я обережно висунувся з кущів дикої шипшини. Засідку слід було робити саме тут, бо все вказувало на це. Поруч місце для водопою, луг – відмінне пасовище із соковитою травою… хороший огляд... Отже – вдале місце для засідки!

Вітер дув з боку річки, і це було мені на руку. Я ще раз озирнувся і заліг у кущах. Обережно зірвав пару ягід, кинув їх до рота, а потім неспішно витягнув дві стріли та почав чекати. Перед виходом з табору взяв у Сивояра з десяток звичайних стріл, адже погодьтеся, що з заклинаннями «Вогонь» та «Вибух» я бозна що вполюю.

Чекати довелося довгенько. Вже почав дрімати, коли легкий хрускіт гілки повернув мене в цей світ. Свідомість миттєво напружилася. Я обережно виповз вперед та закрутив макітрою навсібіч.

Кроків за двісті ліворуч від мене з березняку вийшов справжній красень: величезні гіллясті роги, лискуча шерсть, стрункі м′язисті ноги... Ніби із казки!

Олень дуже довго та обережно оглядався, принюхувався. Мені раптом спало на думку, а якщо раптом тут є хижаки? Ті ж вовки, наприклад?

Бик зробив один крок і зупинився. Не виявивши небезпеки, він якось невпевнено, але швидко, попрямував на водопій, вибираючи відкриті ділянки.

І тут я пошкодував, що так добре засів в заростях шипшини, оскільки непомітно рухатися в них було надзвичайно важко. Та ще й до того ж боляче: шипи впивалися в усі незахищені місця, викликаючи бурю негативних емоцій. Проте тільки-но варто було вибратися з колючок, як мисливський азарт узяв своє.

Щоб скоротити відстань між мною і твариною, я вирішив прокрастися до очерету та під його прикриттям підійти якомога ближче. Якась пара хвилин, і ось уже сиджу за великою купиною. Позиція була зручною, мені лише треба було дочекатися слушного моменту…

Головне, – підбадьорюю себе, – вірити у власну вдачу. А мисливець повинен в неї вірити, інакше здобичі не бачити, як обох вух.

І я терпляче чекав. Дивився, як олень підходить до води, як він неквапливо п′є, притому пирхаючи на всі боки від блаженства… Звичайно, хотілось вже діяти. А розум тверезо обсмикував та шепотів, що стріляти треба напевно, бо іншого шансу може й не випасти. Поранена тварина дремене світ за очі... потім ганяйся за нею аж до вечора… Отже чекай слушної нагоди, Боре. Не гарячкуй!

Олень забрів у воду по саме пузо. Озирнувшись навсібіч, він голосно засурмив.

Овва! Голосок у цього красеня, що треба! Аж-но мороз по шкірі.

І тут бику відповіли. Якийсь самець прийняв його виклик. Звук йшов збоку лісу, якраз десь звідти, де я спочатку робив свою засідку.

Бик просто остовпів. Його тварині емоції читалися, мов відкрита книга: хто посмів кинути мені виклик? Олень жваво вибрався на берег, нахилив голову і видав такий рик, що навіть птахи на гілках затихли з переляку.

З цим самцем мало хто зміг би тягатися. Досвідчена звірюка! Судячи з зовнішнього вигляду, побувала у багатьох бійках.

Клич супротивника був слабший. Це навіть я, не будучи оленем, прекрасно розумів. Швидше за все, вторив зовсім ще молодий самець, у якого й роги не зміцніли.

Я встав на одне коліно і приготувався. Бик йшов швидко, в мій бік навіть не дивився, очевидно квапився наказати нахабу.

І ось вже до нього кроків сімдесят… якісь миті і він перетне ту точку, звідки вороття не буде… Відкрився лівий бік, нічого не заважає вцілити в серце… Бик зовсім втратив увагу, і це мій шанс... це та сама очікувана вдача! Я ж казав тобі, що слушна нагода буде обов’язково!

Вдих… видих… вдих… Відраховуй!.. Один... два-а-а... Знову засурмив другий самець. Десь близько-близько… проте якось дивно…

Бик зупинився і завмер, не дійшовши трішечки до бажаної точки неповернення… зовсім трішечки…

Що ж не так? – промайнуло в моїй голові. – Фальш! В голосі супротивника явно прослизнув фальш…

–Псячі ноги! – і тут я докумекав, якщо зараз не вистрелю, іншого шансу вже не буде.

Тятива торкнулася підборіддя і я, слідуючи імпульсу, відпустив стрілу. Але олень раптово стрибнув вбік та кинувся бігти. Стріла пішла мимо...

–А Ніхаз вас всіх дери! – вскочив я на ноги. На другий шанс й годі сподіватися.

З кущів шипшини раптом вибігла величезна фігура, яка дико розмахувала куцою пращею над своєю головою.

Це був Першосвіт, щоб йому всратися! Він страшенно лаявся, чим ще більше відлякував звіра. Камінь, який парубок щосили жбурнув вслід оленю, не пролетів і половини того шляху, що розділяв людину та звіра.

–Дурень! – розсерджено буркнув я, виходячи з очерету. – От дурень!

Першосвіт явно не очікував мене побачити. Я поправив сагайдак і рішуче попрямував до горе-мисливця.

–Як він мене розкусив? – мало не плакав гігант-переросток. Я мимоволі сповнився до нього жалістю, всю злоба та негатив ніби вітром здуло. Першосвіт нагадував маленького хлопчика, у якого тільки що зламалася найулюбленіша іграшка. – Я ж за всіма правилами: з підвітряного боку та ще лежав не ворухнувся...

–Сфальшував ти, хлопче! – я підійшов ближче. – Манок сам робив?

–Угу!.. Як тато вчили, так і робив...

–Мгг... Ну то й добре! – ну що на нього сердитися?

–А ти зараз куди? – Першосвіт сіпнувся до мене.

–Куди? Та знову полювати… Ти ж молодець! Налякав бика… Піду на захід, до гірської гряди. Думаю, що там у них лежбище.

–А можна і мені з тобою? Удвох якось... якось…

Я зупинився. Брови підскочили вгору, рот сам собою відкрився… Нічого собі! Оце нахабство! Але не знайшовши, що відповісти, я розгублено знизав плечима.

–Дякую… дякую… Мене Першосвітом кличуть…

–Я те вже знаю… Мене – Бором.

Ми разом рушили до того місця, звідки олень вперше вийшов з лісу. Знайти сліди було не важко. Вони тоненьким ланцюжком, то гублячись, то знову з′являючись, тягнулися з заходу. Я присів над одним з відбитків. Дуже чіткий слід… характерний… грушоподібної форми, розбитий на дві віддзеркалені округлі половинки…

–Ну що? – пробасив прямо над вухом Першосвіт.

–Треба на захід… як я і думав.

Ми вирушили крізь зарослі до гірської гряди. Сонце вже піднялося над хмарами і офарбувало верхівки беріз в золотисто-рожевий відтінок. Здавалося, що на деревах виникла димчаста корона.

Гарні тут місця…. колоритні… неймовірно мальовничі… Чого тільки варті шикарні галявини залиті сонячним світлом, та вкриті пухнастою ніжно-зеленою травичкою? Так і хочеться прилягти та відпочити…

Голосний тріск зламаної гілки вивів мене з зачарованого стану. Першосвіт розгублено промурчав вибачення.

–Сивояр, бачу, тобі так нічого і не дав? – посміхнувся я, киваючи на пращу. Хлопець захитав головою. – Ну то нічого… щось вигадаємо. Ти, до речі, теж новобранець?

–Угу... А ти, Боре?

–Зізнаюсь, в мене раптом зникло бажання служити, – неохоче промовив я. Мені дійсно в цей момент стало дивним, що при всій своїй котячої незалежності, якимось чином примудрився вступити до місцевого війська Ліги. І що я там забув? Хоча... хоча хто його знає, ким я був до свого безпам′ятства. Можливо був обтяжений обставинами…

Я раптом зупинився, в голові швидко промайнуло: «А чого, власне, про це раніше не замислювався? Адже я до всього цього гармидеру повинен бути кимось… кимось…»

А крутись воно дзиґою! Взагалі нічого не пам’ятаю!

–Ти власне звідки? – звернувся до Першосвіта.

Той раптом зойкнув та відскочив, ніби ошпарений. Я встиг побачити, як в кущі прошмигнула лісова гадюка.

–Ось ніхазова сила! Їх тут, що бруду! – парубок хотів було вилаятися, але глянувши на мене, сором’язливо стримався. – Я з Жодіно, що в Темноводді... Валірський уділ…

–А-а-а.., – потягнув я, слабо уявляючи де це насправді. Мабуть та ще діра!

–У нас там зі службою не дуже... Та й службою це все не назвеш... а так - одне баловство... А в Новоград, сам розумієш, не так легко потрапити. Ось тато і запропонував вирушити на алод до Клемента. Мовляв, там зараз набір почали... можна спробувати послужити у війську… хоч і так далеко від рідного краю… Я і погодився! Хай так, ніж прозябати в Жодіно!

–Ясно. І дійсно, закинуло ж тебе в таку далечінь! – сказав, а сам спробував пригадати, що взагалі знаю про алоди Ліги. Є Інгос… Темноводдя… Те-е… Те-е… Тєнебра… Сі-і-і… Сі-і-і… От, Ніхазова ковінька! Взагалі все в тумані!

Я присів, побачивши свіжі сліди оленів. Швидше за все, тут пройшло кілька самочок.

–Кажуть, що сьогодні вночі розвідники знайшли корабельну скриню на астральному березі, – раптом сказав Першосвіт. – Уявляєш? Оце знахідка!

–Що? – не збагнув я, намагаючись виповзти зі своїх спогадів. – Що вони знайшли?

Тріск пролунав звідкись зліва. Ми простежили напрямок і побачили відразу трьох оленів. Швидко визначивши вітер, я жестом вказав напарнику місце його засідки, і той на диво безшумно зник в заростях.

Я теж почав прокрадатися з іншого боку. Пару раз повз мене шуркнули гадюки, які безтурботно дрімали на сонечку. І дійсно, цих потвор тут, що бруду! Треба бути обережнішим.

Знадобилось десь хвилин п′ять, щоб дістатися зручної позиції. Олені все ще стояли на галявині, повільно обриваючи з кущів зелені листочки.

Злегка віддихавшись, я піднявся на одне коліно та взяв лук. Відрахувавши такт биття серця, спустив першу стрілу. Вона з тихим свистом попрямувала вперед, виляючи хвостом ніби задоволений пес.

Постріл був влучний. Тварина зробила було ривок вперед, але тут же звалилася на землю, чим злякала інших оленів. Вони шарахнулися вбік, але наче з-під землі виросла величезна фігура Першосвіта з пращою над головою. Він так загрозливо нею махав, що навіть я впав у легкий ступор. Тварини жалібно закричали, задкуючи до кущів. Камінь, немов блискавка, вирвався на волю. Від його удару одна з тваринок ледь не перекинулась на місці.

Ми одночасно рушили до здобичі. Я витягнув сакс і добив одного з оленів. Глянув на Першосвіта. Той люто обрушив на голову своєї жертви кулак. Мені здалося, ніби почувся хрускіт шийних хребців, які глухо зламалися від потужного удару.

Овва! А у цього молодика кулак, що молот! Силою, бачу, Сарн не обділив!

Я зрубав кілька тонесеньких берізок і кинув на них свого оленя. Першосвіт же відмовився від подібного та звалив собі на плечі тушку вбитої тварини. Ми рушили до табору.

Зізнаюся, що першу половину шляху я намучився. Вже хотів кинути все, але та частина характеру, яка звалася упертістю, змусила тягнути волоком гілки з впольованим оленем і далі.

Чергового привалу я чекав, як дару Тенсеса. Зробивши ковток з жановської фляги, я передав її своєму молодшому товаришу.

–І чого тебе на полювання потягнуло? – запитав в нього, намагаючись віддихатися.

–Так їжі в таборі не вистачає, ось я... Пам′ятаєш, Пампушки ж розповідали?

–А я думав, тебе десятник послав.

–Розумієш… з мого загону залишився тільки я... А прибитися до когось не вдається... Як тоді перед присягою почалась та маячня...

–Чекай! А ти мене в тієї залі бачив?

–Тебе? Не пам′ятаю… Я взагалі й своїх не особливо запам′ятав. Там новобранців було стільки, що хай Сарн милує! – відповідь Першосвіта мені не зовсім сподобалася. Я інтуїтивно відчув у його словах якийсь фальш.

–Шкода… дуже шкода…

–А що таке?

Зізнаватися, що у мене відбило пам′ять, не хотілося. Та й щось підказувало, що цього не варто робити… Принаймні зараз!

–Та нічого! – сердито кинув я. – От що, забалакались ми... занадто… Давай до роботи!

Отже, – міркував я, тягнучи оленя, – Першосвіт мене не знає… Сподіватись, що хтось взагалі запам’ятав новобранців – на те розраховувати, мабуть, не варто… З одного боку – це погано, а ось з іншого – дає мені можливість залишатися відносно вільною людиною.

Другу частину шляху ми подолали трохи швидше, але вже біля самого табору дорогу нам перегородило кілька солдатів. Судячи з усього, це були вартові.

–Стій! Хто такі? – вискочив вперед маленький руденький хлопчина з характерним візерунком десятника на комірі.

–Свої, – буркнув я, зупиняючись. – Якого Ніхаза тут відбувається? Кого взагалі ви тут хочете побачити? Хадаганську гвардію? Що за ігрища?

–Які такі «свої»? – руденький вискочка нахабно наблизився та став у позу.

–Тобі, хлопчику, зайнятися нічим? – виступив вперед Першосвіт. Він все ще тримав на плечах оленя, і від того виглядав дуже колоритно.

–Е-е-е! Ти тут не гавкай! Я, між іншим, для того і поставлений...

–Послухай, десятнику, – примирливо почав я, – поки ми тут незрозуміло з чого сперечаємось, м′ясо починає псуватися.

Рудий підійшов до моєї здобичі та сів біля неї навпочіпки.

–О-о-о! – він почухав за вухом і раптом видав, вказуючи на тушу: – Цю залишай, а іншого оленя можеш проносити.

–Що? – я навіть не відразу і допетрав.

До десятника підступили інші солдати. Не треба бути провидцем, щоб прочитати по їхніх обличчях про не зовсім дружні наміри.

Всього їх було семеро і всі, схоже, з новобранців. Голодні, молоді, сильні... Чому б їм тим не скористатися? Отже маємо у зовсім близькому майбутньому натяк на добру бійку… Семеро на двох – гарний розклад!

–Цей олень надходить в розпорядження війська Ліги! – офіційним тоном заявив рудий, піднімаючись на ноги.

Він не жартував. Це був типовий зразок зарозумілої, нахабної і жорстокої за своєю природою людини. Ледь помітні, але вміло приховувані нотки такої собі переваги над усіма, видавали в хлопці шляхетне походження. Швидше за все, він і комір десятника отримав не за бойові заслуги.

Від нервового напруження у мене навіть ліва повіка стала сіпатися.

–Ти впевнений? – я трохи відступив, морально готуючись до бійки. Назвати це сутичкою, або битвою, просто язик не повертався.

–Абсолютно! – рудий випростав свої худі плечі.

Впевнений в собі хлопчина! Від такого всього чекай.

Першосвіт скинув свою ношу та спробував вилаятися. Збоку це виглядало трохи неприродно, відчувалося – хлопець ще не настільки заматерів та не втратив цнотливість свого патріархального виховання. Але вартові вже схопилися за зброю, приймаючи за чисту монету поведінку Першосвіта.

Я раптом подумав: «Невже справа може зайти так далеко»? Якійсь абсурд! Дратися заради оленя? Тут що всі з глузду з’їхали?

Розумним кроком було б відступити, але почуття власної гідності приправлене справедливим гнівом, не давало цього зробити. Вже краще бути битим, ніж злякатися, – прошепотіло воно мені. Відчуваю, що припиняю себе контролювати... як підповзаю до якоїсь межі... крапелька, знову крапелька... ось-ось переллє через край і тоді... і тоді тримайте мене семеро!

Чекай, а що тоді? Невже ти готовий битися з усім натовпом? Відчайдух!

Першосвіт роблено закатав рукава. Ніякої іншого зброї, крім кулаків, у нього не було. А мої «колупалки» у порівнянні з його ручищами, що тонесенькі гілочки. Обличчя хлопця почало червоніти, та так швидко, що подумалось: «А чи не вхопить його зараз удар»? Так і піна з рота піде.

–Ти вже зовсім совість втратив? – тихо прошипів я, звертаючись до молодого десятника.

Здається, все ж мій вид його трохи перелякав.

–Валі давай, пока нє навалялі! А то ми і второго можєм забрать! – промовив хтось із-за спини рудого.

Одним стрибком подолавши відстань, що розділяла мене і хлопців, я навіть без попереднього замаху ткнув першого ліпшого, а далі... далі, немов шори на очі опустилися. А коли знову «піднялися» – десятник розтягнувся на землі, спльовуючи кров. Ще кілька хлопців сиділи, тримаючись хто за живіт, хто за щелепу.

«Курва! Ну я даю»! – такого від себе навіть не очікував. Бачу, багато чого цікавого ховається в глибинах моєї свідомості.

Зброя… крики… лайка… Солдати стрибали переді мною, але все ж якось невпевнено, немов очікуючи наказу напасти. На крики збіглися люди.

–Що таке? Что за драка? – загомоніли навколо. – Кажуть, ті двоє м′ясо хотіли вкрасти! Тримай цю наволоч! Морди ім набіть мало!

І тут я збагнув, що ми з Першосвітом опинилися в невигідному світлі, бо олені лежали біля солдатів, і з боку виглядало так, ніби це вони принесли м′ясо, а ми його хочемо забрати.

–Усім стояти! – гаркнув мій товариш, та так голосно, що деякі гикати почали.

–Что там? – із-за наметів вийшло кілька ратників, серед яких я впізнав того Гюряту. – Ух ти! Какіє люді! А я думаю, гдє ето он пропал!

Дехто з хлопців підскочив до нього, щось жваво зашепотів, і Прийма за мить сердито прошипів:

–Значіт крисятнічаєш?

«От вляпалися»! – я від досади аж сплюнув.

–Я тєбє когда сказал явіться? – прогарчав ратник. Тут я помітив, що у нього красується свіженький комір сотника.

–Я не солдат, – огризнувся у відповідь. – Присяги не приймав… отже…

–Что? – обличчя новоявленого сотника аж почервоніло.

Свариться ще й з ним, було б верхом дурості, але тут мене понесло. Я відчував, що зараз знову впадуть ті «шори» і почнеться потіха.

–Не треба так волати! – якомога спокійніше сказав у відповідь. – Ми йдемо з полювання. Несемо в табір м′ясо для...

–Да мнє насрать! Я тєбє сказал...

Натовп раптом розступилася і вперед вийшла Селена ді Ардер з групкою озброєних ельфів.

–Гюрято, що тут відбувається? – якось буденно, проте досить зневажливо спитала вона. – Мені прийшлося перервати раду!

–Дезертирів спіймали. Хотіли м′ясо.., – почав було говорити рудий десятник.

–А срати тобі в рота ! – сіпнувся я. – Зараз відправишся до Тенсеса в чистилище!

–Хлопці, скажіть, хіба я брешу? – звернувся до своїх хлопчисько.

–Я не тебе запитала! ­– голосно промовила ельфійка. – Чи ти також Гюрята?

–Вибачте, пані Селено, – пробурмотів десятник, витираючи розквашений ніс.

–Еті двоє, – почав сотник, вказуючи на нас, – самовольно сбєжалі со служби! Оні полност’ю...

–Вони солдати?

–Оні новобранци.

–Вони присягнули на вірність війську Ліги?

–Ну-у... фактичєскі нікто нє успєл прісягнуть... ви ж самі помнітє, что пріключілось в Красной залє...

–Так чи ні? – зараз Селена зовсім була не схожа на ту милу панночку, яка мене зустріла в руїнах.

Дивилася ельфійка прямо мені в очі, немов чекала відповіді саме від мене. Погляд її зелених очей був настільки пронизливим, а поза така виразна, що мабуть не будь я зараз заведений, то вже б відступив.

–Нєт, – глухо відповів Гюрята.

–Чудово! – Селена зробила знак, щоб сотник відійшов вбік. – А тепер ви, друже! Звідки, куди, навіщо? Розповідайте!

–Ми з товаришем йдемо з полювання. Несли Пампушкам оленину, щоб ті змогли...

–Це Пампушки вас просили?

–Ні. Просто ми вирішили...

–Чудово! – Селена обірвала мої потуги виправдатися та уважно оглянула всіх присутніх. В повітрі повисла така пронизлива тиша, що чути було тільки далекі співи іволги. Люди ніби оніміли й перетворилися в нерухомі статуї. – Гюрято, нехай твої бійці віднесуть м′ясо Пампушкам… І простеж, щоб його все ж туди доставили. Чув? Ну а ви, двоє, йдіть за мною.

Мені б дуже не хотілося коритися, але зараз розумніше було вчинити саме так. Озброєні ельфи підійшли до мене і жестом попросили віддати мечі та лук.

–Здається, брате, тобі вже точно не світить служба. Принаймні тут, – посміхнувся я Першосвіту.

–Сам бачу, – вишкірився він, і ми рушили за ельфами.

Пройшли майже весь табір. Добралися до великого намету, біля якого Селена веліла нам почекати, а сама зникла за пологом. Наш ельфійський озброєний супровід розташувався поряд та зробив вигляд, ніби йому немає до нас діла.

–Як думаєш, що нас чекає? – розгублено пробурмотів Першосвіт.

Відповісти не встиг, бо із намету вийшло кілька сурових хлопців. А потім винирнула Селена, яка жестом запросила пройти всередину.

–Сідайте там! – ельфійка вказала на м′які подушки ліворуч.

Тільки-но ми розмістилися, як до намету зайшли ще двоє ельфів. Один з них – гарненький блондин в розкішному одязі, який відразу ж присів біля Селени, а другий, схожий на сноба брюнет, з похмурим, проте вельми красивим обличчям, дочекався запрошення, і тільки потім розмістився біля нас. І зробив він це настільки велично, буцімто це був його намет, а не Селени ді Ардер.

Цей ельф поводився досить дивно, я б навіть сказав – зухвало дивно. Він явно протиставляв себе іншим представникам своєї раси. Серед розкішної обстановки та одягу, цей хлопець був якоюсь темною плямою, яка відтягувала на себе погляд.

А у мене раптом народилася думка: «Звідки вся ця розкіш? Невже хтось біг крізь портал та з собою тягнув подушки, столики, дороге вино»? А може справа в хвалений ельфійській магії? Адже про неї таке розповідають, що і повірити важко.

–Ось що, друзі мої, – в голосі Селени знову заграли ліричні нотки, як тоді в руїнах, – я вас запросила для однієї справи. Сподіваюся, на вас можна покластися?

Запитала, а сама при цьому дивилася саме на мене. Але в цей раз погляд її зелених очей став липким, як буває у жіночої половини, коли вона чогось хоче від чоловіків.

–Дивлячись, яка справа. Не хочеться купувати «кота в мішку», – обережно відповів я.

Здається, ми кудись не туди «йдемо». Тільки-но була сварка щодо м’яса та військової служби, а тут…

–Та-а-ак, зараз важко з надійними людьми, – посміхнулася своєю милою посмішкою Селена. – Поки Аманда відсутня, мені доводиться очолювати наш табір. А опертися особливо нема на кого. Самі бачите, хто оточує...

–Одні телепні! – вторив ельфійці блондинистий красень.

Він зараз був схожий на нахабного хазяйського кота, якому дозволили посидіти на колінах у господині.

–Брайане, прошу... Вибачте, це забула представити – це мій кузен Брайан.

–Розвідники вже в четверте знаходять на астральному березі скрині, – почав той ліниво. – І звідки вони там – зовсім не ясно. Ніби хтось кожного разу нам їх підкидає!

–Так вже і підкидає! – втрутився я в розмову. Зізнаюсь, мене насторожував той факт, що ми не обговорюємо ситуацію з оленями. Що відбувається? Що то за дивна гра?

Брайан нахабнувато посміхнувся. Мені цей хлопчина не сподобався. Ельфи взагалі створіння незрозумілі… Правильно кажуть, що у них сто облич. І при тому – жодного справжнього.

–Що в скринях? – поцікавився Першосвіт.

–Лікарські зілля, одяг, зброя... кожного разу по-різному. Проте речі необхідні!

–Ніби подарунок долі! – спробував пожартувати гігант.

–Що ж, нехай буде подарунком.

–Що вас бентежить? – нарешті заговорив другий ельф. Спитав те абсолютно беземоційно.

Я спробував оцінити цю загадкову постать. Голос злегка хриплуватий, але приємний. В чомусь навіть мелодійний. Таким голосом можна було б зваблювати дівчат. Закриваєш очі, слухаєш цей вібруючий тембр і уявляєш високого статного брюнета… сильного та сміливого… таку собі скелю, від якої розбиваються всі життєві бурі…

Судячи з одягу, цей ельф був жерцем Церкви Світла, але невисокого рангу. Можливо, капелан, а можливо – паладин… Я чув колись… мабуть в своєму «минулому житті»… що ельфи довго не прагнули приймати вчення Церкви, але після смерті Великого Тенсеса все змінилося. Дехто стверджував, що вони просто спокусилися красою культу. Ельфи взагалі схиблені на понятті «краси», у них для цього навіть слово таке є... е-е-е… Забув яке саме!

Речі, одяг, картини… музика… їжа… навіть будинки – все це в їх розумінні має відображати досконалість і гармонію.

–Можна було припустити, – Брайан піднявся та підійшов до витонченого столика, на якому стояв глечик і кілька келихів (і звідки те все тут взялося, ця думка мене жалить, немов бджола), – що це наслідки астральних корабельних аварій... зіткнень… чи щось на кшталт того… Але ось періодичність, і тим більше цінність цих знахідок, вказує на те, що ці скрині нам дійсно підкидають, як помітив… е-е-е…

–Бор, – підказала Селена.

Брайан підтакнув та налив собі вина.

–Після бесіди з розвідниками, – продовжував він, після невеликого ковтка, – напросився висновок, що ми на острові не одні.

–Дивне припущення… як і дивні ваші розмірковування… Ну, скажімо, зробимо вигляд, ніби це правда, – кивнув я. – Проте від нас що потрібно?

–Аманда з групою рушила на північ. Ми зараз втратили з ними зв′язок…

–Це як? – не второпав Першосвіт.

–Відправляли зв′язкових, а ті не поверталися… Можу припустити, що до цього причетні... хтось зі своїх.

–Псяче хутро вам на подарунок! – не витримав я. – З чого такі висновки? Здається, ваші думки стрибають немов зайці! Ви нічого не пропустили в цій розповіді?

–Погоджуюсь з Бором, – промовив другий ельф. – Ви, Брайане, занадто швидко перестрибуєте. Ланцюжок ваших умовиводів страждає на відсутність деяких ланок…

–Мій кузен хоче сказати, щоб ви знайшли Аманду та дещо їй переказали, – втрутилася Селена. – На жаль зараз ми дійсно обмежені у виборі та не знаємо кому довіритись… проте, після бою на площі, ви, Боре, здаєтесь нам достатньо чесною людиною!

–Дякую, звичайно, за подібні слова, – посміхнувся я. В голові між тим промайнуло інше: «Що те за маячня? Що це за таємниці та змови»? Йти на пошуки Аманди мені зовсім не хотілося. – Пошліть розвідників, вони більш досвідчені, та більш заслуговують довіри! – запропонував я.

–Вони вже вирушили.., ­– тут Селена запнулася і трохи згодом закінчила, – на інше завдання. А вас, Боре, ми просимо про невелику допомогу... послугу...

Дешеві фрази… Які ж дешеві фрази!

Ельфійка раптом наблизилась і несподівано торкнулася своїми тонкими пальчиками мого обличчя. Від неї запахло чимось приємним, квітковим. Очі Селени, наповнені медовою патокою, жадібно обпалювали поглядом… Розширені зіниці, шовковиста волога шкіра пальців… хвилясте волосся... На секунду я мало не піддався цім чарам, але встояв і озирнувся.

Першосвіт та ельф-паладин вдавали, ніби нічого не помічають, що вони зараз поглиблені вивченням обстановки всередині намету. Брайан з погано прихованою дивною посмішкою на кінчиках губ дивився на Селену жадібним поглядом. Йому явно подобалося, що його кузина проявляє знаки уваги якомусь «брудному селюку з числа людей». Я прямо відчув ці його думки.

Ось збоченці! Ніхаз їх всіх забирай!

Ельфійка відчула мій настрій та прибрала руку, при цьому прикро зітхнувши. Вона повернулася до Брайана і взяла з його рук келих з вином. Зробивши великий ковток, Селена обережно запитала:

–Ну то як? Чи згодні на мою пропозицію?.. Або кликати Гюряту та почати розбиратися з тими оленями?

Псячі ноги! Казали ж мені про цих ельфів… Ну і шкури!.. Отже чи є у мене… у нас з Першосвітом вихід? Власне і немає. Варто вийти з намету без згоди на завдання Селени, то ми потрапимо в лапи солдатів. А на цьому острові, бачу, в кого сила, той і диктує правила…

Піти та знайти Аманду… Здається не дуже складно… Можливо, це дійсно шанс вибратись з мого… нашого дурнуватого становища... Це лише таке собі невеличке… нескладне завдання…

–А цей пан, – тут я кивнув на паладина, – наглядати за нами буде?

–Не виключено, – посміхнувся Брайан.

От недолуга наволоч! – сердився я. Обличчя цього ельфа хоч і красиве, але не спроможне випромінювати доброту. Так зараз і вписав би йому проміж очей, хай би зірочки подивився.

–Ми можемо з товаришем пошепотітися в сторонці? – запитав я, замість того, щоб дати Брайану стусана.

–Ваше право. Але зволікати не раджу…

Ми Першосвітом вийшли з намету.

–Ну що? – запитав він мене. Яскраво-червоний колір його щічок видавав легкий сором від того, що йому доводилося спостерігати.

–Тобі чесно відповісти? Чи зняти штани та показати?

–Я і сам допетрав, що нам з тобою повна срака...

–От потрапили в халепу… Вважаю, треба погоджуватися. А там буде видно, хто кому ще за комір накладе.

Ми повернулися назад.

–Гаразд, – кинув з порога Селені, – але старшим буду я. І ще – у Першосвіта немає пристойної амуніції та одягу.

–Це не проблема, – промуркотав Брайан. – Він отримає те, чого забажає.

–Добре, переходьте до суті завдання...


Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Щєпкін Сергій, 04-02-2018
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.6581230163574 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

«Нездоланні». Залежності, які тримають нас на гачку
Чи думали ви про те, скільки часу щодня займає перевірка електронної пошти, соц. мережі чи нова серія …
«Чому нації занепадають». Теорія і історія світової нерівності
Є книжки, які, попри певну спрощеність чи, можливо, саме завдяки їй, здатні вплинути на світогляд широких …
«Люди чи прибуток». Відповідь однозначна
Піддатися спокусі легкого збагачення чи подумати про людей — ми опиняємося перед таким вибором чи не щодня. …
Для чого бізнесменам «Мистецтво війни»?
Може видатися дивним, що трактат, якому більше, ніж дві тисячі років, допоможе нам навчитися бізнесу. …