Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2490
Творів: 44925
Рецензій: 87906

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Фентезі

Залізом та кров′ю. Книга перша (Цикл «АЛОДИ»)// Ч.1 гл. 3

© Меньшов Олександр, 03-02-2018
Частина перша. Бор з Грьонефьелт-фіорду. Глава 3


По темному небу неспішно котилося неймовірно величезне колесо повного місяцю. На березі було тихо і від того трохи моторошно. Мабуть, справа в самому місці… тобто в цьому загадковому острові.

Я виліз на плаский пагорб, подалі від настирливих крабів, що снували по холодному піску в пошуках їжі, та вже півгодини споглядав астрал. Там, в густий фіолетовій далечині ліниво оберталися навколо власної осі циклопічних розмірів камені… вірніше шматки скель, які можливо колись відірвав від місцевих гір стародавній велетень. Уявляю, як він бушував та жбурляв їх в астральне море… Навіщо він те робив? – питав я у себе, а потім сміявся над власною уявою. – Який, к Ніхазу, велетень! Ти, Боре, як те дитя!

Астральне море ледь помітно пульсувало. То тут, то там спалахували таємничі вогники, або навпаки раптово темніло, аж до нереальної чорноти. З одного боку це досить моторошне видовище, бо сам по собі астрал – явище незрозуміле… страшна стихія… але в цьому і її привабливість. Небезпечні речі часом виглядають більш спокусливими.

Звідкись із замутнених залишків моєї пам′яті випливло, що жити в безпосередній близькості від Астрала, від цієї магічної субстанції, ніхто не наважується, бо… бо є ризик збожеволіти… Та і взагалі звідти можуть навідатися демони. Хоча і кажуть ніби ті не подолають бар’єр між стихіями, проте є і виключення. З усього завжди є виключення.

Демони… астральні біси… Від цих слів відразу перед очима постає та «кашиця» на міських вулицях та площі, що повзла попереду астрального приливу… Хижі створіння, які так і чекали свого шансу накинутися на людей… Аж-но мороз по шкірі! От цікаво, а чи правда, що ті біси ­ – це прокляті іскри тих, хто раніше жив в нашому світі, в Сарнауті? Чи все ж байки? Люди взагалі схильні до перебільшень, тому можуть і напридумати усіляких страхів.

До стели було недалеко, але підходити ближче до неї я не поспішав. Все ще сумнівався в доцільності ритуалу. Та ще і справді не хотів виглядати дурником…

Взагалі, дивно, що друїдка наполягає на проведенні цього ритуалу… Наскільки я розумію, язичництво та Церква Світла – різні по своїй суті речі. В чомусь навіть протилежні. А тут тобі заява: «Поклич Покровителя». Як так? Що саме переслідувала ця Яхонтова? І чому біля джунської стели? Бо тут якась прихована сила?

Час спливав. Треба було на щось вирішуватись. Тому нарешті переконавшись, що поруч крім крабів немає нікого, я спустився з пагорбу вниз і підійшов до кам’яних брил. Це була складена з пиляного вапняку чи то фігура дракона, чи то ще якоїсь міфічної істоти. На голові у неї красувався величезних розмірів кристал блакитного відтінку. Він тьмяно пульсував в такт астральним хвилям, і це заворожувало погляд.

Отже, спадщина джунів… Думаючи про це, відчуваєш якийсь трепіт. Давня цивілізація… можливо могутніша за ельфів… Це ж, до речі, саме джуни придумали портали. Ніхто не знає для чого, проте факт залишається фактом.

Взагалі з часів старого Сарнаута залишилось чимало дивних речей… Така собі спадщина, з якою навіть Великі маги не розібралися до кінця… Або роблять вигляд, що не розібралися.

Гмм! Слухай, Боре, а звідки ти все те знаєш? Адже ніби втратив пам′ять… а міркуєш досить впевнено… Якась виборча в тебе забудькуватість!

Подумав про те і тут же сам собі заперечив: «Але в іншому разі можна було б також прискіпливо питати, а чому ти, Боре, не забув, як дихати». Смішне зауваження! А я виявляється ще і жартівник.

З цими думками обійшов стелу навколо і зупинився біля візерунків, нанесених у «дракона» на животі. Швидше за все, це були якісь написи на джунській мові. Можливо, молитви… От цікаво, а кому молились давні народи? Сарну? Ніхазу? Чи ось як друїди… Чекай! А ти знаєш в кого чи в що вірять друїди? Кому моляться? І чи моляться взагалі?

Я торкнувся холодних каменів, пробігся пальцями по візерункам. Потім трохи відійшов убік, витягнув мішечок та розв′язав його. Всередині лежав пісок такого ж блакитного відтінку, що і у кристала на голові «дракона». Висипавши його собі на долоню, я відчув легку пульсацію. Оглянувся навсібіч, чи немає спостерігачів, а потім підкинув астральний пил вгору і неголосно та буденно сказав:

–Я слідую за своїм вибором. І закликаю міць свого Покровителя!

Пил розвіявся. Легкий вітерець підхопив його залишки та поніс вздовж берега.

Хвилина… пішла друга… Щось нічого не відбувалося. Я напружував слух, зір… намагався відчути якісь зміни… але ні грому, ні блискавки, ні якихось інших дивних та магічних речей не побачив, не відчув. Все було як і раніше: тихо та спокійно. Лише де-ніде ледь чутно шарудів пісок під лапами крабів.

–От Ніхазова дитина! ­– вилаявся я на Анастасію. – Скисне воно все! Ще й повірив їй!

Відійшов від кам’яної статуї та неквапливо поплентався по берегу.

От на що я сподівався? Чого очікував? Що з’являться двонадцять Покровителів, двонадцять святих Великомучеників? Стануть навколо мене та спитають, а кого, мовляв, ти. Боре, собі обираєш в заступника? Тьху ти, ніхазівня якась!

–А-а-а-а.., – ніби подув вітру. Звук йшов наче з-за спини. Виникло бажання озирнутися, подивитися назад.

Все ще продовжуючи рух, я кинув погляд убік стели. Тут же спотикнувся та звалився на коліна. Крякнув від злості й пнув ногою краба, через якого і опинився на піску.

Раптом здалося, що стало світліше. Мабуть в цю секунду над головою і запалилася маленька золота зірочка. Я дивився на неї, роззявляючи рота. А та почала рости, поки не перетворилася в сліпуче сонячне світло. Через те навіть прийшлося заплющувати очі…

–А-а-а-а…

Звук лився мені у вуха, наростаючи з кожною миттю.

–Я… слідую… за своїм… вибором, – намагаюсь чітко вимовити кожне слово, проте здається що в рот налили свинцю. Щелепи важки, язик якийсь довгий. – Псяче ти… хутро!

В цей момент я відчув легкий поштовх. Вітерець скуйовдив волосся і чийсь дуже-дуже тихий шепіт промовив:

–Покровителі зробили свій вибір...

Сліпуче світло зникло. Я продер очі, озирнувся. Виявилось, що лежу під стелою.

Примарилось, чи що? Дурня якась! – сам дивлюсь навкруги. Ніч, місяць в небі, краби на березі… ні вітерцю, ні зірочки над головою… тиша та спокій…

Тільки підвівся, як тут же відмітив, що на голівках руків′я саксу і фальшіону світяться тонесеньким тьмяним сріблом руни Арга. На акетоні по ельфійським візерункам згори донизу побіг яскраво-білий вогник. Руни ярко блиснули й тут же згасли.

–А-а-а-р-р-х-х-х...

Я обернувся – нікого… Мабуть вітер десь балує. Або то якісь магічні штуки… Хоча чому відразу магія? Може, все ж здалося?

Між іншим, до магії взагалі-то треба мати хист. А він навіть у тих же ельфів, м’яко кажучи, через одного… Не всі з них народжуються з відповідними здібностями.

Подальші міркування прийшлось раптово припинити, бо із астрального моря на мене мчало зеленувате… зеленувате… щось! Ніхаз його знає, що саме, проте воно так стрімко рухалося і подолало чималу відстань за якісь лічені секунди.

«Демон, курвий сину! – промайнуло в голові. ­– От нечиста»!

От не вір після цього в «пророкування»… Клятий мій язик! І взагалі, навіщо я про цих потвор згадував? Може таким чином і призвав з астралу? Псяче хутро!

Чисто інстинктивно схопив лук і висмикнув із сагайдака стрілу, підспудно згадуючи, що наконечнику на ньому немає.

–А хай тебе Ніхаз вдере, бовдуре безмозкий! – вилаяв сам себе. То на полювання збирався без наконечників, то ось зараз стріляти удумав.

Кінець стріли чомусь посвітлішав… Вірніше засвітився, і все той же ледь чутний шепіт протяжно, проте доволі чітко промовив: «Плєд сках-х-х»!

І я рефлекторно відпустив тятиву. Пролунало характерне «дзінь», і стріла помчала в зеленувату тушку. А потім... потім так бабахнуло, що аж заклало вуха. Стріла вибухнула яскравим сліпучим світлом.

«Зелена маячня» закрутилася дзиґою. Я вихопив другу стрілу, прицілився, одночасно намагаючись пригадати заклинання. І все той же хрипкий голос промовив:

–Плєд… сках…

–Плєд сках, хай йому грець! – повторив я.

Спина напружилась, рука застигла… кінець стріли ледь-ледь засвітився… я вдихнув і спустив тятиву, навіть не намагаючись точно прицілитися. Стріла зательопала хвостом та стрімко пішла вперед, одночасно займаючись якимось несправжнім, наче казковим, вогником… Точно такий лизав дрова в кузні братів Задерихвост.

Пара секунд, за яки стріла мчала крізь астральне море, а потім встромилася точно в демона…

І тут все пропало, ніби й не було ніякої бійки, ніякого «зеленого страхіття».

Ніч… місяць… все ті ж краби… стела за спиною… я все так же сиджу на піску… поряд чомусь лежить лук… сагайдак зі стрілами…

Я оглянув той – всі сім стріл на місці!

–Ну і нічка! – втомлено та трохи роздратовано пробубонів вголос. Сам тут же підвівся, витягнув одну зі стріл, оглянув її в білому світлі місяця.

Анічого дивного… тим паче – чарівного… Стріла, як стріла…

Тому і вирішив спробувати вистрілити.

–Плєд сках! – чітко вимовив мій рот, на незрозумілій мові. – Вибух! – я був абсолютно впевнений, що це слово перекладається саме так.

Легкий спалах… язички полум’я обплели дерев’яну палку… мої пальці відпустили тятиву і стріла помчала вздовж берега. Кроків за двісті вона встромилась в пісок і «бабахнула», розкидаючи крабів навсібіч.

–Овва! – це був явно не сон.

Я ледь не підстрибував. Аж-но захотілося ще раз стрільнути. І ось тут впав у легкий ступор, бо в сагайдаці лежало... сім стріл!

–Псяче хутро вам на плечі! – ляснув себе по лобу. Оце так фокус!

Озирнувшись по сторонах, я скинув лук та встав у стійку. В голові ніби клямкнуло, і замість «Плєд сках», я рявкнув:

-Тін-н-н-н!

Навіщо те сказав? Що воно таке? – питаю, і бачу як кінчик стріли ледь зажеврів, проте не так, як минулого разу.

Відпустив тятиву. Дзін-н-ньк… стріла миттєво перетворилася в палаючу кульку, яка стрімко рушила вперед та за кілька секунд домчала до сосни. Замість встряти у ствол, вона прошила його наскрізь та тут же запаливши дерево. Вогник охопив ствол, жваво побіг по гілках, а ще за якісь декілька секунд сосна полихала, наче гігантське багаття, розкладене велетнем.

Оце наробив справ! Треба, мабуть, акуратніше стріляти, а то підпалю ліс… чи ще щось нароблю.

Я знову глянув в сагайдак ­ – там все ті же сім стріл!

Ну, гаразд, Боре… ще разок, але тихіше…

–Тін! Вогонь! – якимось чином я зрозумів значення цього слова. – Вогонь!

Ще два експерименти, результат той самий. Підпалив кущик та навіть валун… Вірніше, стріла врізалась в камінь, той на якусь мить окутався полум’ям, проте воно тут же і згасло.

Сказати, що я був задоволений – анічого не сказати. Треба визнати, Анастасія мала рацію, і я зміг пробудити якісь сили… Не знаю, чи то свого Покровителя, чи то розбурхав джунські руїни… може, ельфійську магію, що схована в сагайдаці… Не знаю напевно, проте не жалкую! З такою зброєю не страшно йти проти могутнього ворога.

Треба було повертатися в табір і, мабуть, подякувати Анастасії. Дійсно подякувати, це не жарт…

Про всяк випадок я озирнувся по сторонах. Здається, свідків моїх тренувань не було. (От і славно!) Потім дістався до того місця, де вибухнула сама перша стріла. Яма була десь по коліно. Застрибнув в неї, прикидаючи реальну міць зачарованої стріли. Тушки крабів розкидало кроків на п’ятнадцять-двадцять. У світлі місяця було помітно, що з деяких із них витікала густа блакитнувата рідина. Якщо це кров, то досить дивного кольору… Невже так позначається життя біля астрального моря? Блакитна кров! От цікаво, а ще якісь зміни відбулись всередині цих істот?

–Ну як? – від звуку чужого голосу, я аж підстрибнув на місці.

Позаду стояла друїдка. Як вона тихо та непомітно наблизилася!

–Що це з ними? – я вказав на блакитнувату кров крабів.

Анастасія знизала плечима:

–То пусте! Краби, як краби. Розкажи-но краще, як пройшла зустріч з Покровителем. Помацав?

–Помацав, – кивнув я. – Правда, не зовсім збагнув, що саме… але визнаю, що був неправий… Чи бачив Покровителя? Здається, ні… А ось дива з сагайдаком та стрілами – це не описуємо.

Друїдка тепло розсміялася.

–Ти питав, який мені сенс від допомоги тобі? – Анастасія зіщулилась та втупилась в мої очі. – Скажу одне, що коли бачу тебе, то відчуваю щось незвичайне… Воно настільки дивовижне… потужне… що я навіть розгублена… За тобою стоїть велика сила… це відчутно, проте не зрозуміла її природа… Вона не схожа на ельфійську магію, не схожа на друїдську… це і не Церква Світла…

–Джунська? – раптом подумав вголос.

Анастасія знову знизала плечима.

–Хто знає! – і вона посміхнулась.

–Ви впевнені, що відчуваєте цю… як її?... силу? – взагалі, то була «шпилька». Мені не дуже вірилось в щирість слів друїди.

–У таких людей, – тихо промовила вона, – цікава доля. Не знаю, чи добра вона, чи худа, але точно велика… здатна змінити багато чого!

–Ви кажете якимись загадками. Ваші фрази туманні…

–Е-е-е… можливо… бо ти сам загадка.

–Що ж такого в мені «загадкового»?

Анастасія насупилася, стиснула губи й щось забурмотіла собі під ніс. Мені навіть прийшовсь трохи нахилитися вперед, щоб почути її слова.

–…не помилялась… небезпечно…

–Що-що? Я вас зовсім не розумію!

–Гмм… я вважаю… що ти стоїш на початку свого шляху… і не можеш бачити далі, ніж якісь два-три кроки…

–Це все ті ж загальні фрази… Скажіть чесно, от ви направили мене знайти Покровителя. Навіщо це друїдці? Навіщо це вам?

–Я вже казала, що ти джерело дивної сили. І щоб її пробудити, я штовхнула тебе в обійми Покровителя… Святий Арг тебе прийняв! Адже так? – не чекаючи моєї згоди, Анастасія продовжила: – Але я і без того бачила, що саме він твій Покровитель… Випадковостей не існує! Оці речі мертвого ельфа повинні були попасти до тебе… а потім було треба їх опанувати… Вважаєш, що навіть наша зустріч була випадковою? Ні!

Я не розумів звідки у жінки така впевненість. Вона не надавала жодного доказу власних слів. Проте говорила досить переконливо:

–Я думаю, що ти зараз відчуваєш якісь зміни в собі. Можливо не усвідомлюєш цього до кінця, але на якомусь тонкому духовному рівні погоджуєшся з моїми словами...

–Отже, з ваших слів виходить, ніби хтось підштовхує мене в спину, та наче каже, що та як треба робити?

Друїдка м’яко посміхнулась. Очевидно це була відповідь «так».

–Припустимо, я в те повірив… Тоді питання друге: що за сили ведуть мене? І чому?

Анастасія раптом жестом запропонувала мені підійти до краю берега. Тільки ми наблизились до астрального моря, друїдка тихо спитала:

–Правда, гарно? Тобі подобається?

Я подивився в напівтуману далечінь та чесно відповів:

–Щось в тому є.

–Кажуть, що Астрал одночасно і творча, і руйнуюча сила… що він – початок усього, і його ж кінець... Наш світ – Сарнаут – це лише один з етапів існування Астралу. Він уособлення того періоду, коли Творення взяло верх над Руйнуванням. Розумієш? Наш світ приречений як на народження, так і на загибель. Саме «приречений»… Якщо творчий початок слабшає, то руйнівна іпостась посилюється... Але баланс повинен бути збережений. Якщо чогось стає більше, чи навпаки – менше, з’являються чинники, які усувають подібні невідповідності.

–Тобто, ви натякаєте що ми всі свого роду «інструменти», народжені як для будування, так і руйнування?

Анастасія знову м’яко посміхнулась.

–Тисячі років тому, – тихо проговорила вона, – коли наш Сарнаут ще не був розколотий на алоди, існував Конклав із сорока Великих магів. І були між ними семеро, які керували цим Конклавом. Так утворилася Рада, на чолі з Скраканом… Всі сорок магів слідкували за балансом… Проте боротьба між творчими началами та руйнівними ніколи не буває спокійною, і одного разу стався жахливий катаклізму. В результаті Астрал зруйнував наш світ… зруйнував все… але не до кінця… Великі маги виявилися єдиними, хто зміг хоч якось протистояти руйнуванню. Правда, ось дванадцять з них все ж поплатилися за це своїм життям.

Яхонтова чомусь різко замовкла. Не було схоже, що вона переживала за тими загинувшими магами, проте в її обличчі відобразилися якісь дивні емоції. Я не міг поки зрозуміти, що хвилювало Анастасію, але відчував як вона тремтить.

–І ось одного разу, – глухо продовжила друїдка, – ті маги, що залишилися в живих, звернули увагу на одну цікаву особливість: в астралі з′явилися дивні по своїй суті магічні «хвилі-припливи». Той, хто вступав у союз з такою «хвилею», отримував якісь незвичайні здібності. Великі уми довго гадали над тією загадкою. Було відмічено, що «хвилі» за своєю природою зовсім неоднорідні. Їх нарахували аж дванадцять… І Великі маги Скракан та Найан визначили природу цього феномену. Вони заявили, що це відгомони іскор тих дванадцяти загиблих побратимів – Арга, Ферра, Ірсена, Лекса, Ульфа.., – тут Анастасія стала перераховувати всіх Великомучеників.

–До чого ця історія? – перебив я друїдку.

–Бачиш, наскільки всі речі в світі можуть бути взаємопов’язані одна з одною? Сила породжує іншу силу, а вона – наступну…

–Дивно! – кинув я.

–Що саме тебе дивує?

–Ваше ставлення до... Ви ж друїдка? Чого раптом такий інтерес до Великомучеників Церкви Світла?

–І що? – підняла брови Анастасія. – Ці Великомученики в минулому Великі маги... Або ти думаєш, ніби мої переконання дозволяють заперечувати існування їх магії, або існування того ж Сарна, бога Світла, чи Ніхаза, його антагоніста? Справа не в вірі як такої. Боги існують окрім наших поглядів, нашої віри і наших переконань, як існує світ взагалі. Якщо ми чогось не знаємо, чи не бачили, не зустрічали, то це не означає ніби цього немає… ніби цього не існує!

–Але ви, друїди, і церковники – постійно конфліктуєте.

–Швидше, Церква Світла з нами конфліктує... Вони взагалі хлопці різкі, нетерпимі до інших світоглядів, – усміхнулася Яхонтова. – А по-друге, вони лише намагаються привласнити собі право на істину... не розуміючи, що лише пропонують свій погляд на неї.

–Так їх магія реальна? Іскри дійсно існують? Чому ж тоді немає нікого, хто б повернувся після смерті з чистилища назад, в Сарнаут?

–Чи реальна їх магія? Скоріше так... хоча я також не зустрічала тих, хто повернувся... І знову додам, що це не означає ніби такого явище не існує взагалі!

–А ваша, друїдська магія, реальна? І яка давніша, сильніша?

–Справа не в часі або пріоритеті. Ось ти, Боре, носиш лук. Вмієш з нього стріляти... і напевно непогано... Інший воїн користується мечем або сокирою... третій – списом... четвертий навіть битися не вміє, і взагалі займається господарством… Всі ви майстри володіння певного навику. Нікому не приходить на думку питати, хто з всіх цих категорії та видів кращий, сильніший або... давніший! – Анастасія розвела руками. – Справа в застосуванні своїх навичок. Коли, навіщо, скільки – такі ж питання, наприклад, ставляться воєначальником перед боєм? Кого поставити в авангард, кого на фланги… Правильно? От і друїди або некроманти... або народ племені Зем... чи джуни... ельфи... Всі ми маємо певні навички у володінні магією, як ти у володінні луком, в стрільбі з нього. Ось й усе!

–І все ж мені дивно, що ви штовхнули мене до Покровителя Арга. Навіщо мені йому відкриватися, з точки зору друїда? Це ж інша «магія»!

–Що тобі відповісти? Я не побачила іншого шляху, щоб пробудити тебе… Я виконала роль іскри, яка запалює вогнище. Чи з власної волі те зробила? – Анастасія ухильно захитала головою. – Ну… ну… напевно… в деякому роді…

–Скажіть, а ви вірите в те, що всі ми творіння Сарна?

–Що? – жінка підняла брови. – Хмм… А скажи тепер ти, Боре, чи приємно вірити у власну добрість? – з іронією спитала вона. – Напевно, що так… Кому не хочеться «починатися» з добра? Кому не хочеться вірити, ніби всі ми народжені благим началом?.. Однак світло або тьма, нові боги, або старі та забуті – все це ніяк не впливає на хід долі. Вона така, яка є.

–Можливо б я і погодився з цим… і навіть десь всередині власної душі відчуваю, ніби так воно і є… проте говорити, що всі ми іграшки або слуги в руках вищих сил не завжди правильно. Навіть одна бджола може вбити ведмедя, який прийшов красти її мед. І справа лише в тому, як бачити себе в цьому світі, як уявляти власне місце – нагорі, внизу, посередині, або поза всім цім взагалі.

–Гмм! А ти, Боре, хто в цьому списку? І де? Як вважаєш?

–Складно сказати...

–Навпаки, дуже легко... потрібно тільки зважитися... Ти ж, насправді, знаєш відповідь… дивишся на неї… але щось стримує прийняти її…

Я у відповідь знизав плечима. Чесно кажучи, вже заплутався у всіх цих фразах. Десь погоджуюсь, десь розумію, а все одно відчуваю невпевненість… розгубленість…

–Ну, початок вже є, – ніби підсумувала Анастасія, – поштовх зроблений... Отже, ти вільний рухатися по власній нитці долі, як вирішиш правильним. Якщо…

І знову Анастасія різко замовкла. Що саме «якщо», мені так і не стало відомим.

Я подивився на друїдку, що подовжувала зазирати порожнім поглядом в астрал. Здається, наша бесіда добігла кінця. Зовнішній вигляд яхонтової прямо про те і казав. Не кажучи більше ані слова, я пішов геть. І тільки-но відійшов на пару кроків, як побачив , що із-за південних дюн вийшла невелика група людей. Вони рухалися дуже тихо, явно намагаючись не видавати своєї присутності. Незнайомці тягнули якийсь довгастий предмет. І коли порівнялися зі мною, я збагнув, що це стара корабельна скриня, у яких зазвичай капітани перевозили свої нехитрі пожитки, або зберігали карти й навігаційні прилади.

Один з людей зупинився та пильно оглянув мою персону. Народилося таке відчуття, начебто він мене в чомусь підозрював. Я випнув груди, руки поклав на руків’я мечів, всім своїм видом ніби кидаючи виклик. Чоловік не оцінив моїх старань, лише перевів погляд на друїдку.

Напруженість в його позі нарешті спала, і незнайомець, хитнувши головою, рушив слідом за своїми товаришами.

Напевно це були розвідники, про яких згадував Сивояр. Я провів їх поглядом, а потім не поспішаючи поплентався до табору.

Втомився… чесно зізнаюсь, що втомився… Хватить вже на сьогодні загадок та роздумів, – промовляв сам до себе, та звернув на стежку. – Треба десь переночувати, а вранці, лише займеться зоря, вийти на полювання в той березовий гайок… М’яса ж обіцяв принести!

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.6622960567474 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

«Нездоланні». Залежності, які тримають нас на гачку
Чи думали ви про те, скільки часу щодня займає перевірка електронної пошти, соц. мережі чи нова серія …
«Чому нації занепадають». Теорія і історія світової нерівності
Є книжки, які, попри певну спрощеність чи, можливо, саме завдяки їй, здатні вплинути на світогляд широких …
«Люди чи прибуток». Відповідь однозначна
Піддатися спокусі легкого збагачення чи подумати про людей — ми опиняємося перед таким вибором чи не щодня. …
Для чого бізнесменам «Мистецтво війни»?
Може видатися дивним, що трактат, якому більше, ніж дві тисячі років, допоможе нам навчитися бізнесу. …