Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2490
Творів: 44925
Рецензій: 87906

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Фентезі

Залізом та кров′ю. Книга перша (Цикл «АЛОДИ»)// Ч.1 гл. 1

© Меньшов Олександр, 03-02-2018
Частина перша. Бор з Грьонефьелт-фіорду. Глава 1



…Спочатку відкрилося ліве око. Світло, яке лилося звідкись зверху, вільно пройшло крізь рожеві пальці руки та різонуло по зіницях, ніби ножем. У мозку тут же прокинувся вулкан. Вибух і лава хутко вирвалась назовні, обпекламої нерви… усі без винятку… Біль такий, що моє тіло аж затрусило, немов в лихоманці. О, Сарне, до чого ж боляче!..

І знову темрява… знову безпам′ятство… Хоча ні, я ж розмірковую, отже живу…

Сарне, ти наше Світло.. ти наша справедливість, криниця життя… даруй мені сили… відваги й стійкості…

Поки шепочу ці слова, біль починає відступати… і по тілу розтікається приємне тепло… Ці слова раніше мені завжди допомагали….

Завжди? Де?.. В бою, – винирнуло припущення. – Так! В бою! Я завжди звертався до Сарна… Ми всі завжди звертались до Сарна…

І тут мене знову затрусило… Відчуття, ніби знаходжусь в самому серці землетрусу…

–Вставай, твою мать! – хтось стиснув моє плече і щосили тряхнув. Характерне горлове «а» неприємно саднуло слух. І тут я зрозумів, що сиджу… тобто вірніше сказати – розтягнувся на дупі на мозаїчній підлозі гігантської зали. – Ти чаво – оглох? Вставай, бля!

Збагнути, що відбувається, просто не було сил. Проте міцний стусан черевиком по м′якому місцю привів мене до тями.

–Боляче ж! – пробубонів я пересохлими губами. Голова все ще гула як дзвін.

–Та насрать! Подйом, солдат! Подйом! – і мене знову щосили смикнули.

От курво! – я підхопився та… відповів. Руки немов жили самі по собі… Вдарив без замаху.

–Бля! Ну у тєбя і рєфлєкси! – ледве ухилився незнайомець. – Чуть нє прібіл! Успокойся, дурєнь!

Я нарешті продер очі. Переді мною стояв здоровенний чолов′яга в рваному фіолетовому плащі. Він ривком підняв мене на ноги і штовхнув щосили убік дверного отвору.

–Чого тобі? – чинити опір чомусь перехотілося і я слухняно поплентався у напрямку поштовху.

Ноги тремтіли, руки не слухались… Іду, а мене хитає, немов травинку на вітру.

–Бистро, бля, вніз! – скомандував майже на саме вухо чолов′яга. Знову поштовх. – Там найдьош Свєтобора. Ясно?

–Якого..? Чого ти хочеш? – нарешті шкарлупу мозку пробило і свідомість стрепенулася, проявляючи свій характер.

–Відно тєбя добряче долбануло по баняку, раз ти по-канійскі не понімаєш! Бистро давай чеші своімі коромисламі!

Тільки після цих слів я збагнув, що стою серед уламків зводу зали. Підлога під ногами судорожно трясеться, ніби в конвульсіях.

Що відбувається? Як я тут опинився? Де взагалі знаходжусь? – думки, немов стріли, летіли одна за одною.

Рука стрибнула на пояс… а зброї-то немає… навіть ременя немає… Сорочка рвана, на штанах діра… Мене що собаки драли?

Бах! – поряд звалився черговий камінець. Пил аж до неба… Добре, що по макітрі не влучило!

І я розуміючи усю небезпеку, в який опинився, спочатку було неспішно, а далі все більше прискорюючи рух, поплентався до крутих гвинтових сходів, стіни навколо яких були розписані хитромудрим «пташиним» орнаментом.

«Псяче хутро! – вирвалося само собою. – Де я знаходжусь? Анічого знайомого»!

Крок… ще крок… Ішов якось невпевнено, наче п’яний… Лише б не впасти… ноги не зламати…

На стінах сходів більша частина лампад не горіла і навколо панувала напівтемрява. Я озирнувся назад і відразу помітив купу людських тіл…

Мертві! Ніхаз мене бодай! Вони всі мертві! – щось мені аж зле стало.

Той чолов′яга в плащі вже десь зник. А може йому на голову звалився камінь… Я ледь подумав про те, як тут же зібрався духом, відкинув страх та покрокував вниз по напівтемним сходах, які періодичні вібрували, наче в лихоманці. Минув кілька прольотів, коли наштовхнувся на чиїсь ноги. Вони якось дивно стирчали з-під стін… вірніше зруйнованої її частини… А поруч повільно розпливалася темна густа рідина. Я рефлекторно спробував відійти від неї, але все ж вляпався, підспудно розуміючи, що це кров… а ось те, що було жовтуватого кольору, швидше за все виявлялось... виявлялось…

–Псяче хутро! – вилаявся вголос і тут мене знудило. Квакнув прямо в калюжу…

В наступну мить підлога знову затремтіла і я, послизнувшись, покотився стрімголов донизу, перераховуючи ребрами всі виступи кам′яних сходів. Потім пам’ятаю, як чиїсь руки підхопили мене та підняли на ноги. Картинки припинили стрибати перед очима і сердитий голос прогарчав:

–Де зброя?

Дивлюсь, стоїть напівголий бородань з мечем в волосатій руці.

–Втратив, дурню? – питає мене. Вірніше, не питає, а відчитує.

Я інстинктивно знизав плечима, все ще не в змозі прийти до тями від того, що відбувалось навкруги. Мало того, під самим горлом стоїть нудотна грудка. Мить і почну знову блювати.

Раптом щось перемкнуло і я розсердився… Але на себе.

«Чого це мнусь, як дівка на оглядинах? – гарчить свідомість, дає копняків та розсерджено тупотить. – Тюхтій! Нумо зберись»!

–Чого балухи свої вилупив? Новачок? – вже більш м’якіше промовив чолов’яга напроти. Він на відміну від здорованя в плащі, виглядав більш адекватним. – Ти взагалі як?

–Та нічого, – це все, що знайшлося для відповісти.

–Зрозуміло. Звати як?

–Е-е-е...

Питання застало мене зненацька. Як мене звати? Курва-мати! Е-е-е… е-е-е… О, Сарне! Що таке? Як мене звати?

–Ну ти і переляканий! – жартує та посміхається чолов’яга. – Забув? Чи як?

Відповісти я не встиг, бо побачив, як знизу до нас рухався... рухався… мертвяк Ніхаз його забодай!

Спочатку було подумав, ніби просто збожеволів. А ні – справді йде якась почвара!

Бородань відштовхнув мене вбік і легким непомітним помахом зніс мечем голову цій істоті. Те, що то був мрець, видно неозброєним оком: розпоротий живіт з якого випадають нутрощі, ліве око витекло, одне вухо відрубане…

–Курво! – вирвалося з мене. – Це що за… за… за…

Поки пригадував слова, до ніг підкотилася голова, з потилиці якої відпадав клапоть шкіри із жмутом брудного волосся незрозумілого кольору. Мертвяк – тут не дати, не взяти!

–Тримай! – бородань нахилився та висмикнув з долоні вбитого криву дубину. – Буде хоч щось. Нумо вниз, там Аманда...

Договорити він не встиг, бо ас трусонуло, а за мить зверху примчав величезний камінь. Він з неприємним плямкаючим звуком розтрощив бороданю голову.

Плях! І немає людини! – я відскочив назад. – Псяче хутро! Здуріти можна!

Хутко перестрибнув через обидва трупи та понісся щодуху вниз. Ну його до бісиків астральних! В цьому «колодязі» страшно знаходитися…

Лечу вниз, а сам намагаюсь пригадати ту молитву, що шепотів в залі… Як же вона починалась? Щось там про Сарна… Сарна… світло… даруй мені сили… стійкість…

Поки нісся зайцем, пару разів лупило по плечах та спині, проте обертатися і розглядати, що то саме було не став. Воно і без того зрозуміле, що навкруги все руйнується та летить шкереберть. Забарюсь і плюх – від голови корж з мізками назовні!

Увірвавшись в перший зал, я знову остовпів, бо посеред кімнати серед зруйнованого майна та кілька людських тіл, на двох лапах стояло якесь невеличке… невеличке… чи то ведмежа, чи то волохата потвора в людському одязі… Так, невеличка фігура, десь мені до грудей… В лапі у неї красувався довжелезний тесак.

Гіберлінг, – промайнуло в моїй голові. – Інгос… алод… Канія… поселення гіберлінгів…

Сполох… думки в мізках закрутилися дзиґою, витягаючи зі своїх нетрів якісь спогади.

Тю, – дивуюсь сам собі, – та створіння, що переді мною – це гіберлінг! – думка ясна, як світло. – Як я це міг забути?

–Е! – гаркнув волохатий коротун. – Іді сюда, солдат! Куда бєжіш?

Я чомусь підкорився наказу.

–Ну… подалі звідси, – вичавив з себе.

–Новачок? З Темноводдя, судячи з вимови…

Я знизав плечима – нехай буде з Темноводдя. Алодів в Сарнауті чимало, може я і звідти!

–Сходи далі завалені, не пройти, хоч трісни! – схвильовано забурмотів гіберлінг. – Ось отвір в підлозі – спускайся ним. Знайдеш Аманду, племінницю Клемента… Вона просила мене когось на допомогу їй надіслати…

–А-а… а-а… а ти що? – розгубився я.

–Мені братів треба розшукати… До речі, я Глок… на прізвисько Ніж. А тебе як кличуть?

Після цього питання я раптом згадав, як лопнув череп бороданя, і мене знову ледь не знудило.

–О-о! – волохань підійшов до мене. – Так ти, друже, поранений. Бачу в голову вцілило! – Глок наблизився до якоїсь скрині й за кілька секунд витягнув з неї склянку. – Тримай, допоможе.

Пити мені зовсім не хотілося, але Глок наполегливо всунув мені цю баночку і жестом наказав випити одним махом. Я знехотя зробив те і тут же відчув, як по стравоходу промчав вогняний струмочок. За секунду в животі утворилося пекельне озеро.

–Що за гидота? – хотілось плюнути. А ще витягнути язика та ретельно його вичистити.

Не встиг сказати ще щось уїдливе, як в голові прояснилося і тіло стало якимось... гнучким, чи що. Зникла і розгубленість, з’явилась якась впевненість, тверезість думок.

–Полегшало? Давай пірнай в отвір! Не зволікай! – ляснув мене по спині Глок, а сам поспішив геть з кімнати.

І я пірнув на свою дурну голову! Навіщо зробив те буквально?

Отже, впав на підлогу нижньої кімнати, немов мішок з борошном, при тому ледь не зламав обидві ноги. Підняв у повітря купу пилу і лайки, чим налякав якусь людину з мечем у руці.

–Ніхаз тєбя подєрі! – виплюнув з себе незнайомець. – Ето чо за крівомордая хрєнь?

Чоловік явно не очікував на мою раптову появу й інстинктивно зіщулився. Він напружено подивився кудись убік. Я простежив його погляд і побачив за ящиками двох озброєних людей.

–Кончай! – кинув один з них і відвернувся, повертаючись до своїх незавершених справ.

«Що то за «кончай»? – промайнуло в моїй голові. Подібна фраза мене рознервувала. День і без того видався заклопотаним, а тут ще «кінчай».

Ми завмерли один напроти одного. Чолов’яга, якому віддали наказ, ощирився та облизав пересохлі губи. Ну типовий пес – хочеш кістку, кусай кого тобі скажуть.

Від першого випаду я ухилився. Не хватало, щоб тепер моя голова покотилася по підлозі, як у того ходячого мерця зі сходів. Другий удар парирував дубинкою. Тут же зробив кульбіт під ноги супротивникові. Він здивовано підвів брови, дивлячись на мої рухи… Потім мляво неохоче замахнувся… і пропустив удар дубиною по своїй потилиці.

Почувши глухий звук падіння, ворожа парочка, яка копирсалася біля ящиків, обернулася та миттєво оцінивши ситуацію кинулася в бій.

–От гімнюки! Що я вам зробив? – хоч і крикнув те, але, чесно кажучи, виясняти що до чого не збирався.

В голові начебто клямкнуло, і я перестав відчувати себе розгубленим дівчиськом, миттєво перетворюючись на… на якогось спостерігача за власним тілом. Дивне відчуття! Дуже дивне!

Руки, ноги, тіло – все рухалось саме собою, без наказів, без розрахунків, ніби знало що робити. Отже кинувся до лежачого на підлозі хлопця, вихопив з-за пояса його ніж та в один стрибок опинився біля того чоловіка, що віддавав наказ. Піднирнув під його руку з мечем, а потім впевненим рухом (звідки тільки тому навчився) всадив ножа в стегно і прокрутив щосили. Людина дико завила і звалилася на підлогу. Мах дубини й її кінець з хрустом влетів йому в ніс…

Вбив. Ну то й ніякого жалю! Вони напали – я захищався!

Третій чолов’яга явно розгубився. Він зробив якийсь невпевнений крок до мене, скоса поглядаючи на своїх товаришів, а потім… кинувся навтьоки. Біля самих дверей його зустрів Глок. І тільки тепер я допетрав, чому його прозвали Ножиком.

–А ти, парєнь, віжу не робкій! – Глок покінчивши з нападником, рушив до мене. Він подивився на тіла інших людей і присвиснув: – Нічєго сєбє! Так ето ж Курбат Мєщєрскій. От сука рідкісна!.. І спритно ти його прикінчив! Так кажеш, що сам з Темноводдя?

Мої руки все ще дрібно тремтіли. Але не від переляку. Скоріш від задоволення… Ніби вони скучили за подібною справою і тепер смакували подробиці бійки. Розум же відмовлявся приймати інформацію про шкодування за вбитими. Буцімто це зробив хтось сторонній. І до речі – я не намагався знайти собі виправдання… не бурмотів під ніс фрази, на кшталт: «Та вони хотіли вбити мене, от і получили у відповідь»!

Дивно! Це дуже і дуже дивно! Взагалі, хто я?

–Гаразд, давай дуй к Амандє! – промовив Глок, витираючи свого ножа. – Надо організовать евакуацію. Клємєнта нам уже нє вєрнуть, а бєз нєго алоду конєц!

Я втупився в Глока. Десь в глибині мозку заворушилась якась думка… якісь спогади… Здавалося ще трішки напружитися, і все стане на свої місця.

–Ну і гулька у тєбя на башкє! – пробурмотів Глок. – Хорошо пріложился!.. Всьо, я за своімі братьямі. І ти нє спі!

Він поправив свій кілт, змовницьки підморгнув і кинувся бігти.

І знову в моїй голові промайнуло: Канія, алод… Інгос… сторожова застава… Ліга… Хадаганська імперія… А потім все розсіялося, немов туман від вітру. Я роздратовано жбурнув дубину.

Виберусь звідси… тобто, якщо виберусь звідси, треба буде себе помучати, та розібратися… Так не піде, друже, як-там-тебе-звати! Це ненормально! Це не правильно!

Я нахилився, та зняв з пояса мертвого Курбата ніж. Потім підібрав лук та сагайдак зі стрілами. Руки самі «заграли» на тятиві, перевіряючи її міць. Очевидно моє тіло живе своїм власним життям… А воно взагалі моє тіло? Чого я дивуюсь тому, що воно робить?

Перед очима раптом спливло дивне марево, схоже на давній спогад: ніч, палаючі кораблі, вереск стали схрещених між собою мечів, чиїсь крики... І тут же все пропало.

Мій мозок намагається вичавити спогади. Проте лише якісь крихти... Курво! Що ж з ним робити?... От скажи, а звідки у тебе такі бойові навички? Звідки почуття дивної роздвоєності? – з цими думками я спустився сходами в наступну кімнату.

Ельфів, вірніше – ельфійок, визначив відразу. Нікого іншого в кімнаті не було. Легкі та повітряні, вони пурхали над підлогою, немов метелики. За їхніми спинами тихо шелестіли напівпрозорі крила. Якусь секунду-другу я милувався цими створіннями.

Ельфійок було троє. Спочатку здалося, наче всі абсолютно однакові. Навіть одяг практично не відрізнявся. Відчуття таке, буцімто бачиш багаторазово відбите в дзеркалі зображення однієї і тієї ж фігури, тільки під різними кутами.

Ельфійки стояли в колі та дивилися в підлогу перед собою. Так тривало, мабуть, з хвилину. Потім десь гримнуло, зі стін посипалася ліпнина і частини мозаїки. Дівчата миттю розсипалися в сторони, й ось в залі залишилася тільки одна ельфійка.

Вона ніби й не помічала моєї присутності. Наблизившись до центру приміщення, дівчина завмерла в дурнуватій позі аля-мудрець, який намагається розгадати всі секрети світу, поки з-під підлоги не почали виповзати якісь залізні кільця. Вони неквапливо обертались навколо невидимої осі, а до вух линув характерний звук розсіченого металом повітря.

Тільки коли сфери зупинилися, ельфійка дозволила собі озирнутися до мене:

–Новобранець? Тільки сьогодні прибув?

Я спочатку не збагнув, але тут же подивився на себе: одяг на мені була явно новісінький. Візерунки на рукавах і поділі сорочки вказували, що я відносився...

Згадати мені на дали:

–Підійди сюди. Ти взагалі хто такий?

–Е-е-е… мене Глок направив. До Аманди…

–Я – Аманда… Аманда ді Дазірє з Великого Дому...

–І що накажете робити? – перебив я бажання похизуватися своїм титулом.

Ельфи завжди вирізнялися зарозумілістю, були самозакоханими засранцями. Сноби, хай їм грець! Раніше... коли я був на Інгосі... то з ельфами…

Стривай! Інгос? Що то за Інгос? Здається, це слово мені вже пригадувалося… Алод якийсь, так?

–Ну... е-е-е.., – і потім десь з хвилину Аманда бурмотіла щось на своїй дивакуватій мові. Зрозумів, що її не слухають, перемкнулась назад. В голосі, в самій манері розмови відчувалася якась пиха, тому здавалося, ніби вона зовсім нещира. – Я повинна бути гідна пам′яті свого дядька. І краще, що можу зробити – це спробувати замінити його, чи не так?

–Я вас не зрозумів. Про що ви кажете?

Аманда закусила нижню губу і вернулася до сфери.

–Послухай... Як тебе там? – судячи з усього, це було звернення до мене. – Хоча не важливо... Бачиш цей... магічний апарат?

Після останніх слів, я мало не пирснув зі сміху. «Магічний апарат» – ні, люди зазвичай так не говорять. Ось той чолов′яга в плащі з верхньої зали напевно назвав би цю сферу «хрєнью».

–Йому вже майже тисяча років. Уявляєш! – продовжувала ельфійка. А мені так і кортіло штовхнути Аманду. Тут стіни руйнуються, голови розбиваються, а вона реверанси розводить. – Мій дядько був пристрасним колекціонером, – говорила Аманда. Її неквапливість мене дратувала. Розум та тіло потребували дії… наказів… До чого тут теревені? Зараз на макітру звалиться чергова балка або каменюка. Треба ушиватися. – Ця річ... я б переклала її назву на канійську, як «Сфєра Сопротівлєнія», – тицьнула пальчиком ельфійка. – Ти знаєш, саме з її допомогою в давнину маги могли утримувати алоди від поглинання їх астралом. Зараз, звичайно, таким мотлохом вже ніхто не користується, але іншого виходу не бачу. Як у нас кажуть: «Якщо немає дроздів, будемо їсти чорних птахів». Ун п’юі фата д’ю грівес…

Я хмикнув, перебиваючи цей потік словоблуддя.

–Дядько пояснював мені, як вона працює, – нарешті отямилась Аманда. – Сподіваюсь, нічого не забула. Ти, друже, повартуй, поки я буду розбиратися з апаратом… Добре?

Сфера закрутилася, прискорюючи обертання своїх кілець. Я глянув на ельфійку. Її обличчя набуло дивного зеленуватого відтінку. На якусь мить подумав, чи не врізала вона дуба.

У залі помітно похолодало. Свист кілець став занадто голосним, почувся брязкіт, шипіння. Я зіщулився, позадкував, і раптом почувся хлопок, за яким настала тиша.

–Усе! – втомлено промовила Аманда. Вона витерла крапельки поту зі свого миленького чола. – Трохи часу ми виграли. Треба швидше спуститися до порталу та закінчити евакуацію. Ти, напевно, не прагнеш загинути в астралі, чи не так? Я теж.

Астрал… алод… Слова, немов бульбашки, які здіймаються до поверхні… Ось біжить чергова кулька… зараз лопне… Плюм! – Сарнаут… Плюм! – Катаклізм…

Плюм! І все застигло… мозок занурився в якусь дивну тишину…

Я сиджу біля вогника, що горить в печі. Мружусь, дивлюсь як танцюють язики полум′я, як вони лижуть дрова. Хтось розповідає мені дивовижну казочку про Сарнаут – про давній квітучий світ, де всі істоти – люди, ельфи, гіберлінги, живуть в мирі та згоді. Голос каже про благі часи… перед очима малюються щасливі безтурботні створіння… Вони обробляють землю, торгують, будують чудові міста… Але, – продовжує оповідач, – настав час жахливого Катаклізму, що зруйнував світ. Сарнаут розколовся на частини – алоди, які відтепер, немов такі собі острівки, окремо один від одного існують серед ворожого астралу – магічної субстанції, котра пожирає залишки світу. Лише Великі Маги силою свого чаклунства можуть утримувати їх від повного зникнення…

–Пішли! – Аманда торкнулася мого плеча, і бульбашки спогадів миттєво розвіялися.

Ельфійка «попливла» до виходу. Я озирнувся навсібіч, намагаючись визначити, у чому полягала моя допомога. Можливо, Аманда вирішила буцімто їй надіслали слугу, чи особистого охоронця. Адже вона, бачте, з Великого Дому ді Дазірє!

Я посміхнувся, хотів було рушити слідом, як випадково помітив на підлозі… дзеркальце… шматочок дзеркальця… розбитий шматочок дзеркальця... Він був розміром з долоню... може трохи більше… Цей шматочок так вабив мене... і навіть не знаю чому саме... Може, просто захотілось подивитися на себе?

Я нахилився, втупившись очами в цю блискучу річ... Там було чуже обличчя... Так, чуже обличчя! Адже воно не могло бути моїм... Я точно пам′ятаю, що виглядаю інакше... Ось, правда, як саме, не пам′ятаю! Може справа в зачісці? Чи в бороді?

Чекай! Але ж це ти! В дзеркалі ти! Ось посміхнувся... ось насупився... потер пальцем перенісся... Це твоє обличчя! Нічиє інше!

О, Сарну, яке ж воно... дивне... В ньому явно щось не так...

З коридору вискочила перелякана Аманда.

–Там нежить! – заверещала вона.

–Що? – підвівся я.

–Ось дурнуватий! Кажу тобі, що на сходах бродять мерці. Розумієш?

–А-а-а... і там також…

Я плюнув на підлогу, стиснув лук і обережно виглянув назовні. Дійсно, внизу, на невеликому майданчику, стояли два мертвяка.

–Ніхазова ковінька! – пробурмотів я. – І куди ж мені стріляти, щоб убити вже мертвих?

–Некромагія, – прошепотіла Аманда, також виглядаючи з дверей. – Я чула про подібне чаклунство… Кажуть, якщо відокремити голову від тіла, то мерці... помруть остаточно...

–Це точно?

–Жє нун сю парррррту, – промуркотіла ельфійка. Це її занадто довге гаркаве «р» чомусь роздратувало мене.

–Тобто, ви не впевнені? Чудово! – пробурчав я.

І тут знову поштовх, та такий сильний, що по протилежній стіні простяглася глибока тріщина. Зі стелі посипалися камені, ми заскочили назад. А коли пил трохи розсіявся, виглянули та побачили, що нежить розчавило камінною брилою.

–Удача на нашому боці! – вигукнула Аманда, та радісно кинулася вперед. – Хутчіш до порталу!

Отже відчайдух! Навіть не перевірила, чи все безпечно.

Я рушив за ельфійкою, тримаючи лук напоготові. Вниз ми спустилися без пригод. Поблукали коридорами, поки не опинилися біля входу в зал з порталом.

–Слава Сарну, він вцілів! – вигукнула Аманда. – Треба його активувати…

–Ясновельможна! – всередину ввірвався черговий гіберлінг. Він нервово смикав свій забруднений кілт.

–Шпоку? Ти? – здається, Аманда його впізнала. – Де твої брати?

–Глок та Лок залишилися назовні! – гіберлінг не говорив, а скоріш кричав. Ніби ми з Амандою були в чомусь винні. – Там взагалі ціла юрба! Їм сюди не пройти, бо дорогу перегородив загін нежиті… І справа в тому, що кожний убитий перетворюється на чергового мертвяка, який нападає на нас. Якась жахлива магія!

–Звідки взагалі тут взялася нежить? – зіщулилась Аманда. – Не може бути, що сама по собі…

–Звідки, звідки! – тупонув ніжкою гіберлінг. – Ми майже розбили заколотників, – прогарчав Шпок, – а тут ця сволота – ельф-чорнокнижник! Він то і підняв нежить. Ніхаз його бодай!

Я обережно наблизився до височенних дверей і глянув назовні крізь невеличку щілину між дошками. На величезній площі дійсно кипів запеклий бій. Навіть не дивлячись на свою неповороткість, нежить впевнено наступала на бійців, за спинами яких стояли перелякані люди – діти, жінки, старики. Купа людей! Величезна купа людей… ельфів… гіберлінгів…

–Псяче хутро! – аж присвиснув. – А звідки стільки народу?

–Ну ти й дурень! – розсердився гіберлінг. – Це ж городяни!

–А куди вони всі поспішають?

–До джунського порталу! Клемента немає… алод руйнується… астральне море поглинає острів… Це кінець!

–Шпоку, припини! – розсердилася Аманда. – Треба щось придумати… Треба всіх провести до порталу…

–У мене є план, – зважився я подати пропозицію.

–І який? – голос Аманди дзвінко відбився від кам’яних стін.

–Відтягаємо нежить ось до тієї комори. Звільниться отой прохід… що ліворуч… і громадяни можуть рушити до порталу…

Шпок теж подивився в щілину в дверях і кілька секунд щось обдумував.

–Очманіти! Хріновий план! – кинув він через плече. – І яким чином ми відтягнемо нежить?

–Прокрадемось до комори. Звідти нападемо на чорнокнижника. Він відволічеться на нас… це змусить його направити нежить на своїх нападників… Якось так.

Гіберлінг примружився і нервово закусив губу.

–Авантюра... Чистої води авантюра... Але... іншого виходу я і сам не бачу. Ось що, хлопче, ти коли-небудь з нежиттю бився? Тоді слухай: треба влучити їй в голову, щоб тіло не могло виконувати накази. Вони, як джунські ґолеми. Кумекаєш?

Я, звичайно, не знав, хто або що таке «джунський ґолем», але суть справи вловив.

–Незрозуміло що тут робить той чорнокнижник? Яким він боком до бунтівників? Ось загадка! – пробурмотів Шпок, витягаючи з-за пояса кривий широкий ніж, поцяткований якимись узорами. – Гаразд, починаємо!

–Стійте! – Аманда підняла руку вгору. – Візьміть ось це.

З цими словами вона простягла нам зі Шпоком по невеликому камінчику. Не дивлячись на свої розміри, вони були досить важкі.

–Що це? – запитав я.

–Я взяла їх в каплиці. Вони зберігалися в скрині у дядька. Це – «метеоритне залізо». Коли я запущу портал, то камінчики допоможуть налаштуватися мандрівнику на «ворота» Новограда.

Я вкрай смутно зрозумів її слова, але відмовлятися від подарунка не став, ховаючи його в мішечок на поясі.

–Дякую, ясновельможна, – пробуркотів гіберлінг. – Будь обережна!

Він тихенько відкрив двері і подав мені знак йти за ним. Ми непомітно пробралися до комори та зайняли позицію.

–Давай! – скомандував Шпок. – Дивись не схиб!

Тут я вперше усвідомив, що чомусь вирішив взяти лук, а не меч вбитого Курбата. Чого б це так? Невже рефлекс?

«У сагайдаку десь півтора десятка стріл. При всіх гарних розкладах це півтора десятка вбитих… І що потім робити – хто його знає. Коли вони закінчаться, то у мене зі зброї лише ніж. А він тільки для ближнього бою», – думки нервово стрибали одна за одною, вибудовуючи дурнуваті схеми.

–Нумо! – підганяв Шпок.

–Цить! Дай зосередитися! – лук звично ліг в ліву руку. Права торкнулась тятиви. В голові раптом спливли такі собі «поради»: не слід повністю випрямляти упорну руку, бо інакше можна її сильно поранити, чи в ліпшому варіанті – тятива залишить синець… По-друге, треба натягувати тятиву м’язами спини, а не лише рукою… Третє, не можна забувати про ноги – стояти міцно…

Я і раніше стріляв з лука. Це була залізна впевненість! Всі дії звичні, точні... Взяв, приклав, натягнув, завмер... нічого зайвого... Тільки думки якісь... якісь чужі...

Рефлекси! - раптом згадалося саме це слово. Його вимовив той чоловік з зали, що мене «пробудив». - Отже, рефлекси... Звідки вони? Чиї вони? Хто я взагалі? Вірніше, хто ховається всередині мене?.. І скільки їх там сидить?

Нічого собі питань! Але зараз не час порсатися в собі… Трохи пізніше… як все вляжеться… тоді і поміркуєш що до чого…

Отже, я витягнув стрілу… наложив її на стиснутий кулак… потягнув тятиву, доки вона не торкнулась щоки... Роблю все спокійно, чітко. Раджу сам собі не завмирати з напруженими м’язами, довго тримаючи натягнутим лук. Мов, це не варто робити, інакше зіб’ється приціл.

«Ну, почали»! – бурмочу під ніс. Тятива скотилася по пальцях і я відпустив першу стрілу.

На моє здивування ельф-чорнокнижник, що стояв на тому боці площі, миттєво зреагував на небезпеку і якимось незрозумілим чином опинився в парі кроків від того місця, куди я цілився. Він десь секунду-другу оцінював ситуацію. За цей час я встиг вихопити другу стрілу і почав знову натягувати тятиву.

–Він зараз піде вліво, – прогарчав розсерджений Шпок. – Давай з випередженням на пів корпусу!

Я невдоволено покосився на гіберлінга. Чого-чого, а ось зараз мені порад не треба. Я і сам прекрасно відчуваю хід бою.

Тятива дзенькнула і друга стріла стрімко пішла… мимо… Це був навмисний крок.

Ельф кинувся вліво і вже усвідомлюючи свою помилку, що він зараз опиниться в цьому самому «мимо», спробував пірнути назад. Все це тривало якісь долі секунд. Я був абсолютно впевнений, що чорнокнижнику, м′яко кажучи, не пощастило. Що прорахував свої дії і ельф отримає стрілу у груди. Але той чудом встиг ухилитися і вона пройшла повз, лише злегка його зачепивши.

І ось тоді я трохи злякався, бо мерці ніби по команді одночасно розвернулися та рушили до нас з гіберлінгом.

–Вот і всьо! – пробурмотів Шпок. – Мазіло!

–От, курво! – вилізло з мене.

Стріляти втретє було безглуздо. Ельф вже прорахував всі варіанти, а відстань до нього не дозволяла несподіваний постріл. Я подивився в сагайдак: сім… десять… двонадцять стріл. Вже знаю, що три з них будуть випущені даремно… це точно… а ось далі…

Я подивився в сагайдак ще раз та відшукав саму рівну проміж інших стріл…

«Отже, – думки мчали в голові стрімким галопом, – як там мене вчив Гуннар?.. Стій! Хто вчив?..»

Я стрепенувся та подумки лясну себе по лобу: «Не про те зараз думаєш, хлопчику»!

Прицілився... Ельф завмер в очікуванні... Мертвяки продовжують йти до нас… Шпок нервово підстрибує, щось бурмоче на своїй гіберлінгській мові… Напевно, лається.

Все це я відмічаю з холодною ясністю. Нервозність зникла, руки повни сил, страху немає… Перед внутрішнім зором постає картина, як стріла пронизує груди ельфа… входить ліворуч… між сьомим і восьмим ребром… І цей некромант мішком валиться на землю.

–Гей! – і випустивши з легенів все повітря, я розтиснув пальці, тятива глухо дзенькнула.

Не чекаючи результату, хапаю відразу дві наступні. Здвоєний постріл – здається, на практиці він у мене погано виходив. (На якій практиці? Де я міг вчитися стріляти? Я ж, по ідеї, новобранець!)

Різниця між пострілами складала секунди три. Може трохи менше. Ельф доволі спритно ухилився від першої стріли, проте розгубився коли слідом помчали відразу дві інші. Найкращим б варіантом для нього було б відкинути назад. Звалитися плазом, прямо на землю.

Він так і зробив! Ось тут я і випустив четверту… найрівнішу… найзбалансованішу…

Ельф зрозумів свою помилку з падінням, але було запізно. Швидкість його руху знизилась майже вдвічі. І як би той не старався ухилитися, вістря останньої стріли увійшло йому прямо… в праве стегно.

–От, курво! Не влучив… Мабуть, давно не практикувався!

–Чому це не влучив? – здивувався Шпок. – Дажє очєнь нєплохо! Подбірай тєпєрь соплі, сука нєкромантская! – злорадно посміхнувся гіберлінг.

–Я цілився в серце…

–Нічого собі! – Шпок аж підстрибнув. – Для новобранця ти добре підготовлений! До речі, цікава у тебе манера стріляти. Як у цих...

Кого саме він не договорив., бо до нього вже наблизився один з мерців. Гіберлінг злегка присів і тут же стрімко кинувся вперед. Я з деякою заздрістю дивився, як Шпок легко ухилився від спроби нежиті атакувати, як він одним стрибком заскочив тому на плечі.

І в цей момент вся армія мерців звалилася на землю. Це було настільки неочікуване, що я трохи розгубився. Тут же глянув у бік пораненого чорнокнижника, але ельфа ніде не було. Я занадто захопився бійкою Шпока. Лише тонкий слід пролитої крові на бруківці вказував шлях втечі.

Натовп радісно вигукнув та стрімголов понісся до входу в портал. Звідкись з′явилася Аманда, яка наказала всім роздавати камінчики – «метеоритне залізо».

–Ти що, заснув? – смикнув мене за руку Шпок. Він тицьнув кудись за спину.

Обернувшись, я обімлів: повільно, але дуже впевнено до нас рухалася блакитнувата мерехтлива хмара. Вона поглинала всі предмети, що траплялися на її шляху. Саме поглинала… Ось тільки я бачив будиночки, чи вози, ліхтарі, дерева, кущі… а дивна хмара навалювалася на предмети і ті швидко танули в ній. Попереду неї, десь в парі кроків від межі, одночасно рухалася зелена безформна маса… Було таке відчуття, ніби вона «кипіла»…

Шпок знову смикнув мене і потягнув до порталу.

–Нумо! Швидше! Чи ти хочеш бути поглиненим астралом? – гарчав гіберлінг. – Сфера довго не втримає наш алод… а астральний приплив – річ жахлива…

До входу у вежу ми дібралися майже останніми. Потік людей тягнувся до робочої зони порталу, куди заходили невеличкими групками. Райдужне світло за кілька секунд повністю укутувало їх, і люди миттєво зникали.

Аманда стояла на якомусь постаменті та намагалася заспокоїти присутніх (хоча слово «заспокоїти» – це дуже натягнуто сказано). Тут були і люди, і ельфи, і гіберлінги. Вони всі квапились заскочити в рятівний портал.

–Астрал скоро поглине наш нещасний алод! – промовляла Аманда своїм подругам. – Він загине… зникне назавжди… Настройки джунського портала збилися, але ті камінці – метеоритне залізо, яке я вам роздали на вході, допоможе налаштуватися на Новоград… Вони, як маяк.., – потім дівчина перемкнулась на ельфійську мову. «Жур-жур-жур» – якісь суцільний потік незрозумілих слів. Невже я один нічого не розумію?

Півгодини і натовп майже розсіявся. Аманда увійшла в портал останньою. Вона кинула на нас погляд, та рішуче видала:

–Зустрінемось там, в столиці! І дякую, друзі!

Ми зі Шпоком наблизились до робочої зони та глянули один на одного.

–Нервуєшся? – гіберлінг спробував посміхнутися. Але вийшла якась подоба страшної маски.

Я озирнувся до вхідних дверей та побачив, як блакитна хмара вже наполовину поглинула площу. Бачив, як вона «пожирає» трупи, що залишилися лежати на бруківці. Чомусь пригадався ельф-некромант. Цікаво, що з ним? Мабуть вже розчинився в астральному приливі.

Зелена кипляча маса як і раніше булькотіла та копошилася біля самої межи хмари.

–Це демони, – пояснив Шпок. Він стиснув кулаки, та зі смутком в голосі процідив: – Брати мої… Лок… Глок… вони і досі десь на вулицях міста…Іди, друже! Не варто грати з долею, – гіберлінг підштовхнув мене до порталу, а сам чомусь рішуче кинувся до дверей. Невже вирішив покінчити життя самогубством?

Секунду я вагався, але, відкинувши свої сумніви та бажання стримати гіберлінга, увійшов в кам’яне кільце. В голові трохи запаморочилося, перед очима закрутилися якісь спалахи. Стало відчутно, як заворушилося на маківці волосся. Райдужне світло швидко обволокло мою фігуру і я провалився в якусь безодню... в якійсь колодязь…

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.95623898506165 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

«Нездоланні». Залежності, які тримають нас на гачку
Чи думали ви про те, скільки часу щодня займає перевірка електронної пошти, соц. мережі чи нова серія …
«Чому нації занепадають». Теорія і історія світової нерівності
Є книжки, які, попри певну спрощеність чи, можливо, саме завдяки їй, здатні вплинути на світогляд широких …
«Люди чи прибуток». Відповідь однозначна
Піддатися спокусі легкого збагачення чи подумати про людей — ми опиняємося перед таким вибором чи не щодня. …
Для чого бізнесменам «Мистецтво війни»?
Може видатися дивним, що трактат, якому більше, ніж дві тисячі років, допоможе нам навчитися бізнесу. …