Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2536
Творів: 45780
Рецензій: 89572

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Екзамени

© Щєпкін Сергій, 01-02-2018
Кімната бажань братів Стругацьких…
Там в Зоні була таємнича кімната,
в якій можуть збуватися бажання.
Але не всі, а тільки найзаповітніші,
найщиріші, найвистраданіші.
Один «Вчитель» з великої букви
туди зайшов. Він хотів миру у всьому світі.
А у нього з’явилося багато грошей.
І це ще, кажуть, легко відбувся.
Відтоді у людей недостатньо віри,
щоб зайти в ту кімнату.
Бо ніхто не впевнений,
які бажання збудуться.

Позачергові екзамени завжди неприємно. Особливо на роботі, коли це діло із премією пов’язане. Ну так сталося. Приїхала комісія із Києва і настьобала. Щоб знали, хто є хто. Декому й не звикати до такого. У визначений день поїхали в область. Там назбиралося нас половина залу. Чекаємо. Туди сюди ходять працівники служби безпеки, один стоїть під дверима і немигаючими очима дивиться ні на кого і на всіх відразу. В президії для комісії, накритої чоловік на шість, сиділи двоє і про щось перешіптувались. Ось-ось мало початись. Чекали головного екзаменатора. Раптом в залу забіг хтось, і не своїм голосом, з надривом крикнув:
- Николай Фёдорович! Николай Фёдорович!!
Чоловік в президії підняв голову.
- Срочно! Ко мне! Со мной!
Ніколай Фьодоровіч виліз із-за стільця і підтюпцем побіг на вихід. Слідом вибігла і вся охорона, тобто служба безпеки. Залишився один біля дверей. Жінка в президії з незрозумілим виразом дивилася на все це, коли в неї задзвонив телефон. Вона піднесла його до вуха, і по її виразу обличчя можна було зрозуміти, що сталося щось таке, що можна порівняти тільки із третьою світовою війною. Принаймні, перші бомби в її очах вже вибухнули. Жінка дрижачими руками так-сяк засунула якісь папери в сумочку, схватила пальто, і ледь не ламаючи каблуки, вибігла теж. Тут же хтось зайшов посеред зали і сказав:
- Всё спокойно! Оставайтесь пока здесь, сечас порешаем.
Тут в залу забігли ще декілька чоловік, які між собою перекрикувалися з такою напругою, що вона передалася всім. Із обривків фраз стало зрозуміло, що сталося щось таке, чого ще ні разу не ставалося. Зала стала наповнюватись якимись людьми, чоловіками.
- Николай Фёдорович! Виктор Иванович! Подумайте, зачем они вам нужны? Пусть везут куда хотят,  хоть расстреливают, они такие же, как и мы.
Тут стало видно, що в декого із людей зброя – пістолети, дубинки, двоє біля дверей були з автоматами Калашникова. Круто! Що це?!
- Товарищи! Внимание! Сечас мы все сядем в автобус, и проедем …
Сидячі в залі зарухалися, дехто піднявся.
- А що сталося?
- Товарищи, война. Противник уже в городе, самолёты, танки, по суше с полуострова пошли. Вы арестованы и будете направлены в МВД для последующего решения.
- Як арєстовани?
- Может в военкомат?
- Нет, в МВД.
Здивуванню людей в залі не було меж. Але всі чомусь мовчали.
Люди зі зброєю стали «коридором». Наказали виходити.  Ми пройшли крізь них і далі коридорами через чорний хід до автобусу. Якраз вистачило всім місця, чоловік тридцять, і двоє з автоматами біля водія. В автобус зайшов чоловік із сумкою, на шиї автомат.
- Раздаю каждому по шапке, надеть на голову до подбородка откатить, чтоб ничего не видеть! Её хватит до подбородка.
Роздав кожному по чорній шапці. Наділи. І де взялося скільки шапок? Відкотили. Що це буде? Цирк якийсь. І що робити? Може це тест такий? Психіку перевіряють? Може це і є екзамен, а що, вирішили перевірити своїх працівників, які вони адекватні, а тільки ж скарги можуть бути.
Поки думали, автобус вже зупинився.
- Выходите! Шапки не снимать! Руки за спину!
На ступеньках автобусу кожному, хто виходив, надягали наручники. Оце так. Стає зовсім цікаво.
Холодний метал неприємно стиснув зап’ястя. Ледве не спіткнувся на сходах. Незвично ходити з руками за спиною. За руку вели по коридорах, по східцях нагору, а потім вниз, причому вниз – більше.
- Стой!
Звук важких залізних дверей, що відкриваються.
- Заходь.
- Сними с него наручники. Свободен! – Двері за спиною закрилися. Руки почухали самі себе. – Снимай шляпу. Ты за Государство?
Зняв шапку. Кабінет, ні камера бетонна, з невеликим вікном, підвіконня на рівні очей, біля стіни стіл, посередині стілець. На столі лампа, але не горить. Надворі день. За лампою, в тіні, хтось курить. Незвичайна тінь якась. Кіно знімають, чи що? Що це таке? Як у фільмах про сталінські застінки. Капець якийсь.
- Вопрос повторять или не нада?
- Який вопрос?
- Ты за Государство?
- А що це тут відбувається? Це екзамени такі? Ми приїхали екзамени здавати, охорона праці, верхолазні…
- Да, сейчас всем пришли экзамены. Мне объяснили, что вы преступники. Что поделаешь – война есть война. – Чоловік потушив окурок, дістав другу руку із-за столу. В ній був пістолет. – Вас приказано вияснить, и если что – расстрелять. Так как у тебя самый большой опыт и ты мастер, то начнём с тебя. Итак, ты за Государство?
Я махнув ствердно опущеною головою. Десь у підсвідомості почали закриватися двері.
- Может за Государство в составе Империи? Подумай хорошенько.
- Що це тут таке робиться? Ви що, із театру?
- Отвечай на вопрос, чтобы я мог правильно решить вопрос. – Руки швидко пересмикнули затвор і пістолет різко вистрелив угору. Аж тут я побачив його одяг. Це був військовий з червоними петлицями.
Задзвеніло у вухах. На підлогу посипалося. Пістолет був наставлений на мене.  Чорна дірочка дивилася в очі безмежною глибиною. Перекошене обличчя щось кричало. У куточку губ була жовта слина. Що це – кінець? Невже я скажу «так»? За скільки часу це треба щось придумати? Ніколи не думав що так буде. Ніщо відповідне не знаходиться.  Секунди зупиняються. Двері закриваються, ні, вони вже закриті.
Дірочка стала завбільшки як всесвіт, заполонила собою ввесь простір, який калатав немов серце, бив ритмічними хвилями по щоках і вухах, коли палець на курку почав рухатись, почав біліти, зараз біле кільце посередині нігтя замкнеться …. Зараз, зараз, зараз, ну ось, все.
Ні, це і є серце. Калатає, зараз вистрибне. І темно кругом. Що це? Чому я вже лежу? Вже??
Боже, це сон!! Приснилося! Господи! Слава Богу! Сла-ва! Фу-у-ух. Оце да-а...
Серце почало заспокоюватись.
Чомусь згадався "Пікнік на узбіччі".
Дружина, що спала поруч, навіть не здогадувалася, якою приємною вона зараз була.

***

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Катерина Омельченко, 01-02-2018
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.262148141861 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Ірен Роздобудько «Прилетіла ластівочка»
Ми знайомимося з 99-літнім чоловіком – містером Ніколасом Леонтовичем (Ніком Лео) – у домі для людей …
Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …
Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …