Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2513
Творів: 45342
Рецензій: 88729

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Фентезі

Людина Зеро Частина друга - Неофіт 4

© Олександр, 31-01-2018
- Галино Іванівно, а ви чого тут? Я ж наче вас послав?..
- Під три чорти? - жінка вийшла з кімнатки “ліфту”. - Мабуть, слабо послали, бо жодного не зустріла. Надіялася  вже відпочити, та… А це хто такий - ваш помічник? - Вона вказала на індуса. - Дивна у вас уніформа...
- Це не помічник, це, - Василь подивився до планшета, - Драмодар Утхкарш, новоприбулий.
- Я - Дамодар, - наголосив індус.
- Співчуваю вам, Дамодаре. Ви потрапили до збоченого Пекла - казани та смолу навряд чи побачите, а от нерви потріпають вдосталь. Мені он-де - ще навіть порогу не переступила,- а вже почали. І продовжують, як бачите.
- Галино Іванівно, та що ви тут наговорюєте! Ніхто вам нічого не тріпав - то все випадковий збіг. І з оцим теж розберемося,- Василь рукою спробував показати з чим, але вийшло так, наче він диригує оркестром. - Не сійте паніку.
- Я й не сію - я лише констатую факт: це не Пекло, а суцільне непорозуміння.
- Вибачте, що вмішуюся, але не могли б ви розповісти про свою проблему? - втрутився в розмову індус.
- Ви що, психолог?
- Ні, я працював кризовим менеджером.
- Але ж ніякої кризи у нас немає, - Василь відірвався від планшета, в якому щось намагався знайти.
- Краще мовчіть, може чоловік що-небудь путнє скаже, - перебила його Галина Іванівна.
- Та що він може сказати - сам тільки-но прибув.
- Для початку всі заспокойтеся, будь ласка, - знов подав свій голос Дамодар. - Від того що ви кричатимете, ситуація лише ускладниться. Отже, пані Галино Іванівно, що сталося?
- Для вас можна - просто Галя, - знітившись відповіла жінка.
- Гм! А мені такого не пропонувала!- пробурчав собі під носа Василь.
- Бо ви були не достатньо ввічливі. Й замовкніть нарешті. Отже, так: мене спочатку обізвали коровою, потім розподілили на якесь бісівське коло й послали он туди, - жінка вказала на ліфт. - Пообіцяли зустріч, але ніхто не з'явився, хоч я терпляче простояла там не знаю скільки часу. Ні, воно зрозуміти можна, коли всі зайняті, коли вільних чортів не знайти, але ж обіцяти навіщо було? Не впевнений - не обіцяй, я так думаю.
- У вас все?
- Все.
- По-перше: у нас в Індії корова, як ви напевне знаєте, священна тварина. Можливо той, хто вас порівняв з нею, мав на увазі ваш природній шарм, який межує зі святістю. Ви, всього-на-всього, не зрозуміли, що вам намагалися сказати. Щодо непорозуміння з вашим виряджанням, то й тут, мабуть, були залучені вищі сили, бо якби все пройшло так, як передбачалося, то наша зустріч була б малоймовірною, і я не зміг би помилуватися ось такою красою. Вам не говорили, що ваша усмішка схожа на усмішку Будди? Вона така ж таємнича та чарівна.
- Дамодаре, ви мене змушуєте почервоніти.
- Але так воно і є. То ж не треба нервувати, будьте спокійні, як Гаутама - все вирішиться, правда Васильвуле?
- Звісно так. Зараз я викличу помічників. - Василь натиснув на мобільнику зелену клавішу, але ніхто не з'явився. Повторні спроби теж ні до чого не призвели. - Мабуть, зламалася. Техніка, вона й у Пеклі, бува не спрацьовує. Та нічого, я сам вас проведу, Галино Іванівно. А ви Драмо..
- Дамодар!
- Я так і хотів сказати. Ви підете з нами, бо залишати вас тут я не маю права. Доправлю пані, а потім і вас. То що - пішли?
Василь вийшов із-за столу, заглянув до “ліфта”, на боковій стінці якого побачив цифрову панель, схожу на кодовий замок.
“Майже зрозуміло”, - подумав собі, а супутникам вголос скомандував:
- Заходьте, не бійтеся! - Хоча сам боявся, мабуть, більше всіх. Боявся, як завжди, невизначеності, невідомості, але про себе вирішив, що не показуватиме свою нерішучість, навіть коли діятиме помилково; вдаватиме, що так і потрібно, бо інакше, який же він тоді в біса Головчорт.
Де знаходиться коло “Вуду”, чи “Макраме”, Василь так і не дізнався, хоча намагався ще раз поновити алгоритм пошуку. Все сходилося: був номер сектора, місце, але номер кола, у цифровому виразі, ніяк не видавався. Втім, у Василевій пам’яті закарбувалося, як Дідько згадував коло “Винокурів” та його номер. Саме на нього він і планував спочатку з’їздити - може вдасться у місцевих щось розвідати, або нарешті з’явиться хтось із чортів і все прояснить. Заодно треба було б поповнити запаси спотикачу, бо обіцяв же, та й може коли самому згодиться.
- Зараз ми відвідаємо одне місце - коли вже так вийшло, що мені особисто доводиться спуститися до Пекла, то виконаю одну  обіцянку, - а вже потім розвезу і вас. Отже, поїхали.
Василь натиснув почергово один, три, сім і зелену клавішу, що, мабуть, запускала невидимий мотор. Цифри висвітилися на маленькому табло, двері зачинилися і здалося, що кімната рухається. Невідомо, як довго це відбувалося, бо годинників ніхто не мав, а відчуття часу, на Василеву думку, тут було спотворено.
Врешті-решт рух припинився, двері розійшлися й перед путівниками постала долина, межа якої губилася десь далеко, в тумані. За невеликою округлою площею починалися переважно одноповерхові будиночки, виконані в різних стилях. Стояли вони на вуличках, що радіально розбігалися від місця, де знаходилися зараз путівники. Загальним для всіх хатин було те, що майже над кожною потихеньку вився сизий димок. Втім, вся панорама наче була взята з якогось німого фільму, бо жоден звук не порушував справжню могильну тишу.
- Вау! - одночасно прошепотіли Василь та Галина Іванівна.
Дамодар, якщо й здивувався,  проте аж ніяк цього не виказав.
- Оце краєвиди! Навіть жалкувати перестала, що померла, - промовила нарешті жінка. - У вас всюди в Пеклі отаке?
- Майже, - Василь відповів невизначено, бо не знав, як воно є насправді.
Він разом з попутниками ступив на покриту бруківкою площу перед “ліфтом”, двері якого відразу ж зачинилися.  Галина Іванівна широко відкритими очима розглядала довкілля. Індус був трохи спантеличений, озирався з побоюванням, втім тримав себе в руках. Василь вдавав, що все навкруг сіре та буденне, хоча самому кортіло роздивитися новий пейзаж більш детально. Куди  йти далі він не знав, проте вважав, що якось викрутиться - не вперше ж бо!
- Оце і є коло “Винокурів”, - тоном знавця промовив нарешті він.- Зараз провідаємо одного майстра, дещо візьмемо у нього й вирушимо далі.
Василь вже намітив  собі вуличку, куди мав намір піти, але несподівана думка змусила його посміхнутися й звернутися до супутників:
- Цікаво, чи вгадаєте ви, в яку вулицю нам треба завернути?
Дамодар знизав плечима й промовчав, на відміну від жінки, яка поклала пальця на свої вуста й почала озиратися, наче щось вираховуючи.
- Я думаю… Он туди, - і жіночий палець з каблучкою у формі ящірки впевнено вказав на одну з вуличок, але зовсім не на ту, по якій збирався чимчикувати Василь.
- Гм! Правильно, - удавано здивувався Головчорт. - Як це у вас вийшло?
Галина Іванівна засміялася:
- Можливо практика допомогла, з подружнього життя. Чоловік теж дивувався, чому в нього не виходить надійно сховати від мене гроші. От що значить інтуіція!
Хоча деякі сумніви ще дошкуляли Василеві, проте він вирішив, що не з його щастям  робити вибір, а жіноча рука могла все-таки привернути вдачу до його авантюри.
- Ну, що ж, вітаю. А тепер не гайнуймо часу...
- А до винокурні вашого знайомого дуже далеко? - поцікавилася Галина Іванівна.
- Як вам сказати, - зам’явся було Василь. - Самі все побачите.
І першим пішов у напрямку  вибраної незрозумілою жіночою логікою вулички.
- Стійте, - несподівано озвався Дамодар. - Вам нічого не видається дивним?
- Що сталося? - серце Василя потихеньку почали стискати невидимі лещата.
- Дійсно, що не так? - Галина Іванівна стала озиратися навкруг, наче відшукуючи оте “дивне”.
- Ми вже скільки отут стоїмо й зауважте - не побачили жодної людини, я вже й не кажу про чортів. Воно так і повинно бути? - Індус запитально дивився на Василя.
- Ти поглянь, точно нікого, - погодилася жінка. - Васильвуле, що скажете? Може у них сієста, чи як воно тут називається? Хоча, яка сієста -  спека відсутня, не дивлячись на те, що Пекло, - дуже навіть комфортний клімат.  
- Галино Іванівно! - почав спокійно Василь, який сам тільки-но замітив те, що Дамодар спромігся озвучити. Звичайно, відповіді у нього не було й він  вчергове пожалкував, що вплутався у цю справу, але відступати вже запізно. Як говорять: бачили очі, що брали...  
- Знаєте що, Галино Іванівно!- випалив зненацька він.- Це несправедливо!
- Що несправедливо? - жінка ошелешено дивилася, то на Василя, то на індуса. - Що вже не так?
- Несправедливо те, що одному можна вас називати Галею, а іншому зась. Я вважаю, що всі мають кликати вас отак ласкаво - Галя, Галюня.
- Ну, знаєте - це вже занадто. Та й не подобається мені…
- Згоден, Галюня зайве. - Василь швиденько перебив жінку й дивився, як вона хапає ротом повітря, не знаючи, що відповісти. Сам же гарячково шукав хоч яке-небудь пояснення відсутності людей.
- Щодо аборигенів, то можливо їм відомо про нашу появу, от вони й не хочуть зайвий раз показуватися. Та чого ми тут панікуємо - от дійдемо, тоді й будемо щось вирішувати! - не так попутників, як самого себе намагався заспокоїти Василь. - Слідуйте за мною, та нічого не бійтеся.
По цих словах він витер лоба, поправив панаму й пішов до вулички. Галині й Дамодару не залишалося нічого іншого, як піти слідом. Індус поводився так само насторожено й навіть не відреагував, коли Галя взяла його під руку.
Вулиця і далі була безлюдною. Обабіч стояли глиняні мазанки, цегляні й кам’яні будинки, криті черепицею, шифером та ще чимось незнайомим; зустрічалися навіть хатки з очерету та соломи, або просто курені майже без стін. І всюди курів димок, пахло сивухою, травами та ще чимось незнайомим.
Василь вперто та впевнено, як здавалося збоку, йшов вулицею і боковим зором відмічав повну відсутність будь-якого руху. Навіть вітер, і той не відхиляв дим, що вертикально піднімався хтозна-куди.
“Цікаво, а вентиляційна витяжка тут є? - подумалося Василеві. - Бо так і очманіти можна від ароматів та кіптяви.”
- Васильвуле,- неголосно позвала Галина. - Ви когось бачили?
- Ні, Галю! І це мене теж дивує. Мабуть, зараз розділимося та обстежимо хатки. Ви з Драмодаром праворуч…
- Я - Дамодар. - обурено відізвався індус.
- А хіба я не так сказав?
- Ви сказали - Драмодар. Майже як верблюд. А моє ім’я означає - мотузка навколо живота.
- Ух ти! Як цікаво - мотузка, ще й навколо живота, - Галина якось дивно подивилася на супутника. Втім її погляд пройшов поза увагою останнього, що змусило жінку трішки скривитися.
- Вибач, Да..модаре. А можна, ми тебе просто Даром називати будемо? Дар, Подарунок, хоча ні - просто Дар. І звучить, і не переплутаєш. То як, згоден?
Індус трохи подумав:
- Дар? Гм! Нехай буде Дар. І не більше.
- То й добре. До речі, можете мене теж просто Василем звати - я не ображуся. Отже, ви - Галю, Даре,- підете правою стороною. Якщо когось побачите, то кличте мене. Нічого не чіпайте, не куштуйте - подивилися, запам’ятали й пішли далі. Ще одне: якщо трапиться дивна пляшка - червона така, у вигляді пузатого чорта, - дайте мені знати. Згода?
- І довго нам отак обстежувати? - Галя теребила свого амулета.
- Поки не зустрінемо кого-небудь.
- Так це ж можна обійти все коло й не зустріти!
- Думаю, що не треба - от дійдемо до кінця вулички, - і все.
- А отой ваш знайомий - до нього ще далеко?
- Мушу зізнатися, що я трохи забув де він проживає. Пам’ятаю тільки, що у нього пляшки отакі, як я вам змалював. То ж придивляйтеся.
- Виходить, ти нас дурив? - жінка готова була стати у войовничу позу.
- Галю, не розпочинай. Нехай щось проясниться в нашій ситуації, а потім вже будеш з’ясовувати стосунки. Ідіть. І кричіть, в разі чого.
Галя з індусом повернули праворуч і зайшли до першої хати.
Василь полегшено зітхнув й теж ступив  до хатинки, критої очеретом. Як виявилося, стіни були також очеретяні, але зверху обмазані глиною.
“ І де вони беруть матеріали для будівництва? Це ж скільки всього треба - навіть уявити страшно!” - подумалось йому.  
Всередині хатинки в центрі єдиної кімнати над самісіньким вогнищем висів кумедний перегонний, як здогадався Василь, куб. Вогонь під ним ледь жеврів, тому з трубки холодника, яка проходила через дивний ящик, нічого не капало. Проте одна крапля якимось чином трималася на самому кінчику, наче розмірковуючи, падати, чи ні. Василь підчепив її пальцем, підніс до язика. Невідомо, чи вона така й була, чи видихалася за час, доки висіла, але, навіть поплямкавши, ніякого смаку він зовсім не відчув.
Трохи далі в кутку, за лежанкою, стояла ціла батарея пляшок, більшість з яких була наповнена каламутною рідиною. Василь підняв одну з них, відкоркував і ледь-ледь доторкнувся до напою кінчиком язика. Як і передбачалося, його трішки обпекло, але смаку теж не було. На горлечку пляшки був прив’язаний шматочок тоненької дощечки з якимись ієрогліфами.
“Ще одна загадка: у Дідька я міг читати будь-що, а тут все незрозуміле. Невже для чортів та аборигенів закони діють по-різному?”
Василь заглянув про всяк випадок під лежанку, звісно ж нікого не побачив і з чистим сумлінням вийшов на вулицю.
Галю з Даром видно не було - мабуть, відвідували якусь хатку. Але якщо мовчать, то вже не погано - отже нічого небезпечного, чи вартого його, Василевої, уваги вони не зустріли.
В наступній хатці, критій соломою, ні вогнища, ні перегонного куба не було, натомість майже все приміщення займали великі бутлі, всередині яких Василь зумів розгледіти чи то черешню, чи вишню.
“Невже наливка, - промайнула думка. - Гріх не спробувати, якщо вже тут.”
Знову ж таки за лежанкою знайшлися повні пляшки. Одна відразу ж була відкоркована й темне зілля полилося до Василевого рота.
“ Нічогенька, та все одно не така, як вдома.”
Вуста плямкали, вимагаючи ще напою, та Василь змусив себе відкласти пляшку, подивитися під лежанкою і вийти з хати ні з чим.
Отак він пройшов ще з десяток різних будинків, в деяких куштував продукт перегонки, але в жодній ознак живої істоти не знайшов - вогонь жеврів, зілля майже не капало, стояли пляшки з різного кольору та смаку напоями, і нікого, хто міг би прояснити ситуацію.
За весь цей час ні разу де довелося спостерігати  своїх попутників - може так збіглося, що вони саме тоді були в хатах, а може була ще причина, про яку Василь боявся навіть думати.
Заходячи до чергового будинку, схожого на юрту, але повністю обмазаного глиною, Василь раптом почув, як його голосно кличе індус:
- Василю, ми знайшли пляшки з чортом! Агов, ти де?
“Нарешті, хоч якийсь результат”, - відмітив для себе, вискакуючи на вулицю, Василь.
Дещо позад нього, біля будиночка, складеного із вапняку та вкритого червоною черепицею, стояв Дар та махав йому рукою.
- Червоний чорт, такий пузатий, а в роті корок стирчить - це воно?
- Воно, воно. А де Галя?
- В будинку. Роздивляється поки.
Василь з Даром зайшли до хати саме в той момент, коли жінка витягла корок з чортового рота й своїми вустами припала до його.
- Не пий! -  вигукнув голосно Василь, але вже запізно - видно було, як Галя зробила ковток, по інерції другий, очі її широко розкрилися, жінка відкинула пляшку й щосили заволала. Втім про її крик знали тільки вона та Василь, який вже був знайомий з оцим диявольським трунком. Дамодарові здалося, що Галя просто широко розкриває рота, намагаючись сказати щось важливе. Жінка глянула спочатку на індуса, повертіла головою, наче роздивлялася щось цікаве, потім повернулася до Василя й очі її переповнилися жахом. Вона відсахнулася, вдарилася головою об перегонний куб, від чого той навіть приглушено загув, і непритомна впала на лежанку.
Чоловіки підбігли, почали термосити Галю, але безрезультатно.
Василь раптом закляк, наче щось згадав, почав нишпорити по закапелках, заглянув під лежанку. Потім чомусь понюхав у себе під пахвами, скривив носа й сам собі заперечливо похитав головою. Після чого всівся поруч з жінкою, притримав Дара, який і досі намагався привести Галю до тями:
- Не треба! Дай нарешті їй спокій - полежить і очуняє сама.
- Що було в тій пляшці? Отрута, еге ж? Чого мовчиш, відповідай? - Дамодар тепер взявся термосити Василя.
- Ніяка не отрута - всього лиш дуже міцний спотикач. Мені теж було зле, коли вперше скуштував його. Воно пройде. Посидь біля неї, а я ще  подивлюся навкруг.
Василь вийшов надвір, оглянув будиночок, намагаючись запам’ятати його, щоб потім (в разі чого) довго не шукати. Після чого вийшов на вулицю, озирнувся і голосно закричав:
- О-го-го! Хто-небудь - озовіться!
Його крик згас, наче потонув у ваті й лише переляканий Дамодар вискочив з хатинки й запитав:
- Це ти кричав?
- Я. І бачиш - ніякої відповіді. Як там Галя?
- Досі непритомна.
- Що ж, очуняє і підемо назад. Очевидно, це коло пусте - ні чортів, ні людей.
- Василю! Даре! Ви де? - почулося раптом із хатчини.
Чоловіки навипередки рвонули до будиночка.  Галя вже сиділа на лежанці, очманілим досі поглядом розглядала нехитрий інтер’єр кімнати й збиралася знову погукати чоловіків, та вони саме з’явилися на порозі.
- Галю, ти як? - Дар опустився біля жінки на підлогу й дивився на неї знизу.
- Я ж казав, щоб нічого не куштували, - Василь сперся на одвірок. - Який дідько тебе смикнув це зробити?
- Чого ти бурчиш? Так, не втрималася, бо пляшка гарна. Я подумала, що можливо зілля в ній теж смачне, - от і перевіряла.
- То як, задоволена? - Василь іронічно посміхнувся.
- Я б не сказала. Те, що трунок такий ядучий, ще нічого. Але ковтнувши його, я побачила щось дуже дивне.
- Мабуть, чортів? - Відразу згадалося, яким він узрів Дідька після спотикачу.
- Чому відразу чортів? Дар був схожий на сумного, похнюпленого Будду - так і хотілося його пригорнути, втішити.
- А я?
- Ти мене злякав.
- Ми це замітили. То на кого я був схожий?
- Відразу й не скажу - наче на трухлявий пеньок, чи уламок вапняку, який весь мохом заріс. Гидкий такий, шкірився і простягав до мене своє коріння, чи що там.
- Отак відразу й пеньок? Ще й гидкий?
- Я кажу те, що привиділося. Втім, в тобі було ще щось - я не встигла добре роздивитися, бо злякалася.
- Роги?
- Ні, це всередині було.
- Отже, голий кишківник, або солітер, який корчив гримаси?
- Твої підказки занадто бридкі.
- А трухлявий пеньок такий милий! - сказав ущипливо Василь.
- Може перестанеш коментувати? - втрутився Дамодар. - Дай вже доказати жінці.
- Вибачаюся. Продовжуй, Галю.
- Я згадала: всередині пенька наче жеврів якийсь вогник. Видно було, що він проситься на волю, але йому не дістає сили, чи що? Невже це все дія отого трунку?
- Мабуть, що так - спотикач не для людського організму.
- Отже, тобі можна його вживати?
- Давай про це зараз не будемо. Беремо декілька пляшок і йдемо звідси - очевидно, що нікого тут немає.
- І куди тепер?
- Можна спробувати на ваші кола опуститися, але мені здається, що й там така сама ситуація. Піднімемося до приймальні й будемо щось вирішувати.
Василь підхопив дві пляшки спотикачу, водночас зауваживши, що напою залишається ще багатенько, вийшов на вулицю, пропустив супутників та прикрив двері. Ще раз озирнувшись, невеличкий загін рушив назад, до “ліфта”.
Вже перед самою площею Василя вразила велетенська кам’яна скеля-колона у вигляді пляшки, горлечко якої губилося десь високо в імлі. Підійшовши ближче, він побачив, що саме в ній було облаштовано “ліфт”.
В голові Василя вже вимальовувалася структура Пекла: якщо кола побудовані однаково, то в центрі кожного знаходиться отака “ліфтова” колона, можливо навіть, що оформлення її може відрізнятися в залежності від спеціалізації грішників, що населяють містечка. Радіальні вулички ділять коло на сектори, які, мабуть, мають певну кількість місць.
- Логічніше було б пересуватися тут на якомусь транспорті, - раптом сказав Дамодар.
- Що? Ти теж замітив? Хоча, знаєш, це потрібно для чортів, якщо вони є. Грішникам транспорт ні до чого - доправили й відбувай свій термін. А для гіпотетичних чортів можуть бути в наявності інші способи пересування.
- Хлопці, ви про що? Думайте краще, як нам “ліфт” викликати, - втрутилася в розмову Галя. - Бо я щось ніякої клавіші не бачу.
За балачками чоловіки не замітили, як дісталися скелі-колони й поки вони дискутували про способи переміщення в Пеклі, жінка вже обстежила стіну.
У Василя раптом все похололо всередині, він передав пляшки індусу й почав гарячково перемацувати свої кишені.
- Чорт! Чорт, чорт, чорт! - вигукнув невдовзі він і потихеньку осів на бруківку. - Ну, що ж, у мене для вас погана звістка: вітаю - ми застрягли на цьому колі, бо я забув мобільник, за допомогою якого можна викликати “ліфт”,  у приймальні, на столі.
Галя нервово захихотіла:
- Зате є і добра новина: алкоголю у нас вистачить, щоб заселити це коло власними зеленими чортиками. Хі-хі!

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Avtor, 03-02-2018
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.88329386711121 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …
Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …
«Сліпі убивці» вигаданих і справжніх світів
«Сліпий убивця» Марґарет Етвуд — приклад «шизофренічного» наративу, у якому один герой розпадається …