Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2508
Творів: 45261
Рецензій: 88579

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Ялинкова іграшка

© Тетяна Старосвітська, 30-01-2018
Діти з нетерпінням чекали, доки мама скінчить кухонні справи й вони наряджатимуть ялинку. Ялинку тато приніс звечора і взув її ніжку в металевий сандалик. За ніч деревинка зігрілась, розпушила колючі голки й пустила по кімнаті смоляні пахощі. Це був сигнал: ялинку пора вбирати! Поки Павлик, влігшись на підлогу, возився зі своїми машинками, Тетянка никала без діла. Вона всілась під деревинкою навпочіпки й стала уявляти, якою гарною буде лісова гостя, коли її вберуть… На маківці горітиме золота зірка - провісниця Христового Різдва!.. А як гарно блищатимуть яскраві кулі з розмальованими боками! Нижні гілочки краще обвішать цукерками в блискучих фантиках – їх так лоскітно знімати рано-вранці, коли всі сплять… Ще на ялинці будуть сріблясті янголи… Взявшись за руки й піднявши кришталеві сурми, вони сповіщатимуть велику радість – народження Божого Сина. Дивовижну історію Христового Різдва дівчинка взнала від своєї бабусі, в якої вони гостювали щоліта, й не уявляла ялинку без цих іграшок.

Думки роїлись в Тетянчиній голівці, стрибали, спотикались, і ялинка в її уяві вийшла пречудова: зверху донизу вся в прикрасах - блискітках-іграшках, електричних свічечках!.. Від захвату дівчинка підстрибнула коником.

Саме тоді в кімнату ввійшла мама з великою коробкою. Картонку поставили на підлогу й гуртом виймали ялинкові іграшки. Вони іскрились, миготіли в очах, й дітям здавалось, наче хтось сипонув блискуче конфетті; всілякі кулі, сріблясто-сизі шишки, золотисті дзвіночки, зірочки, сонечка, будиночки й блідо-жовтий місяць з червоною, як жар, серцевинкою, аж просились на ялинку. Діти збуджено щебетали, помагаючи мамі, час від часу гукали:
- Дивись, дивись!.. А пам’ятаєш ось цю?!. Як я ще була маленька… - й неодмінно слідував кумедний спогад.
Аж ось сріблясті янголята. Побачивши їх, Тетянка заплескала в долоньки:
- Ма-а-ам!.. Можна я їх сама повішу?
- Іграшки дуже крихкі й легко б’ються. Не боїшся розбити? Та й не дістанеш так високо… Вам з Павликом краще чіпляти цукерки.
Дівчинка кивнула, ще б пак: чіпляти на ялинку цукерки – саме те!

Нарешті золотиста зірка з довгими променями зайняла своє місце й засяяла. Нижче розмістились родичі по торжеству - сріблясті янголята. І тут мама дістала ще якусь іграшку, а коли розгорнула, діти побачили темно-синє яйце з потертим малюнком: на одній випуклості Марія з Йосипом схилились над колискою, на другій - мудреці з верблюдами, що їхали по пустелі. Іграшку прикрашали дрібненькі сніжинки й напис: «ХРИСТОСЪ РОДИЛСЯ!»

- Мамо, що це? Звідки взялась ця іграшка? Така негарна!.. – вигукнула дівчинка. – Ти хочеш її почепить?!.
Роздивившись іграшку з усіх боків, мама ствердно сказала:
- Це іграшка вашої прабабусі Ніни… Ми повісимо її на почесне місце - біля янголят.
- Нащо-о?!. Вона все зіпсує! Така негарна-а-а… стара-а!. – розчаровано протягла дівчинка.
А мама вже шукала товсту нитку й прив’язувала до іграшки. Підійшла до ялинки й повісила. Тоді пояснила:
- Іграшка дійсно стара – їй більше ста років… І хоч не дуже негарна, так дорога!
- Дорога?!. – здивувалась Тетянка. – Невже вона коштує багато-багато грошей?..
- Речі стають дорогими не ціною, а тим, що пам’ятають важливі моменти життя! Найдорожче в світі не купується за гроші й не продається. А яка незвичайна в неї історія!..
- Хіба в іграшок є історія? – серйозно спитав Павлик.
- Ще б пак!.. Ось нарядимо ялинку - й розкажу!

Скоро ялинкові прикраси, дощики та сніжки опинились на деревинці; тато підключив гірлянду й різнокольорові вогники замерехтіли в нестримному бігу. Діти притихли й замилувались ялинкою, і так хороше було всім разом...
- Ма-а-ам, а історія?.. - порушила тишу Тетянка.
- Розкажи, мамо, розкажи!.. – підтримав Павлик.
Мама задумалась, вона міцніше пригорнула дітей і розповіла…


Історія, яку пам’ятає ялинкова іграшка, сталась перед Різдвом. В одному місті на Україні сталось нещастя - загинув молодий хлопець. Його знайшли біля кварталу, де жили євреї, тож саме їх запідозрили у вбивстві. Це спричинило паніку: люди боялись виходити з дому в темну пору, а єврейський квартал оминали десятою дорогою. Містом поповзли різні чутки: одні казали, що вбитий не віддав борг лихварю-єврею, другі шептали про якусь жертву, треті зовсім втратили розум - підбурювали до помсти. Отож і вийшло, що одні готувались до великого свята, інші - до кровопролиття…

В центрі міста, біля базарної площі, височів храм. Храм був гарний: золотоверхий, з білого каменю. На великі свята до нього йшли не лише городяни, а й жителі ближніх сіл. Порядок на площі та біля храму наводив дід Кузьма - церковний сторож. Він зроду був кривий – такий вродився, та все робив вправно – і в спеку, і в мороз.

Того дня Кузьма вийшов на службу зарані; розчистив доріжки, що вели до храму, обмів поріг. Довго возився в дворі, понаносив води та дров. В двірницьку ввійшов затемна й розтопив грубку, а як прогоріло - приліг на піл. Незчувсь, коли й задрімав…
Спав тоді чи не спав - Кузьма не міг згадати, та раптом побачив, що з неба скотилась зірка і впала прямісінько до порогу. Кинувсь - сну як і не було, ніде нічого, а знадвору в вікно ллється світло, наче хто розлив молоко… Старий знав, що так буває від снігу, то при чім тут зірки?.. – подивувався Кузьма. «То мені Бог нагадує, аби я Різдво не проспав!..» Й одкинувши полу кожуха, він сунув ноги в розбиті валянки.

Трохи пововтузився з сірячиною, туго підперезавсь, надягнув шапку. Ступив за двері та й вклякнув: з високого неба, підсвіченого дивним світлом, велично спадав сніг. Легенькі сніжинки кружляли, пурхали вгору, втікали одна від одної, як діти, що грались в щура, а тоді спускались на землю. В блідому світлі газового ріжка видавалось, що то зовсім не сніг, а чудне прядиво, котре невидима ткаля вплітала в пухнастий ліжник. Тиша стояла, аж дзвеніло повітря; місто спокійнісінько спало, забувши денні страхи…
Кузьма не знав сентиментів, та враз почутив, ніби хтось стиснув йому душу. Стягнувши шапку, підвів голову й прошепотів: «Дивний Ти, Господи!.. За що любиш цей світ?..»

Десь далеко загавкали собаки… Кузьма ще постояв, подивувавсь і взявсь до роботи. Обмів площадку поперед храмом, зійшов на поріг; сніг курявою летів додолу, старий піддавав. Та ось мітла, розігнавшись, шаркнула й об щось вдарилась. Ступнув ближче - в заглибленні дверей щось темніло. Зняв рукавиці й обмацав - виявивсь - плетений рогіз, наче закрита корзина.
Кузьма аж гмикнув - пригадав, що в рогозових корзинах на великі свята селяни несли сюди їжу – пожертву вдовам, сиротам і старцям. Правда, то було в добрі часи, нині ж… «Гай-гай, куди теє все ділось?.. – думав Кузьма, забираючи корзину в двірницьку. – За війну люд зовсім обіднів, не тіки сиротам - самім їсти нічо… А тут – цілий кошик харчів… в отаке врем’я!.. Сказано, праведним город стоятиме!»

Знадвору в комірчину покотились клубки повітря; Кузьма причинив щільно двері й поставив корзину під піл, всередину ж не заглядав. Торкнувсь вичахлого комина, підкинув в грубку пару дровиняк. Очима ковзнув по кошику й наче за щось зачепивсь, – згадав зірку вві сні... Дивна думка пронизала старого, він нахиливсь до корзини. Витягнув, обдививсь – точно з харчами, ще й кришка на зав’язці…

Задублі пальці не слухались – він поповозився з шнурком. Нарешті зняв кришку й остовпів: в корзині було дитя! Одступився назад та зразу ж вернувсь - чи воно хоч живе?!. Ледве вловив тихе дихання й перехрестивсь: «Слава Богу! Живе…»
Розгубивсь, що й не знав, куди прилаштувать знахідку; очі сльозились, він раз по раз втирав їх шкарубкою долонею. І тут шугнула думка: «Ну ж як прокинеться, що тоді?!.» Кузьма заметушився, аж впрів й припадаючи на одну ногу, подавсь додому. «…Баба щось зметикує… Діти – то не мужиче, а бабське діло… Та й панотець чимсь пособить…»

До Кузьминого двору було зовсім близько, та цього разу дорога видалась довжелезною. Небо прояснішало, сніг перестав й рипів під ногами. А на душі лежало сум’яття - вздрівалось, що за ним хтось крадеться, навіть бачив позаду людську тінь. «Що за дивина?» - думав старий, наддаючи ходу.

Нарешті вгледів свій двір… Зайшов від хатини, де спала Марфа, стукнув у шибку. В хаті промайнула тінь, забіліла у вікні. Подавши знак, щоб відкривала, Кузьма ступив на поріг. Стукнула защіпка, з-за дверей почувсь Марфин голос:
- Чого б то спозаранку? Мо’ причина яка?..
Кузьма мовчки обмахнув валянки й попростував у хату. Пристроїв корзину, витяг заслінку печі й розворушував жар. Тоді взявся за каганця. Фітиль не загорався, й він думав, як вчинить з дитинчам… Марфа – жінка жаліслива, та не в її літах піднімати дитя. Знову ж, з харчами сутужно… чи виживе отаке-о мале?

Знову згадався чи то сон, чи видіння - зірку, що впала на поріг… «Оце тобі, Кузьмо, різдвяний дарунок на старості літ… - скрививсь сам до себе. - Аби голова пухла од клопотів…»
Біля печі чулось шурхотіння – закутавшись в теплу хустку, Марфа роздмухувала вогонь.
Кузьма стиха кликнув:
- Марфо, а йди-но... Глянь, що знайшов…
Вона зашаркала по долівці, стала за спиною.

Кузьма підняв каганець й освітив корзину. Марфа зойкнула, перехрестилась й заплакала, ховаючи в хустку лице.
- Го-о-осподи!.. Як же?.. Підкидьок!..
Трохи вспокоїлась, заговорила:
- Малесеньке ж яке… чи виживе? Йому ж молоко треба... Головонько бідна, куди ж тебе діть?.. – захлипала з розпуки.
- - Годі вже... годі!.. Нічого голосить! – зацитькав Кузьма. – Житиме, ніде не дінеться! Чи тре’ було на морозі зоставить? А мо’ собакам оддать?! Мало, що його рідна матір зоставила? До її гріха свій доточать?.. – аж сплюнув сердито й уже м’якше додав: – Ось що… ти подивись тут, поняньч. Ужеж десь прилаштуємо… Бог не зоставить!
Неквапом зібрався і рушив до порога. В дверях зронив:
- Сон мені був, Марфо… Підкидьок цей…неспроста…

Марфа незрушно сиділа, коли за дідом стукнули двері. Ще послухала, як поскрипів сніг під вікном. Оговтувалась поволі; розсудила: життя людини – таки Божа справа, а не людська, тож буде як буде… Зодяглась, приставила до вогню чавунець з водою, підійшла до дитини.
Розкутувала немовля й дивувалась: «Злощасна матір – по всьому видно - не старцювала… Пелюшки з доброго полотна… теплий чепчик… м’якенька шубка… Дитинка доглянута, чистенька… Чого ж було підкидать? Нагуляна дитинка, і так ясно… ясно… рішила свій гріх од родичів скрить. Отака безсердечниця! Не пожаліла рідну кровинку!.. А вже чепурненьке яке - що то дівчинка!..»

Дитинча проснулося й заквилило, Марфа ж заметушилась... З хлібного м’якуша виліпила соску, тицьнула немовляті. Воно зачмокало, а жінка прискіпливо оглядала всі речі. В рукаві шубки знайшлись ялинкова прикраса з різдвяним малюнком та перстеник з прозорим камінцем, замотаний в клаптик паперу. З папірця довідалась, що дівчинку звати Ніна, а народжена 25 листопада… Ото й усі відомості.
Думки, одна химерніше другої, ввесь день лізли в голову бабі Марфі й не давали спокою.

День Христового Різдва місто відсвяткувало чинно, благочестиво…
А третього дня пішли громити євреїв... Озвірілий натовп сунув вузькими вуличками, і його ніщо не спинило - ні священики з корогвами, ні простоволосі єврейки-матері… Старі голосили, стоячи на колінах й благали зупинитись; молоді божевільно метались в дворах, сподіваючись врятувати хоча б найменших... Лиш нелюди, повні ненависті й злоби, не боялись нічого - вибивали двері, вривалися в чужі хати…

Старі люди розказували, що пір’я іще довго літало містом. А може, то було не пір’я - просто йшов сніг. Тільки був чогось чорний-чорнісінький… Такого ніколи не було в тих краях… - сказала мама і вмовкла.

В кімнаті стояла тиша. Давно споночіло; вулична темрява заглядала у вікно, а воно відбивало її ясними вогниками ялинки.
- Мамо, а як же дівчинка?!. Що з нею сталось?.. – запитала Тетянка тремтячим голоском й шморгнула носом.
- Дівчинка була врятована - вона потрапила в надійні руки! – всміхнулась мама.
Малій знайді знайшли годувальницю – десь аж на околиці. Добросердні Кузьма з Марфою частенько її провідували, влітку ж Ніну взяли вродину. Було це так…

Перед Великоднем Марфа затіяла в хаті побілку. Була вже немолода, робота давалась важко, тож кликнула на поміч сусідку. Та зголосилась; Санька зосталась вдовою з трьома дітьми, аби підняти дітей - бралась за всяку роботу,
За роботою розговорились, Марфа поспівчувала:
- Бачу, Санько, нелегко тобі... Одна дітей тягнеш, ні чоловіка, ні рідні…
- Правду кажете, тітко, дуже важко!.. - зітхнула сусідка. А нащот рідні не вгадали, є рідня. У віддаленому селі - за Опошнею, звідти я родом. Та, бачите, в рідні біда ще більша…
І Санька розповіла, що її брат з жінкою – бездітні люди. Семен, звичайно, як чоловік, піди взнай, що в душі робиться. А жінка його, Марія, дуже через те побивається… Вжеж вона й добра душа! І господиня, яких пошукать, і чепуруха... Страждає М арія, бо дітей Бог не дав...
Марфу наче хто під бока штрикнув:
- Дітей Бог не дав?! – перепитала нащось. - А чого б не взять - годованку?.. Боговгодне це діло – сироту прихистить. Знов же, старість не за горами - до когось треба тулиться!
Санька зітхнула:
- Легко говориться - важко робиться! Видно, ще не трапилась їхня дитинка…
Тут Марфа й виклала все про різдвяну знахідку. Добре знала: якщо дівчинку не прилаштують в сім’ю – її заберуть в сиротинець. Тож може, знайдуться батьки для сироти?..
Санька зголосилась; вона сповістила рідню про дівчинку-знайду, а після Великодня приїхали брат з невісткою.

…На околицю добирались підводою, говорили про се, про те. Марія була говіркою, одно розпитувала про дівчинку. Марфі зізналась: боїться, що не прийме чужу дитину... Правду кажуть: чуже - не своє, є іще й голос крові…
- Ти, Маріє, слухайсь краще голосу Бога, а не своєї крові! – настановляла її Марфа. Жіноча любов - вона знаєш яка? Твоєї любові не на одне вистачить - на десятьох!..

Приїхали. Марфа рішуче ввійшла в хату, де її добре знали, Марія ж несміливо топталась ззаду. Поки одна здоровкалась та гомоніла, друга не зводила очей з гарненького маляти - прив’язане пояском попід пахвами, воно ковзало по широченній лаві. Марія присіла скраєчку й пробувала всміхнутись, дитина радісно загулюкала й потяглась до неї обома рученятами. Незвідана хвиля жалості й теплоти накотилася на Марію, вона не стрималась і схопила дівчинку в оберемок. Зрозуміла: цю дитину їй посилає Бог! Де й рішучість взялась - голосно заявила:
- Оце моя донечка!..

Все вирішилось швидко. Малось забрати якісь папери, стрітися з панотцем, та Марія боялась, що їй не дадуть дівчинку. Марфа ледве вмовила заїхати до неї хоч на часинку. Ніну забрали з міста того ж дня.

Марія не просто полюбила дівчинку - прикипіла душею; попервах вона не спускала її з рук. Ось так в маленької Ніни з’явились батьки, а в бездітних селян – гарненька донечка.
Ялинкову ж іграшку – темно-синю кулю з сріблястим малюнком, повісили під сволоком сільської хати, над ліжком Ніни, де вона й висіла ввесь час. А перстеник з прозорим камінчиком виявивсь зовсім не дрібничкою, а дуже цінним: виручені за нього гроші врятували в голодомор не лише сім’ю Ніни, а й близьку рідню.

Мама скінчила розповідь; в кімнаті ввімкнули світло. Діти підійшли до ялинки й дивились на стару іграшку. Тетянка дуже хотіла потримати її в руках, та не наважилась попросити – їй було соромно за свою примху. Та мама все розуміла, вона зняла іграшку й поклала в маленькі долоньки. Дві пари дитячих рученят ніжно тримали стару іграшку з полинялим різдвяним малюнком, і дітям здалось, що від блідих сніжинок, і від Марії з Йосипом, й від немовляти йде тепло. Тепер іграшка була для них дорога – в неї справді дивна історія!..

- Мамо, правда ж, це не проста іграшка, а чарівна?! – спитала Тетянка, вкладаючись спати. – Он яка в неї сила - врятувала маленьку Ніну… дала їй батьків...

- Ні, донечко, не так. Дівчинку вберегла ніяка не іграшка, а Божі руки; Ісус Христос - захисник сиріт. А стара іграшка… просто, вона багато-багато років нагадує цю істину нашій сім’ї!





Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Катерина Омельченко, 31-01-2018
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.2684531211853 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

25 жінок про цінність помилок
Одним з найбільших людських страхів є страх зробити помилку. Суспільство насаджує нам стереотип, що …
Біг і рух до безмежних можливостей
«Ви перестаєте бігати не тому, що ви старієте. Ви старієте, тому що перестаєте бігати» Коли о 6 ранку …
«Економіка бунтівників»: уроки креативності від піратів, хакерів та бандитів
Персонажів, про яких ви прочитаєте в цій книжці, можна знайти на піратських суднах, у бандах та групах …
Який чудесний світ підземний
Відомо, письменники зазвичай діляться на два види: аудіали і візували. Аудіали беруть словом, про таких …