Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2513
Творів: 45332
Рецензій: 88710

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза мейнстрим, осноплин, андеграунд

Побічні шуми, глава 2

© Sholar, 29-01-2018
Майбутнє людини вирішено ще з самого її народження, але дорогу, якою вона йде до своєї долі, людина вибирає сама – здається, так кажуть всі псевдофілософи.
Кінець один, але шляхи до нього різні. Ми всі помремо -  хто ще в утробі,  а хто - човгаючи ревматичними ногами у хостелі для літніх людей. Один помре від побоїв, інший - від розриву серця після нічних кошмарів, третій - подібно тюремної миші, згниє у камері-одиночці.  Хто знає, може, це буду я. Або ти.
Але поки я живий, я хочу, щоб ви запам'ятали мене. Хочу засісти у вашій свідомості,  як ті голоси, які засіли у моїй голові.
- Хворий ублюдок, - кажете ви. - Щоб ти здох.
Посміхаюся.
Ви вірите у знаки? У ті, що розкидані у вас під носом? "Кінець близький" - шепоче нам афіша фільму. Підходжу, беру флаєр - "Спаситель вже поруч, у людей з'явився шанс".  Мну папірець у руці, викидаю. Через хвилину повертаюся, підбираю, засовую зім'яту папірчину до кишені.  Діло говорять.
  
У Логана довго не відчиняли двері. Постукав знову, нарешті в отворі з'явилося зморщене обличчя його тітки.
- Чого треба?
- Я до Логана. Він вдома?
- Нагорі, - вона пирснула, - де ж йому ще бути?
У кімнаті пахло сечею і потом.  Логан сидів на продавленому червоно-білому матраці  і дивився кудись у далечінь, майже не рухаючись.
- Привіт, Рей, - сказав він. - Сідай куди хочеш.
Всістися виявилося не так просто. Всюди валялися брудні речі: упаковки від чіпсів, залояжені журнали, труси з підозрілими плямами. Я залишився стояти.
- Що нового?
- Учора знову приходили пристави, описали майно. Забрали телевізор, - зітхнув Логан, скуйовдживши п’ятернею  волосся. - Тепер зовсім нудно.
- Якби не вони, його б пропила твоя тітка.
- І то правда, - він зручніше вмостився на ліжку, засовався на матраці усіма своїми трьома сотнями фунтів.  Ліжко жалібно заскрипіло під ним.  Сильніше запахло кислим потом.
- Ти коли останній раз на вулиці був? - поцікавився я.
- Уже й не пам'ятаю. Та й що мені там робити? Ти подивися на мене, з ліжка не встану - важко, та й на обличчя - сам бачиш.
Я ще раз подивився на нього. Він був жирним ублюдком, настільки, наскільки я був аморальним. Ріденька щетина нерівномірно покривала пухкі щоки, волосся патлами спадало на лоб, заяча губа оголювала жовтий наліт на передніх різцях. Логан був таким справжнім, і, напевне, саме тому я не відчував до нього ані ненависті, ні жалю. Трохи поваги за його відчуженість і природність. Його не любили,  незрозуміло чому:  може,  за велике пузо, або чорний колір шкіри, або за десятидюймовий хер у крижаній воді. Не знаю. Його не любили за те хто він. Його взагалі не любили.
Я приходив до нього посидіти і відпочити. Мовчати з ним, відчуваючи внутрішню схожість, відчувати єднання. Я - активне соціальне сміття, він - пасивне.
- Як твої напади?
- Тиждень уже немає, може півтори.
- Радий за тебе. - Логан хитнув ногою, зачепив під ліжком лікарняну качку, і у ній хлюпнуло. - Але до лікаря, я думаю, ти так і не сходив?
- Вони скасують нейролептики, я цього не хочу.
- А доктор Саймон? - Логан знов поправив волосся. - Багато хто хвалить його.
- Багато людей хвалять бар на розі вулиць, однак про вашого Саймона я не чув, та й бажання немає.
- Ну, дарма ти так, проблеми треба вирішувати.
Мене почала виводити з себе вся ця розмова. Порожні обговорення мого здоров'я. Яке йому діло до моїх проблем?
- Хоча б спробуй, - продовжував товстун, - і кошмари твої постійні. Спробуй.
- Логане, йди в жопу, - я попрямував до виходу.
- Ну ось, знову твої емоції, - він зітхнув. - Погублять вони тебе, Рей, ось побачиш.
Я підняв кулак з виставленим середнім пальцем перед його обличчям. Потримав з пару секунд, потім розвернувся і вийшов з кімнати.
Я повернуся до нього, він прекрасно це знає. Якби мені давали по плитці шоколаду за кожну з ним сварку, мій зад давно б уже злипнувся від солодкого. Якщо не можете прийняти мене таким як я є - прощавайте.  Логан прийняв мене. А може у нього просто не було вибору.
Перед виходом ляснув вхідними дверима, тітка Логана підняла на мене каламутний погляд, щось пробубоніла під ніс. Вже через секунду почала займатися звичними справами: повернулася до пляшки, продовжуючи мусолити у роті дешеву сигарету.
Я пройшов повз перекупників, піднявши їм руку на знак вітання, вони відповіли тим же, кивнули. Завернув за ріг Harris Street, обійшов будинок, як раптом рівень шуму посилився. Вулиця загула, вітрини незвично завібрували. На очі почала падати темне й густе полотно.  Звідкись узявся в горлі клубок, збільшився до розмірів бейсбольного м'яча.  Дзвін оглушав, здавалося, ніби від нього ось-ось лопне голова. Я впав навколішки й почав повзти обдираючи коліна. Гудіння було всюди. Відчував, що обличчя почервоніло від припливу крові,  на лобі і скронях набрякли вени. Жовна проривали шкіру на вилицях. Я перебирав руками по асфальту. Була чітка впевненість, що через пару секунд голова вибухне, забризкавши дорогу сірою речовиною. Пелена стала зовсім чорною, і я повз навмання, втративши орієнтацію у просторі. Подолав ще кілька сантиметрів і втратив свідомість, розпластавшись на холодній землі.
  
Отямився я через кілька хвилин, в калюжі власної блювоти. У декількох футах стояв маленький чорний хлопчик, і, не моргаючи,  дивився на мене.
- Пішов звідси! - гримнув я.
Малюк сіпнувся, і зник за рогом.
«Напад» - промайнуло у мене в голові.
Він став сильнішим, ніж раніше, тривалішим. Шум в голові ще повністю не вщух, у вухах чулося гудіння, ніби хтось шепочеться за спиною. Ближче, прямо у голові. Там сидів він, з рідкими і пожовклими крилами за плечима. У моїй голові, з обшарпаним німбом сидів Ісус, шепотів мені, сміявся, переживав зі мною мої гріхи. Хвалив мене, пишався мною.
- Батько мій, прийми раба земного, сина свого.
Часом Він ставав слабкішим, розмовляв зі мною тихо, ледь чутно, тоді його місце займав Сатана. Міцний, жорсткий, він плювався жовчю, був моїм негативом, темним минулим і сьогоденням. Загляньте мені в очі, придивіться. Бачите його?  
Я, Рей Фоссі, був лише оболонкою, мильною бульбашкою у вітряну погоду. Кожен порив ніс мене все далі. Натрапивши на гілку, собачий хвіст чи автомобільну антену бульбашка лусне.
Я був носієм, вибраним,  й ті, хто засіли у мені всередині, залежали від мене.
Кінець мій був простий, треба було лише знайти хвіст старого пса, радіоантену машини або підходящу гілку дерева.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Катерина Омельченко, 29-01-2018
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.98241114616394 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …
Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …
«Сліпі убивці» вигаданих і справжніх світів
«Сліпий убивця» Марґарет Етвуд — приклад «шизофренічного» наративу, у якому один герой розпадається …