Реальність дала збій. Важким коморним замком з брудно-іржавою дужкою вона намертво встановилася в положенні «закрито». Сьогодні я знову втратив грань між реальним світом і кошмарними сновидіннями.
Протяжно, зі свистом зітхнувши, я відкрив закислі очі. Ще одна ніч, немов прожитий рік, залишилася позаду. Повільно озирнувся, затримавши погляд на меблях. Втупився на дзеркало, велике, старе. Срібна фарба на ньому вже сильно облетіла, рваними дірами всіявши поверхню. Я лежав і витріщався, може, сподіваючись побачити у відбитку ще когось, крім себе. Я, напевне, нерозумно виглядав у цей момент. У дзеркалі відбивалося пом'яте ліжко, яка не бачило дівчат вже дуже давно.
- Ти занадто дивний, - говорили вони. - Вибач, хлопче.
У дзеркалі був тільки я. Саме я: дивний, чужий, і, мабуть, не потрібний нікому. Недобрий погляд, щетина, сальне волосся, каламутні очі, перегар з рота. Я лежав і дивився на себе, за кожною секундою сподіваючись, що дзеркало трісне, вкрившись безладним блискучим павутинням. Але за законом підлості воно не тріскало вже майже 5 років, аж відтоді, коли я чогось купив його в якогось безхатченка.
Відвів погляд, заплющив очі й ривком сів. Ліжко зі скрипом прогнулося. Запаморочилося у голові й не вийшло піднятися відразу. Таки піднявся. Пройшовся босими ногами холодним ламінатом до вікна. Приклався спітнілим чолом до крижаного скла. Сьогоднішній ранок мало чим відрізнявся від учорашнього. Все той самий туман, щільний, непроглядний. До обіду він розсіється, але зараз густа мряка огортає будови й людей, заповнюючи серпанком центральні вулиці міста. Звичайно, можливо, це дим від пожежі у сусідньому будинку, або від чиєїсь згорілої у печі випічки, або, взагалі, кіптява від замикання електропроводки у старому дротовому вібраторі місіс Лоренс.
Сонце, працюючи на небосхилі у півсили, блищало білою, розмитою плямою. Місто ще не прокинулося, було досить рано. Але знали б ви, як центр Нової Англії закипить через кілька годин. Люди-мурахи поспішатимуть до аеропорту, на роботу, до дружин у найманих квартирах. Маленькі, чорні, верткі цятки, на які можна наступити зверху армійським чоботом, і, не підіймаючи ноги, шаркнути, розмазуючи бруківкою. В кінці робочого дня люди-мурахи поспішатимуть назад: додому, у бар, до найманих квартир - туди де чекають. Від вірних дружин - до молодих подруг, від вірних чоловіків - до друзів старшого сина. Налиті кров'ю очі, роздуті вени, виперлі жовна - це ж мило. Це естетично красиво.
У скронях біль, в штанях ерекція.
Я дивний? Ну, не знаю, у будь-якому випадку у мене є бажання з вами посперечатися. Навіщо любити людей, якщо не вистачає часу на себе? Смирення - протиріччя. Порада: не гладьте мене по голові, бийте відразу по мармизі. Не потрібно зайвих слів, просто заляпайте мені кров'ю светр. Замочити речі в холодній воді - потерти миючим засобом - повісити сушитися. Одягнути чистий светр на зустріч з Вами. Пахне морозною свіжістю. Подобається? Давайте, бийте, заляпуйте.
Незважаючи на свою сірість, серпанок , а також холодний, неприємний ламінат, цей ранок почався цілком вдало. Крім того, що я знову прокинувся, відірвавшись від кошмару. У мене вже майже цілий тиждень не було нападу. Жодної втрати свідомості або ганебного обісцяння штанів. Мої "мокрі" нічки залишалися секретом навіть для друзів. Ні Адо, ані Енді не здогадувалися, що я сцусь без причини. Та й ні до чого їм це знати, таким зазвичай не хваляться.
Я пройшов на кухню, сьорбнув холодного чаю. Перевірив санвузол, заглибившись у читання Boston Herald. Перегорнув газету до кінця, в надії знайти постер з цицястою дівкою. Невдача, не той формат.
Нарешті, повністю зібравшись і одягнувшись, натягнув бейсболку і вийшов з квартири.
У ніс вдарив різкий сморід застояної сечі. Сморід йшов з сусідньої квартири. Місіс Лоренс, квартирна господиня, ще й затята любителька котів. З десяток котиськ, крім того, що вічно дико кричали ночами, ще й обісцяли їй, мабуть, всю квартиру. Не обійшла котяча пошесть стороною і сам під'їзд. Смердючі, мічені стіни, з плями висохлої сечі, верескливі кошенята у коробках з-під взуття. Кричали самиці-кішки під самцями-котами під час спарювання , від їх колючого члена.
Мене це завжди страшенно дратувало, адже більше людей я ненавиджу тільки тварин.
Час від часу я заповнював поштову скриньку місіс Лоренс лайном, якого в під'їзді було більш ніж достатньо. Набивав їй під кришку котячих каваликів майже під самий верх. Я пломбував її замкову щілину пластиліном, монтажною піною, епоксидною смолою. Розпорював шкіряну оббивку вхідних дверей і заливав всередину соління. Знаєте, як боби в часниковому соусі смердять просочуючи поролон? Одного разу в коридорі на першому поверсі вона залишила свої окуляри, мені вистачило пари хвилин, щоб гарненько покрити їх хорошим шаром з перцевого балончика. А якщо на шляху мені траплялася хоч одна животина з її колекції, то я неодмінно ногою добрячим стусаном запускав її у політ. Пролетівши пару метрів, кішка ляпалась на підлогу і потім блискавично зникала в підвальному приміщенні. Тачдаун.
Негарно бити беззахісних тварин? А людей бити можна?
А вже як били мене - це окрема історія. Мовчки, купою, іноді у відкриту. Ловили у коридорі, вибивали зуби – я плювався кривавою зубної крихтою, сміявся. Іноді таємно, за поштовим фургоном, вночі. Накинуть ганчірку на обличчя, або мішок якийсь, і битою по боках, по печінці, по спині. Ребра зламані - дихати важко. Губу порвуть - і повія не відлиже.
А в лікарнях зустрічали, як старого знайомого, деякі навіть посміхалися. Чекали, напевно, коли вже заб'ють, щоб глюкозу не витрачати.
Скотившись стрімголов з Мак-Кінлі, внизу мене зустрічала бетонна плита.
Вигнанець? Ні, що ви! У мене навіть друзі були. І поспілкувавшись зі мною, ви зрозумієте, що я цілком звичайний. Такий самий сірий, як і натовп. Як і ти.
Але мені було весело від свого божевілля. У вересні минулого року я на новенькому чорному Шевроле професора Макбрайт цвяхом вишкрябав закон Шарля. Старий фізик особливо любив цей закон. Формулою на полірованому боці машині можна було милуватися майже з тридцяти ярдів.
А місяцем пізніше ми разом з Адо поламали пальці на руках у двох піаністів з музичної школи, з тієї, що недалеко від будинку Пола Ревір, героя американської революції. Сухі довгі музичні пальці хрустіли, ніби пластівці швидких сніданків, й тільки через те, що довготелесі музиканти з розсипаними по обличчю вуграми були одягнені в форму фан-клубу Баффало. Адо, як відомо, був затятим фанатом Бостонських ведмедів. І коли він змусив двох ридаючих хлопців надіти один одному на поламані руки рукавички, я сидів навпочіпки поруч і шкірив зуби. Мені дійсно подобалося те, що я бачив.
Не обходилося і без грабежу. Найчастіше нашою метою були магазини побутової техніки. Дзеркальні поверхні і матові відблиски, манили мене, ніби наркотик. У потертий фургон Енді йшло все, що потрапляло під руку - від електробритв до стерео центрів. Поки я нишпорив у вітринах, Енді, нервово стискаючи пітними долонями кермо, спостерігав за обстановкою. Ми жодного разу не попалися на крадіжці, ніби заговорені кимось. Мабуть навіть у таких відморозків як ми, є свої ангели-хранителі.
Але в камері я сидів, ось тільки більше за дрібниці. Те за розбите обличчя швейцара, того, що стоїть на вході готелю Red Roof Inn, то за зірвані збори євангелістів, то за інцидент у Бостонській міській бібліотеці, коли посеред читацького залу я наклав купу з вмісту дистального відділу моєї товстої кишки, і підтерся листом з книги Енді Уорхола. Немов тигр в заповіднику, я був і на волі, і одночасно під наглядом. За мною стежили, спостерігали, принюхувались. Такий собі шматок лайна на пшеничному коржі.
Дуже часто мені хотілося вийти на цілодобово жваву трасу 93 одягненим у класичний костюм-трійку, і в лакованих черевиках від Бруно Мальї. Перелізти через огорожу і зістрибнути на розпечений покришками асфальт. Підняти руки вгору, й в сторони. І йти назустріч фрітлайнерам, які проноситимуться трасою. Заглянути через лобове скло у очі водія чергової вантажівки, бачити в них скороминучу розгубленість. Побачити у їхніх зіницях відображення придурка, який стоїть посеред траси, і який зображує морську зірку. Посміхнутися, ледь піднявши куточки губ і закрити очі.
Це трохи про те, як потрапити в вечірній випуск новин і у ваші мізки.
Моя частинка назавжди засяде у Вас в серці, немов скалка. Інша частинка так і залишиться на червоному полірованому капоті вантажівки, грітися під сонцем Нової Англії, поки водій-далекобійник не відскоблить її викруткою.
Давайте знайомитися. Я - Рей.
