Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2528
Творів: 45584
Рецензій: 89210

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

СГ (4)

© Олена , 26-01-2018
Назара помітили відпочивальники. У лісосмузі неподалік греблі. Він йшов трасою в напрямку міста. Дитина була виснаженою, переляканою, в брудному подертому одязі, у взутті без шнурівок, із синцями на тілі.
Віктор обіймав сина, тулив до грудей, намагаючись шепотіти щось заспокійливе. Ліза  плакала. Очі подружжя сліпили спалахи фотокамер тих, хто полюбляє перетворювати людське горе на чергову сенсацію.
Назара поклали до дитячого терапевтичного відділення міської лікарні. Щасливий дідусь  Воронченко скликав найкращих лікарів. Малий багато спав і  не пам’ятав про те, що з ним сталося. Але  уві сні його кидало. Назар стогнав і кричав. Іноді, тримаючи сина за руку, Віктор відчував дивну вібрацію. Здавалося, окремо тремтіла кожна клітина тіла його дитини.
Результати аналізів показали зневоднення, загальне виснаження організму. Але фахівці не виявили серйозних ушкоджень, пообіцявши найближчим часом виписати дитину додому.  Коли Віктор запитав про синці і крововиливи під шкірою Назара, професор відповів, що малий просто забився. Тільки це був  лікар його тестя…  
Віктор потай привів свого.  Івана Ігнатенка – колишнього однокласника, а нині керівника терапевтичного відділення одного з СМТ їхнього району. Чоловіка, якому беззаперечно довіряв.
– Можу тебе заспокоїти, – наступного дня відрапортував Іван. – Здоров’ю твого сина нічого не загрожує. Організм швидко відновлюється.
– А його емоційний стан?
– Потрібен хороший психолог. І час.
– Від чого ті дивні синці?
– Він мав внутрішні крововиливи. Дитина могла травмуватися під час падіння. Я бачив у Назарчика незначне деформування грудної клітини.
– Тобто? – насторожився Віктор.  
– У нього між ребрами незвично велика відстань. Але це може бути вроджене.
Або щось, пробираючись досередини, їх розсунуло…
Напередодні Артурович поділився  інформацією, від якої батько Назара остаточно втратив спокій. У сімдесят восьмому році тіло семирічної Мілани, двоюрідної сестри Лізи, яка вже більше тижня вважалася зниклою, знайшли в лісосмузі за містом. Вона мала значні  тілесні  ушкодження. Слідчі вирішили, що на дитину напали дикі звірі.
Детективові вдалося відшукати свідчення очевидця, який вказував на дивний характер ран на тілі понівеченої дівчинки. Скидалося на те, що малечу розірвало із середини. За кілька днів по тому батько Мілани, відомий шахіст, наклав на себе руки.
Віктору зовсім не хотілося в усе це вірити, припускати, аналізувати. За зібраною  Артуровичем інформацією дівчинка, Мілана Ігнатовська, мала  вроджену ваду серця. Вочевидь, її тіло не витримало того, що причепилося до неї на «стежці геніїв». Або, краще, «стежці смерті»…

Наступного дня Тодоренки забрали Назарчика додому. Син цілком нормально реагував на лікарняний душ, але щойно Віктор набрав для нього ванну, влаштував страшну істерику: впирався, пхав батька, колотив його кулачками в груди. «Йому потрібен час. Я в дитинстві теж боялася води», – шепотіла Ліза, намагаючись одночасно заспокоїти їх обох.
Малого занесли в ліжко. Щойно його голова торкнулася подушки, він одразу  заснув.  Віктор  просидів ніч в Інеті, вишукуючи згадки про «стежку геніїв». І не знайшов абсолютно нічого. Він більше не міг користуватися послугами детектива. Його рахунки оплачувала Ліза. Тепер, коли Назара нарешті вдома, вона не витрачатиме зайві гроші.
Перед світанком, задрімавши, Віктор прокинувся від того, що у вікно щось шкреблося. Освітленою місячним сяйвом частиною кімнати подорожували тіні, чиї видовжені обриси чимось нагадували людські фігури. Піднявши голову, чоловік навіть зустрівся поглядом з однією з них…
Продовгувате тьмяне обличчя розсіялось у світлі ввімкненого в коридорі нічника. До кімнати зазирнув Назар. Вмостився в батька на колінах.
– Ти чому не спиш?
– Не хочу. Я трішки побуду з тобою. Добре? – жалібно попросив малий.  

Виходячи з дитячої, Віктор не раз зупинявся біля картини. Доріжка, поле, що закінчувалося рідкими лісовими насадженнями. Жодної будівлі, жодної зачіпки, яка б вказувала, де її шукати.
Детальне вивчення карти не допомогло. Між місцями, де знаходили дітей, була надто велика відстань. А патрулювання і піші прогулянки лісом не вивели Віктора до «геніального шляху».
Зробивши на мобільний кілька знімків картини, він показав їх Стасу.
– Я бачив те місце, – пожвавившись, запевнив фотограф. – Кілька років тому  знайшов його випадково. Ввечері там достобіса гарно. А ще навколо дивне енергетичне поле. Ні тобі зайвого звуку, ні шороху. Заходячи туди, ти наче потрапляєш у вакуум.
– Де воно?
– За містом. Точно не пам’ятаю. В мене були знімки.

Стас ніяк не міг відшукати тих світлин. Віктор вже почав забувати про ту їхню розмову. Воронченко поїхав у турне Західною Європою, Ліза писала новий роман. Назар більше не кричав уві сні і поступово ставав спокійним веселим хлопчиком. Страшні події минулого повільно стиралися з дитячої пам’яті. Віктору почало здаватися, що він просто себе накрутив. Що йому лише привиділося те, чого насправді немає. Якби не останні події…
Одного вечора, зазирнувши до кімнати сина, Віктор вкляк. Пофарбовані у сірий колір стіни було розмальовано чорним маркером. Буквально за кілька годин на них з’явилися багатоповерхівки, шпилі церков, крамнички і площі знайомого йому міста. Бездоганні до найдрібніших деталей малюнки. Захоплива і, водночас, моторошна картина.  
– Це …, – відкрив рота Віктор. Але поперхнувся власним запитанням. Відповідь була  очевидною. Назар стояв біля ліжка, тримаючи в руках «знаряддя злочину». Ліза обіймала  його за плечі і ніжно вуркотіла щось на вухо. Її очі сяяли.
– Вікторе, ти тільки поглянь, – обернулася вона до чоловіка. – Гарно, правда?
– Так, – погодився той, аби не образити сина. Він боявся уявити, що сьогодні керувало рукою малого. Що роками  вестиме його до успіху, крадучи дитинство і життя…  
Побажавши Назарові гарних снів, Віктор пропустив дружину вперед. На кухні вона продовжила щебетати про успіхи сина, пророкуючи йому блискуче майбутнє. Віктор взявся лагодити ніжку табуретки, аби зайняти чимось думки.
Не допомогло.  Захопливі репліки Лізи виводили його із себе.
– У нього талант до малювання.  
– Ні.
– Ти осліп? – обурилась Ліза. – Не кожен дорослий…
– Не кожен, – безцеремонно обірвав її Віктор. – Кілька місяців тому в нього виходили  примітивні каракулі.
– Син подорослішав, – улесливо прошепотіла вона.
– Але семирічні хлопчики не починають знічев'я писати шедеври, – чоловік боляче забив пальця, вилаявся. – В кого він такий? Ти – письменниця. Я зовсім не вмію малювати. Можливо, тому, що в дитинстві ніхто не затягнув мене на стежку геніїв.
– Вікторе, ти…, –  голос Лізи став хрипкий.
Йому зовсім не хотілося слухати дружину.
– Досі не віриться, що ти за моєю спиною зробила таке з нашим сином.
– Здається, ти випив зайвого. Верзеш казна-що.
Вона спробувала піти. Віктор перекрив їй дорогу.
– А хіба твій талант не звідти?
– Талант талантом. Але щоб чогось досягти, я працювала як божевільна, – сердито відказала Ліза. – Тільки мені не важко робити те, що я так люблю. Я щаслива.
– Щаслива? – втомлено засміявся Віктор. – Вільна? Не бреши! Коли ти востаннє  відпочивала? А звертала увагу на нашого сина? Коли ми були разом? Ти все життя працюєш лише  на те чудовисько. Воно жере тебе із середини. Насправді від тебе вже нічого не лишилося. Я не дозволю, щоб таке сталося з Назаром.
Здавалося, його слова щось в ній зачепили, завдали болю. Ліза із силою відштовхнула чоловіка.
– Краще бути кимось, аніж ніким. Як ти, – презирливо кинула вона, залишаючи кімнату.
Віктор до ранку просидів на кухні за філіжанкою гіркої кави. Ліза зачинилася у своєму кабінеті. Сердито била по клавішах, поєднуючи слова у досконалі тексти.
А після дев’ятої  Віктору зателефонував Стас:
– Якщо ти ще не передумав, то їдь до мене. Я знайшов твою геніальну стежку.

                                                                              Далі буде

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Катерина Омельченко, 27-01-2018
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.2882571220398 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …
Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …
«Сліпі убивці» вигаданих і справжніх світів
«Сліпий убивця» Марґарет Етвуд — приклад «шизофренічного» наративу, у якому один герой розпадається …