Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2501
Творів: 45172
Рецензій: 88355

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Фентезі

Людина Зеро Частина друга - Неофіт 3

© Олександр, 26-01-2018
Звісно, що Василь відразу ж зазирнув до кімнати й побачив на канапі дідьків, але тепер вже свій одяг, на підлозі порожню пляшку з-під спотикачу та відсунуту від стіни  картину з Пеклом, за якою виднілися невисокі дверцята з кодовим замком.
- Овва! - тільки й спромігся вимовити він.
- Я  пам’ятав, я не раз вводив його - що зараз не так? - стишеним голосом бубонів собі Дідько. - Василю, ти там нічого не чіпав?
- Ти про що?
- Про замок - код не міняв?
- Як? Говорив же, що не знайшов нічого. Чи ти мені не віриш?
- Та вірю. То я так, про всяк випадок спитав. Виходить, я забув його? Але ж це неможливо - скільки раз користувався і без всіляких проблем.
- І що за комбінація?
- Число “пі”.
- 3,14?..
- Ні, треба ще три цифри, але я забув які.
- Невже це дія спотикачу? А ти кажеш! Він схоже не тільки матрицю стирає.
- Василю, не ятри душу. Краще допоможи згадати.
- А чому ж ти таку складну комбінацію вибрав - міг би свій день народження, наприклад, взяти?
- Який день народження? Ти думаєш, що кажеш? По-перше, я його не пам’ятаю; по-друге, тоді ще ніякого літочислення не було: з’явився на світ - ото й добре. Мені тому й порадили це число, бо воно загальновідоме, тобто кожен знає. Чи повинен знати. Я теж його пам’ятав до дев’ятсот сорок сьомого знаку після коми - думав, що назавжди, - а ось тепер далі третього пройти не можу.
- Якби довідник був!..
- Ага! - іронічно відповів Дідько. - Або поряд на стінці записано, про всяк випадок - щоб потім будь-хто міг скористатися лазом, еге ж?
- Добре, помовч, не заважай. Ми в школі віршик вчили...
- До чого тут віршик? Мені цифри потрібні, а не літери.
- Ох ти й нетерплячий - віршик про це саме число. Зараз… Три, чотирнадцять, п’ятнадцять…
- А далі? Ще одну цифру. Втім, можна методом перебору…
- Не спіши...Три, чотирнадцять, п’ятнадцять...О! Дев’яносто два і шість. А далі вже слова йшли. Точно - воно. Зараз я спробую.
- Відійди - я сам. А ти краще вдягнися - ходиш тут в одних трусах.
Дідько підійшов до дверцят, почав тицяти своїми пучками по клавішах, щось клацнуло і повеселілий чорт мало не затанцював.
- Є! Допоміг твій віршик. А тепер залиш мене одного - тобі не бажано поки що це бачити. Бери одежу й виходь до приймальні.
Василь, що саме вдягав сорочку, неохоче підняв капці, взяв штани, та поплентався до дверей.
- Стій! - голосно вигукнув чорт. - Ледь не забув - ти все-таки поповни запаси спотикачу, бо раптом знов знадобиться, добре?
- Добре, зроблю.
- І дякую за допомогу. Все, іди.
Василь пройшов до приймальні, двері за ним відразу зачинилися; за стіною щось трохи пошаруділо й перестало. Ні через мить, ні трохи згодом ніщо не порушувало тишу, яка запанувала навколо. Василеві чомусь так самотньо стало й страшно, наче його замкнули одного в якомусь ящику і не залишили ніякої надії на те, що звідти можна вибратися. Він швиденько натягнув штани й босоніж побіг натискати шишку.
В кімнаті відпочинку нікого не було. Картина вже висіла на своєму місці; на підлозі так само валялася порожня пляшка, поряд з якою лежав муляж пальця - мабуть, випав, коли Дідько стягав штани. Василь підняв пляшку й поставив на стіл, поклав муляж до кишені, посмикав раму картини, але як і очікував - безрезультатно. “Добре, потім обстежу більш ретельно”, - подумав собі й вийшов знову до приймальні.
Він швиденько взувся і довівши до ладу одяг, всівся в крісло та натиснув клавішу “Пауза”.
Двері на білій стіні відчинилися вже без дзвінка, але ніхто з них не вийшов.
“Тю! А де ж описана Дідьком жінка? Невже він все видумав?”
Василь вийшов із-за столу й обережно зазирнув до кімнати - він вперше бачив її при світлі й тепер вона не здавалася йому такою великою.
Обабіч дверей на підлозі сиділа жінка в світлому одязі та білих кедах. Дідько майже правильно описав її: схожа на туніку сніжно-біла накидка, вся наче зіткана з повітря; світло-сіра спідниця, чи шаровари - відразу й не розбереш; навколо голови сіро-блакитний шовковий шарф; на грудях якийсь амулет зі шматка розписаного чорнилами бамбука, а на зап’ястку браслет, складений з темно-зелених камінчиків різних відтінків.
Жінка підняла на Василя заплакані очі, навколо яких від сліз трохи розтеклася туш, й ображено сказала:
- Що, вибачатися прийшов? Вже й панаму звідкілясь напнув - мабуть, лисину розцарапала, от і прикрив, щоб не соромно було перед іншими? Чого мовчиш?
Василь і радий був би щось відповісти, але зненацька відчув себе рибою, що поринула в глибокі води оцих смарагдових очей. А яка ж риба вміє говорити - хіба що мовчки роззявляти рота в надії, що тебе зрозуміють. Втім, жінка, мабуть, по-риб’ячому не розумілася, тому продовжувала:
- Мій чоловік не дозволяв собі обзивати мене так, як ти оце зробив. Визнаю, що я висловилася трохи некоректно, але ж поглянь на себе в дзеркало - мої слова якщо й були перебільшенням, то на самісіньку дрібку. І потім, я - жінка. Нехай ляпнула не те - промовчав би, не облисів би далі, - жінка нервово розсміялася.  - А ти розгавкався, наче базарна перекупка, і втік, залишивши одну в цьому тісному приміщенні. А раптом у мене клаустрофобія? Або щось зі мною сталося б? Хоча, що ще може після смерті статися! І все одно - ти не правий. Та подай вже руку - стоїш, наче стовп. Я вже насиділася - хочу побачити, що там далі буде.
Василь допоміг жінці піднятися, відмітивши між іншим збудливу м’якість форм, достатню округлість грудей і приємний запах, що оточував її тіло.
“От як розпочати з нею розмову? Сказати, ким я насправді є - тобто всістися в крісло, залишивши її стояти, й потім відправити невідомо куди? Хоча, чому ж невідомо - я ж можу записати координати її місцеперебування і провідувати при нагоді. Втім, вона навряд чи буде рада мене бачити - он як образилася, хоч і на Дідька.”
- А що це за кімната? - перебила Василеві роздуми жінка, коли вони переступили поріг приймальні.
- Це - Пекло. Точніше, його приймальня - місце, де розподіляють, на яке коло направляти новоприбулих.
- Так, мені говорили, що гріхів у мене трішки більше, ніж чеснот і що моє місце в Пеклі. Але я інакше його уявляла. Де, наприклад, чорти? Я вже про казани зі смолою мовчу. Хто веде приймання - чому в кріслі нікого немає?
Василь відпустив руку жінки, яку й досі тримав, не знаймо чого, підійшов до столу, начепив найменку, яку раніше зняв зі своєї колишньої сорочки, і всівся в крісло. Прокашлявшись, хотів уже офіційно привітатися, але жінка своїм сміхом перебила його.
- Ти що, вирішив мене добити? Тобі не набридло грати комедію? То вдавав такого собі задиркуватого хама, а тепер мовчиш, наче язика проковтнув, ще й на додаток вирішив начальником побути? Чи не занадто високої ти про себе думки? З твоїм обличчям телят пасти, а не керівником бути. І зніми оцю панаму, коли з жінкою розмовляєш - мене твоя лисина вже не злякає.
Не встиг Василь навіть рота розкрити, щоб достойно відповісти цій особі жіночої статі, як вона сама підскочила до нього, зірвала з голови капелюха й жбурнула на підлогу.
- Що ви собі дозволяєте? - нарешті розціпило Василя. - Хіба можна так себе вести з незнайомими? Ви всім тикаєте при першій зустрічі?
- Упс! Не зрозуміла - ти що перуку одягнув? Я ж чітко пам’ятаю твою лисину. Чи то був інший чоловік? Ой, як незручно вийшло?
Жінка прикрила долонею рота, й винувато-здивовано дивилася на Василя.
- Нарешті до вас починає щось доходити, - відповів той. - Спочатку розберіться, а вже потім давайте волю язикові. І в будь-якому випадку обходьтеся без рук. Отже, не дарма вас сюди запроторили! Уявляю, як було вашому чоловікові поряд з вами.
- Ви мого чоловіка не чіпайте - свята була людина! - перейшла нарешті на “ви” жінка. - Я вибачаюся, але й ви зрозумійте мене правильно - хто знав, що тут усі отак строкато вдягаються. І фігурою ви з тим грубіяном схожі - от і переплутала. А невже ви теж працюєте у Пеклі, - жінка нахилилася до Василя, щоб прочитати найменку,-  пане Васильвул? Гм! Дивне таке ім’я - і не Василь, і не Везельвул. Це вам батьки його дали?
- Давайте поки що не чіпати мого імені. Так, я тут працюю - виконую обов’язки Головного чорта.
Жінка  не втрималася й пирснула в долоню.
- Це що, така пекельна метода - примушувати людину сміятися без перерви? Який же ви чорт - вам же на городі… Все, все мовчу, - і жінка засміялася вже не криючись, голосно і соковито.
- Не бачу нічого смішного - я дійсно Головчорт, ось і найменка відповідна.
- Перестаньте, - жінка спочатку замахала руками, а потім нахилилася і стала пальцями притримувати вії, мабуть, для того, щоб сльози знов не розмили туш. - Спочатку грубощами примушуєте плакати, а тепер від сміху ревіти доводиться. Досить.
- Вибачте, але вам грубив не я, так що не треба мене огульно звинувачувати.
- Добре, добре, але помовчіть, будь ласка.
Василеві хотілося ще сказати дещо, але він вирішив бути мудрішим, тому замовк і легенько тарабанив пальцями по стільниці, поки жінка струшувала сльози з вій. Нарешті вона заспокоїлася, витерла кінчиками пальців під очима, ледь чутно шморгнула.
- Уфф! А я дійсно до Пекла попала? Може це якийсь цирк - одяг дивний, чорти, на себе не схожі й імена, що викликають сміх. Ще скажіть - тут можна робити все, що заманеться і я точно засумніваюся в тому, що померла.
- Можете не вірити, але так і є, - відповів на це Василь.
- Знаєте, все добре в міру, - Жінка остаточно перестала  посміхатися і по всьому було видно, що налаштована вона серйозно. - Зараз вже зовсім було не смішно. Давайте, викликайте чорта, чи біса й нехай вже прилаштовує мене до якогось казана - хоч погріюся там, бо щось колотити починає.
- Шановна - не знаю, як вас величати…
- Галина Іванівна!
- Так от, Галино Іванівно, вірите ви, чи ні - немає ніякого значення, бо ви дійсно в Пеклі і я, Головчорт Василь..вул, радий вас вітати тут. - Насправді Василь не був упевнений, що слово “радий” тут  доречне, але звичка так говорити переважила. - Отже, забудьте про всі ваші уявлення щодо потойбічного, точніше, вже цього, світу й давайте нарешті я вас зареєструю.
- А якщо я не захочу, то що?
- Не примушуйте мене застосовувати свою владу, - Василь сказав і сам злякався своїх слів, бо ніколи не любив погрожувати, а тим більше втілювати свої погрози в життя.
- Невже в куток поставите? - Галина Іванівна знов стала насміхатися. - Чи може викличте чортову гвардію, щоб припровадити слабку жінку до місця відбування покарання?
- Якщо треба, то викличу, - відповів їй Василь, хоча насправді не знав, як це правильно зробити - писати записку та йти в кімнату відпочинку, щоб в його відсутність чорти забрали жінку, чи просто натиснути зелену клавішу?
- То давайте - викликайте, а я посиджу поки. До речі, чому ви й досі не запропонували жінці присісти? Хіба так приймають нових відвідувачів? Де ваші тістечка, кава, чай? Хоча, ні - тістечка зайві будуть, - від них талія повнішає. Так, де ваш другий стілець? Чи гостям на канапі вмощуватися?
Василь розгублено слухав, що казала ця гоноровита відвідувачка, яка й досі тупцяла перед столом, і не знав, що робити. Аж тут його погляд зачепився за клавішу анігіляції і вказівний палець сам по собі натис на те кружало, яке відразу замиготіло. Одночасно ввімкнувся екран планшета й там з’явились якісь цифри та літери.
“ Мабуть, код! - аж спітнів раптово Василь.- Ні, я не хочу так розпочинати свою каденцію. Якщо всіх, що не сподобалися, відправляти невідомо куди, то невдовзі Пекло знелюдніє.”
Василь почав гарячково шукати, як скасувати дію: натиснув на клавішу ще раз, але та миготіти не перестала, спробував “Паузу” - теж нічого.
- Відійдіть звідтіля, - закричав нарешті він жінці, - швиденько!
- Чого це ви на мене горлаєте? Не треба так нервувати - немає чаю, то я не проти й чогось міцнішого, якщо є.
- Відійдіть, кажу!
Дідько говорив, що код треба кудись ввести, та раптом плита розійдеться й без цього, то ж Василь намагався умовити Галину Іванівну, не забуваючи поглядати то на клавішу, то на планшет. Аж раптом цифри коду теж почали блимати. Не знаючи, що за цим послідує, Василь вискочив із-за столу,  виштовхнув жінку з квадрата чортової плити й не втримавшись, по інерції упав з нею на канапу.
- Якби я знала, що й після смерті на мене отак чоловіки реагуватимуть, то вдягла б не саруель, а звичайну спідницю, - прокректала  Галина Іванівна.
- Що ви кажете? - перепитав зляканий Василь, з острахом поглядаючи при цьому на стіл.
- Питаю, чи вам зручно. Може все-таки злізете з мене?
- Що? - Василь нарешті звернув увагу на жінку, яка лежала під ним - здивована, але не перелякана. - Ой, вибачте, це випадково.
Він піднявся, обтрусив сорочку, потім подав руку Галині Іванівні.
“А у неї симпатичне личко, - зауважив собі. - Ніс надміру аристократичний, а так нічого.”
- З якого біса вам заманулося валити мене на канапу? Може я б добровільно це зробила, якби поговорили, пригостили чим-небудь смачненьким. Ви завжди так - ні сіло, ні впало, - на людей кидаєтеся?
- Ні, це вперше, вибачте. Навіть не знаю, що на мене найшло - захотілося раптом потримати таку красуню в руках і ось, - не втримався.  
Не міг же Василь зізнатися, що мало не запроторив її до дідька в зуби, от і вивертався, як виходило.
- Оу! Та ви маніяк, - поправляючи зачіску, сказала жінка. - З вами треба бути насторожі. То ж на чому ми там зупинилися?
Василь повернувся до столу, взяв до ще тремтячих рук планшет. Ніякого коду на екрані вже не було, і клавіша анігілятора теж перестала блимати.
“Отже, через певний проміжок часу все анулюється автоматично”, - зробив для себе він такий висновок, а вголос відповів:
- Я мав намір вас зареєструвати. Підходьте ближче, а втім, - його погляд ковзнув по підлозі перед столом, - можете залишатися на канапі. Повторіть, будь ласка, ваше ім’я та призвіще.
Жінка якраз перев’язувала собі шарфа, то ж не відволікаючись, відповіла:
- Галина Іванівна Балувана.
- Як? - Василь саме друкував дані на планшеті й мало не впустив його. - Це такий жарт?
- Чому ви так вирішили? Це - моє призвіще.
- І як ви наважилися взяти його - не могли сказати чоловікові, що над вами кепкуватимуть?
- А до чого тут чоловік - це призвіще моїх предків. Про козака Остапа Балуваного чули?
- Не чув. Але чому ж тоді ви на чоловікове призвіще не перейшли?
- І що б воно було - Галина Іванівна Дурноляп? Ні, дякую.
- Дійсно, вибір не з кращих. Добре, Галино Іванівно, а що вам подобалося робити за життя?
- Багато чого - це можна безкінечно перераховувати.
- Я про ваше хобі, - уточнив питання Василь.
- Подорожувати подобалося, - замріяно відповіла жінка, - нові місця відвідувати. Перед смертю саме дісталася передгір’я Гімалаїв і останнє, що пам’ятаю, це гарненьку таку змію - хотіла її погладити...
- Ні, подорожі навряд чи підійдуть. А ще якесь захоплення?
- Вдома дітям сама ляльки майструвала. Мотанки - чули про такі?
- Чув, - друкуючи в пошуковому рядку, пробурмотів у відповідь Василь.
- Чорт, - вигукнув голосно він, коли на екрані з’явився результат: “Такого кола немає”.
- Що сталося?
- На ваші мотанки запит позитивно не реагує. Може спробувати ляльки вуду - це майже те саме?
- І чим воно те саме? Мотанка - це такий собі оберіг, а вуду - посередник між чаклуном та об’єктом.
- Галино Іванівно, зробімо так - ви зараз відправитеся з чортом на коло "Вуду" - є таке, ось зайшов, - а я потім вас переведу до більш культурного. Бо бачите, клавіша  “Входу” вже майже червона - тобто черга зібралася, поки ми тут балакали. Скажу вам по секрету - я недавно на цій посаді, отже не встигаю швидко оформляти. Зрозумійте мене правильно.
- Ну, якщо переведете! І щоб десь поблизу. - Вона усміхнулася й підморгнула Василеві.-  Куди мені зараз іти?
- Ось туди, - Василь натис клавішу “В Пекло” і зелену кнопку виклику на “мобільнику”, після чого частина стіни з морем відійшла в сторону, відкривши кімнатку схожу на ліфт. - Там вас мають зустріти. Всього найкращого! - побажав за звичкою він.
Як тільки за Галиною Іванівною зачинилися двері, Василь полегшено зітхнув і натиснув клавішу, що впускала наступного клієнта.
Ним виявився невисокий темноволосий чоловік, одягнений в сорочку майже до колін та щось схоже на шматок тканини, обернутої навколо ніг та стегон. На ногах у нього були дивні черевики, а під носом красувалися пишні чорні вуса.
- Вітаємо вас в Пеклі! - Василь вже вирішив для себе, як проходитиме приймання відвідувачів, то ж діяв відповідно до свого плану. - Як вас звати?
- Дамодар Утхкарш, з Індії, - відповів чоловік.
- Чим полюбляли займатися за життя, Дармодаре?
- Моє ім’я  - Дамодар, - наголосив гість. - Я працював кризовим менеджером.
- Я не про роботу - про ваше хобі питаю.
Чоловік раптом зашарівся, усміхнувся на всі кутні, при цьому його вуса дивним чином розділилися на дві половинки зі світлим проміжком поміж ними.
- Мені подобалося в’язати макраме.
- Це такі скатертини?
- Чому відразу скатертини? Я, наприклад, чудові браслети вмію робити - ось, погляньте, - і він показав на своїй руці браслет, сплетений з блакитних ниток і прикрашений якимись
пацьорками. - Гарно, еге ж?
- Так, - Василь саме друкував запит в пошуковику. - Є таке коло. Отже, Драмодаре, зараз вас проведуть до місця відбування вашого терміну, де ви зможете продовжувати в’язати свої браслети. Прошу.
Василь жестом показав чоловікові в напрямку “моря”.
- І довго я чекатиму ваших чортів? - почувся раптом з тієї сторони знайомий жіночий голос.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

© Віталій Ведмєдєв, 15-02-2018

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Щєпкін Сергій, 26-01-2018
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.80362176895142 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Ренделл Манро «А що, як?.. Серйозні відповіді на абсурдні запитання»
Згадайте усі найабсурдніші питання, які ми ставили у дитинстві дорослих, і на які не отримали відповідей. …
Анжела Дакворт «Крок за кроком». Чому талант не тотожний успіхові?
Генії — перша асоціація з людьми, які стали успішними завдяки своєму таланту. «Крок за кроком» доводить, …
«Денний звук»: реально про нереальне
Пам’ятаєте клубок ниток із бабусиного кошика, що так і просить його розплутати? Цей клубок нагадує мандрівку …
Лі Бардуґо «Королівство шахраїв»: продовження історії про благородних злодіїв
Після виходу «Шістки воронів» — першої книги дилогії «Кеттердам» — стало зрозуміло, що читачам варто …