Різкий біль пронизав моє плече. Я ривком спробував піднятися, але чиясь сильна рука притисла мене до ліжка.
- Тихіше, тихіше. Ти ще встигнеш набігатися. А зараз тобі потрібно лежати і берегти сили.
Я спробував відкрити очі, але густа імла не відступила. Я закрив і знову відкрив очі. Темрява. Мої очі були зав’язані. Я спробував зірвати пов’язку, але знову ті ж руки позбавили мене руху.
- Не все відразу. Я зараз сам її зніму.
Хтось припідняв мені голові і почав акуратно знімати пов’язки. В очах почало світлішати. Коли було знято останній шар, мою голову ледь не розірвало від болю. Яскраве світло розпеченими ножами увійшло в мої очі. Я замружився. Ледь-ледь відкрив повіки, потім ще трохи. Очі звикли до світла. З’ясувалося, тут не так і яскраво. Вікна зашторені. Просто відвик. Я покосився на свого… я не знав, як його назвати. Вочевидь я був зовсім поганий, все тіло боліло і нило, а він виходжував мене. Древній дідуган. Коротка сива борода і абсолютно лиса голова. Шкіра, мов старий пергамент. І печальні-печальні очі.
- Де я? – прошепотів я сухими потрісканими губами.
- У мене вдома. – Голос старого ніяк не в’язався з його зовнішностю – оксамитовий баритон, дзвінкий як у юнака. Та й сильний він був не по роках. А, може, це я так заслаб?
- Як я сюди потрапив? – Це питання я адресував скоріш самому собі. І тут же виникло друге питання: - А хто я?
- А хто може точно сказати хто він? Хто він насправді? Я знайшов тебе в лісі ледь живого. Ти єдиний залишився живим, всі інші загинули. Ти добряче вдарився головою, а може в тебе шок… Тому ти міг тимчасово втратити пам’ять. Нічого, незабаром все пригадаєш, якщо це так вже й важливо. Я для себе назвав тебе Джад.
- Джад?
- Так. Це ім’я здалося мені найбільш доречним. Ну, ти поки лежи, а я принесу тобі попоїсти. Ти дуже кволий.
Я відкинувся на подушку. Джад? Це ім’я мені нічого не говорило.
Пройшло понад тиждень, коли я, нарешті, зміг вставати. Чи не наново довелось вчитися ходити. Старий виявився неговірким і весь цей час мені не надокучав. Він так само доглядав за мною, міняв бинти, годував з ложечки. Я був дуже виснаженим, тіло мене не слухалось. Більшу частину часу я спав.
Нарешті, підтримуваний старим, я вийшов на двір. До дідька гарно. Гори. Незайманий ліс, не осквернений людською рукою. Десь поблизу шумів водоспад.
Ми сіли на різну кам’яну лавочку, потемнілу від часу і порослу мохом. Тут усе пахло віковою старовиною. Я побачив декілька кам’яних будівель увитих плющем, але їх архітектура була так прекрасна та витончена, що здавалося – їх створила сама природа.
Сили поступово поверталися до мене. Біль у ранах майже пішов. Старий досі був небагатослівним. Його звали Лойгу. А мене, досі, Джад. Пам’ять – єдине, що не хотіло до мене повертатися.
- Чи варто із-за цього засмучуватись? Може, краще, щоб вона іноді і не поверталася. – Лойгу поглянув мені у вічі і поклав руку на плече. – Там рідко, що знайдеш, окрім розчарування та болю.
Якби я тоді знав, як старий правий!
* * * * *
Перші сонячні промені золотили гірські вершини. Я сидів на кам’яній лавочці і спостерігав за Лойгу. Кожний ранок він починав ось так. Ставав обличям до світанкового сонця і починав свій танок. Він сам ставав цим танком, танком життя. Я бачив крадучогося вовка, затаївшуся кішку, ширяючого орла, атакуючу змію, витончену чаплю, гілку, що колишеться вітром, стрімкого гепарда…
- Що це? – Запитав я Лойгу, коли він завершив свій танець і завмер, підставивши своє обличчя сонячним променям. Він, здавалося, не чув мене. Потім повернувся, підійшов до мене і сів поряд на лавочку.
- Це старовинне бойове мистецтво, навчатися якому було дозволено лише людям високого походження. Звичайного простолюдина, який осмілювався практикувати його, карали смертю.
- Нічого собі! А ти можеш навчити мене?
- Я не знаю… - Він довго уважно дивився на мене. Потім, наче вирішивши щось в собі, погодився. – Гаразд.
І він почав мене навчати. До біса все, у мене нічого не виходить! Ці постійні присікування Лойгу мене скоро доконають!
- Не так. Не так. Рука як мотузка, а не корч, як у тебе. А нога!.. Всі боги неба!.. – Він хапався за голову, махав роздратовано рукою і, розвернувшись, йшов геть, кидаючи на останок: - І за що мені така карма…
Я просто скаженію. Моє тіло – мов старе засохле дерево.
Достатньо намилувавшись моїми стражданням, Лойгу розсміявся (що траплялося з ним досить рідко) і вирішив змінити тактику:
- Я старий ідіот. Джад, ти ж бачив, що я старий, виживший з розуму ідіот?! Так чому ж мені нічого про це не сказав? Будемо робити все інакше. Полишимо все, що не виходить і зосередимося на тому, що вдається. А основним зробимо ось що: спостерігай за собою, за тим, що відбувається, не обмірковуючи погано це, чи добре. Якщо щось відбувається – спостерігай. Якщо нічого не відбувається – теж спостерігай. Це як припливи та відливи, день та ніч – нічого поганого, така сутність речей. Коли робиш вправи – спостерігай, що відбувається з тобою. Не обмірковуй – це погано, а це добре. Просто спостаерігай… Досліджуй… Нехай все тече, як тече. І тоді прийде розуміння. А вже коли воно прийде…
Лойгу вправлявся стрільбою з лука. Цьому я теж почав навчатися. Потім старий роздобув десь дві прекрасні шаблі. Це було одним задоволенням – відчувати в руці важкість цього металу. Я не знаю, хто раніше тримав у своїх руках цю дивовижну зброю, але сила її попередніх господарів наче входила в мене, варто було лише торкнутися руків’я.
Єдине, що вдавалося мені навіть дуже добре – це метання ножів. Наче я займався цим усе життя. А може й займався?
* * * * *
Я не знаю, скільки часу ми вже були разом, але точно пам’ятаю що минуло більше чотирьох повень місяця.
- А чому ти назвав мене Джад? – Спитав я Лойгу.
Сонце тільки но заховалося за горизонтом, і землю швидко огортали сутінки. Ми відпочивали на нашій улюбленій кам’яній лавочці, порослій мохом, і милувалися заходом сонця.
- Це значить – мандрівник, бродяга. – Лойгу піднявся і пішов по доріжці до вершини гори. Кожний вечір, після заходу сонця, він йшов туди. Це було єдине місце, куди він забороняв мені ходити. Я довго дивився в його відділяючуся спину.
- Це значить Шепочуча Трава. – Мій мозок пронизав дзвінкий дівочий голос. Цей спогад подібно блискавці розірвав мене на частини. Все навколо стало чорним. І я не знав – чи це настала ніч, чи помутнів мій розум. Шепочуча Трава, так перекладалося її ім’я, яке я навіть не міг виговорити на її рідній мові. І я побачив її мертве тіло, розтерзане на камінні. І обличчя – похмурі, дико гигочущі пики. Спогади, терзаючи і роздираючи мій розум, лавиною обвалилися на мене.
Не знаю скільки я просидів так, не маючи змоги поворушитися. Нарешті я побачив бликітливі зірки і грубі обриси гір. Я відчував себе розчавленим. І я був розчавленим. Першим поривом було кинутися з обриву, щоб моє тіло, подібно тілу Шупочучої Трави, на ранок було розтезано стерв’ятниками. Але ноги відмовлялися підкорятися мені і зупинити цей біль раз і назавжди. Я сидів у якомусь дикому похмурому зціпенінні. Мені не було більше місця в цьому світі. Все моє життя стало переді мною, неначе злостиві свідки звинувачення. Я знав тепер своє справжнє ім’я, але тепер воно було чужим. Старий правильно назвав мене – Мандрівник, Бродяга. Я не міг повернутися туди, де був колись мій дім. І тут, зі своєю пам’яттю я більше не був вдома. Життя зіграло зі мною злий, жорстокий жарт. Я завив від болю. Гори громоголосним відлунням завили, розділяючи цей біль зі мною. Я гарчав, катався по землі і роздирав нігтями шкіру на своєму тілі, стараючись зовнішнім болем заспокоїти біль всередині.
Не знаю, скільки я пролежав, споглядаючи незрячими очима бездонне небо. Такеж чорне, як і моя душа.
З зусиллям піднявшись і пошатуючись, я пішов туди, куди ходити мені суворо було заборонено.
В цю темну безмісячну ніч мій зір був хворобливо загострений. Мені здається, я бачив зелений колір на листі дерев і червоні пелюстки духмяних квітів, назви котрих не знав. Нюх теж загострився. Запахи густою хварою огорнули мене. В якийсь момент мене ледь не знудило від незвичного їх розмаїття. Але я чітко відчував потрібний мені.
Я вже не йшов. Я біг. Все швидше і швидше. Ось і мета. Я зупинився біля дверей щоб віддихатися.
Старий храм, стародавній як всесвіт, подібно ластівкиному гнізду, примостився біля самого урвища, увінчуючи своїми шпилями вершину гори. Плющ, такий же стародавній, як і храм, повністю вкривав його, неначе килим.
Легені перестало палити розпеченим залізом, а серце заспокоїлось і забилось розміренно і рівно, лиш глухими ударами віддаючи у вухах.
Я тихенько привідкив двері і здивовано застиг. Всередині все було залите світлом. Здавалося, сяяло саме повітря. За декілька хвилин, коли очі звикли, я почав розрізняти предмети. Спочатку я помітив Лойгу, що лежав ниц посеред храму. І лише потім я побачив ЙОГО… У мене не повертається язик назвати його твариною, хоча найбільш він був схожий на звіра. На всіх звірів одразу. Масивне лев’яче тіло було вкрите золотистою лускою і мало гребінь роговидних наростів на спині. Передні лапи теж були лев’ячими, задні ж мали копита. З холки тварини росло два величезних крила, як у летючих мишей, але смарагдово-золотистого кольору. Голів у звіра було чотири: пташина, зміїна, вовча та людська. Хвостів же я нарахував лише два: правий – крокодилячий, лівий – лев’ячий з китицею на кінчику.
Він ходив колами навколо старого. Потім, наче задумавшись, зупинився в самому дальньому кінці храму. І тут сталося те, чого я зовсім не очікував – він повернувся, і наші погляди зустрілись.
- Заходь. – Звір запрошуючи махнув лапою. Його голос оглушив мене, немов перекіт грому.
Я розчахнув двері і зайшов. Страху не було. Лише холодний спокій. Льодянящий.
- І чому ти не послухав старого? Чому дерзнув прийти сюди? – В його голосі звучали дивні інтонації. Здавалося, він запитував скоріш себе, чим мене. – Ну що ж! Я не знаю, чи буде це для тебе покаранням, чи, скоріш, порятунком. – І звір рикнув. Земля здригнулася від його реву, і гори затріпотіли, не в силах стерпіти сили його голосу.
Світ смерк навколо мене і закружляв у дикому вихорі. Останнє, що я почув, був крик старого:
- Помилуй його! – Звідки йому знати, що смерть для мене подібна визволенню.
* * * * *
Я отямився в лісі. Було сутінно. Перші краплі дощу шуміли в кроні дерев. Десь далеко гримів грім. Пахло грозою. Я підвівся. Оглядівся. Те, що я побачив, мене розважило. На землі лежав лук, сагайдак зі стрілами, мисливський ніж і катана. Я вийняв зброю із піхов. Так, та сама, яку мені дав Лойгу. Окрім того, мій одяг доповнився плащем з капюшоном на хутряній підкладці. Плащ я бачив уперше.
Грім гуркотів все ближче. Було вже видно проблиски блискавок. Треба було знайти сховок. Ніс прислужливо вловив запах житла. Я озирнувся, вибрав потрібний напрямок і побіг. Невдовзі показався будиночок, оточений низьким плетеним парканом. В городі возилася, не звертаючи уваги ні на наближуючуся грозу, ні на мене, старезна бабуся. Я підійшов до самого паркана. Бабця, все так само, не відволікаючись, прополювала моркву. Я кашлянув і привітався. Стара розігнулася і пильно подивилася на мене. ЇЇ, аж ніяк не підстаркуватий погляд, все підмічаючи, довго вивчав моє обличчя, одяг, зброю. Я ледве витримав цей погляд глибоких як ніч очей.
- Не моглиб ви пустити мене до хати перечекати грозу. Я можу вам чим небудь допомогти.
Стара відкинула сапку в сторону і вперлася руками в боки. Її спідниця, щоб не заважала, була заткнута за пояс і оголювала ноги трохи вище колін. А бабця, видно, була красунею. Навіть старість майже не зіпсувала її міцного, добре складеного тіла. Чорт! – Присоромив я самого себе. – Джад, ти так довго не був з жінками, що тебе вже потянуло на бабусь.
Стара засміялась, показавши здорові не по роках зуби.
- Заходь, Бродяга. Адже ти – Бродяга?
Я здригнувся – звідки вона знає моє ім’я? Дурниці. Це неможливо. Вона не може знати данного мені Лойгу імені. Просто вона прийняла мене за злидаря. Це добре виправдання.
Стара, кличучи мене за собою, зайшла до будинку. Я пішов слідом за нею.
- Тут ти будеш жити. – Вона відчинила переді мною двері до невеличкої, але затишної кімнати. – Тут у скрині одяг мого сина, він повинен підходити тобі по розміру.
- А де ваш син? – Єдине, що я зміг із себе витиснути. Здається, я щось таки нерозумію.
- Все пізніше. Ти все дізнаєшся пізніше. А зараз переодягнись в сухе, і ми повечеряємо. – Вона вийшла з кімнати, щільно зачинивши за собою двері.
Я сів на ліжко, скинув плаща, склав зброю. Такого я точно не очікував.
- Ти там довго?! Вечеря стигне. – Голос старої вивів мене з задумчивості. Я дістав зі скрині штани та сорочку. Чистий, зовсім новий одяг з м’якої тканини приємно пестив мою шкіру. Я вийшов до старої. Вона сиділа за столом, однією рукою підперши голову, і сьорбала юшку з ложки. Я сів навпроти неї. Вона не поспішала зав’язувати розмову. Дивилася кудись вдалину і все сьорбала свою юшку. Я теж не знав, що сказати, тому взявся за вечерею.
Вилизуючи тарілку, я випадково поглянув на бабцю. Вона дивилася на мене і сумно посміхалася. Прокляття, я так захопився їжею, що про все забув.
- Дякую. – Пробурмотів я, відсовуючи порожню тарілку в бік.
- У мене було чотири сина та дві дочки. – Спочатку мені здалося, що бабця розмовляє сама з собою, але потім зрозумів, що її розповідь призначена мені. – Чоловік і двоє старших синів загинули на війні. Третій син помер у двомісячному віці. Старша дочка померла пологами, а молодшу вбили родичі її чоловіка, вважаючи відьмою. А останній син, самий меньшенький… Півроку тому, як раз на початку весни, його забрали Сили… ти потім зрозумієш… як розплату… Але я не печалюсь, їм там краще ніж тут. Тоді я зрозуміла, що незабаром прийдеш ти. І ти прийшов. Я рада, Джад. Я так стомилася чекати.
Я сидів приголомшений. Хто була ця стара?! Якщо спочатку я міг припустити, що бродягою вона назвала мене випадково, прийнявши за такого. То тепер, почувши своє ім’я, данне мені Лойгу, я зрозумів, що наша зустріч аж ніяк не випадкова. Що тут, до бісової матері, відбувається?!
- Ах справді, я забула сказати тобі, як мене звуть. Моє ім’я Еллі. Тітка Еллі, якщо тобі так більше подобається. Людям із селища я скажу, що ти мій племінник – син моєї сестри Муріси. Тобі доведеться пожити тут. Поки все не стане тобі зрозумілим. Я спробую тобі допомогти… А тепер лягай спати, у тебе видався важкий день.
Мені не було що сказати. Я встав, пішов до своєї кімнати, роздягнувся, ліг на ліжко і заснув, ледь заплющивши очі. Це була моя остання ніч без жахіть.
* * * * *
Я проспав до обіду – стара, певно, пожалівши, не стала мене будити. Натягнувши штани, я вийшов на кухню. Тітки Еллі тут не було. На дворі її теж не виявилося. Постоявши трохи на ґанку, я повернувся до будинку.
Що ж, не завадив би вранішній моціончик.
Відшукавши у тітки Еллі дзеркало, рушник, і наповнивши миску теплою водою, я вийшов на ґанок, присів на сходинках і почав вивчати своє обличчя. Останній раз я бачив своє відображення у дзеркалі ще до зустрічі з Лойгу. У мене відросла доволі велика борода, чорна, мов смола, забавно контрастувавша з моїм русявим волоссям, зараз стирчавшим в усі боки наче копиця соломи. Зліва на щоці був в наявності шрам від опіку – це щось новеньке. Рубець був ще рожевий, але загоївся добре – дякувати мазям, приготованим Лойгу. Свіжі шрами були також на руках, зліва на грудях і шії. Але загоїлись вони всі добре, згодом залишаться лише легкі сліди.
Бороду я безжально поголив. Потім вирішив зайнятися волоссям, але до двору під’їхав візок, запряжений старою шкапою. Нею правив хлопчина років дванадцяти. Ззаду, возсідаючи, мов цариця, примостилася моя стара. Хлопчина допоміг тітці Еллі злізти, а також вивантажив декілька мішків.
- Джад, допоможи Робі занести мішки в хату! – Гукнула мені бабця, дістаючи з воза якусь пістряву торбину.
Ухопивши з мальцем мішки, ми затякли їх до кухні.
- Народжувала дружина його старшого брата. Перші пологи. Дитинка йшла ніжками в перед. Але все обійшлося. І з матірью, і з синочком все гаразд. – Пояснила мені тітка Еллі, коли Робі поїхав. – Цим я й живу: приймаю пологи у жінок, у тварин, лікую їх… А люди мені хто їжу, хто гроші, а хто по господарству допоможе. Мені було даровано знати сили природи: трав, каміння… А я цим даром ділюсь з іншими. В цьому смисл мого життя. У молодшенької дочки також був цей талант. За це вона й поплатилась.
* * * * *
Настала зима. Я сидів біля вікна, і спостерігав за раннім заходом сонця і вирізблював із дерев’яної цурки ложку. Завдяки моїм тимчасовим підробіткам і допомозі по господарству, стара змогла купити корову і невеличку, але міцну конячку, названу нами Морквинка. Зараз тітка Еллі поїхала до села. Хтось провалився під кригу і захворів. Скоріш за все, вона там і заночує, доглядаючи за хворим.
Н-да, я тут лише п’ятий місяць, а вже стільки всякого сталося. Перші два тижні я ніяк не міг зрозуміти, куди я потрапив – вночі мене мучили страхіття, нагадуючи про минувше життя, а вдень я пірнав в зовсім невідомий мені світ. Зрозумілим було одне – або я став жертвою дурного розіграшу, або це не моя рідна планета Земля. В решті решт, мені довелось упевнитись в правдивості другого припущення – з волі таємничої чотирьохголової істоти я потрапив у інший світ. Чому і навіщо? На це питання в даний момент відповіді я не знав. Змирившись з реаліями, я спробував зрозуміти, в який же світ я все-таки потрапив, і вирішити, як жити далі. Результати були маловтішні – розвиток на рівні Середньовіччя, якщо не гірше. В першу чергу мене шокувало побутове облаштування осель. Мало того, що самі будинки були дерев’янними або глинобитними з солом’яними дахами – так це ще пів біди. Просто жахливим було внутрішнє улаштування цих жител – глиняна підлога, замість ліжок, лавки з матрасами, набитими сіном, маленькі віконця, в котрих замість скла натягнута якась тонка шкіра (підозрюю з коров’ячих кишок), а апофеозом усього – відкрите вогнище посеред будинку. Справді, справді! Посеред оселі в підлозі влаштована виямка під багаття діаметром близько метра, котра слугувала одночасно і кухонною плитою, і опалювальною систепою в зимні періоди. Але це ще не все – частина будинку була перегороджена жердинами – тут узимку утримували домашню худобу: від курей до корів і свиней.
Що правда, на щастя, будинок тітки Еллі був не так жаливий. Вона, як я зрозумів, була жінкою досить забезпеченою, тому дах її будинку був не з соломи, а під черепицею. І замість примітивного вогнища мала камін. Хоча, як показав досвід, він був не набагато краще. Поки підтримуєш вогонь – тепло, перестав топити – температура в будинку знижувалась моментально.
Зненацька мої роздуми перервало обурене «і-го-го» норовливої Морквинки. Я визирнув надвір. Стара приїхала не сама. Міцно притиснувшись до тітки Еллі, на конячці сиділа дитина. Я вискочив на вулицю, щоб допомогти. Зняв дитину з Морквинки і заніс у хату. Слідом протопала бабуся.
Дівчина була в жахливому стані: вона просто горіла, шкіра жовта і суха мов вощений папір. Одяг – одне лахміття.
Стара взялася її доглядати.
Ось так, напередодні Різдва, замість якого тут святкували зимове сонцестояння, у нас з’явилася Йоні. Завдяки старанняам тітки Еллі, дівчина вже на другий день прийшла до тями, а через місяць щодуху бігала по будинку наче молоде лошатко.
З’ясувалось, дівчинці було років п’ять. Її батьки були бродячими артистами. Всім табором вони кочували з місця на місце, влаштовуючи вистави. За чотири дні до того, як дівчинка потрапила до нас, їхній табір переправлявся через річку, і Йоні провалилася під лід і захворіла. Сородичі, гадаючи, що вона помре, кинули її конати в селі, котре мимохідь проїжджали. Селяни її підібрали і віддали тітці Еллі.
Так і з’явилась у нас Йоні – весела дівчинка з сумними очима. Як тільки стало зрозумілим, що вона виживе, із деревини і різнокольорових клаптиків я змайстрував для неї ляльку. Щастю маляти не було меж. Здавалося, це її перша лялька за все життя. Але очі Йоні залишились, як і раніше, сумними.
* * * * *
Пройшло вже понад рік, як я опинився у старої. Будні текли розміренно і спокійно. По ночам мене як і раніше терзали жахіття. Бабця знала про них (я неодноразово будив її своїм криком), але нічим мені допомогти не могла. Сни були ґрунтовні як прокурор і невмолимі як присяжні. Вони знову і знову повторювали для мене шматки минулого життя, які я волів би забути. Але наче якесь прокляття прирекло мене дивитися їх знову і знову. І я міг назвати лише одну істоту, здібну на це – чотирьохголовий звір із стародавнього храму, якому поклонявся Лойгу. Іншої відповіді я не міг придумати. Тільки якийсь демон міг додуматися закинути мене в незвіданний світ і терзати там страхітливими снами про жахливі помилки минулого. Так, я винен! Але навіщо придумувати таку страшну кару? Чому я не в пеклі, чи на крайній випадок – в чистилищі? Чи це і є пекло? Просто наші пресвітери брехали нам про чортів, сірку і розпечені сковорідки? Чотириголове чудовисько, при всій своїй показній зовнішності мало тягне на падшу зарницю – Сатану. Але навіщо тоді карати мене цими сновидіннями? Навіщо спочатку подарувати забуття, а потім так жорстоко, в одну мить все перекреслити? Навіщо?! І стара – коли я тут з’явився, вона обіцяла мені все пояснити. Але так нічого і не пояснила, тільки говорить: «Зачекай. Ще не час». Чому не час? Я нічого не розумію…
Зима в цьому році розбушувалася. Часто, вранці, ми ледве відчиняли двері на вулицю – стільки намітало снігу за ніч. Але морози нам вже були не страшні – переговоривши з тіткою Еллі і заручившись її згодою, я виклав в домі справжню руську піч! Спитаєте, звідки у звичайного американського хлопчини такі знання? Нічого хитрого. Просто в нашому містечку мешкала сім’я з СРСР – Федір, Наталя та двоє їхніх синів – Микола і Сергій. Нік був моїм однолітком, а Серж – на рік молодше. Як і я, хлопці були ізгоями в середовиці підлітків з більш благополучних родин. Хоча сім’я Федора і Наталі не була поганою – бідовою чи пиятикуючою, просто вони були «рашен». Підтримували дуже тісні відносини зі своєю діаспорою і у них часто гостювали їхні співвідчизники. Та я не про це хотів розповісти. Так вже склалося, що Нік і Серж були моїми найкращими товаришами, і я нерідко бував у них вдома. Щоб якось спрямувати нашу невгамовну енергію в мирне русло, Федір вирішив побудувати у себе в дворі сравжню руську баньку і, природньо, залучив і нас до цієї справи. Ми, звичайно, були не дуже задоволені тоді такою експлуатацією нашої «дитячої праці», але зараз я був вельми вдячний цьому, зовсім не схожому на ведмедя (якими зображувала мешканців СРСР наша пропаганда) Федору, який дав мені такий нині безцінний досвід.
Створення печі зайняло в мене вдвічі більше часу, чим у Федора будівництво цілої бані. Але воно того було варте. Самою великою проблемою в цих місцях було навіть не відсутність підходящої цегли – місцеві гончарі швидко зрозуміли, яка саме цегла мені потрібна. Найважчим виявився пошук доброго коваля, здатного якісно викувати заслінки, дверці та інші необхідні для печі металеві елементи. Тільки дев’ятий майстер виявився здібним викувати потрібне, попередні вісім або зразу ж відмовлялися, або пробували – але результат був поганий.
Нарешті всі роботи були закінчені, і я зайнявся іншими насущними проблемами. Але мене не залишили в спокої – моя піч викликала фурор в околишніх селищах, і не проходило й дня, щоб якісь зацікавлені не прийшли на неї подивитися. Спочатку люди з обережністю відносились до такого нововведення, але потім оцінили переваги печі і я почав отримувати замовлення. Довелося взяти собі декілька підмайстрів і вже, так би мовити, на професійному рівні зайнятися цією справою. Декілька замовлень було навіть з Мангур-Даха – престольного міста цих земель. Але туди я відправив своїх учнів – не хотів залишати тітку Еллі та Йоні на довго самих. Нині вони стали моєю сім’єю. Такою сім’єю, про яку я мріяв усе попереднє життя – люблячою та дбайливою.
Наближався день народження Йоні. Так як дівчинка не знала, коли вона народилася, ми вирішили вважати днем її народження передодню зимового сонцестояння. Так як в цей день вона з’явилася у нас і, можна сказати, вдруге народилася, ледь не померши від хвороби. Я приготував для Йоні особливий подарунок – змайстрував конячку-гойдалку.
Для святкової вечері я вирішив добути тетерука і пішов на полювання. Звідки мені було знати, що цей же день для полювання вибере ще одна зграя мисливців.
Он він, красень, сидить на гілці, розпустивши пір’я, неначе павич. Я натягнув тятиву. Раптом ззаду, трохи правіше, на дорозі, почулися звуки жорстокої бійки. Я вклав струлу до сайдака і пішов на звук.
Сім гвардійців лежали мертві, забарвлюючи сніг в багряне своєю кров’ю. Ще п’ятеро з останніх сил відбивалися від розбійників. З карети, запряженої четвіркою гнідих, перелякано виглядували дві жінки. На прапорі, втоптаному в сніг, красувався герб клану Мангурів. На першокласну «дичину» замахнулися ці лісові «мисливчики».
Не те, щоб я особливо хотів вв’язуватись в бійку з бандитами і рятувати двох Мангурівських панянок. Але у мене викликали глибоку повагу сміливість і відвага гвардійців, несамовито, з останніх сил відбивавшихся від розбійників. Мабуть, спрацювала корпоративна солідарність – я ж також був військовим. Раніше.
Сутичка була короткою: вклавши більшу частину бандитів з лука, я підібрав чийсь меч і ринувся в рукопашну. За декілька хвилин все було скінчено.
Ті, що залишилися в живих, четверо солдат потисли мені руки. А люб’язна міледі Мангур подарувала два жеребця павших в бою охоронців і мішочок з грошима. Я церемонійно поклонився. Заліз на коня, взяв іншого за уздечку, і поспішив додому. Біс із ним, з тетеруком.
- Наш рятівник, як вас звати?! – спохопилася пані.
- Джад! – Вигукнув я, озирнувшись. Обидві Мангур помахали мені в слід рукою. Я теж махнув їм на прощання і поїхав геть. Завіса опустилася.
За коней їм, безперечно, велике дякую – тварини прекрасні – в господарстві знадобляться. Відправимо Морквинку на заслужений відпочинок. А ось гроші були, взагалі-то, ні до чого – ми зі старою та Йоні не бідували. Нам всього було досить. Хіба що можна буде купити малечі справжню ляльку з порцеляновим личком і рожевою суконькою, котре все в рюшиках.
Сонце вже сіло і ліс одразу ж потемнів. Дерева стали скидатися на грізних царів, застигших у своїх білих мантіях.
Ззаду хтось нещадно гнав свого коня. Незабаром вершник обігнав мене і зупинився.
- Ти – Джад?
- Я.
- Відмінно. Мене звати Пітус Торнмайт. Для друзів просто – Піт Винна Діжка. – Здається, він одразу зарахував мене до своїх друзів. – Я начальник охорони їх високості Ірвінга Мангура, правителя Мангур-Даха.
Всі ці титули – це в решті решт прекрасно, але якого біса він наздоганяв мене?
- Тум і Джинні, це мої солдати, яких ти врятував, розповіли, як ти допоміг їм убити мерзенних розбійників…
- Ти, звичайно, Пітус, гарно говориш, але можна ближче до суті. – Перервав я товстуна в парадному мундирі. – У моєї сестри Іоланти сьогодні день народження, і я дуже поспішаю на святкову вечерю.
- О… - Розгубився Піт Винна Діжка. – Я… Звичайно може здатися, що я нав’язуюсь… давай я поїду з тобою в гості, і там ми спокійно поговоримо.
Я опішив від його нахабства, тому, трохи поміркувавши, погодився.
- До речі, щось я не бачив тебе біля панянок, коли на них напали розбійники? – Підковирнув я начальника охорони.
- Я з загоном у десять чоловік від’їхав уперед, перевіряючи, чи немає попереду засідки. З міледі та її племінницею залишилася друга частина охорони. Розуму не докладу, звідки взялася та негідь.
- За вами йшли гринджоли. В них, окрім візничого, під дровами ховалися ще шестеро чоловік. А ще, паралельно вам, з деяким відставанням, на конях їхало ще семеро. Коли ти, разом з частиною вояків, вирвалися в перед, наш «дровосік» подав сигнал…
- А звідки ти все це знаєш? Може ти сам того… з них?
- Я просто полював на тетерука і прочитав по слідах все те, що тільки но розповів тобі.
- Так, позад нас дійсно їхав лісоруб… До речі, а де ж ділися його гринджоли?..
- Коні злякалися шуму і побігли додому. Можна було б піти по сліду і розбити залишки банди. Тих, хто не ходив на справу. Але, по-перше, вже стемніло і ні біса не видно. По-друге, починається хуртовина і до ранку не залишиться ніяких слідів. І по-третє, скоріш за все це й була вся банда – збіговисько проходимців із околишніх сіл, вирішивших легким шляхом здобути собі на прогодування.
- Так, вельми легкий. – Протяжно пробурмотів Піт. – П’ятьох відразу ж поклали мої люди. Сімох ти. А ті двоє, що залишилися в живих, будуть віддані на прилюдну страту з тортурами.
- Вони знали на що йдуть. – Відрубав я. Ті двоє, котрих я залишив живими, були мені знайомі. Не близько. Я з ними не спілкувався. Але мені вони були відомі з гарного боку і я ніколи не помічав за ними нічого безсоромного. Скоріш за все, хтось нечистоплотний звабив їх можливістю легкої наживи. Я сподівався, що вони зможуть втекти, але видно загін Піта таки піймав їх. У одного з цих хлопців залишилася мати-вдова, розбита інсультом, та четверо сестер. Він був роботящий, тягнув усю сім’ю, збирався побратися з милою дівчиною. Другий… Гаразд, досить, Джад, облиш це. То питання їх совісті. Ніхто на змушував їх обирати такий шлях. Як і тебе самого ніхто не змушував робити те, що ти скоїв. Не тобі когось судити – сам аж ніяк не святий.
* * * * *
- Ось ми і приїхали.
- Ми вже почали хвилюватися. – Посміхнулась тітка Еллі, скоса поглядаючи на Піта. Йоні повисла у мене на шиї.
- Знайомтеся – це Пітус Торнмайт, начальник охорони Ірвінга Мангура. А це мої тітка Еллі та сестра Іоланта. – Відрекомендував я нових знайомих. – Так що у нас сьогодні неочікуваний гість. – Тільки тепер я помітив, що на столі вже стояла зайва тарілка. Видно, Піт був несподіванним лише для мене.
Йоні була сьогодні у центрі уваги. Піт Винна Діжка, добряче завантажився вином, виголошуючи тости в честь моєї названої сестрички.
Пісдя вечері стара постелила гостю ліжко і, побажавши нам спокійної ночі, разом з Йоні пішла спати. Ми з Пітом залишилися одні. Товстун наче відразу протверезів, серйозно поглянув на мене і виклав те, заради чого сюди з’явився. Мені запропонували стати гвардійцем і служити в особистій охороні Мангурів. Це величезна честь!
- Хочеш відчути смак свободи, Кевін? – Тихий, насмішкуватий басок мого старшого брата Бредлі наздогнав мене з минулого. – Ну-ну…
Я повідомив родині, що вирішив піти до армії. Як я мріяв втекти з цієї психушки, котра називалася моєю домівкою! Батько – п’яниця, перебивавшийся від заробітка до заробітка, просаджуючий усі гроші на пиятику, час від часу лупцювавший мою матір, і мати – релігійна фанатичка, що ніколи не виховувала нас, постійно молилася в своїй кімнаті та віддавала останні копійки цим кабанам – пасторам, чиї діти, ожирівши на грошах наших батьків, вважали нас за бидлоту. Скільки я натерпівся з-за цих виродків у школі.
- Ну-ну. Ковтни свободи, Кевін. – Сміється п’яний Бредлі, вийшовший нещодавно з в’язниці, де відсидів за поножовщину.
- Господь заборонив убивати. Це гріх. Всі люди браття. – Трясе статуеткою Діви Марії віруюча мамаша. Прокляття, вона знову вагітна – пастор забороняє користуватися протизаплідними засобами. Нас і так вже шестеро. Скільки дітей на справді народила моя матір, гадаю, не занала навіть вона сама. Її віра забороняла лікування. Тому багато моїх братиків та сестричок не дожили й до шести місяців. На моїй пам’яті таких було четверо. Бредлі каже, що їх було значно більше. Цікаво, від кого вона спромоглася залетіти цього разу – з батьком вона не спить вже років з п’ять, якщо не більше. Невже непорочне зачаття?..
- Ковтни свободи, Кевін! – Йди до біса, Бредлі!
Через півроку, вже в армії, я отримав від нього листа. Мати зарубала батька кухонною сокирою, підпалила будинок і згоріла живцем. Її тіло знайшли поряд з тілом недбалого чоловіка. Перед цим мамаша три місяці провела в психіатричній лікарні, спілкуючись з янголами. Коли будинок горів, було чутно, як вона співає релігійні гімни й кричить щось про очисні страждання, покаяння, страшний суд, і про те, як вона вознесеться на небо.
Будь все прокляте!
А як нас, жовторотиків, закинули в цю діру на краю всесвіту, де люди більше схожі на диких звірків, ніж на гомо сапієнс. Як нас вбивали ті самі, не можу назвати їх людьми, котрих ми, начебто, мали б захищати. Тільки Шепочуча Трава не була схожа на тваринку. Ця прекрасна дівчина була швидше схожа на маленьку налякану дівчинку, заблукавшу і випадково потрапившу в цю глушину.
Будь все прокляте!
- Ні, Піт. Це не для мене. Я це вже проходив. Більше не хочу. Я й сюди втік від всього того жахіття. Досі дивуюсь, чому я залишився живим? Чому я, а не вони? Адже їм, на відміну від мене, було заради чого жити.
Товстун уважно подивився на мене.
- Ти, Джад, не поспішай відмовлятися. Обміркуй все добре. Моя пропозиція досі залишається в силі. Я зачекаю.
- Ні, Піт. Вирок остаточний і оскарженню не підлягає. Я пішов спати. Солодких снів.
Зачинивши за собою двері і залишивши Піта на одинці з недопитим вином, я, не роздягаючись, впав на ліжко і заснув на зустріч жахіттям.
* * * * *
Дівчинка років двох перелякано притискалась до своєї скривавленої матері. У жінки було перерізане горло.
- Не бійся, дитинко, я не зроблю тобі нічого поганого. – Я присів на впочіпки перед дитиною. Ще один легкий помах ножа і дівчинка, сипло захрипівши, мертвою впала на груди матері. Витерши ніж об ковдру, я закричав і… прокинувся.
- Це лише сон! Джад, це лише сон. – Я сидів на ліжку обхопивши голову руками і намагався заспокоїтися. – Це сон. Це лише страшний сон… Прокляття! Це не сон! Це було на справді.
- Джад, навіщо ти вбив маму і сестричку Шепочучої Трави?
Я підстрибнув від несподіванки. На підлозі біля мого ліжка сиділа Йоні.
- Ти кричав. Я злякалася і прийшла до тебе. Чому ти їх вбив?
- Я не міг вчинити інакше. Я тоді мабуть зійшов з розуму. Мені було так погано.
- Я знаю. – Йоні взяла мою руку і приклала до своєї щоки. Дві сльозинки зрадницьки скотилися з її очей.
- Йоні, крихітко, я не хотів тебе налякати чи образити. Пробач.
- Ти мене не образив, Джад. Я просто хочу тобі допомогти. Більше ці страхіття не будуть катувати тебе ночами. Я зроблю все, що зможу.
Ця дівчинка достатньо довго пробула з тіткою Еллі. Пройде час і вже не стара, а ця дитина буде поклонятися силам природи і допомагати людям. Вона вже тримає в своїй кімнаті їжачка з вивихнутою лапкою та двух лисенят, у яких мисливці вбили матір. Я знайшов їх і приніс додому – думав відгодувати і пустити на шкірки. А Йоні забрала і виходила. Тепер вони бігають по хаті і дотепно гавкотять.
- Але чому ти хочеш меня допомогти, адже те що я зробив?..
- Мовчи. Я знаю і розумію на багато більше, чим ти гадаєш і чим може осягти твій обмежений розум. А тепер лягай і спи. – Йоні вимогливо подивилась на мене. – А я спробую впіймати того духа, котрий приносить тобі страшні сни.
Я посміхнувся і покірно ліг. Йоні поцілувала мене в лоб і знову сіла на підлогу біля мого ліжка, тримаючись своїми маленькими долоньками за мою руку. Я провалився у сон.
Сонце давно вже зійшло коли я, нарешті, прокинувся. Залишок ночі жахіття мене дійсно не турбували – перший подарунок до Різдва за все моє життя.
- Пітус поїхав рано вранці, але попередив, що ще повернеться. Сказав, що ваша розмова ще не закінчена, і він все одно доб’ється від тебе згоди. – Повідомила мені тітка Еллі.
Я розповів старій, як познайомився з Пітом.
- Не дарма, відчуває моє серце, прийшов у твоє життя цей чоловік. Ох, не дарма.
- Це все, що ти можеш мені сказати? – Розлютився я. – Твої духи сказали тобі, як мене звуть, але коли потрібно дійсно щось конкретне, вони відмовчуються і тихенько гигочуть в долоньку! Навіщо я тут?! Що я тут роблю?! Чому я взагалі залишився живим, а не здох два роки тому?! Чому моя мати не зробила аборт, коли була мною вагітна?! Навіщо я взагалі народився у цей світ? – Я завмер посеред кімнати широко розтавивши ноги – здавалося, земля піде з-під мене. – Навіщо?
Стара намагалася вишивати, але її руки зрадницьки тремтіли, видаючи хвилювання.
- Скажи мені, що ти знаєш? – Благально зашепотів я, наче приречений.
- Всьому свій час. Пізніше. – Бабця спокійно подивилася на мене.
- Прокляття! – Я поспіхом натяг кожуха і вискочив на двір, голосно хряпнувши дверима.
Велетенська сніжка бухнула мені прямо в обличчя.
- Дурень! – Гукнула Йоні і відвернулася.
- Сама – дурепа. – Прошипів я, клянучи все, на чім світ стоїть, і пішов у ліс – прогулятися.
* * * * *
Піт дійсно не залишив мене у спокої – якщо спочатку він пропонував мені влитися в стрункі ряди охорони Мангура, то тепер запропонував навчати цих самих тілоохоронців. Так що, хоча нічні страхіття перестали мене турбувати, то тепер почалися денні. Пітус і все, що ві для мене уособлював, терзало мене. Я пробував з ним різні тактики: благав, кричав, лютував і виганяв. Але він був наполегливим.
Весна буяла, коли Пітус Торнмайт знову з’явився на порозі нашого дому.
- Ну чому саме я? Що я вам так дався? – Злобливо запитав я, замінивши цим привітання.
- Ти все про те саме. З цим я вже з тебе зліз. На деякий час. – Заспокоїв мене Піт. – Я з новою пропозицією.
- Прокляття. – Я схопився за голову і заходив по кімнаті. – Мабуть, єдиний спосіб зупинити все це – вбити тебе. Піт, ти знаєш, перед твоїм приїздом тітка Еллі завжди ховає від мене ножі і сокири?
Піт посміхнувся у вуса. Він знав, що це правда.
- Ну, викладай, навіщо ти цього разу приперся? – Я вже трохи заспокоївся і намагався вигадати новий спосіб, здатний відвадити настирливого начальника охорони. Але, вислухавши його, мій бойовий запал пройшов.
- Ну і задачку ти мені підкинув. – Я задумливо потер підборіддя. – Піду, пораджусь з тіткою Еллі.
Товстун кивнув.
- Що я можу тобі сказати? – Стара глибоко замислилась, вислухавши мене. – Здається мені, що це якраз той випадок, якого ти чекав. Тобі вирішувати – погоджуватися чи ні. Але ти можеш з’їздити до замку, поговорити з самим Ірвінгом Мангуром, дізнатися усе докладніше. Тоді ти сам відчуєш, відповісти так чи ні.
- Але ж ти вже знаєш, що я погоджусь? – Я чіплявся за останній шанс, але бабця мовчала, потупивши погляд у землю.
- Джад, я лише знаю, що від долі не втечеш. Яке б рішення ти не прийняв, воно завжди буде правильним, тому що воно твоє. Не зараз, так згодом минуле наздожене тебе і змусить платити за рахунками. Краще раніше, ніж пізніше. Пізніше може бути пізно.
Я роздратовано вилаявся і раптом, на здивування самому собі, заспокоївся.
- Ти права. – Кивнув я і пішов до Піта.
Рано вранці ми виїхали і під вечір наступного дня були вже в замку. Але маю згадати один випадок, який дуже змінив моє життя у подальшому.
Сонце було ще високо, коли ми досягли міської брами. Зад мій вже онімів від їзди, а живіт обурено урчав, вимагаючи їжі.
- Мангур хотів поговорити з тобою увечері, коли в замку всі вляжуться. – Повідомив мені товстун Торнмайт.
- І що ти мені пропонуєш зараз?
- Я знаю одне прекрасне місце, де можна з користю згаяти час.
Цією милою місцинкою виявився шинок «Червоні маки». Пітус замовив щедрий обід з добрим вином, і ми піддалися гріху череводогоджання.
- Піт, я піду, прогуляюсь. – Відригнув я, потираючи сите пузо. Товстун ледь кивнув з натхненням споглядаючи глек з вином.
Я з зусиллям вибрався з-за столу і, похитуючись, вийшов на вулицю. Свіже повітря мене трохи протверезило.
Прогулюючись перевальцем, я набрів на базарну площу. Тут і сталося те, що внесло корективи в моє життя.
Бійка – одне з улюблених видовищ нудьгуючого натовпу. Троє здорованів супротив юнця, у якого навіть вуса ще не ростуть. Спритний малий. Так вправляється мечем, що і я міг би в нього повчитися. Але все одно сили не рівні. Вони його виснажать і візьмуть тепленьким. І смикнув нечистий мене встрягнути…
- До домовини зобов’язаний. – Відвісив мені уклін хлопчисько, оглядаючи своїх ворогів, відправлених мною у глибокий нокаут.
- Сподіваюсь, ти в них не гаманець поцупив? – Опам’ятався я.
- Ні-ні. Просто, мабуть, у них був поганий настій, а тут я підвернувся, ось і вирішили зірватися на мені.
- Гаразд. – Не став вникати я. – Щасти тобі.
Хлопчина махнув мені рукою і тільки його й бачили. Так наші шляхи з ним розійшлися. Але зовсім на невеликий час.
Сонце вже сіло і Піт давно, мабуть, почав хвилюватися чекаючи на мене.
* * * * *
Піт провів мене до замку не через головні ворота, а якимись потаємними ходами. Боюсь, якщо я не погоджусь з пропозицією Мангура, мене так і поховають в якійсь клумбі як зайвого свідка – подумалось мені. Не випадкова така обережність.
Начальник охорони тихенько постукав, відчинив двері і пропустив мене у перед.
- Прошу.
Кімната була доволі просторою і пустою. Мінімум прикрас, мінімум меблів. Спиною до нас, взглядуючись в темряву ночі, стояв Мангур. Єдина свіча вихоплювала лише силует – велична постава, притиснута тягарем влади.
- Я радий, що ви прийшли. – Ірвінг Мангур поглянув на мене. Років п’ятидесяти і стомлено-сумний погляд. Ледь помітний кивок – і Пітус пішов. Ми залишились наодинці.
- Справа, про яку піде мова, дуже делікатна. Те, що я вам скажу, має залишитися між нами. Це не погроза, це – прохання.
Я розуміюче кивнув. Уперше мені по справжньому захотілось жити. Перспектива годувати черв’ячків в одній з жоржинових клумб замку мене зовсім не вабила.
- Прошу, не вважайте мене не сповна розуму.
Я утримався від коментарів. Адже він не знайомий з моєю сімейкою. Та й де був мій розум, коли я поперся сюди?
- Справа в тім, що я досяг свого теперішнього положення в суспільстві не зовсім чесним шляхом. Як молодший син, після смерті батьків, я повинен був або піти з дому, або – у монастир. Власне, мене туди і заприторили. Але це життя не для мене. – (Я згадав свою божевільну мамцю). – Я намагався, зі всих сил намагався виконати свій обов’язок. Але тут з’явився він. По істині – демон із пекла. Він спокусив мене, обіцяючи права першонародженого. І він зробив так, що мій старший брат помер і головою роду став я. Так я сам себе посадив у пастку, з якої нема виходу. У мене немає вірних людей. Всі відчувають якийсь підступ в моєму поверненні. Вони впевнені, що це я вбив свого брата… Хоча, в дечому, так воно і є.
- Мені здається що це присказка, а де ж сама казка? В чому суть?
- Підемао, я вам покажу.
Посеред просторої зали, пишно прикрашеної золотом та парчою, на підвищенні стояли велицезні ноші. На них покоївся не менш величезний (метра два в діаметрі) шматок гірського кришталю, гранований найкращими майстрами-ювелірами. Ірвінг запалив кілька смолоскипів, і я помітив в середині каменя пустку, що мала до болю знайомі обриси.
- Як я вже попереджував, все має залишитися між нами.
- Припускаю, це вже погроза. – Мій погляд був прикуваний до каменя.
- Попередження. – Уточнив Мангур. – Я дуже багато про вас знаю, Джад. (Я лише здвигнув бровами – чи так вже й багато?). Ви видаєте себе за племінника відьми Елоїзи. Мої люди перевірили вас. Ви взагалі з’явилися наче не звідки. Це дивне ім’я Джад. Адже воно не справжнє?
- Ви будете сміятися, але це справді моє справжнє ім’я, дане мені при другому народженні.
- Ви належите до якоїсь секти?
- Ні. Зважаючи на життєвий досвід я скоріш атеїст. – Здається, його більше б влаштувало, будь я єретиком. – Я навіть можу вам сказати ім’я, яке мені дали мої батьки. Але яка користь з цього?..
- Яке ж? – От настирливий.
- Кевін Джошуа Уілліс. – Ірвінг здивовано поглянув на мене – для нього обидва мої імені були незвичні і позбавлені будь-якого сенсу. – Ми відволіклися від теми. – Нагадав я йому.
- Так-так. – Він трохи помовчав все обмірковуючи. Розмова явно складувалась не так, як Мангур того хотів. Цей білобрисий хлопчина, якого так рекомендував йому начальник охорони Пітус Винна Діжка, був дуже дивним і підозрілим. Навряд чи йому можна довіряти. Хоча, з іншого боку, всім підлабузнюючимся перед Ірвінгом Мангуром слугам вже напевне не можна довіряти. Навіть у дрібницях. Ну що ж – втрачати йому нема чого – доведеться довіритися цій дивній людині з дивним ім’ям Джад. І Ірвінг продовжив свою розповідь:
- Тож на чому я зупинився? Ах так… Заключивши договір зі мною, демон дав мені цей камінь і сказав: «Поки я в клітці, ти в безпеці, але коли вийду, тобі кінець. Бережи її як зіницю ока».
Тепер звір вийшов…
- Чому ви вирішили, що звір вийшов? Може його вкрали?
Мангур сумно посміхнувся:
- Камінь цілий. Його оглянули найкращі ювеліри. Жодного пошкодження, жодної тріщини. Погляньте самі.
Камінь дійсно був цілим.
- А як він виглядав? Яким він був? – Поцікавився я.
- Ось, погляньте – голова з чотирьма мордами, крила, а тут подвійний хвіст. Він був з чистого золота, прикрашений дорогоцінним камінням…
Я був трохи розчарованним – мені він пам’ятався іншим – живим, в старому храмі Лойгу, куди мені заходити було суворо-суворо заборонено.
- Але чому ви все-таки обрали саме мене? – Я сумнівабсь, що він міг би знати про моє близьке знайомство з цим «звіром».
- Ви особа не зацікавлена. Усі мої вассали, хоч вірою та правдою слугують мені, але в першу чергу тремтять за свої власні шкури і не втратять можливості зрадити мене. А ви мені не служите, і не клялись мені у вірності, значить, не можете і зрадити.
Я посміхнувся – тут він правий: мені було щиро наплювати на Мангура.
- То як я маю шукати статуетку цього монстра?
- Ось, тримайте. – Ірвінг зняв з пальця перстень з великим рубіном. – Погляньте на камінь. Бачите іскорку? Вона показує, де знаходиться демон.
Я покрутив перстень в руках. Іскра переміщалась мов стрілка компаса.
- Що я отримаю по виконанню роботи? – Питання я задав просто так, слідуючи прийнятому в такому випадку етикету. Гроші мене зовсім не цікавили. Я вже готовий був добровільно рити землю нособ, аби тільки знайти цю звірюку і задати їй пару-трійку наболівших питань.
Ірвінг назвав неймовірну суму в золотому еквіваленті.
- А також руку моєї племінниці Рачатін та спадковий титул Мангурів після моєї смерті. Якщо, звичайно, у мене не народиться спадкоємець.
Я сумно посміхнувся. Тільки дружини мені не вистачало. Я і так ледве відбивався від дівчат на виданні з околишніх сіл, які робили мені всілякі натяки. Що правда одна вдовиця мені приглянулася, але тітка Еллі торкнулася мого ліктя і, наче випадково, пробурмотіла:
- Не варто. Їй жити залишилось всього місяця два, не більше. – Так і вийшло. Якийсь прихильник застукав її з іншим чоловіком і порішив обох.
- А ваша племінниця, мабуть, страшненька, що ви згодні віддати її в дружини першому зустрічному?
- Ні. – Різко відповів Ірвінг і засоромився. – Гарна. Що правда, норовлива трохи. Свободолюбива… Може ви її зможете приборкати… Здається, я наговорив зайвого…
- Я полюбляю жінок з вогником. – Заспокоїв я його, покрививши душею: не вистачало мені тільки якоїсь стерви на шию. – Правда, ще не відомо, на скільки результативними будуть мої пошуки. А там подивимося… може ми один одному і приглянемося.
- А навіщо її питати? Зтерпиться – злюбиться.
- Авжеж. – Кивнув я. Видно, Ірвінгу дійсно потрібен цей звір. Справа життя та смерті. Вірю. Я не з чуток знаю, на що здатне це створіння.
Ми ще трохи поговорили, втрясли деталі. Ірвінг забезпечив мене грошима на витрати і вірчими грамотами. Потім Мангур покликав Пітуса, і той вивів мене із замка тим самим шляхом. При цьому одна обставина мене дуже насторожила. Коли я виходив із зали, де зберігався кристал звіра, мій слух вловив шурхіт і легкі кроки, що віддалялися – хтось нас підслуховував. Ймовірніше за все – жінка.
* * * * *
- Що будеш робити? – Запитав Піт.
- Я погодився на цю роботу. Зараз поїду до тітки Еллі, зберу все необхідне і відправлюсь на пошуки.
- Може, заночуєш у місті? У мене? Посидимо, поп’ємо вина, побалакаємо?
Цікаво, Пітус, що ти хочеш, щоб я тобі вибовкав? – Подумав я з похмурим азартом. – Не міг же ти не помітити, що хтось нас підслуховує? Чи ви підслуховували разом? Чи в мене уже паранойя?
- Ні. Вибач, Піт. Але я хочу покінчити з цією справою що найшвидше.
- Гаразд. Я проводжу тебе до міської брами.
- Відмінно. А то вночі охорона може мене не випустити з міста. – Тут я трохи покривив душею – вірчі грамоти Мангура відкривали мені двері до палаців багатьох королів.
Розпростившись біля воріт, я поїхав додому. Необхідно було все обміркувати. Страшно хотілося спати. Я звернув з дороги, вибрав симпатичну галявинку, розвів вогонь і вмостився на плащі – подарунку Чотиримордого.
Отже, що ми маємо? Величезний шмат кришталю. Абсолютно цілий, але з порожниною в середині. В камені знаходилася статуетка звіра-демона, і порожнина повторює його контури. Як при цьому статуетка могла потрапити в середину, а потім зникнути – закони фізики мені не пояснювали. Каміть так само цілий, як шматок бурштину з мухою. Хоча, гадаю, для Чотиримордого це не проблема. Закинув же він мене в цей світ.
До мене долинув стукіт копит. Хтось їхав з міста. Невже це Пітус? Ні. Його кінь йде важче. Вершник звернув з дороги і попрямував до мене. Ба, старий знайомий!
- Вітаю. – З коня зістрибнув хлопчина, якого я сьогодні врятував від трьох здоровил. – Я вже гадав, що не наздожену тебе.
- Фу-у. Від тебе несе, як від стада свиней.
- Була справа. – Не став він вдаватися в пояснення.
- Чим я тобі знадобився?
- Як?! – Хлопчина театрально розвів руки. – Ти врятував мені життя і я тепер в боргу перед тобою.
От біс, кожен раз, коли я кого-небудь рятую, це обертається для мене великими неприємностями. Наприклад, настирний Пітус Винна Діжка. Може порішити цього хлоп’яту відразу ж? Потім я не раз повердався до цієї думки і жалкував, що не привів її у виконання.
- Ніякий ти мені не боржник. Можеш повертатися додому до матері і спокійно собі жити приспівуючи.
- Я сирота. І честь чоловіка не дозволяє мені піти не віддячивши. Давай я буду твоїм вірним зброєносцем чи слугою.
- Робити тобі нема чого?
В решті решт, він все-таки мене вмовив.
- Гаразд, якщо тобі нема чого робити, можеш зі мною трохи помандрувати. Може й знадобишся. – Виніс я свій вердикт.
- Прекрасно.
- Доречі, як тебе звати, герой?
- Р-р… Річі.
- Ну, а мене Джад.
* * * * *
Йоні, радісно вищачи, вискочила з будинка і понеслася до мене. Я зібрався підхопити її на руки. Але вона промчалася мимо. Я озирнувся. Дівчинка повисла на шиї у Річі.
- Аране! – Не тямлячи себе від щастя голосила Йоні.
- Сізлі-Тізлі. – Річі радісно посміхався і підкидував малечу на руках.
Я, здається, нічого не розумів.
- Аране, йдемо, я покажу тобі конячку, яку мені подарував Джад на день народження. – Йоні поволокла Річі на задній двір, де на галявинці стояла її конячка-гойдалка.
Я пішов в хату. Стара готувала обід.
- Я вже зібрала тобі в дорогу все необхідне.
- Дякую. А що ти скажеш про хлопчину, який ув’язався за мною?
- Користі від нього буде не менше, ніж проблем.
- Я теж так думаю.
В будинок увірвалися Річі з Йоні.
- А звідки ви один одного знаєте? – Поцікавився я.
- Коли мої батьки померли, я опинився на вулиці і потрапив до бродячих артистів. Довго з ними подорожував, виступав з кількома номерами. – Тепер зрозуміло, звідки у Річі такі спритність та пластика. І театральні замашки.
- А що за ім’я – Аране?
- Я під ним виступав. А Іоланта під ім’ям Сізлі-Тізлі. Вона у нас відмінна акробатка та жебрачка. Такі сумні очі в силі розтопити навіть саме крижане серце.
- Авжеж. – Сьогодні я вперше за весь час побачив, як її очі сяють від радості. І це тільки завдяки появі Річі. Але ввечері очі Йоні знову затяглися смутком.
- Дивись. – Показала вона мені скалки.
- Що це? – Спочатку не зрозумів я.
- Тут сидів дух, що приносить тобі нічні жахіття. Він втік. Ми з Аране ловили пацюка, а той скинув горщика. Тепер тобі знову будуть снитися страшні сни.
- Не засмучуйся, Йоні, я навіть радий цьому. – Позбувшись нічних страхіть, я втратив останню можливіть хоча б у ві сні бачити Шепочучу Траву. І це завдавало мені великого болю. Я почав забувати її обличчя. Вона наче йшла від мене. Кидала одного, коли була так потрібна. Мені так її не вистачало. Я був готовий вити від цього внутрішнього болю, що роздирав мене. Я досі кохав Шепочучу Траву. Тепер навіть більше, ніж до того, як вона померла. Не правда, час не лікує! Мені воно тільки посилювало тортури.
Вранці я з Річі вирушили в дорогу. Каблучка вела нас на захід. Скільки будуть тривати наші пошуки? Не знаю. Але у нас в запасі майже півроку, до осіннього рівнодення. Так мені сказав Ірвінг Мангур. Потім, якщо я не виконаю свою місію, він помре. Хоча мене більше хвилювала моя власна доля ніж його.
* * * * *
Ми вже їхали понад два тижні. Річі починав мене дратувати. Хлопчина був не в міру балакучий, але коли він мовчав, здається, було ще гірше. Також, як мене і попереджувала Йоні, до мене повернулися нічні жахи.
Під вечір ми досягли гір. Іскра в камені сяяла все яскравіше і наближалася до центра. Ми були майже біля мети.
Попереду горіли вогні якогось селища. Ми вирішили попроситися там на ночівлю. Тим паче Мангур дав мені на витрати важкеньку калиту, а дзвінка монета має чималу силу пом’якшувати навіть самі кам’яні серця.
Ми постукались до самого першого будинку – доволі зубожілий, але доглянутий. Видно, тут мешкають бідні люди, але роботящі. Гроші, заплачені господарям за нічліг, не підуть на випивку – по-перше. Будуть непоганим внеском до їх бюджету – по-друге. Це була моя своєрідна ненав’язлива допомога цим бідолахам. Адже я міг преспокійно переночувати і надворі.
- Хто там? – У відповідь на наш стук, із-за дверей почувся боязкий жіночий голос.
- Ми б хотіли попроситися на ночівлю.
Двері трохи привідкрилися. Нас уважно вивчили переляканим поглядом. Потім впустили.
- У нас, що правда, тіснувато. – Соромливо виправдовувалась господиня. Стомлена, вимучена жінка років п’ятидесяти. Хоча, скоріш за все, їй близько тридцяти. Але на вигляд мов стара бабця. З кутків на нас дивилось дев’ятеро дітей. Один меньше другого. Біля печі копошилася стара баба. Дід на лавці щось стругав.
- Ми постелимо вам на підлозі. Більше нема де. – Виправдовувалась господиня. – І повечеряли ми вже. Можемо тільки запропонувати хліба, сира і молока.
Я їй вірив. Ніс виразно мені доповів, що, скоріш за все, вони й самі вечеряли лише окрайцем хліба з молоком.
Господиня накрила нам убогий стіл. Хоча впевнений, для них він був святковим. Жінки сіли прясти, а старий підсів до нас.
- Куди шлях тримаєте? – Запитав він.
- В гори.
- В гори? – Господарі перелякано переглянулися між собою. – Не ходіть в гори. Краще в обхід. Хоча і днів шість втратите, але ціліші будете.
- Що ж там такого страшного в горах? – В очах Річі замайоріла цікавість.
- Там демони. Вони, коли приходять, набирають вигляду жінок з крилами. Але всі волохаті такі. Чоловіків з навколисніх сіл крадуть. Ось і нашого сина, вже два роки минуло, як поцупили.
- І не повертають? – Річі підпер голову руками і зачаровано слухав.
- Ні. Жоден не повернувся.
- А навіщо чоловіки то їм?
- А навіщо чоловіки бабам потрібні? – Потис плечима дідусь. – Може дров наколоти. Може їдять їх. А може ще чого. Кажу ж – ніхто не повертався.
- А чому ви самі – все село – не втечете звідси?
- Не можемо. Вони не відпускають. Пробували, бувало. А зараз вже і не намагаємося. Вони і подорожніх рідко відпускають. Краще вам рано вранці і в обхід, поки ці чорти вас не внюхали. Жінки, діти і старі їм не потрібні, а ви для них – самий смачний шматочок.
Річі похмурнів і про щось задумався.
Коли весь дім заснув, я покликав:
- Річі, ти спиш?
- Ні. Не спиться.
- Боїшся?
- Угу.
- Якщо хочеш, можеш далі зі мною не йти.
- Ти ж знаєш – це справа честі.
- Я буду більш радий, якщо ти зараз повернешся і залишишся живим. Чим якщо ти підеш зі мною, і тебе вб’ють ці створіння.
- Ти хочеш іти напряму через гори?
- Так. Можливо саме там, у горах, серед цих тварюк, і знаходиться те, що я шукаю. Все вказує на те, що ми вже майже прийшли. – Іскра в камені сяяла майже посередині.
- Джад, а що ми все-таки шукаємо? Ти завжди ухиляєшся від цього питання.
Я і сам до пуття не знав, що саме знайду. Чи буде це всього лише статуетка, чи ж живий Чотиримордий в усій своїй красі і силі? Тим паче, моя місія була начебто таємною. Як я міг все це пояснити Річі? Я не міг йому довіритись, але й приховувати правду більше не міг. Від цього може залежати його життя, а можливо і моє. Найкращим виходом було сказати йому лише частину правди. Цей варіант треба обміркувати.
- Поговоримо про це завтра, коли виїдемо звідси. Не хочу щоб нас чули сторонні.
- Гаразд. – Річі повернувся на інший бік і незабаром заснув, тихенько посопуючи. Заснув і я на зустріч до Шепчучої Трави і жахіттям.
* * * * *
Залишивши на столі пригорщу монет, ми тихенько, не турбуючи сон господарів, вийшли з будинку. Річі помітно нервував, але уперто не полишав мене.
- Та яка ж, все-таки, мета твоєї подорожі? – Запитав він, коли селище зникло з виду. Сонце гріло нам спини. Туман ліниво стлався по землі. Десь в кущах співали пташки.
- Мене послали знайти одну річ. Статуетку. Її вкрали. Не знаю, скільки вона коштує. Але для хазяїна вона цінна як реліквія.
- Давно її вкрали?
- Близько місяця назад.
- Це дуже давно. Ми не можемо йти по слідах крадіїв. Слідів уже не може бути. Чи тобі відомо, де вона знаходиться?
- І так, і ні. – Відповів я, трохи розміркувавши.
- Як це? Ти можеш або знати, де вона знаходиться, або ні.
Річі був прискіпливим і ґрунтовним.
- Але все саме так, як я говорю. Я і знаю де вона, і ні. Господар дав мень перстень, який вказує правильний напрямок до статуетки. – Я показав Річі камінь з іскрою.
- Все це навіть дуже цікаво. І неймовірно. – Хлопчина дивився кудись у далечінь і замислено потирав підборіддя.
- Може, ті все-таки повернешся? Я не знаю, які небезпеки нас чекають попереду. Нашим супротивником можуть бути не люди, хоча із усих створінь я найбільше всього боюсь саме цей вид. Ми можемо зустріти що-небудь значно страшніше.
- Тоді тобі точно буде необхідна моя допомога. – Річі був непохитний.
Під вечір ми пройшли доволі великий відрізок шляху, хоча часто доводилось спішуватися. Коням цей перехід дався ще важче. У мого коня на лівій задній нозі тріснула підкова.
- Все. Привал. Заночуємо тут.
Нашвидко повечерявши, ми втомлено завалилися спати.
* * * * *
Вперше я прокинувся посеред ночі не від жахіття. Хтось підкрадувався до нас. Я чув тихі кроки і якийсь шелест, схожий на шурхіт крил летючої миші. Я нарахував одинадцять істот. Їх ще не було видно із-за темряви. Але вони буле вже досить близько. Зупинилися. Почулося глухе постукування – схоже, його видавали горлом. Ритм паралізував мене. Низькі частоти, не чутні для звичайного людського вуха, але відчутні для мене. Прокляття, що за тварюки?
Троє створінь пішли у напрямку до нас. Інші продовжували співати свою жахливу пісню. Одне зі створінь нахилилось над Річі – він був ближче. Потім підійшло до мене. Я розрізнияв лише слабкі обриси. Проклята пісня. Розум почав мене підводити. Видавати якісь картинки, уривки фраз… Я був в паніці.
Два створіння підхопили мене на руки і, розправивши свої велетенські крила, полинули угору. Інші дев’ять зразу ж приєднались до них, не перестаючи співати свою пісню. Річі вони не зайняли. Він так і залишився спати біля тліючого багаття.
