Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2513
Творів: 45342
Рецензій: 88729

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Фентезі

Людина Зеро Частина друга - Неофіт 2

© Олександр, 23-01-2018
Василь ошелешено дивився на відвідувача:  
– Дідьку, це ти? Звідки, й що тут робиш?  
– Скоріше, – голосно заволав чорт. – Скоріше став на паузу.  
– Кого ставити й навіщо?  
– Василю, бісова ти людина! Тисни на клавішу, бо не втримаю.  
Василь нарешті зрозумів про що йшлося, але від хвилювання зачепив планшет ліктем і той впав на підлогу. Довелося залишати крісло, швиденько піднімати пристрій та гарячково шукати потрібну іконку. Але врешті-решт палець натиснув на кружало з двома вертикальними паличками, і шум за дверима стих. Дідько ще деякий час притримував їх, а коли пересвідчився, що загроза минула, тремтячими руками витер спітнілого лоба, кульгаючи дійшов до канапи й гепнувся на неї.  
– Принеси, будь ласка, випити чого-небудь.  
– Що сталося? – Василь злякано позирав то на чорта, то на двері, звідки той вискочив.  
– Зараз все розповім, але спочатку випити.  
– Тобі спотикачу?  
– А його там багато?  
– Та не дуже.  
– Тоді не треба – ще знадобиться. Давай наливку.  
– Так вона поряд з тобою, біля канапи. Чарку давати?  
– Ні, не треба – я і так хильну. – Дідько рукою намацав пляшку, перехилив її до рота і Василеві було видно, як бігає, проштовхуючи наливку всередину, його кадик. Майже спорожнивши посудину, чорт полегшено зітхнув, обережно спустив пляшку на підлогу й розслаблено простяг ноги:  
– Давно у мене так адреналін не скакав. У-ух!  
– Так що сталося? Чому ти повернувся? Хто за тобою гнався? І взагалі – ти на Землі був? – Василь підкотив крісло до канапи, зручно всівся, в надії почути нарешті дідькову розповідь.  
– Не жени ти так – був я там, був. Але мене швиденько відправили назад.  
– Невже впізнали в тобі чорта?  
– Думаю, що ні. А як ти тут – освоївся вже? Багатьох прийняв?  
– Та де там – ти перший, бо не відразу розібрав, що де вмикається. Запитання, до речі, з’явилися, але якщо ти повернувся, то вони почекають.  
– Я не назавжди. Кажу ж – мені допомогли сюди дістатися. А все тому що на Землі якогось біса закортіло мені спочатку місцевої випивки скуштувати. І забігайлівка якраз поблизу трапилася. Зайшов, а там двоє підпилих здорованів до дівчини чіпляються. Звичайно, що я не стерпів: ”Шановні, – кажу їм, – будьте так ласкаві, дайте панянці спокій. ”  
– Не знаю, може мої слова так подіяли, – продовжив Дідько, – але бугаї молодичку відпустили й до мене попрямували. Один ось так руки, наче обійняти зібрався, розставив і посміхається іронічно: “А це що за півень тут намалювався? – каже. – Звідки ти взялося, диво лисе? Куди гребінь свій запроторив? ” І руку свою до моєї голови простягає. Я не хотів конфронтації, то ж руку відштовхнув і випадково зачепив нею його дружка. Той визвірився, кинувся на мене, але я встиг від його удару ухилитися. Втім, перший з розгону поцілив мені в п’ятака, і все. Опритомнів я вже посеред довгого коридору, яким дістався...  
– Кімнати з дубовими дошками, еге ж? – весело закінчив дідькову фразу Василь.  
– Якими дошками? Там тільки стіл був, та й той наче не дубовий.  
– Не стіл – підлога вистелена дубовими дошками. Ти помер і потрапив до КПРС, Кімнати Попередньої Реєстрації…  
– Так – це я зрозумів пізніше, – але підлога там була якась блискуча, наче з суцільного мармуру зроблена.  
– Отже, КПРС не одна? – зауважив, потираючи підборіддя, Василь. – А чоловічок в сірому костюмові й окулярах тебе зустрічав?  
– Був один, але без окулярів. Не збивай, краще! Отже, зареєстрували без проблем, потім чоловік руку до моєї голови приклав, щось там з пробірками почаклував і здивовано заявив: “Нічого собі – дорослий дядько й без гріхів. ” Потім терези для чогось поколивав, гмикнув й продовжив: “Наче все правильно. Ну, що ж, нехай буде так – вам до Раю. ”  
– Ні, ти чув – мене, Головного чорта, – Дідько подивився на Василя і виправився, – нехай і колишнього – до Раю? За які такі гріхи, що я там забув? “Стійте, – кажу, – відправляйте мене до Пекла. Бо моє місце там, я знаю. ” Та чиновник раптом закомизився: “Хто ви такий, щоб чогось вимагати? – ледь не кричить. – Підете, куди вас направили, і без всіляких там умов. ” А сам тягнеться пальцем клавішу, що відчиняє двері та реєструє автоматично, мабуть, в Раю, натискати. Ледь-ледь встиг руку його в сторону відбити. Чоловічок отетеріло дивиться на мене й ротом повітря хапає, а я нахиляюся отак і пошепки йому кажу: “Якщо не хочете, щоб нагорі дізналися про те, що ви декого не зареєстрували, то швиденько перенаправляйте мене до Пекла. Зрозуміли? ”  
– Це ти мене мав на увазі? Але ж мій клерк в окулярах був, і кімната наче друга?  
– А що мені залишалося робити – йти з ангелами метеликів по райських кущах довіку ганяти? От я і ляпнув. Доволі вдало, як мені здається. Клерк спочатку віднікувався: “Про що ви? Я вас не розумію. ” А у самого очі відразу забігали, почервонів, наче чорт намальований. Тоді я ще жару добавив: “Чоловіка – блакитна сорочка в клітинку, жереб, монета, сірники – згадуєте? ” Чиновник, наче хамелеон, відразу зблід: “Але я не можу – терези вказують на те, що у вас гріхів замало. ” “А ти, – відповідаю, – докумекай, що зробити можна. І видай потрібний результат. ” Клерк – видно, що хвилюється, – нігті гризти почав, а я стою і пальцями по столу тарабаню. Потім він звідкілясь планшет дістав та давай вишукувати щось у ньому. “Є! – говорить невдовзі. – Приготуйтеся. Як тільки скажу – швиденько забігайте у відчинені двері. Хоч це й не дозволено, але я вас прилаштую до іншого клієнта. Головне попасти до проміжної кімнати – звідки назад ходу немає, – а далі вже самі розбирайтеся. ”  
– А що вдвох теж можна проходити? – Василя вже розпирало від запитань і він озвучив одне з багатьох.  
– На моєму віку такого не було – завжди заходив хтось один. То ж я вирішив, або пропустити іншого відвідувача, або спробувати прошмигнути першим. Бо свідки мені тут не потрібні. – Дідько глянув на Василя. – Ні, я не про тебе. Отже, клерк там чаклує пальцями в планшеті й тихенько так мені шепоче: “Я ж маю надію, що ви чоловік слова й нікому про той інцидент не розповісте? ” “Тю! – відповідаю йому. – Та щоб я довіку в смолі варився! ” А сам думаю: “Ти лишень влаштуй мені прохід до Пекла, а там до біса твій інцидент кому здався! ”  
Незабаром він вигукнув: “Готуйтеся! ”, натиснув щось, частина стіни відійшла в сторону й мені довелося швиденько прошмигнути в той проміжок. Стіна за мною відразу ж зачинилися, ледь не притиснувши п’яту, а поряд, в ще один проміжок, одночасно зі мною зайшла жінка. Поки вона озиралася, я зайняв місце біля входу в Пекельну приймальню. Жінка як мене побачила, розсміялася: “Це з якого ви цирку втекли? Невже такий одяг ще носять? ” Ні, ти чуєш – їй моє вбрання не подобається, а сама чорти-що натягла на себе.  
– Невже теж отак строкато вбралася?  
– І тобі не подобається мій одяг? Так, я винуватий в тому, що поспішав на Землю й не встиг перевдягнутися. Але й ви люди теж гарні – толерантності ніякої: одні півнем обзивають, та по пиці дають, так, що залишається тільки ратиці склеювати, а ця регоче, наче за життя не насміялася. – Дідько на мить замовк. – Ні, вона гарненька наче, але одяг дійсно трохи дивний, хоча цілком пристойний. Зопалу я їй такого наговорив: що штани у неї наче козацькі шаровари, і сукня на нічну сорочку схожа, і навколо голови ота хустка, як віжки у кобили. Про взуття не встиг нічого сказати, бо вона мене ногою як хвицьнула! Добре, що в коліно, а не вище, бо там би й упав. А тут ще двері не відчиняються. Жінка стала схожа на фурію: “Ти кого кобилою обізвав, лиса папуго, – кричить. – Я тобі покажу шаровари – ти у мене зараз гопака танцюватимеш! ” І почала лупцювати, куди попало. Мені тільки й залишалося, що ухилятися, бо жінку бити – це не моє. Якби ти ще довше розбирався з управлінням, то я б не тільки гопака навчився, а й па-де-де з тією навіженою виконав би завиграшки. А ти кажеш – сотня розгніваних чортів. Та вони поряд з нею, – Дідько кивнув у напрямку дверей, – милі кошенята. Так що ти обережніше, коли оформлятимеш.  
– А ти що, не залишаєшся? – Василь зробив здивовані очі. – Мені здалося, що назовсім повернувся, бо передумав.  
– З якого Дідька? Ти слухав, про що я розповідав? Я ж до пекла рвався, бо звідси точно є лаз на Землю, а чи є такий в Раю – тільки Верховний знає. От зараз спотикачу вип’ю...  
– Постривай, а запитання? Мені знов про все методом проб та помилок дізнаватися? Що ось ці клавіші означають? Чому нижня шухляда замкнена? Звідки взялися лушпайки? Яке призначення того пальця в шухляді? І як, нарешті, ти зник?  
– Стій, стій! Пригальмуй трохи – давай по черзі.  
Дідько підійшов до столу.  
– З верхньою, я бачу, ти вже розібрався. Наступна клавіша активізує так званий анігілятор.  
– Що?  
– Анігілятор – це я прозвав його так. Втім, особисто користувався ним всього один раз. Що так дивишся, вперше чуєш про анігілятор?  
– Чути, я чув, але навіщо він здався?  
– Як навіщо – щоб позбутися чогось. Сміття, наприклад.  
– Так це що, сміттєпровід такий?  
– Не обов’язково. Я, наприклад, за його допомогою одного надокучливого товариша відправив чортзна-куди.  
– Не зрозумів.  
– Василю, чого ти тупиш. Ось підійди-но сюди, – Дідько рукою показав на підлогу поперед столу. – Бачиш цю плиту?  
– Бачу. Гарна, і велика.  
– Так от, якщо на ній хтось стоятиме і я натисну оту середню клавішу, то “хтось” зникне.
- Тобто?
- Розчиниться в повітрі, як і не було нікого.
Василь про всяк випадок відійшов трохи далі.  
– Оце так просто – клац і все?  
– Не зовсім – треба ще на планшеті код ввести.  
– А що за код?  
– Він висвітиться у верхньому кутку. Вводиш код, ще раз тиснеш клавішу й ось тоді все – те, що зникло, вже не повернути. Принаймні, я не знаю. як це зробити. Зрозумів?  
– Та наче. А сміття як – теж на плиту складати?  
– За сміття не впевнений – його чорти завжди прибирали без мене.  
– І давно вони тут порядкували?  
– По правді й не пам’ятаю, а чого цікавишся?  
– Та в середній шухляді якраз, мабуть, сміття зібралося. Та то таке. А нижня клавіша – теж щось знищує?  
– Нижню можеш не чіпати – це індикатор зв’язку з Верховним, чи з Раєм, – достеменно навіть я не знаю з ким. І вона пов’язана з нижньою шухлядою. Пам’ятаєш, я розповідав про “блискавку”? Ми тоді бігали всі змилені, і я випадково замітив, що ця клавіша миготить. Натиснув її, шухляда раптом сама висунулася (вперше на моєму віку! ), і всередині я побачив ще один планшет. Спробував його витягти, але безрезультатно. А на планшеті раптом текст з’являтися почав – це виглядало, наче хтось його друкує прямо при тобі.  
– А як же ти відповів?  
– Так, як і на ось цьому, – Дідько вказав на планшет, що лежав на столі. – Натиснув клавіатуру і надрукував. Отже, ця клавіша можливо тобі й не знадобиться. Ще питання є?  
– Є. – Василь відкрив першу шухляду, витяг перуку й поклав на стіл. Потім дістав гребінець. – Навіщо він тобі, вибач?  
– А перуку не треба доглядати, як ти думаєш?  
– Згоден. А ось це що? – Василева рука тримала муляж пальця. – Я наприклад, не зміг здогадатися, для чого він – не в носі ж колупатися, еге ж?  
– Дай сюди – воно тобі не згодиться.  
– Невже? – Василь від здивування вирячив свої очі.  
– А що ти думав – не всім природа музичні пальці дала. І як ти уявляєш – ось такими козу виколупати можна? – І Дідько показав свої коротенькі та товстенькі – як Василеві спало на думку, – “обрубки”. – Іноді так в носі засвербить, що хоч об стіл чухайся! От я й замовив собі оце пристосування. І не треба сміятися!  
– Навіть не думав. У мене вдома теж щось подібне було – така собі палка з гребінцем на кінці, спину чухати. Так що я тебе розумію, – викрутився Василь, хоча насправді його розпирав зсередини ледь стримуваний сміх.  
– Якщо хочеш, я можу його тобі залишити, – Дідько простягнув муляж і зробив це настільки щиро, що Василь, подивившись йому в очі, не стримався й нахилився, щоб чорт не побачив його посмішки.  
– Щось сталося?  
– Нічого, до ока щось впало, зараз витрушу.  
– Втім, я передумав, – через хвильку сказав Дідько та заховав штучного пальця до кишені штанів. – Ти собі зможеш нового замовити, а мені він ще знадобиться, якщо зумію пронести на Землю.  
– До речі, як ти туди дістався? – запитав, протираючи очі, Василь. – Я передивився все в кімнаті відпочинку й ніякого перелазу не знайшов.  
– То й добре, – Дідько повернувся на канапу. – Менше знаєш – ліпше спиш. Хоча зі сном тут, у Пеклі, проблеми – сам в цьому переконаєшся.  
– А чому це ти не бажаєш мені перелаз показати – чогось боїшся?  
– Василю, я в першу чергу хвилююся за тебе – навіть якщо надумаєш ним скористатися, то тебе, або занесе хтозна куди, або не зможеш повернутися і все – кінець Світу гарантовано. До того ж про перелаз знаю тільки я, та навіть чортам не дозволено провідувати Землю – якщо хтось сторонній дізнається і донесе Верховному, то потім слід очікувати інспекції до Пекла. Воно нам потрібно? Так що вибач, але до кімнати я зайду сам, а ти, коли шукатимеш лаз, подумай про наслідки. І ще, пам’ятай про наш договір: я – Василь, а ти – Васильвул, Головчорт. Ще запитання є?  
Пригнічений Василь, зітхнувши, тихо мовив:  
– Ні.  
Але потім, наче щось пригадавши, додав:  
– Хоча, постривай. Тобі не здалося дивним, що в КПРС тебе до Раю розподілили? Чому – хіба ти такий вже безгрішний?  
– Думаєш, я від ностальгії до Пекла прагнув? Спотикач отой – не просто випивка. Він ще повністю очищає душевну матрицю і на Землю я з’являюся, наче тільки народився. Бо до трав’яного збору, на якому настояний цей трунок, входить корінь асфоделя – якщо його додати в потрібній кількості, то нівелюються всі твої гріхи та чесноти.  
– Звідки це тобі відомо?  
– Мені чоловік, що його виробляє, по секрету розповів.  
– Але ж асфодель – квітка забуття, наскільки я знаю.  
– То й що? Ось ти теж спотикач вживав – невже все забув?  
– Та наче ні. – Василь почухав потилицю. – Знаєш, що мені ще здалося дивним у твоїй розповіді – те, як клерк відреагував на твою заяву про мене. Складається враження, наче вони всі про це знають. Але ж який сенс розповідати про свій прорахунок? І чому його так збентежив твій шантаж?  
– Я теж спочатку здивувався, але потім було не до цього.  
– У мене з’явилося ще одне абсурдне пояснення, – Василь вивився кудись на стелю. – Може ці клерки є всього лиш іпостасями Верховного, тому вони в курсі того, що відбувається. Але чого тоді вони бояться?  
– Ти ще скажи, що і чорти теж є моїми уособленнями.  
– Хтозна, хтозна, – Василь думав про щось своє, тому відповів якось розсіяно.  
– Так, ти закінчуй тут всілякі нісенітниці молоти! Якщо немає більше запитань, то я почимчикую.  
Дідько піднявся, натиснув на стіні шишку й коли двері відчинилися, раптом повернувся:  
– Ледь не забув – поміняймося одягом. Ти потім собі новий замовиш, який забажаєш, а мені в цьому вже якось незручно на Землю з’являтися – дійсно, виглядаю, наче папуга.  
– Але ж я звик до своєї блакитної сорочки, та й джинси зручні, щоб там не казали.  
– Це ж ненадовго – залишиш чортам на столі записку і смакуватимеш собі ожинівкою в кімнаті відпочинку, поки вони все швиденько доставлять.  
– Ну що ж, повірю тобі, щодо вправності чортів.  
– І ще: сандалі твої теж візьму – хоч і порепані, але ж не червоного кольору, як мої, – додав чорт.  
Василь неохоче роздягнувся, подав одяг Дідькові, який не поспішав скидати своє вбрання.  
– Не зрозумів? Чого чекаєш? – перепитав здивовано.  
– Я в кімнаті перевдягнуся і потім подам своє, бо, на відміну від тебе, не ношу ніяких трусів, навіть в квіточки, – чорт, дивлячись на василеві сімейники, усміхнувся.  
– Ти що, встидаєшся? Я ж наче теж чоловік.  
– То й що? Я, наприклад, не впевнений, що тобі сподобається побачене, тому краще зробимо так, як я сказав, – відповів Дідько та зайшов до кімнати.  
Василь стояв посеред приймальні в одних трусах й позирав то на “гори”, то на білу стіну, де знаходився вхід з проміжної кімнати. Він вже намірився сісти в крісло, але гучне волання з кімнати відпочинку змусило його від несподіванки підстрибнути й підбігти до ялицевої шишки. Втім, натиснути на неї Василь не встиг, тому що стіна сама від’їхала й на порозі з’явився вже перевдягнений Дідько, який розгублено дивився поперед себе і намагався щось сказати.  
– Що сталося? Чого ти волав?  
– Перелаз не відчиняється! – насилу вичавив із себе чорт і спершись спиною об стіну, тихенько опустився на підлогу.  

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Віталій Ведмєдєв, 15-02-2018

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Avtor, 25-01-2018
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.0115549564362 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …
Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …
«Сліпі убивці» вигаданих і справжніх світів
«Сліпий убивця» Марґарет Етвуд — приклад «шизофренічного» наративу, у якому один герой розпадається …