Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2500
Творів: 45167
Рецензій: 88333

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

С Г (2)

© Олена , 19-01-2018
Дорогою додому Віктор ніяк не міг заспокоїтися: «Слухати божевільного – це теж, мабуть, божевілля. Невже він думає, що я сприйму ту  маячню про болотянисту пляму навколо голови моєї дружини? Що б він там не патякав, з Лізою все гаразд. Біда сталася не з нею, а з Назаром.»
Поблизу їхнього будинку стояв незнайомий білий мікроавтобус. Віктор швидко піднявся  сходами на ґанок. Раптом з’явилися новини?
У вітальні були телекамери. Миловидна білявка у бузковій сукні розпитувала  Лізу про її новий роман «Невідомість». Та розповідала щось про карму і паралельні реальності. Її тихий, але впевнений голос не міг не привертати увагу. «Дівчина з харизмою», «Дівчина великого таланту», «Геній сучасності». Місцеві ЗМІ люблять розкидатися гучними титулами. Кожен з Лізиних романів стає подією. Її книги  перевидають і перекладають закордоном. Вона має шанувальників і життя, якого завжди хотіла.
– Я працюю двадцять шість годин на добу, – відповідаючи на чергове запитання журналістки, посміхнулася Ліза. – Але не відчуваю дискомфорту. Це те, чим я живу.
Віктор затримав погляд на її блідому обличчі, яке так нагадувало обличчя їхнього сина. Відвернувся. Коли живеш поруч із генієм, маєш звикнути до того, що завжди будеш на другому місці. Що муситимеш поступатися, красти її в улюбленої справи, чекати. Інакше просто втратиш.
Він досі боявся собі в цьому зізнатися, але для нього було дикістю через кілька годин після зникнення сина застати Лізу за робочим столом.
– Зрозумій, я маю щось робити, – дивлячись йому в очі чистим, майже по-дитячому наївним поглядом, говорила вона. – Інакше збожеволію.
Він звик «розуміти». Прикро визнавати, що Ліза йому не належить. Не так, як би йому хотілося. Не цілком. Іноді здавалося, що вона не належить навіть собі.
Ввечері, коли Віктор зачинився в спальні ( його дружина не лягала раніше першої або другої. Залежно від натхнення) і увімкнув на ноутбуку слайди з фото Назарчика, зателефонував Артурович:
– Я скинув вам на електронку останній звіт і кошторис. Можете вважати, що ми повністю розрахувалися.
– Зачекайте хвилинку. Я хотів…
– Мене, здається, звільнено, – холодним, діловим тоном він давав зрозуміти, що більше не бажає мати з ним жодних справ. – Чи я неправильно розтлумачив ваші крики?
Віктор наповнив легені повітрям. Йому ставало все важче себе контролювати.  
– Вибачте. Я зірвався. Якщо не відмовите, маю до вас ще одне прохання. Оплата за подвійним тарифом.
Спливали секунди. Він мовчав. Віктор чув у слухавку відголоски запальної іспанської пісні.
– Що потрібно? – нарешті здається Артурович.
– Перевірити біографію моєї дружини, – йому не до кінця вірилось, що він справді це каже. – Все, що знайдете.
– Ми повертаємось до головної версії? – оживився детектив. – Ваша дружина – відома письменниця. Їй могли помститися заздрісники. Хворі на голову фанати.
– Я все це чудово розумію.
– То що саме мені шукати?
– Дивні випадки з її життя, – попросив Віктор, усвідомлюючи, що їх може бути сотня або тисяча. Ліза ніколи не була стандартною. Звичайною. За це він її і покохав.  

Артурович вийшов на зв'язок через два дні. Насправді вони були одними з найгірших у  житті Віктора. Поліція знайшла у лісосмузі тіло дитини. Хлопчика семи-восьми років. Їх з Лізою викликали на впізнання.
Коли Віктор йшов довгим білим коридором, який нестерпно тхнув хлоркою і чимось не менш відразливим, у нього німіли кінцівки. Дружина, міцно вчепившись в його руку, шепотіла, наче мантру: «Це не він. Це не він. Не він.»  
Віктор був певен, що ніколи не забуде безкровного, вибіленого смертю обличчя, яке, на щастя, не належало Назарові.
Дорогою додому вони заїхали до кав’ярні. Чоловік намагався зігрітися подвійним еспрессо, але це не допомагало. Холод безнадії вже проліз під його шкіру, ось-ось заморозить серце.
За годину, відвізши додому Лізу, яка ще за столиком кафе почала записувати на серветці безцінні ідеї, він повернувся в те саме місце. Змінилися лише столик та співрозмовник.
– Ви хотіли щось дивне. Я знайшов, – викладаючи на стіл важку шкіряну папку, повідомив детектив.
– Наскільки дивне?
– Дивніше не буває. У дитинстві ваша дружина теж зникала.
– Що? – приголомшено перепитав Віктор.
– Одного дня Ліза Воронченко не повернулася зі школи. Їй було сім з половиною років. Її знайшли приблизно через два місяці. Просто на вулиці.
– Де вона була весь цей час?
Він знизав плечима.
– Дитина нічого не пам’ятала. Винних у її зникненні так і не знайшли.
Артурович замовк, чекаючи реакції свого клієнта. А той просто сидів із роззявленим ротом. Нічого не розуміючи, не уявляючи, що думати.
– Мені рити далі? – врешті, не дочекавшись від нього подальших розпоряджень, запитав детектив.
– Так.

Час не може сповільнитися. Ми не здатні його затримати. Чекання витягує із нас жили. Щоразу як дзиґар на Будинку Рад сповіщав місто про завершення ще однієї години, Віктор   відчував майже фізичний біль. Гнів, страх, відчай. А найгірше – він поступово звикав жити без сина. В кімнатах вже не було запаху Назара, він почав забувати його сміх, голос. У його спогадах обличчя дитини втрачало чіткість, у снах його рука не могла дотягтися до  долоньки сина, звільнити його із суцільного мороку.
Він був впевнений, що Лізі легше. Вона втікає у  безпечні вигадані світи. А він задихався в реальності. Надто безжальній, напрочуд безкомпромісній.
Декілька разів Віктор намагався поговорити з дружиною  про той випадок з її дитинства. А перед очима в нього стояли знайдені Артуровичем світлини, на яких його тесть притискає до грудей перелякану дівчинку. Вона обіймає тата подряпаними, вкритими синцями рученятами.
– Я справді нічого не пам’ятаю, – здивування з очах Лізи чергується зі страхом. – Мабуть, я заблукала. З дітьми часто таке трапляється, так? Але ж це не пов’язано з Назаром…
Потім вона поклала на плечі Віктору руки і прошепотіла: «Ми його знайдемо».
Він затято кивав у відповідь. Боявся зізнатися, що вже в цьому сумнівається.
А ввечері від детектива надійшло нове повідомлення…

Витративши останні нерви на пориті калабанями дороги у північній частині міста, Віктор  застав Стаса Дяченка на подвір’ї. Той сидів на збитій із грубих дошок лавці і дивився на ліс через надтріснутий об’єктив своєї фотокамери. Здавалося, він зовсім не здивувався його  приходу. Привітався кивком, посунувся, звільняючи для Віктора місце.
– Маєш новини про сина?
– Так. Ні… Не знаю. Я геть заплутався. Все здається таким  нереальним.
– Потрібна допомога?
Віктор не зміг стримати нервового сміху. Дивно було чути таке від людини, яку він донедавна вважав своїм ворогом.
– Мабуть, потрібна. Замовлю тобі родинну фотосесію.

                                                                               Далі буде

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Катерина Омельченко, 20-01-2018

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 8 відгуків
© Максим Т, 20-01-2018
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.0649969577789 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Анжела Дакворт «Крок за кроком». Чому талант не тотожний успіхові?
Генії — перша асоціація з людьми, які стали успішними завдяки своєму таланту. «Крок за кроком» доводить, …
«Денний звук»: реально про нереальне
Пам’ятаєте клубок ниток із бабусиного кошика, що так і просить його розплутати? Цей клубок нагадує мандрівку …
Лі Бардуґо «Королівство шахраїв»: продовження історії про благородних злодіїв
Після виходу «Шістки воронів» — першої книги дилогії «Кеттердам» — стало зрозуміло, що читачам варто …
Що «Занепад влади» означає для нас і влади?
Ми звикли вважати владу і систему чимось ворожим людині. У цьому нас переконують історичні факти, твори …