Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2533
Творів: 45673
Рецензій: 89367

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Фентезі

Людина Зеро Частина друга - Неофіт 1

© Олександр, 19-01-2018
Не заходячи до кімнати, Василь ще раз оглянув її, але нічого нового не побачив і врешті-решт переступив поріг.
В першу чергу він закоркував пляшку, струснув її, щоб побачити, скільки там залишилося напою, та поклав назад, до бару. Потім заглянув під стіл, де нічого, окрім порожнього посуду з-під алкоголю, не було, відсунув канапу й пересвідчившись, що під нею немає не те що якогось там лазу, а й навіть звичайного пилу, повернув її на місце.
“Дійсно, все стерильно - стерильніше, ніж в лікарні”, - подумав собі, потім про всяк випадок підняв подушки, але й там ніякого чорта не знайшов. Вмощуючи їх назад, помацав, наче це були справжні жіночі груди, й невдоволено похитав головою.
“ Якісь несправжні, тугі, наче м’яч - хіба такі бувають? Та й незручно, мабуть, на них лежати - не відпочинеш, як слід, лише шия болітиме.”
Залишивши подушки в спокої, Василь пересунув крісло в сторону - нічого. Заглянув під нього (чим чорт не жартує!) - теж пусто. Залишалося лише глянути за картиною і перемацати стіни - раптом десь там потаємна клавіша схована? Але намальоване Пекло було наче приклеєне  по всій площі до стіни - як Василь не намагався підчепити раму пальцями, але все безрезультатно. Поверхневий огляд стін теж закінчився нічим і навіть на стелі, яка здавалася нескінчено далекою, ніяких ознак лазу, чи ще якоїсь дірки, видно не було.
“Справжня чортівня! Невже Дідько зник, як в кіно показують - вжик! - і лише дим на тому місці, де він стояв. Але ж і диму я не бачив, хоч заглянув майже відразу після того, як стихло шарудіння. Шарудіння! Що могло видавати такі звуки?”
Василь всівся в крісло, ще раз оглянув кімнату. Нічого! Ніяких зачіпок.
“Що ж, будемо вважати чортове зникнення звичайним, не розгаданим поки що, фортелем і залишимо його на потім, бо зараз треба вже знайомитися ближче зі своїми обов’язками. Хоч і страшно, але ж справді - не святі горшки ліплять, тим більше в Пеклі. Отже, з чого зазвичай починають?  - Василь почухав підборіддя. - Мабуть з огляду робочого місця.”
Він вийшов до приймальні, натиснув шишку і двері до кімнати відпочинку зачинилися. Підійшовши до столу, одразу побачив “мобільник” і ліворуч від нього, майже з краю, декілька ледь примітних клавіш. Ніяких написів поряд не було, а натискати їх відразу було боязно.Тому Василь всівся в крісло, відзначивши його зручність, під’їхав на ньому до столу, але замість торкатися клавіш, вирішив зазирнути до шухляд, яких тут налічувалося аж три.
У верхній лежало вже знайоме люстерко, гребінець (навіщо він лисому?), декілька олівців та незнайомий предмет у формі пальця. Василь взяв його, підніс ближче до очей, повертів у різні сторони, приклав до своєї лівої руки, потім до правої.
“Дійсно, майже ідентичний вказівному,- зауважив собі. - Але яке його призначення: задавати напрямок, тикати в когось, чи може колупатися в носі?”
Василь підніс муляж пальця до обличчя і вже зібрався було засунути його в ніздрі, але в останню мить подумав, що це не гігієнічно - можливо ним колупалися зовсім в протилежному місці? Хоча, навряд чи - тоді він був би трохи зігнутим. Мабуть.
Палець полетів назад до шухляди, яку відразу було відправлено назад в стіл, а натомість настала черга висунути другу.
О! Тут панував звичний для Василя розгардіяш.
Чого тільки не вкидалося сюди: поміж клаптиків паперу було видно цілі та порвані навпіл корки від пляшок; руде волосся (мабуть з перуки) заплуталося у фалосоподібних скрепках, які лежали вперемішку з якимись волохатими кнопками; і все це було добряче припорошене вже підсохлими соняховими лушпайками.
“Ось тобі й на! - подумалося Василеві. - Невже тут є соняхи? Але ж вони полюбляють сонце - хіба воно дістає і до Пекла? Принаймні тут його немає точно - світло наче зі стін випромінюється. І тіней не видно. А чому лушпайки не в кошику для сміття? Та й взагалі - він тут є?  О-хо-хо! Питань все більше й більше. Гаразд, це теж потерпить.”
Василь засунув шухляду, взявся за ручку останньої, але скільки не смикав, та ніяк не висувалася. Прискіпливий огляд не виявив ніяких отворів під ключ, чи ще якихось деталей, що могли б допомогти дістатися до вмісту шухляди.
“ Отже і це на потім. Що ще тут у нас? - Василь зазирнув на поличку, що розмістилася під стільницею, по центру. - Ага, оце вже тепліше.”
На стіл було витягнуто щось схоже на планшет. Ніяких клавіш, що могли ввімкнути його, Василь не намацав. Отворів для підключення інших пристроїв, чи для підзарядки теж виявити не вдалося.
Планшет ліг поряд з “мобільником”. Василь, задумливо дивився на стіну з морем і тарабанив пальцями по столу.
“Або я телепень, або Дідько не все розповів. Але ж він запевняв, що тут все просто. Отже, щось я роблю не так. Що? І ще він казав, щоб я забув усі ті байки, які нам розповідали на Землі про Пекло. Тобто треба забути все, що я знав і почати думати, як чорт, що провів тут вічність? Гм! Легко сказати, але як це реалізувати?”
Василь обвів поглядом приймальню, зазирнув ще раз до шухляд, пройшовся долонею по столу, витираючи уявний пил і зупинився біля майже непомітних клавіш.
“Ну що ж, мабуть настала їхня черга. Яку з цих трьох натиснути першою?” - Василь нахилився ближче, щоб побачити найбільш використовувану - він так робив на Землі, коли треба було дізнатися код вхідних дверей від під’їзду. Але й тут його підстерігала невдача - мабуть, у чорта руки були завжди чисті і не такі масні, щоб залишати сліди. А може просто освітлення не дозволяло ці сліди розгледіти.
Залишалося просто навманя тицьнути по клавішах.
“Знову випадковий вибір? Коли це вже нарешті закінчиться? - Василь був на крок від розпачу й не було нікого поряд, хто зміг би розділити його ношу, або хоча б заспокоїти. - Я втомився вибирати, я хочу передбачуваного майбутнього, а не постійної гри в кості, де мені стабільно випадає не те, чого хотів. Хоча, якщо розібратися, то я навіть не знаю, чого бажаю. Може всі ці випробування і є моїм Пеклом? Може нарешті потрібно визначитися, взяти долю у свої руки й перетворити Безодню на Вершину. Хоча, навіщо вона мені, та Вершина? Е-е! Стій! - Василь спробував прогнати ці думки. - Так, вмикаємо логіку: я помер, отже, все, пов’язане з Василем-земним треба або забути (що практично неможливо), або засунути куди подалі. Будемо вважати, що доля дала меніще один шанс - хотів би я промарнувати його? - мабуть, ні. То нічого, що у мене зараз  бажань немає - з’являться, обов’язково з’являться, може навіть доведеться сортувати їх за ступенем важливості. А тепер треба знайти те, чого я хочу на даний момент.”
Василь піднявся, заклав руки за спину й пішов понад стіною. Підлога, на яку він дивився, виявляється була викладена теракотовими плитками, і викладена, мабуть, справжніми майстрами, бо шви були ідеально однаковими, а сама підлога відполірована так, що здавалося, наче вона являє собою одне суцільне полотно.
“Я б так не зміг - це ж скільки терпіння треба, щоб досягти подібного  результату,- міркував собі Василь.- Моє - це зробити швиденько й відпочивати. І щоб ніяких катаклізмів, і щоб робота тішила, і гармонія була в душі. Гармонія! Ось воно - те, чого бажаю. І нехай поки що не знаю достеменно, в який одяг рядитиметься вона - здається зараз моя гармонія зовсім гола! - але в моїх силах досягти її.”
“Що  на даний момент може слугувати гармонією для мене? - продовжував свої роздуми Василь.- Мабуть,щоб Пекло функціонувало хоча б в колишньому режимі, бо тепер він, Василь, відповідальний за нього (чому так сталося, то вже інше питання). А що треба для цього зробити? Певно продовжити приймати нових постояльців і підтримувати роботу Пекла в належному стані.”
Василь сам ставив собі запитання і сам же на них відповідав, бо відчував, що рухається в правильному напрямку, що залишилося ще трохи і рішення обов’язково знайдеться.
“Ну, що ж, з Пеклом розберуся в процесі керування, а тепер треба відновити приймання нових жителів. Якби я був чортом, то клавішу з цією функцією поставив би на перше місце.”
Не роздумуючи він негайно підійшов до столу і натиснув на верхню клавішу, яка відразу засвітилася жовто-зеленим кольором. Одночасно з нею ввімкнувся і екран планшету.
Василь, задоволено потираючи руки, вмостився в крісло, поклав планшет перед собою і став роздивлятися, що на ньому було зображено.
Дідько був правий - все просто: біля кожної іконки стояв підпис, що пояснював, яку дію буде виконано після її натискання.
Зверху були зображені вхідні двері, крізь які проходила людина, а поряд напис - ”Черговий відвідувач”.
“Отже це така собі клавіша “Пуск”. Добре! - Василеві починали подобатися результати його мізкового штурму..
Далі стояв значок “Пауза” - дві вертикальні палички в колі, - який світився. Це, мабуть, Дідько натиснув його, після того, як відправив сутенера на якесь там коло.
Нижче йшли значки палітри з пензликом - “Хобі”; спіралі, складеної з різнокольорових кіл - “Коло”; щось схоже на кусень сиру - “Сектор”  і маленький будиночок - “Місце”. В самому низу були зображені двері, з яких стирчали чиїсь ноги і поряд напис - “До Пекла”.
Василю майже все стало зрозуміло, хоча були ще значки без підписів, але про їх призначення можна буде дізнатися потім. Головне, що можна вже розпочинати виконання своїх прямих обов’язків. А щоб не так хвилюватися - бо вперше доводилося так тісно працювати з людьми, нехай і померлими, - не погано було б чого-небудь хильнути. Спотикач відразу відпадав, бо до нього бажано було звикнути, інакше  під його дією можна натворити чорт-зна-чого..
І тут Василь згадав, як Дідько звідкілясь діставав пляшку з черешняком - в даній ситуації це був би найкращий варіант. Він нахилився, заглянув під стіл, але нічого там не виявив. Спробував ще раз висунути нижню шухляду (може пляшка там?), але знов безрезультатно. В роті вже накопичилася слина, вимагаючи обіцяного напою, то ж довелося встати, щоб піти в кімнату відпочинку й наповнити нарешті філіжанку хоч будь-чим.
Приміряючись натиснути ялицеву шишку, Василь боковим зором розгледів біля канапи жадану посудину з чорною рідиною. Шукати склянку не хотілося, то ж вмостившись на канапі, Василь відкоркував її та припав спраглими вустами до горлечка. Маючи намір випити всього декілька ковтків, він вижлуктив ледь не половину пляшки. Так, йому було соромно за свою слабіксть, але приємне відчуття, що розповсюджувалося по тілу, невдовзі змусило сором заховатися якнайдалі.
Василь витер підборіддя, поправив на голові перуку, але потім зовсім зняв її, повертів у руках і засунув до верхньої шухляди. Натомість дістав із кишені штанів складену вчетверо панаму, розправив і помістив собі на маківку. Він ще хотів подивитися в люстерко, але вирішив, що й так все, мабуть, добре, то ж повністю задоволений всівся в крісло і натиснув клавішу “Пауза”.
Відразу ж пролунав дзвінок, двері, через які недавно пройшов сам Василь, з гуркотом розкрилися і з них, наче за ним сотня розгніваних чортів гналася, вискочив лисий чоловічок у гавайській сорочці, жовтих штанях та червоних капцях. Він швиденько зачинив за собою двері й підпер їх своїм тілом, наче не впускаючи когось із протилежної сторони.



Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.2527060508728 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …
Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …
«Сліпі убивці» вигаданих і справжніх світів
«Сліпий убивця» Марґарет Етвуд — приклад «шизофренічного» наративу, у якому один герой розпадається …