Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2514
Творів: 45349
Рецензій: 88744

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Детектив

Хвости гримучих змій (13 продовження)

© Аркадій Поважний, 18-01-2018
(продовження)
***
З одногрупником Яшкою Шуменком Цимбал зустрівся у холі театру, куди завітав Яшка на прем’єру. Він працює у шостому відділку. Не бачилися вже років шість, хоча практично сусіди, мешкають на одній вулиці через три будинки. До цього спілкувалися лише в телефонному режимі, або через соцмережі, де Яшка листується з жінчиного акунту.
- На те, що ти просиш, необхідні відповідні санкції, – нудно починав Яшка дивлячись у роздруківки номерів телефонів.
- Усе з собою, – Цимбал простягнув целофановий пакет у якому було дві пляшки коньяку, коробка цукерок і фрукти. – Розумію замало, але які наші зарплати, сподіваюся незабаром підживлю матеріально.
- Під монастир підводиш Андрійку, – Яшка прийняв пакет, кивнув на Обода, який стояв біля входу. – А він чого?
- Не повіриш, напарник, а зараз більше особистий охоронець. Тому прошу про оперативність, потрібно декого закрити.
- А офіційно?
- Ну, Яшо, хто мені офіційно дозволить? А як і дозволять, то скільки мине часу.
Яшка пішов. А опера до машини. Обод із кимось розмовляв по телефону.
- Тих примурків, що намагалися тебе захопити, уже допитали, – Сергій поклав телефон на торпеду. – Допитали і відпустили. Мені висунули пред’яву, буде внутрішнє розслідування, і я відсторонений від справи. Бач, неправомірні дії, покалічив добропорядних громадян і напад на поліцейських.  
- Значить Кузю треба не закривати а дещо інше, – Цимбал набрав номер Бєлого. – Алло, Вадиме Альбертовичу, я так розумію гра вже пішла проти нас?
- Ви про що? – почувся глухий, наче з підвалу, голос Бєлого.
- Ви досі не вгомонили Кузю, його люди вбили мєнта на Сумщині, намагалися захопити мене. Я розцінюю це не інакше, як розрив нашої домовленості.
- Приведіть мені його, а там вже розберемося. Мені зараз похеру хто із вас лідер у цих щурячих перегонах. Приведіть мені Вампіра.
Цимбал теж кинув телефон на торпеду:
- Той гробокопач все ж дуже влучно про нього сказав. Реальне чмо.
***  
- Я все ж хочу знати хто ти насправді, – наполягала Лєнора, лежачи на дивані перед телевізором, у той час як Остап копирсався у айфоні. – Гроші у тебе водяться, ділових дзвінків не робиш, дорогущий телефон захищений паролем. Можливо ти у відпустці? Скажи, я прийму будь-яку відповідь.
- Навіть якщо я квартирний злодій?
- Що ж, буду чекати на тебе із в’язниці.
- Я не потраплю до тюрми, – він сів поруч і почав цілувати її.
- Це завершальна відповідь? – вона почала відсторонюватися, роблячи вигляд, що його пестощі їй неприємні. – Окрім химери про квартирного злодія я більше нічого не почую?
- Я тебе теж про дещицю одну хочу розпитати, – він перестав її цілувати, відсів на інший край дивану. – Яким чином ти мене знайшла? Де я проколовся?
- Що ти маєш на увазі?
- Ти прекрасно знаєш хто я, і наша зустріч у кінотеатрі не була випадковою. Шукала мене навіщось і якось знайшла.
Вона схрестила на грудях руки, продовжила дивитися телевізор.
- Бачиш, теж не хочеш говорити, а вимагаєш відвертості. Скажімо так, моя теперішня робота має витоки із тих сумних подій десятирічної давнини.
Лєнора підвелася, налила фужер вина. Уважно глянула на нього.
- Скажи мені таке, скільки ти людей убив окрім того Дмитра Пальчика?
- Навіть не замислювався над статистикою. У мене звичайна робота. Ти ж не спитаєш у щуролова скільки він шкідливих ссавців передавив.
- Це дуже цинічно і неправильно. Мова ж іде про людське життя. А як же моральні аспекти? Ти віриш у Бога?
- Я вірю у те, якщо людина вмирає, значить прийшов час. Я лише інструмент в руках долі. Якщо хтось уб’є мене, то вищі сили призначили так.  
- То ти віриш у Бога.
- Звісно я вірю в існування вищої субстанції, але не у загальноприйнятій концепції, не приймається якось той образ, виписаний у релігійних книгах, який потребує до себе надмірної уваги.
- Розумію, ти не християнин.
- І навіть не магометанин. Мені буддизм ближчий. Я пишаюсь тим, що ніколи не був християнином.
- Тобто?
- Ну, мене, на щастя, не хрестили.
- Ти не намагався знайти батьків?
- Ні. Навіщо?
- Ну як навіщо. Кожному хочеться знати свої витоки.
- Мені легше жити з думкою, що я нащадок вільних людей.
Лєнора зробила паузу, аби налити фужер вина:
- Знаєш, тебе досі розшукує Геннадій Пальчик.
- Це закономірно, – байдуже відповів Остап. – Хто зараз мене тільки не шукає.
- І Пальчик призначив чималеньку винагороду.
- Хочеш її отримати?
Вона хитрувато посміхнулася:
- А чом би й ні. Я тебе побачила на цвинтарі біля могили батька. Так було цікаво хто це щороку кладе чорні троянди. Батько у дев’яності саме на цих чортових квітах гроші підробляв для поховальних контор. То ж зрозуміла, що хтось із давніх колег. Прослідкувала до маршрутки, дізналася у яке місто їдеш. Ну, а тут вже справа випадку. Хоча у кінотеатрі ледь впізнала, аби ніжку не волочив, досі б шукала. А як ти здогадався?
- Один раз назвала мене Остапом.
- Знаєш, Остапе. Я не вірю у татове самогубство. То люди із вашої контори прибрали його. І саме через це я здам тебе Пальчику.
- Цілком логічно, – усміхнено відповідав Остап.  
***
Петро Артюхов сів у свою «тойоту» припарковану за квартал від дільниці. Коли встромив ключ у замок запалювання, двері поруч із водієм розкрилися. Біля нього вмостився Цимбал, а позаду ускочив Обод.
- Паняй, помаленьку, – Обод пошарпав Артюхова за плече.
- Ви охреніли! – Артюхов потягнувся до бардачка, та Цимбал перехопив цей порух, сам дістав із бардачка револьвер.
- Ого, «магнум». Звідки Петю, така розкіш? Нас точно такими не отоварювали, – Андрій спробував прокрутити пістолет на пальці, як це бачив у вестернах, та випустив на підлогу.
- Чого вам треба? – вже спокійніше, але знервовано спитав Артюхов.
- Ну, рухаймося, проїдемося, – Цимбал передав «магнум» Ободу. – Тут ми з Сергієм дізналися про твій лівий підробіток. Петю, знаєш, певний час на це ми не зважали, доки твої витівки не почали створювати проблеми. Тому мені потрібно знати про твоїх роботодавців, про одного я вже дещо знаю, а ось другий…
Цимбал показав роздруківки телефонних дзвінків, і два номери були підкреслені червоним маркером, це телефон Кузі та Гука, на який Артюхов надсилав шифровані смс.
- Оце, Петю, реальний косяк, – Цимбал вказав на повідомлення, що призначалося Кузі, де Артюхов надав інформацію про телефонні переговори Цимбала з Кобилком. – Знаєш до чого призвело? До смерті поліцейського.
- Що ви хочете? – вже відчайдушно спитав Артюхов.
- Розказуй, усе по поличках. Як, коли, де.
Протягом сорока хвилин, доки каталися по місту, Артюхов розповів, що з Кузмичевим, тобто з Кузею, знайомий вже давно, років вісім, частенько парилися у сауні. Коли убили Бєлого, Кузя купував у нього інформацію стосовно напрацювань Цимбала. А з другим познайомилися півроку тому у боулінгу. Чоловік представився агентом внутрішніх розслідувань, підкріпивши слова документами. Потім пригостив коньяком і зробив деяку оферту – за невеличку винагороду надавати всіляку інформацію, яка стосується внутрішньої роботи відділку. Щомісяця він отримував три тисячі гривень на картку, навіть не надаючи інформації. А після випадку з Вітьком Бєлим мав інформувати про хід слідства. За кожен звіт заробляв по сто доларів на руки.
- А ти молодець, – холодно мовив Цимбал, ляснувши Артюхова по колінці. – На завтра признач Кузі зустріч, скажи, що маєш важливу інформацію.
- Яку інформацію? – понуро спитав Артюхов.
- Важливу, Петю, важливу.
***
Кузя, як зазначали його підопічні – «дурів». Після втрати чотирьох бійців, арешту двох у хаті Вітольда, а ще шеф постійно ним невдоволений. Це значило, що про кар’єру політика можна забути. Бєлий після Кузиних проколів не раз погрожує його самого завалити. А ще поки не знає про черговий ляпсус у Сумах, де замордували слідака, від якого так і не витягли інформації. Тут у Кузі було самовиправдання, бо на Кобилка навів Рентген, хіба ж Кузя винний, що і у того бувають помилки. Усі ці недоліки підопічні і називали «дурощами», але ніхто нічого йому не радив, навіть не перешкоджали йому косячити і це не через страх перед ним, а просто таким чином очікували  коли Кузя впаде.
Шеф, побоюючись за своє життя, набрав нову охорону, вже поза Кузиним контролем. Раніше він подібними речами опікувався, а тепер втратив довіру і тут.
Кузя теж остерігався того Вампіра і про всяк випадок не сидів біля вікна. Хоча був впевнений, що кіллер про нього не знає, йому потрібен шеф.
Треба їхати на зустріч до мєнта, якого він підгодовує, а потім до господаря везти черговий ящик віскі. Останній факт неабияк гнітив і обурював Кузю, це наявне приниження, йому думалося, що незважаючи на всі помилки він все рівно не заслужив бути хлопчиком на побігеньках.
У супроводі двох охоронців вийшов у двір, де стояв його білий «ланкрузер». Охоронець прочинив задні дверцята і Кузя вже підняв ногу. Усі почули ніби десь луснула повітряна кулька. Почув і Кузя, і це було останнє, що він почув у житті. Його голова відкинулася і він підкошено упав. Охоронці не відразу збагнули що це з ним, зрозуміли лише тоді коли побачили на лобі червону цятку. Вихопивши пістолети і ховаючись за машиною, брали на приціл вікна будинку навпроти. У тому ж будинку причаїлися Цимбал з Ободом, спостерігаючи за дійством із вікна між поверхами.
- Он, біля смітників, – Цимбал вказав на безхатька, який рився у бачку, метрів за сімдесят від Кузиного автомобіля.
Порившись, безхатько пошкандибав геть, спираючись на ковіньку.
Опера кинулися із під’їзду до бачків. Хоча добігли менш ніж за півхвилини, кульгавого і слід прохолов. Цимбал поліз у той бак, де тільки що копирсався кривий бездомник, дістав дволітрову пластикову пляшку, обмотану кількома шарами скотчу.
- Глушник, – визначив Цимбал, нюхаючи пляшку. – Порохом ще пахне. Викликай групу. Та й тут треба пошарити, має бути гільза.
Пізніше експерти дали звіт щодо кулі, яку витягли із Кузиної потилиці, та гільзи, що знайшли за бачком. Кіллер стріляв із раритетного «маузера» дев’ятого калібру. Судячи з гільзи набою більше п’ятдесяти років, стрілець його поновив.
- Як же він міг влучити із «маузера» з такої відстані, та ще з цією бандурою на стволі? – дивувався Обод.
- Стріляв точно не Гук, очевидно наш приятель Вітольд. На стволі скоріше за все була насадка, допоміжний ствол, ото на ньому і сидів цей глушник.
Операм також став цікавий принцип виготовлення глушника. Виявилося, що у дволітрову пластикову пляшку вставлені обрізані горличка менших пляшок, одна в одну, між горличками прокладена мокра вата, а по корпусу пропалені газовивідні дірки.
- Дешево і раціонально, – зазначив Цимбал.
***
Рентген все ще перебував у Сумах. Кузиних людей помітив запізно, коли ті вже зліквідували Кобилка. А він у того хотів ще розпитати про учасників тієї справи. То ж поставив перед собою завдання знайти одногрупників Гука. Спершу виникли ускладнення, бо електронні та паперові бази, що стосувалися Гука підчищені. Пішов до університетського архіву. Там теж потрібні документи підвалашені, то працював методом виключення, знайшов журнали у яких матеріали вилучені, таким чином вирахував групу.
Більшість Гукових одногрупників роз’їхалися хто за кордон, хто по інших містах України. У одному із приміських сіл знайшов одногрупника Кирила. Рентген назвався журналістом, який зацікавився науковою роботою Гука по отруйних речовинах.
- Так, він на цьому добре тямився, – говорив Кирило, запиваючи пивом порцію горілки. – Його і Кислярський до себе узяв, найкращий учень. Біс його знає де він ті отрути діставав: кураре, шмураре, боже, в усіх цих страхіттях, до яких торкнутися страшно, копирсався.  
- А як мислиш, куди він дівся?
- Коли Сергія посадили, а потім той помер, Остап якось зник, я тоді сюди вчителювати поїхав, а Гук мабуть за кордон. Хто знає. А може Ерік його куди витягнув, такі перегуди теж були.
- Хто такий Ерік?
- Він набагато раніше закінчив, працював потім ніби у якійсь американській фірмі по розповсюдженню ай-ті технологій. Якась кар’єра була, та кажуть потім на машині розбився. Живий чи ні, хто знає.
- Ерік? А як його прізвище?
- Вже не пам’ятаю, чудернацьке таке, щось із «салом» пов’язане. Перегуди були, що він есбеушником був.  
Рентген знову занурився в архіви. Виявилося, що інформація стосовно Еріка теж вилучена, та через деяких викладачів і завдяки специфічному неукраїнському імені вдалося дізнатися і прізвище – Саулгрієжу. Українець литовського походження. Потім відвідав центральну бібліотеку, де переглянув періодику за останні десять років. Врешті знайшов статтю про аварію під селом Степанівка, де постраждав водій «мерседеса». Таким чином, маючи дату аварії, рушив до нейрохірургічного відділення, у лікарняному архіві здобув потрібний журнал. Але там зареєстроване інше ім’я і прізвище – Едуард Салімовський.
***
Цимбал у парку зустрівся з давнім товаришем ще по машинобудівному технікуму, який тепер працював у СБУ. Розмовляли у парку на ослоні під старим канадським кленом.
- Та інформація, яку ти затребував, має найвищий ступінь захисту, – говорив Олег, тримаючи напоготові якийсь файл. – Та дещо все рівно є. чоловічок, якого ти називаєш, працював на відділ зовнішніх операцій, інформація і на нього, і на згаданого Вітольда, як уже говорив, накладений гриф секретності.
- Олеже, ну це, сам розумієш, фуфло, пшик. Про всі ці зовнішні надсекретні операції я і сам здогадався. Що ти сам думаєш?
- Можу припустити, що ці люди виконавці спецоперацій і мають кілька рівнів захисту. Зазвичай у них один керівник із яким контактують, це оператор.
- Дістав, від тебе ніякого зиску, – відмахнувся Цимбал. – До того ж ти брешеш.
- Чому відразу брешу?
- Розумієш, закони психології ніхто не спроможний здолати, навіть такі підготовані суперагенти як ти. Жестикулюєш лівою рукою, а це наявна ознака, що людина бреше. Повторюю, про сказане тобою вже знаю. То що там приніс? Чи для понту взяв?
- Є людина, яка контактує із ним, – Олег передав файл.
- Ось із цього треба починати, – Цимбал передав Олегу пакунок, у якому був коньяк і коробка цукерок. – Вибач, у найкращі часи дам більше.
- Найкращі часи скоро настануть, – Олег козирнув, прийнявши пакунок.
Повертаючись на роботу, Цимбал розмишляв над тим, що це дуже дивно, що так легко добув адресу контактера. Загалом планував Олега розкрутити на зізнання, що Вампір це таки їхній співробітник.
***
Опера піднялися на п’ятнадцятий поверх ліфтом, потім ще один поверх пішки, до дахового ярусу, де згідно договору оренди, у сушилці, розміщалася якась студія.
Цимбал звернув увагу на пандус, прокладений по сходах від п’ятнадцятого поверху.
Підійшли до броньованих дверей. Андрій натиснув на дзвінок, а Обод став збоку, приготувавши пістолет.
- Облиш, – Андрій відвів зброю. – Він нас бачить.
Двері автоматично відчинилися. Опера зайшли у просторе приміщення, добре освітлене природнім світлом, що проходило крізь пірамідальний скляний купол. У самій кімнаті нічого не було окрім стола з комп’ютером, за монітором якого не відразу помітили лисого чоловіка в окулярах. Від від’їхав на кріслі у бік, стало видно, що господар у інвалідному візку. Через голомозість і окуляри важко визначити скільки йому років чи двадцять п'ять, чи сорок сім. Господар нерухомо спостерігав за гостями.
- Ви маєте мені щось сказати? – його голос здався якимсь глибинним з луною.
Цимбал подумав, що подібний голосовий ефект вочевидь виник через порожнечу у кімнаті. І говорив інвалід так, що губи ледь ворушилися, ніби робот.
- Так, є деяка розмова, – почав Цимбал. – Мені і моєму колезі напевне немає сенсу представлятися. Справа у тому, що у нашій темі з'явився новий гравець. Якийсь Рентген, колишній есбеушник. І я так підозрюю, що незабаром вийде на вас і скерує зграю гопарів.
- Про це не переймайтеся. Вас щось інше турбує.
- Знаючи ваші можливості, мені б хотілося мати роздруківку його фейсу.
Ерік проклацав по клавіатурі і через мить лазерний принтер видав світлину.
Цимбал уважно подивився.
- То кучерявість і окуляри не для маскування значить. Йому далеко до вашого Вампіра.
- Про що ви? – спитав Ерік, на його обличчі застигла судорожна посмішка.  
- Та мені дещо зрозуміло про нього стало. Враження, що він кинутий напризволяще, я про Рафнера, не про Гука.
- У нього був вибір, як і у багатьох, але він проявив слабкодухість, повівся на красиві гасла, ось тепер нехай і борсається у лайні.
- Невже ви не робили помилок?
- Чом не робив, – на обличчі Еріка знову намалювалася крижана посмішка. – Тільки мої помилки, або Остапа шкодили лише нам і ми їх виправляли своєю кров’ю, Рафнер же досі виправляється чужою, ну тепер прийшов час відповідати.
- Ви його вб’єте?
- Що ви! – Ерік знову посміхнувся тією холодною посмішкою. – Він звісно шельма, але не настільки.  
***
Рентген сидів у кабінеті Пальчика, який похмуро дивився у якісь записи, а Рентген тим часом оповідав:
- Я припустив і такий варіант, що треба було знайти родину Кислярського, адже щось його із цією сім’єю пов’язувало. То дружину знайшов у Голландії, а от стосовно доньки, тут виручило рідкісне ім’я. Прізвище вона взяла дівоче матері – Раїна. Рік тому повернулася із Європи до Сум. Потім щезла. І ось засвітилася буквально два тижні тому в рекламному агентстві іншого міста. Орендує квартиру. Якимсь чином знайшла і його, припускаю, що зв'язок вони все ж підтримували. Там, бачите, знімки зроблені з камер у японському ресторані. Із нею Остап Гук.
Пальчик вдивлявся у світлину. Видно якогось чоловіка, блондина, в окулярах з борідкою. Пальчик передав Рентгену конверт. Той акуратно взяв і, не зазирнувши до середини, поклав до бокової кишені. Потім, прощаючись, позадкував до виходу.
У готелі перерахував гроші в конверті, поклав до кейса разом з конвертом. Дивлячись на зібраний капітал, у його уяві все чіткіше вималювалися тендітні азіатки, бунгало на березі океану, цілорічне літо, яхти в далині, а головне потрапити у середовище – де немає знайомої мови, зараз цього хотілося найбільше. Тихо промовив:
- Ну що ж, залишилося зовсім трохи і я в новому світі. А ви всі проваліться тут із вашими обов’язками, патріотизмом та іншим лайном.  
***
(далі буде)

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© , 19-01-2018

Після 12-го розділу знову 11-й?

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Микола Мисковець, 19-01-2018
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.2495617866516 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …
Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …
«Сліпі убивці» вигаданих і справжніх світів
«Сліпий убивця» Марґарет Етвуд — приклад «шизофренічного» наративу, у якому один герой розпадається …