Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2514
Творів: 45349
Рецензій: 88744

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Детектив

Хвости гримучих змій (12 продовження)

© Аркадій Поважний, 17-01-2018
(продовження)
***
Цимбал з Ободом перебували на виклику. Пограбована квартира базарного торговця. Експерти працювали з відбитками. Цимбал стояв біля підвіконня, ліниво спостерігаючи за роботою експерта та Обода, який складав протокол огляду, поруч нього сиділа господарка, визначала що зникло із речей окрім грошей.
- Статуетка бронзова орла, від бабці ще дісталася, та іконка, теж від неї, щось не бачу.
Цимбал відкликав Обода, доручивши складання протоколу капралу.
- Зараз по гарячих слідах через бариг вирахуємо, – говорив тихо Цимбал, виводячи Обода із квартири.  
- Схоже ці крадії ще старого зразка, раз окрім трьох штук баксів зазіхнули на копієчний товар, – припустив Обод.
- Так, або ж закрисятили один від одного. Перевіримо.  
Опера відразу поїхали до Ципера, одного із бариг який серед бандитів відомий тим, що у нього можна «провалити» що завгодно, у вузькому колі поліцейських він відомий як інформатор. Тому Ципер ані скільки не здивувався появі оперативників, а також опису зниклих речей, він тут же показав статуетку з іконою.
- Шнирь приніс, я йому п’ятдесят баксів заплатив.
- І де цього чорта шукати? – спитав Обод, коли вийшли від Ципера. – Він зараз при баблі, може здриснув уже куди до моря.
- Згідно протоколу, Шнирь узяв із квартири три штуки баксів, плюс золота десь на півтори тисячі. Раз побіг до бариги здавати іконку із статуеткою, значить, як я і припускав, куш не його, є подільники, які заникали від нього здобич. То ж він десь тут бухає. Зайдемо спочатку за місцем прописки.
На квартирі Шниря не застали, від сестри дізналися, що брат з’являється зрідка, раз на три тижні, мешкає десь у подруги у заводському районі. Цимбал зателефонував дільничному інспектору заводського району, той повідомив, що Шнирь живе у Анжели. За двадцять хвилин опера вже стояли перед потрібною квартирою, вона була навіть не зачинена.
Анжела сиділа на дивані п’яна перед увімкненим телевізором, на питання: «Де Дмитро?», відповіла, що пішов за горілкою.
Шниря дочекалися у квартирі, той зайшов з приятелем, в обох у руках пляшки з пивом і горілкою.
- Громадянин Голіков, – Обод відібрав у Шниря пляшки, поставив на підлогу. – Підеш із нами.
Шнирь навіть не пручався, приятель притисся до стіни і навіщось заплющив очі. Обод і на нього вказав:
- Ти теж збирайся.
- А це? – спитав приятель вказавши на пляшки.
- Вам на невизначений термін це вже не знадобиться, – відповів Цимбал, вдягаючи на Шниря кайданки.
***
- Тебе чимось цікавить ця будівля? – питала Лєнора, коли з Остапом прогулювалися по набережній. – Ти вельми зосереджено спостерігаєш коли звідти виїздить біла машина. До того ж, ми вже третій вечір тут гуляємо.
- Так, маєш рацію, потрібно визначити графік одного індивіда.
- Це пов’язане із твоєю роботою?
- Скоріше із самозахистом.
- То виходить він твій ворог?
Вона більше не розпитувала. У якийсь момент вони поцілувалися і Лєнора відчула, що поцілунок теж має якийсь конспіративний характер, можливо якась камера відеоспостереження повернулася до них.
- Ти вмієш стріляти? – навіщось спитав Остап.
Вона не здивувалася.
– Я кандидатка у майстри спорту з біатлону. А навіщо тобі?
– Та так, – Остап знизив плечима. – Просто цікаво. Може в тир сходимо?
– Наскільки я вже зуміла тебе вивчити, ти просто так нічим не цікавишся.
– Яка ти спостережлива, – він обійняв її, поцілувавши у щоку. – Може таке статися, що знадобляться навички стрільця.  
Вона намагалася витягнути із нього більше інформації, за яких обставин доведеться стріляти, та він віджартовувався. Потім пішли у кіно, обрали українську стрічку, яку весь час уникали, бо обоє не любили психологічні драми. Пішли тому, що всі інші фільми уже бачили.
Коли поверталися, Лєнора зазначила:
- Хоч ти і оплатив сеанс, та й для тебе наявно це копійки, але після таких фільмів мені шкода грошей.
- Ну так, згоден. Мене теж бентежить потенціал нашого кінематографа. Таке враження, що українська кіноіндустрія працює на іпохондриків, на людей з ананкасним розладом особистості, та людей із загостреним почуттям меншовартості.
***
Шнирь на допиті поводився спокійно. Вже прийняв факт, що навряд чи викрутиться. Доведеться сидіти. Спочатку грішив на двох подільників, вірогідно попалися і здали, та пізніше здогадався, що можливо погорів через ікону зі статуеткою, занадто швидко сплавив, треба було притримати хоча б кілька місяців, але ж потрібні були гроші на випивку. При обшуку знайшли одну цікаву для Цимбала річ – заготовку до двоствольного пістолета з вертикальною насадкою стволів. То була лише казенна частина без бойка і спускового гачка.
- Звідки у вас це? – питав Андрій, поклавши заготовку на стіл.
- Знайшов, – впевнено відповів Шнирь, мімікою показуючи, що від цієї версії не відступиться, адже те, що у нього знайшли не стріляє і ніколи не стріляло.
- Слухайте, Дімоне, без протокольної байди. Справою пограбування квартири займається Матвієнко, докази на те, що ви хату виставляли є тільки у мене, але я їх до часу приховаю, дам вам фору спіймати ваших подільників із золотом та баксами.
- Чого-чого? – здивувався Шнирь. – Ти про що?
- Ну я вже здогадався, що ваші подільники вас кидонули, вони взяли три штуки баксів і жовтого металу теж солідно.
- Брешеш мєнтяра.
- Ось, – Цимбал показав протокол опису вкрадених речей. – Кажу вам, затримувати не буду, надайте мені інформацію про ствол і йдіть зі своїми подільниками розбирайтеся.
- От же ж паскуди… Я на бухло у Тархуна виміняв.
- Тархуна? – Цимбал записав прізвисько до записничка. – А він де взяв?
- Та скоріше за все у Вітольда у хаті знайшов, вони ж його на фазенді пасуть. Барани.
- Чому барани?
- Та того, щоб взяти Вітольда їм треба сто Тархунів у тій хаті посадить, і щоб тверезі були. А так… – Шнирь зневажливо махнув. – Не дай боже їм дочекатися господаря. Кузя їх із цією засідкою підставив.
- А Вітольд мабуть десь на базарі купив?
- Купив, – ущипливо хмикнув Шнирь. – Він сам слюсар від бога. Я у нього якось болванку на ціпок замовляв, таку лялечку зробив.
Цимбал записав «Гончар – слюсар» і кілька разів підкреслив.
На цьому допит закінчився. Після чого поїхав до обленерго, аби взяти деякі довідки.
***
Під час обіду у кав’ярні Цимбал показував Ободу роздруківки комунальних платежів із оселі Вітольда Гончара.
- Лишень подивися скільки він світла напалив, – Цимбал тицьнув пальцем у платіжку. – Подекуди доходило до тисячі гривень і це у літню пору. А ти бачив у нього якийсь потужний електричний прилад чи станок?
Обод знизив плечима, він не пам’ятав.
- У нього вдома десь схована майстерня, а раз цього немає на поверхні, значить треба шукати під землею, якийсь потаємний підвал. Цього ми не врахували, зазирнули у його погреб і все.
- Ну щось пригадується, там такі кволенькі полички та гнила картопля.
- Десь є сховище і цілком ймовірно Вітольд досі там переховується.
- То є сенс навідатися ще раз.
- Так, і треба з собою людей узяти, бо може Кузині цербери опір чинитимуть.
До Вітольдової оселі прибули з екіпажем поліцейських, які мали в’язати Тархуна з Мотею. Але очікуваних ускладнень не сталося. Ці двоє спали без пам’яті і без усвідомлення де вони знаходяться, єдині труднощі – дотягнути їх до «стакана»* (Стакан – так називали міліцейський автомобіль («автозак»)).
Аби провітрити у кімнаті, Обод зірвав фіранки і прочинив вікно.
Цимбал почав пошуки. Спустився до підвалу, обстукав стіни, порожнеча ніби чулася, але потаємного ходу не було, стара цегляна кладка. Пішов глянути на електричні лінії, та  тут без успіху, бо щоб знайти потаємні дроти потрібен спеціаліст у цій царині, а викликати не було часу.
У хаті звернув увагу на прохід між вітальнею і прихожою.
- Тут здається невиправдане стовщення стіни. – Зазначив Андрій, обстукуючи дерев’яне покриття.
Зняв брудний одяг з антресолей, трохи потягнув на себе і знайшов дверцята до потаємної комори. Присвітив ліхтариком, що на смартфоні, підлогу і стіни, знайшов хід у підвал, бо той був ледь прочинений. Перший, з пістолетом напоготові, у отвір спустився Обод. У невеличкому підвалі металеві двері, які теж не зачинені.
- А ось і слюсарня, – Цимбал швидко знайшов вмикач світла.
У просторому приміщенні розміщено кілька станків, на стіні безліч інструментів, був ще один прохід, через який зайшли до меншої кімнати, де було ліжко, стіл з комп’ютером та двома моніторами, на одному видно що діється у хаті і поза нею. На підлозі самовар. За ліжком у стіні вузький прохід, просто вкопана бетонна труба, яка слугувала вентиляцією та евакуаційним ходом. По ньому поповз Обод, який за кілька хвилин повернувся, тримаючи записку:
«Шановні, прошу зачинити всі двері, щоб до підвалу не поналазили щури».
- У сараї за дровами виходить, – Обод старанно обтрусив штани, хоча вони не були забруднені.  
- Зрозуміло, він щойно був тут, а ми про камери і не подумали. Що не дивно, знов-таки оселя збила з пантелику. Хто ж скаже, що вона нашинкована надсучасною технікою. Ну то наш косяк, що ми не оточили територію, перед тим як влаштовувати облаву.
- Глянь, – Обод клацнув засувом на дверях. – Він міг зачинитися зсередини.
- Ну записка усе пояснює. Просто не хотів, аби ми ламали двері. Він планує сюди повернутися. І зверни увагу, яка довкола охайність на відміну від хати. Ось тут бачимо справжнього Вітольда, без маски бомжа.
***
Цимбалу зателефонували із Сумської прокуратури. Запросили на допит, аби дав свідчення, що його пов’язувало із Матвієм Кобилком.
- А що трапилося? – спитав Андрій.
- Вам треба негайно приїхати, – відповів жіночий голос. – Я слідча обласної прокуратури Людмила Павлівна Козуб. Вам прийде повістка.
- Навіщо повістка? – здивувався Цимбал. – Я й так приїду.
Йому не вдалося дізнатися деталей навіщо ж його викликають. Перед від’їздом зайшов в Інтернет. У пошуковій директорії набрав «новини Сум». Знайшов інформацію про знайдений на околиці міста труп чоловіка років 50-60.
Цимбал стурбовано глянув на свій смартфон. Витяг звідти сім-картку. Усе віддав Ободу.
- Нехай експерти пошарудять. Щось не подобається мені все це. Скоріше за все Кобилка убили. Я  куплю нову сімку і телефон, новим номером тобі маякну.
- Може мені з тобою?
- Ти тут потрібен. Я думаю впораюся. А ти, тим часом влаштуй спостереження за Кузею.  
На маршрутці доїхав за три години відразу пішов до прокуратури. Слідча Людмила Козуб – жінка років тридцяти. Вона дуже прискіпливо і повільно складала протокол допиту. На подив Андрія питання не стосувалися їхньої розмови з Кобилком, а коли в останнє з ним зустрічалися, за яких обставин познайомилися, на що Андрій відповідав, що взагалі ніколи з Кобилком не зустрічався і не знайомився, а була лише одна розмова по телефону стосовно справи десятирічної давнини.
- Справи, про яку ви говорите, немає, – строго говорила Козуб.
- Воно й зрозуміло, ми саме це і обговорювали з ним, що справа щезла.
- Що ви робили позавчора увечері від двадцятої до двадцять третьої.
- Працював зі справою про пограбування квартири на Садовій.
- Хто це може підтвердити?
- Ви серйозно? Та весь відділок. Ви мене підозрюєте в убивстві Кобилка?
- А хто вам сказав, що його убили?
- Слухайте, я сам оперативник, тому відразу після вашого дзвінка зрозумів, що щось не так. То що насправді трапилося?
- Його дійсно убили, і дуже жорстоко. Він загинув у муках, – вона простягнула знімок загиблого.
Цимбал трохи поморщився, бо так і не звик до подібних картин, хоча бачив сотні разів. У Кобилка була розбита голова і відрізані пальці.  
- Прямо комуністи якісь потрудились, – мовив зітхнувши.
- Дозвольте ваші документи.
Цимбал дав своє посвідчення, дивуючись навіщо воно їй. Його ж зафіксував ще черговий прапорщик на вході і виписав перепустку.
Почала звіряти світлину в посвідчені із обличчям Цимбала.
- Я маю переконатися, що цей документ не фальшивий, і що це саме ви. Потрібно здати на експертизу.
- Ви з глузду з’їхали? Що значить я чи не я? – обурився Цимбал. – А не простіше подзвонити до мого начальства, як це ви учора зробили?
- Прошу не вказувати мені що робити.
- Ну перевіряйте, але я буду скаржитися, і поставлю питання про вашу компетенцію.
У той вечір Цимбала не відпустили, затримали. Переночував у камері.
Вранці знову на допит. Видно, що Козуб була чимось неприємно стурбована. Віддала посвідчення.
- То значить не фальшиве? – з нотою кепкування питав Цимбал.
- У той вечір перед убивством Кобилко зустрічався з вами, – мовила з докором і якимось безсиллям, що пов’язане із неможливістю довести істинність інкримінованого. – Але ваші колеги вигородили вас. Можете йти.
- З чого ви взяли, що ми зустрічалися?
- Він говорив, що зустрічається з Андрієм Цимбалом, говорив своєму братові.
- А у вас є свідчення свідків їхньої зустрічі?
Козуб показала пальцем на папку.
- То прочитайте чи немає там опису Цимбала Андрія.
Та відшукала і прочитала:
- Середнього зросту, років сорока, кучерявий, в окулярах із залисиною.
- Це збігається із моїм описом?
- Ні, – видно що слідачка впадає у ступор.
- Чому ж тоді затримали мене? А розумію, ви цей опис не читали, а відразу повірили, що убивця я, і досі вірите. Я все ж збережу за собою право повідомити комісію стосовно вашої компетенції.
«Новий гравець» – подумав Цимбал, вийшовши із прокуратури. Також подумав, що опис цього самозванця занадто прикметний, тому кучері з окулярами можливо маскування. І раз назвався Цимбалом, значить паралельно іде по справі Віті Бєлого.
Андрій відразу подумав, що цей його двійник не має відношення до убивства Кобилка. Аби то був Кузин підручний, то не став би ляси точити у кав’ярні, та так витончено підставляти. Значить Бєлий ще когось найняв – виснував Андрій.
Перед від’їздом вирішив прогулятися по місту, по можливості добути нову інформацію про Гука. У планах відвідати місцевий театр юного глядача. По електронній карті глянув як дібратися. На щастя місто виявилося компактним. Та дорогою помітив за собою стеження, більше того, визначив, що це не Кузин профан, а скоріше за все оперативник. Може Козубша приставила?
Вирішив поблукати, поводити його по центру. Він спустився по Петропавлівській вулиці до центру, біля пам’ятника Харитоненку* (Пам’ятник Івану Герасимовичу Харитоненку, меценату ХІХ-ХХІ ст у центрі Сум.) звернув до Альтанки* (Альтанка – історична пам’ятка в центрі Сум), де грав духовий оркестр під який танцювали літні люди. Тут Цимбал змішався із натовпом і прослизнув униз до центрального парку, тут бовванів ще один пам’ятник якомусь льотчику. Рушив у бік великого мосту через річку Псел. На лівому березі обернувся і побачив «топтуна», який панічно снував біля пам’ятника озираючись на всі боки. Цимбалу довелося затриматися на мосту, аби дати себе знайти. Потім рушив до супермаркету за мостом і зайшов у середину, заманюючи «хвоста». У холі магазину Андрій піднявся ескалатором на другий поверх і звідти спостерігав за входом. Ось з'явився спостерігач, який занепокоєно обзирався і швидко пішов по холу  і по довгому коридору уздовж вітрин до відділу сільпо. Тепер вже Цимбал вів його, йдучи паралельно по другому поверху. І ось коли дійшов до відділу «сільпо», Андрій спустився, підійшов до «топтуна», узяв того за лікоть:
- Спокійно, панікувати не треба. Ходімо поговоримо.
Вони вийшли через другий хід і пішли у бік річки. Спустилися до берега.
- Ну то показуйте посвідчення, хто ви такий, – наказав Цимбал, тримаючи руку під піджаком, роблячи вигляд ніби там у нього пістолет.
Той показав посвідчення співробітника СБУ.
- А ви тут яким боком? – спитав Цимбал. – Дізнаєтеся чи не беру хабарі, чи може хочете про некомпетентну Козубшу розпитати, ось тут охоче, через цю тупу бабу час втратив, хоча з іншого боку вона мені безкоштовний нічліг влаштувала.
- Ми контакти В’ячеслава відпрацьовуємо.
- Це дуже добре і похвально. Але до чого тут я?
- Він видавав себе за вас коли зустрічався з Кобилком.
- А хто він взагалі такий?
- Колишній співробітник зовнішньої розвідки. У чотирнадцятому його викрили як агента ФСБ. Арештувати не вдалося, утік до Росії.
- Тепер зрозуміло. Тільки не розумію як він причепився до нашої справи. Хоча що тут дивного, на кону гроші.
- Ви того, не пишіть у рапорті про те, що мене викрили.
- А то ще подивимося на вашу поведінку, – строго мовив Цимбал, насправді ніякого рапорту писати і не збирався. – А як прізвище вашого В’ячеслава?
- Рафнер, у теперішніх відомостях проходить як – Рентген.
- Чому відразу не візьмете та не викриєте агентуру шляхом допиту?
- Цього не можу сказати.
- Ну то невелика загадка, вважаєте, що на допиті не розколеться, або ж пасете кого серйознішого, хто в контакт із ним увійде. Про всяк випадок підкину вам ім’я його теперішнього роботодавця в Україні, це Вадим Бєлий.
Цимбал таким чином вирішив дещо ускладнити життя Бєлому, нехай тепер йому на хвіст сядуть контррозвідники.
Андрій пішов до театру. Вистава його не цікавила, користуючись посвідченням пройшов до адміністративного приміщення, та до гримерок. Познайомився із кількома акторами у яких розпитував про Остапа Гука. Ніхто такого не пам’ятав. Та коли спитав у монтажника сцени, бородатого чоловіка, вдягнутого як байкер, чи панк, який чомусь назвався «Тротилом», так той згадав Остапа. Та аби про нього детальніше розказати, запросив до себе на стакан портвейну.
Тож піднялися гвинтовидними металевими сходами ледь не на самий дах, десь йшли над сценою і потрапили до маленької кімнатки, яка обвішана плакатами рок-гуртів.
- Він грав у аматорському театрі, що при університеті, – повідомив Тротил. – А ще гримером підпрацьовував у дев’яностих.
- Ви особисто були знайомі?
- Так.
- Охарактеризувати зможете? Що він за людина?
- Людина як людина, більше науковець ніж актор, хоча у нього кілька цікавих ролей було. Езопа дуже переконливо зіграв.
- Коли ви його в останнє бачили?
- Торік, на Лучанському цвинтарі.
- Он як, і кого там відвідував?
- Та мало кого можна відвідати, може до брата Чехова ходив* (На Лучанському цвинтарі в Сумах похований брат Антона Чехова). Я настільки близько із ним не дружив.
- А він вас бачив?
- Навряд. Я хотів було підійти, та щось передумалося. Розумієте, він і тоді не особливо контактний був, то ж дуже сумніваюся що тепер щось виправилося.
На цьому пригоди Андрія у Сумах не завершилися. Коли біля центрального універмагу очікував маршрутку, до нього підійшло двоє, на вигляд ніби якісь агенти КДБ із 80-х, у чорних костюмах, темних окулярах, одинакові зачіски. Цимбал зрозумів, що це чиїсь охоронці.
- Слідуйте за нами, – наказав один.
Цимбал пішов. Його посадили на заднє сидіння чорного позашляховика «Nissan». Там сидів сивий чоловік років шістдесяти.
- Моє ім’я Геннадій Вікторович Пальчик, – представився чоловік.
- Можете не продовжувати, – відповів Андрій, поглядаючи на годинник, показуючи, що може запізнитися на маршрутку. – Ви полюєте за Гуком і хочете мені запропонувати гроші. Якщо це так, то я вже дуже багатий чоловік.  
- Я вже назвав ціну вашому помічнику, – тихо мовив Пальчик. – Якщо дістанете Вампіра, просіть що завгодно.
- А ви знаєте, що ще один невтішний батько Вадік Бєлий пропонує конкретну суму – два мільйони, зрозуміло не гривень.
- Я його десять років шукаю і заплачу п'ять мільйонів.
- Дозвольте питання, – не дочекавшись дозволу, спитав: – Ви сказали «Вампір». Чому «Вампір»?
- Так його називав ваш помічник.
- А цей помічник такий кучерявий в окулярах?
- Це вже два питання. Так, кучерявий.
- Ще одне, Геннадію Вікторовичу. Облиште цю вендету. Бєлого вже не зупинити, а вам ще можна сплигнути.
- Робіть свою справу, – гнівно процідив крізь зуби Пальчик. – Ви замолодий, щоб мені подібні поради давати.
Дорогою Андрій подзвонив із нового номера дружині Ніці.
- Це вже п’ятий телефон за півроку, – зітхала Ніка. – Може ти у мене розвідник, а не звичайний мєнт?
- Як ви там? Дуже скучив за вами.
- З Софійкою гаразд, бабуся загодувала її різною смакотою. У тебе що там?
- Рутина, люба, рутина. Зашиваюсь, – Андрій зробив жест, провівши долонею над головою, ніби показуючи скільки у нього справ. Зрозуміло, вона цей порух не могла бачити, але  дуже добре його знала і була впевнена, що він показав долонею вище тімені. – Ну добре, я не можу говорити, бо в дорозі. Тепер знаєш телефон. Коли що дзвони Сергію.
- Слухаюсь, пане генерале.
Прибувши до міста, Андрій вийшов із маршрутки, але ступивши кілька кроків, його під піхви схопили двоє молодиків і, незважаючи на ясний день і масу людей, кудись потягнули. Цимбал, зрозуміло, почав пручатися, кликати поліцію. Побачив двох чергових поліцейських, що стояли кроків за десять і ніяк не відреагували на інцидент із викраденням людини, просто відвернулися. Тут, мов з-під землі, вискочив Обод, який потужним ударом у щелепу звалив першого, потім другого. При цьому почувся хрускіт зламаних кісток і зубів. За інших обставин у Андрія цей звук викликав би огиду, а то й нудоту, але тепер цей тріск кращий за музику.
- Це добре, що ти попередив про приїзд, – Обод зняв з пальців кастет. – Я ще про всяк випадок відправив екіпаж до твоєї дружини з донькою, Кузя і їх шукає.
- От падла, – Андрій дістав телефон щоб набрати дружину.  
Тепер до них підскочили ті самі поліцейські, що тільки-но ігнорували крики про допомогу із наявною метою арештувати Сергія, та той тицьнув їм посвідчення:
- Так, козли вонючі, ви бачили, що людину захоплюють? – Обод схопив одного за петельки і відштовхнув.
Патрульні від розгубленості, то козиряли, виказуючи знак пошани перед офіцером, то белькотіли недолуге виправдання, про те, що насправді нічого не бачили. Обод здер з них жетони, нашивки і погони.
- Від цієї секунди ви більше не поліцейські, – гнівно процідив Обод, даючи одному, тепер вже колишньому стражу порядку, копняка. – Геть, смердюки засраті.
- Вони мабуть туди хотіли мене відтягнути, – Цимбал вказав на інший бік дороги звідки рвонув з місця джип. – Якщо встигнеш, запам’ятай номер, хоча зрозуміло, що машина з Кузиного автопарку.
- Чого він дуріє? Невже остаточно дах зірвало?
- Та хтозна, Серже, можливо він єдиний, хто отямився і намагається виправити становище.
- Ти про що?
- А про те, що Кузя єдиний усвідомлює, що імперія Бєлого розсипається.  
Добувшись до відділку, Цимбал у першу чергу поставив для себе завдання знайти у відділку агента Гука. Спершу виписав телефони усіх співробітників.
***
(далі буде)

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.8686580657959 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …
Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …
«Сліпі убивці» вигаданих і справжніх світів
«Сліпий убивця» Марґарет Етвуд — приклад «шизофренічного» наративу, у якому один герой розпадається …