Юрко вкрай обережно визирнув з-за піщаного валу, що відмежовував солончак від вузенького лиманського берега. Йому не було видно, хто розташувався на піску серед купин гострої сіро-блакитної трави. Він бачив лише стопи... одну, дві, три, чотири пари. Стопи були засмаглі, дуже великі, просто величезні; вони повільно, ніби в роздумах, погойдувалися в повітрі. Певно, четверо лежали на пляжі, лежали на животах, голова до голови, задерши вгору зігнуті в колінах ноги. Вони лінькувато й неголосно перемовлялися, але вітер своїм посвистом у стеблах трави заважав розчути, про що йшлося.
Юрко ліг і нашорошив вуха. Тут, при самому піску, зовсім не було вітру, але ця тиша була така в’язка, що в ній потопали всі звуки, не тільки легеньке посвистування вітру. Тепер він зовсім нічого не чув.
Юрко поплазував до верхнього краю піщаного валу, намагаючись наблизитися до людей на пляжі, але нічим не виказати своєї присутності. Це було неабияк складно. Сіруватий пісок осипався під ліктями та колінами, і Юрко сунувся донизу разом із піском. Нарешті, йому вдалося спертися пальцями ніг на корінь якоїсь колючої рослини; тамуючи подих, він висунувся з-за валу, ледь-ледь, аби тільки чути голоси четвірки.
Нічого дивного в тому, що на березі знаходилися люди, не було. Тут завжди, у будь-який час доби, можна було когось зустріти, рибалок і колгоспників, а також дітей рибалок і колгоспників. Інколи виснажений сонцем механізатор загоняв свій трактор просто в неглибоку воду Лиману; поки він нерухомо лежав у воді, дітлахи стрибали на гарячому високому сидінні та смикали численні важелі в запиленій гарячій кабіні. Але ось ці люди на Лимані Юрка налякали.
Він прийшов, зрозуміло, купатися; спека стояла неможлива, і стояла давно, тому доводилося раз-у-раз бігати до Лиману. Доки Юрко чимчикував сумовитим солончаком, вкритим неземного виду рослинами, він почувався в цілковитій безпеці. Це відчуття було затишним і зовсім непомітним; тільки втративши його, можна було усвідомити та оцінити таку втрату. Років за тридцять, не ризикуючи відпустити власних дітей від себе ні на крок, Юрко з величезним жалем згадував той час, сповнений непомітним відчуттям безпеки. Але тепер, діставшись пляжу, Юрко вперше пізнав усю незручність нового для нього стану небезпеки та загрози.
Загроза походила від людей, що лежали на піску неподалік того місця, де Юрко вибіг на берег. Він би й оком на них не кинув, якби не їхня мова. Важкі, короткі, незнайомі та незрозумілі слова мішалися зі словами звичайними, знайомими та зрозумілими. І таким на Юрка від тих слів повіяло холодом, що купатися йому розхотілося. Лиманська вода зненацька видалася липким пінявим слизом; небо набрало зеленого відтінку. Розжарений пісок, на якому можна було встояти, лише стрибаючи з ноги на ногу, раптом присмоктався до ніг, як болото. Потягло гниллю. Юрко злякався та поспіхом сховався в осоці.
Але цікавість здолала страх. Юрко не побіг додому, та не пішов і шукати кращого місця для купання. Він спробував підкрастися якнайближче до людей на пляжі та з’ясувати, якою мовою та про що вони розмовляли. Ось так він і опинився за піщаним валом, що відділяв пляж від солончаку. Прислухаючись і підкрадаючись, він не лише розчув всі невідомі слова, але й упізнав тих, хто лежав у траві на березі.
Це були його односельці; нещодавно вони повернулися після служби у війську. Як їх виряджали до армії, малолітній Юрко навіть не помітив, натомість йому запам’яталося їхнє повернення за два роки. Зустрічали «дембелів» бучно й гучно, та й самі вони виявилися людьми галасливими. Хлопці ще не стали ні до якої роботи та проводили час, гасаючи селом і околицями на придбаному в складчину мотоциклі з коляскою. Мотоцикл був темно-вишневий, лакований, на сонці він сліпучо сяяв хромованим деталями. Переслідуваний гавкотом збурених собак, гуркітливий механізм проносив сонними вуличками чотирьох вершників, здіймаючи куряву та розлякуючи курей і качок.
Юрко, нарешті, відірвався від підглядання та підслуховування; він з’їхав піщаним валом униз і поплентався додому. В його голові короткими чергами пропливали нові слова. Юркові ці слова не сподобалися: сенс їхній лишався незрозумілим, а вимовлені уголос або про себе, вони лунали бридко.
А спекатися тих слів було неможливо; ніби нав’язливі мухи, вони крутилися в голові. Про що б Юрко не намагався думати, гидкі слова лізли в його думки, втручалися в них, перетворювалися на їхню частину, чужу та недоречну, та надавали цим думкам якийсь брудний, злий тон. Юрко навіть трусив головою, але не міг вигнати чи бодай притлумити кляті слова. Якби він не почув їх сьогодні, сам би їх не вигадав; та один раз почуті, вони вп’ялися в пам’ять так, ніби завжди там були. Коли Юрко підходив до хати, то вже ні про що інше думати не міг; він крокував, обхопивши руками голову, в якій горлали, верещали та репетували ненависні слова.
У дворі Юркові трапилася бабуся, що саме вийшла з літньої кухні та покликала його обідати. Той відкрив рота сказати, що за такої спеки їсти геть не хочеться, але натомість вигукнув одне з нових набридливих слів, що саме зараз лунало в його голові. Бабуся відсахнулася, наче він вдарив її в обличчя. Втім, вона миттю оговталася, стала перед ним, широко розставивши ноги й взявшися під боки, та вигукнула обурено:
- Молодий чоловіче! Я такого навіть від штрафників на фронті не чула! Та як ти смієш?!
Тут нагодився дідусь. Коли бабуся пояснила, в чому справа, мерехтливі блакитні очі старого, найлагіднішого дорослого, якого знав Юрко, спалахнули таким сліпучим вогнем, що хлопець аж замружився та зіщулився. Потім бабуся з дідусем щось довго йому втокмачували, то разом, то по черзі. А Юрко нічого не чув і не бачив, так і стовбичив, прикривши очі, страждаючи від того, яким побачив дідуся, а понад усе – від невгамовного хору бридких нудотних слів, які так і не замовкли в його голові.
Юркове життя обернулося на пекло. Він переховувався на городі; кружляв там серед височенних соняшників і кукурудзи та потерпав, як від зубного болю. Йому не хотілося ні гратися, ні купатися, ні їсти, ні пити. Аби тільки позбутися цієї пошесті, якось викинути з голови наглих загарбників! Та якщо від чужих очей можна було заховатися в городніх хащах, то від того, що коїлося в голові, сховатися та врятуватися було неможливо.
За кілька днів Юрка забрали до міста. У дорослих там виникли якісь справи, і Юркові теж довелося їхати. За літні місяці він встиг забути, як виглядає місто, і тепер навіть радів цій подорожі, якою б за інших обставин обурився: «Що?! Забрати мене від Лиману, з села в те бетоноване пекло?!» Але цього разу, наче вперше роздивляючись вулиці та майдани, Юрко з полегшенням відволікався він гидких слів. Можливо, вони ніколи не бували в місті, тож тепер принишкли, роззираючись у незнайомій місцевості?
Ще до настання вечора, тільки-но Юрко обійшов домівки приятелів і з’ясував, що всі вони перебували у літніх таборах, на морі або в бабусь, він зазнав нападу незбагненних слів. Не в змозі стримуватися далі, він сховався в кущах високих рожевих квітів, упав навколішки та замурмотів ті слова, ніби плюючи їх у скам’янілий коричневий ґрунт, в схожі на кріп листя, в дурні квіти. Спочатку Юркові стало гірше; коли слова заповнили собою повітря, день смерк, рослини почали в’янути та хилитися долі, мурашки та москалики кинулися врозтіч з-під Юркових ніг. Його нудило, він задихався, але далі бубонів ті безглузді мерзоти, що самі собою спліталися в послідовності, які лунали навіть огидніше за слова, з яких складалися. Врешті-решт, Юрко виснажився та замовк; він почувався хворим і розбитим. Може, це температура? Він торкнувся лоба – жару ніби немає, лоб вологий і холодний. Гірко зітхаючи, Юрко підвівся, обтрусив коліна та приречено приготувався на черговий вибух невидимої гидоти у власній голові.
Але нічого не сталося. Слова мовчали. Короткі Юркові думки проносилися швидко та рівно, наче по гладеньких рейках, не стикаючись із горбами та вибоїнами незрозумілого словникового запасу. За бажання він міг би видобути з пам’яті ті слова, але такого бажання не мав. І слова слухняно зникли в якійсь сутіні, не забуті остаточно, але й без зусиль з тієї сутіні вже не видобувані. Юрко відчув короткий, але потужний приплив торжества. Він – вільний!
Повернувшись на село, Юрко одразу гайнув на Лиман. Йому хотілося – звісно, здалеку, тільки про себе, не вголос, - розповісти чотирьом «дембелям» про свою перемогу над тією заразою, яку він так необачно від них підчепив. Але тих на березі не було. Юрко ввійшов у зарості сіро-блакитної трави, де ті хлопці зазвичай грали в карти та обмінювалися… СТОП! – пусте, не має значення, чим вони обмінювалися. Юрко роззирнувся, копнув сірий пісок – там щось зблиснуло. Груба важка каблучка жовто-сірого кольору. Певно, котрийсь з хлопців або хто інший загубив її або забув, знявши з пальця перед купанням . Юрко підняв перстень і приміряв на власні пальці. Той виявився завеликим для нього. А чи немає тут ще чогось? Та нічого, крім надірваного туза пік, що загубився в траві, на березі не знайшлося. Але Юрко святкував. Перемога над ворогом – а то був ворог, і те була перемога! – була справжньою, і навіть із трофеями, щоправда, без полонених.
Та Юркові понад усе хотілося бодай подивитися на хлопців, хай здалеку, насолоджуючись незасміченістю власних думок. Не може бути, щоб слова, які завдали йому таких страждань, не створили їм хоч якихось незручностей. Але рослі, дужі чоловіки, що пройшли армію, не спромоглися здихатися тих слів, а Юрко – зміг.
Він не бігав селом, розшукуючи хлопців. Юрко був упевнений, що рано чи пізно вони самі з’являться на своєму гучному мотоциклі. Та минув один день, і другий – а їх не було. А на третій день над селом раптом занила, потяглася якась тужлива мелодія, що нагнала на Юрка навіть не печаль, а жах. Мелодія лунала так повільно, що неможливо було скласти уявлення про неї та заспівати подумки трохи швидше; лише рівномірні гулкі удари барабану і подзвін тарілок свідчили про наявність у мелодії певного ритму. Юркові хотілося завити, як це робили тепер всі собаки в селі.
З’ясувалося, що село ховало чотирьох хлопців, які нещодавно повернулися додому після служби у війську. Вони розбилися на мотоциклі. Селом проходило шосе, яке з’єднувало два обласні центри. То в їхньому селі була єдина асфальтована дорога. Всі відгалуження від неї, що прямували до села, були ґрунтовими та спускалися від «асфальту» до сільських вулиць – також ґрунтових – на кшталт урвищ, дуже стрімко. Той, хто виїжджав з села на «асфальт», до останньої миті не бачив, чи рухається головною дорогою який-небудь транспорт, і сам також лишався невидимим для його водія. Мотоцикл з чотирма вершниками вискочив на дорогу просто під колеса важезного самоскида. Всі хлопці загинули на місці.
Юрко не пішов дивитися на скорботну процесію; він побіг до того перехрестя, де все сталося. Дорога була порожня. На дерев’яному похилому стовпі застиг вінок у чорних стрічках. На сірому асфальті валялися уламки скла, якісь гайки та пружинки; чорно-брунатна пляма, посипана піском, протяглася від перехрестя метрів на десять. Над плямою дзижчали комахи.
Юрко стояв при дорозі, його погляд був прикутий до плями на асфальті, і жодних думок не лишилося в його голові. Його вуха наповнювало дзижчання комах, які вирували над плямою, і це дзижчання не давало зосередитися, воно гіпнотизувало, зачаровувало, робило Юрка сонним, поневоленим і геть знецікавленим…
Невідомо, скільки б він там простовбичив; аж раптом повз нього пролетіла автівка, вдаривши його гарячим повітрям і обкидавши піщинками. Юрко здригнувся, стиснув у кулаку грубий перстень жовто-сірого кольору та побіг назад у село.
