Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2534
Творів: 45685
Рецензій: 89396

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Детектив

Хвости гримучих змій (8 продовження)

© Аркадій Поважний, 13-01-2018
(продовження)
***
Вийти на Косого, по паспорту на Гната Астаховича, виявилося вельми важко. Зазвичай безхатьки, базарні п’янички та інші захребетники за невелику винагороду, у вигляді спиртного, легко зливають інформацію, але не у випадку із Косим. Цимбалу нікого не вдавалося розкрутити. Обод дізнався, хто у свій час вів його справи, невдовзі зателефонували майору Євгену Андрійчуку, що тепер на пенсії.
- Слизький тип, – характеризував Андрійчук. – Та як і вся ця братія. Він із тих, за кого будуть відповідати, а не він сам. Знайдіть журналіста Адольфа Подольського, він повадки цього гаврика добре вивчив, а інакше довго будете шукати.
Та журналіста знайти виявилося теж не легко. Щоб вийти на Подольського, довелося обійти чотири видавництва, ніхто не хотів ділитися інформацією з поліцейським, хоч як Цимбал не переконував, що він не має наміру якось нашкодити їхньому колезі. Довелося вдаватися до хитрощів, у п’ятій редакції Цимбал представився фрілансером, що, мовляв, смартфон «глюкнув» і втратив телефонну базу, а Подольському має передати важливу інформацію стосовно тіньових обертів у ресторанному бізнесі. Сказав, перше, що прийшло у голову, бо на даний момент Цимбалу хотілося їсти і думав про кав’ярню. Завдяки зовнішньому вигляду Андрія, який аж ніяк не походив на одного із найкращих поліцейських у місті, цього разу пішли на зустріч.
Добувши номер, Андрій зателефонував і домовилися де побачаться. Аудієнція з Подольским відбулася у кав’ярні, що орієнтована на італійську кухню і орендує місце у супермаркеті.
Адольф, чоловік років сорока, з залисиною, трохи світло-каштанове із сивиною волосся на скронях та потилиці, видно, що носить окуляри, але на зустріч чомусь прийшов без них, борідка, яка більше нагадує тижневу неголеність.
- Не дивно, що вони вам відмовляли, – говорив Подольський, після того, як Андрій розказав про свої марні потуги щось дізнатися про Косого. – Не дивлячись на зовнішню відкритість, світ бомжів це вельми і вельми прихований світ.
- Я це давно зрозумів. Але хто Косий у них? Король?
- Ну що ви. Звичайний скарбник, посередник між ними і керівництвом цієї держави у державі.
- Чому таке визначення?
- А як же ж інакше? Це світ у якому добре налагоджена фінансова сфера, зі своєю податковою системою, і чітко вибудуваною ієрархічною основою. Так, є король, як ви сказали, і свій двір з дворянами. Аби вийти на Косого, мені довелося самому стати жебраком. Я для цього два тижні побув у запої, навіть побився із дворовими алкоголіками, щоб було натуральніше. Спочатку спробував стати біля церкви, та ось тут і зіткнувся із внутрішньою охороною. Бабці зробили попередження, а потім підійшла «смотряща» і пояснила що до чого. Аби, так би мовити, законно старцювати потрібно купити місце і чим ближче до церкви, тим дорожче. А заробіток там, скажу тобі, більше ніж у середньостатистичного роботяги. Якщо на день підняв двісті гривень, то вважай день змарнований. Середній заробіток – п’ятихатка і вище. Десять відсотків слід відстібнути Косому.
- Безпосередньо йому платили?
- Коли як. Зазвичай його шавка приходила, та сама «смотряща» Зінка Орлович. Але часто приходив сам. Косий звісно цікавий персонаж, та на той момент цікавив так-сяк, більше куди йде колосальний збір грошей. Сам то Косий, враховуючи доходи, жив більш-менш скромно, їздив на старенькій «вольво», мав двоповерхову халупу. І я знайшов хто керманич цього бомжацького світу. Це московська секта, що зветься у них православною церквою московського патріархату.
- А чому секта?
- А хто ж?! – здивування Адольфа здавалося було таким щирим, що він ледь не хвилину зберігав мовчанку, дивлячись на співрозмовника, намагаючись зрозуміти чи той дійсно не усвідомлює цієї істини, що московський патріархат – це секта.
- Добре, зрозумів. То Косий підпорядкований безпосередньо цій, церкві, чи то секті? А кому саме? Владиці?
- Йому дорогенькому.
- Він і є король?
- Ні звісно, він васал, а король – патріарх московський.
- То як мені на нього вийти?
- На патріарха?
- На Косого, – Андрій поморщився, від того, що співрозмовник не такий уважний, як сподівався.
- Як уже говорив, у його власності двоповерховий будиночок, але у тій резиденції він з’являється доволі рідко. То треба шукати у двушці, що в спальному районі. Ховається ховрашок клятий.
- Добре, ще таке питання, ви з Вітольдом були знайомі?
- А як же. А чому були? Він що помер?
- Ні, просто у бігах. Що можете про нього розказати?
Адольф почав ритися у наплічнику перебираючи безліч паперів і файлів. Нарешті витягнув малюнок, виконаний на папірці із зошита в клітинку, де олівцем зображена купюра ста гривень, тільки замість Тараса Шевченка зображений Адольф Подольський.
- Ось, якось попрохав у мене лінзи із старого фотооб’єктива, давав мені гроші, я не взяв, тоді на віддяку мені це намалював. Дуже оригінально.
- Лінзи? Навіщо йому лінзи?
- Я вже говорив, що Вітольд не та людина, у якої хочеться розпитувати що і для чого. Так зрозумів, що для якогось оптичного прибору, можливо телескопа.
- Можете дати загальну характеристику цієї людини? У вас же мала скластися загальна уява.
- У вас якісь розбіжні зацікавлення, то вам Косий потрібен, а тепер Вітольд. Я не відділ кадрів, щоб характеризувати, – зітхнув журналіст, і почав сьорбати через трубку сік. Цимбал зрозумів, що він таким чином збирається з думками. – Впевнений в одному, у нього багата біографія пов’язана із воєнщиною. А що у нього за скелети у шафці, то вже вам поліцейським розбиратися. Знаєте, у мене був приятель Вітя Лисенко, я знав, що він служив у Афганістані, з ним був знайомий років двадцять, багато разом випивали, він ані слова не говорив про службу, навіть коли питав, відпекувався загальною фразою – «служба, а що служба, там пишатися нічим». І лише після його смерті я побачив на подушечці, що несли за труною, які у нього серйозні були бойові нагороди, і про те не лише я не знав, а найближче коло, впевнений навіть родина не знала. То ж ваш Вітольд майже із тієї ж категорії, тільки навіть після його смерті не дізнаємося хто він насправді. І це вам не Косий, якщо Вітольд заліг на дно, то по серйозному, тут я не помічник. Та впевнений ви і не знайдете. Можна питання?
- Питання звісно можна, а ось дивлячись на категорію, не знаю чи зможу дати відповідь.
- Він дійсно якось пов’язаний із убивством Вітька Бєлого?
- Вас це цікавить як журналіста?
- Ні, просто як знайомого. Самі розумієте, для мене Вітольд був загадковою особистістю, як і для вас зараз.
- Якщо чесно, смерть Вітька мені дуже і дуже байдужа. Але як і вам цікава організація, до якої належить Вітольд.
- Ось, – журналіст дістав із портфеля ще якийсь папірець. – Не знаю чи знадобиться. Я просто з’ясував яке у нього насправді ім’я. Тут довелося підняти документи про спадщину, адже хату він отримував від дядька і на ім’я Віталія Корнієнка, але такої особистості вже не існує. Розумієте?
- Так, це цікаво, – Цимбал забрав папірець. – Той, хто це зробив має неабиякі повноваження.
***
Хвеохванич не коловся, хоч як не насідав Арцибашев. Цимбал не довго спостерігав за допитом, вирішив потім сам спробувати погомоніти зі сторожем, а доки із Сергієм посидіти, попити пива.
Зайшли до кав’ярні.
- То битий вовцюга, – казав Андрій, відсьорбуючи із пластикового бокала. – Дивуюся чому Арцибашев таку недолугу тактику обрав, треба ж зважати на його біографію. У нього наявно ходок * (Ходка – на тюремному сленгу, значить термін відбування покарання) більше ніж арахісу у цій тарілці.
Цимбал узяв жменю горішків, кинув до рота. Цим часом дзенькнув телефон, прийшло сповіщення від експерта, той прислав відчит стосовно ексгумованих трупів. Довго читав.
- А це вже цікаво, – Андрій постукав пальцем по монітору смартфона.
- Що? – питав Обод.
- Циплак і Мушинський застрелені із того ж ствола, із якого убили Вітю Бєлого.
- Мільйон був майже у руках, – з удаваним докором зітхнув Обод. – У тебе дійсно якийсь собачий нюх.
- Ну це все рівно не Гончар, до того ж під опис не підходить, баби із рекламного агентства його не впізнали. Я тільки тепер вбагнув що мене так непокоїло в оселі Гончара. Там були палички, хтось ними їв, але не Вітольд, цей виделкою. Бач, вони удвох – і Гончар, і наш кіллер живуть у декораціях. Хата занедбана, та манаття акуратно складене. Зазвичай у подібних людей дрантя залежане, усе барахло ніби спресоване, а тут видно, що регулярно здійснюється прибирання, потім увесь цей декор у вигляді брудних чобіт, чувалів з пляшками, коробками знову розставляється на місця. Пам’ятаєш яка їжа була? А я пам’ятаю – ананаси, шинка, червона риба, а боржомі у скляних пляшечках, не пластикових! – на цьому Цимбал чомусь зробив акцент, піднявши вказівний палець. – Ось цей Вітольд, боржомі п’є щодня, а ти можеш собі таке дозволити?
Обод знизив плечима, він не знав що таке боржомі і скільки коштує саме у скляних пляшечках.
- Так, а ще ананасовий сік, – продовжив Цимбал.
- І що?
- А те, що ананасовий сік був також на машині Вітька.  
- А ще там плазма була мухами засрана, – Обод теж вирішив козирнути спостережливістю. – То хто ж він цей Вітольд Гончар у нашій справі? Підручний кіллера?
- Точно не скажу хто він у цьому ланцюжку, та судячи з усього, має роботу з доброю платнею.  
- Значить наполегливіше відпрацьовуємо його контакти.
- То само собою, та впевнений мало що дізнаємося. Він, схоже, зовсім не бухав, а значить немає ніяких контактів. Хоча мені інформатор порадив звернутися до якогось Косого.
- Він керівник базарних волоцюг, та всіляких старців. Кришує їх.
- Його за щось арештовували?  
- Не знаю, треба глянути, – Обод навіщось постукав себе по кишенях, ніби десь там лежить інформаційна база. – А оцей сторож, він хіба не контакт?
- Ніяким чином. Вони скоріш за все контактували тільки як замовник роботи і виконавець.
Вже у робочому кабінеті Обод переглянув інформацію по Косому, на очі потрапила звітність патрульних.
- О, стосовно рекламного агентства. Учора його намагалися пограбувати, дивись.
Цимбал переглянув звіт.
- Та здається нічого не вкрали, просто було проникнення. Це дійсно цікаво, а більше незрозуміло. Так, а що там з Косим?
- Значить так, Гнат Астахович, лише один раз був ув’язнений, у Харкові, у дев’яносто другому році півроку перебував під слідством по справі рекету. Відпущений за нестачею доказів.
- Ну так, Андрійчук казав, що замісто нього люди сиділи.  
***
До Косого Цимбал пішов з Ободом. Скарбник міських пауперів мешкав у дев’ятиповерховому домі не у найкращому районі.
- І ось тут живе людина із мільйонним обертом, – Обод обвів долонею захаращений двір. – Андрію, ну що за жлобство?
- Нічого не вдієш, конспірація. Хоча не дуже вдала. Бачиш, саме над його під’їздом відеокамера, а ото на сьомому поверсі, де дубові рами, напевне його квартира.
Підійшовши до броньованих дверей з кодовим замком, Обод долонею натиснув на всі кнопки і двері прочинилися.
Далі з’ясувалося, що Косому на поверсі належало дві квартири, бо відразу ліворуч від ліфта одні двері.
Коли Обод натиснув на дзвінок, десь у глибині почувся лінивий собачий гавкіт. На майданчику увімкнулося світло, Цимбал у двірне вічко показав посвідчення. Незабаром господар прочинив. Хоча опера і не бачили його, але стало зрозуміло, що це саме Косий і ніхто інший. Він дійсно був косоокий. Худосочний чоловік, якому десь за шістдесят, із вставними золотими зубами, Цимбал про себе відзначив, що можливо хворий на туберкульоз. Косий провів гостей до вітальні, обставленої, як здалося Цимбалу, по-циганськи: ковдри на підлозі і на стінах, багато золоченої мішури, репродукції картин на стінах. Навіть стара кавказька вівчарка, яка мирно дрімала на ковдрі під батареєю, здавалася необхідним інтер’єром.
- Коньяку? – запропонував Косий, піднявши відразу два пухиря з «Генесі» та «Ремі Мартін».
- Дякуємо ні, – відповів Цимбал, хоча б покуштувати такі марки був би не проти, бо знав, що вартість однієї пляшки, потягне на всю його зарплату. – Ми не надовго. Нам цікава така особистість, як Вітольд.
Косий наморщив лоба ніби перебираючи у пам’яті чи стрічалося коли це ім’я, почав уже смикати плечима і розводити руки, що, мовляв, не пригадується, та Обод осудливо кивав головою і також робив заперечливі знаки вказівним пальцем.
- Ні, дядьку, тільки не кажи, що не знаєш. Не псуй свою репутацію людини, від якої нічого не приховаєш.
- Так, – вторив Цимбал. – Він зараз у глобальному розшуку. І до вас не лише ми з цього приводу приходили, а якщо не приходили, то неодмінно прийдуть.
- Від Бєлого навідаються, – додав Обод. – Цей Вітольд їхніх людей покоцав, так що…
Косий налив коньяк не в стопку, а у фужер для вина. Залпом випив.
- А що я про нього такого можу знати? Ну крутився на базарі підсобником, у декого оформлювачем шабаював, он кілька кіосків розмалював, ото і все знайомство. Не контачив він ні з ким.
- Знаєте, – зітхнувши мовив Цимбал. – У нас так багато часу, що ми спромоглися архіви підняти, та тут про вас дещо дізналися, – Андрій дістав зелений блокнот, щось там прочитав. – Оперуповноважений Євген Андрійчук, це ім’я про щось говорить вам? Ну його то маєте відразу пригадати, із четвертого відділку, ви ж у нього інформатором були. Це ж завдяки вам, здається, Толік Самсон всипався. Де він зараз?
- У Кузі на підхваті, – відповів Обод. – Кажуть без клепки в голові. Ох, не заздрю тому, через кого він у свій час на нари потрапив. А, наскільки знаю, він наполегливо шукає.
- Я навіть припускаю, що у нього своя людина у поліції є, – замислено мовив Цимбал, дивлячись у вазу з фруктами. – І ця людина рано чи пізно надасть йому інформацію.
- Питання тільки… – Обод почухав підборіддя, хитрувато примруживши око.
- Так, питання тільки у тому, чи зможемо ми цю інформацію приховати, так, щоби доступ до неї був закритий навіть для міністра внутрішніх справ.
- Ой, це так не благородно, – поморщився Косий. – Чесні люди так не…
- Ти з дуба впав? – засміявся Обод. – Якби мєнти були чесні і благородні, то у світі почався б хаос.
- Що ви конкретно хочете знати? Попереджаю, багато мені не відомо. Вітольд не з тих у кого анкета у відкритому доступі.
- А ви не з тих людей, хто дотримується девізу «менше знаєш, краще спиш», – Цимбал сховав записничок у якому ні слова не було про майора Андрійчука. – Напевне ж пробивали його.
- Пробивати то пробивав, але… – Косий зробив паузу на чергову порцію коньяку. – Дізнався що він у команді Кості Ганса був. Водієм працював. А коли Ганса грохнули, перебрався до нас.
- Яким же чином дізналися, що він у того Ганса працював? – спитав Цимбал. – Ви ж сказали, що у ваше поле зору він без життєпису потрапив.
- Я просто Костю Ганса добре знав. Ми з ним в одному харківському санаторії номер вісімнадцять* (Мається на увазі Холодногірська виправна колонія №18 у Харкові) відпочивали. У дев’яності Костя бригаду утримував, а потім помічником депутата став, а потім на велику політику замахнувся. Оте його і згубило.
- Що саме? – знову спитав Цимбал. – Похід у політику?
- А що ж іще.
- А Вітольд?
- Вітольд влаштувався до нього за три місяці до його смерті, у автопарк затесався. Звісно я це знаю, питаєте звідки, а я цього Вітольда там і бачив, коли гостював у Ганса. То ж коли у нас намалювався спробував пробити інформацію. У тому то й діло, що у Кості він був, як Василь Зайченко, а тут вже як Вітольд Гончар. Я впевнений що саме він і вальнув Костю. Тільки я про це тс-с-с, – Засичав Косий притуливши вказівний палець до губ. – Це лише моя глибока-глибока думка.
Косий випив третій фужер коньяку.
- Все рівно ви щось не договорюєте, зміна імені ще нічого не значить, може він теж чогось боявся. Напевне є інші причини грішити саме на Вітольда? – Цимбал намагався дивитися йому у вічі, але це важко, у Косого очі дивилися у різні боки, ліве око заплило до перенісся, а праве пішло угору, потім вниз.
- Ці, мать їх, причини, тільки зараз, бляха, поспливали, – Косий відкинувся у кріслі. – Останні події хіба не причина? Він, сука, завжди був туманний якийсь і я не хочу опинитися на місці Кості Ганса, або ж Боді. Він кіллер, чорти б його забрали. Ті, хто його наймали знають ціну, це вам не Вадька Бєлий, це вам… До того ж, колись цей ваш Вітольд у нашій «Альфі» служив, ось так-то, а ви кажете не причетний і знов-таки під іншим іменем і прізвищем. – Косий показував кудись у стелю, і його очі почали дивитися у різні боки. – Знаєте, а мене ж обікрали. Там, – вказав на картину з ведмедями. – Дещо було. Я пошоркався там-сям, це Генки Водяного робота, більше нікому, але не можу йому пред’явити.. Так, що коли допоможете, з мене косарь зелених…
Більше від Косого нічого не дізналися.
- Щось знайоме ім’я – Генка Водяний, – намагався пригадати Цимбал.
- Спеціаліст по сейфах, щось поцупив у Косого. Але ніколи не сидів, його усі знають, що може будь-який сейф скрити. Знати б що, тисяча баксів на шляху не валяється. Слухай, Андрію, у нас стільки активів, і від Бєлого мільйон, і тут штуцер, а на пиво немає.
Обод демонстративно відкрив портмоне у якому було лише десять гривень.  
- Ну так, сальдо на нашу користь.
***
Цимбал з Хвеохвановичем вже двадцять хвилин сиділи у камері допиту. Андрій нічого не питав, читав щось у смартфоні. Сторож дивився у якусь точку на стіні, подекуди скошуючи погляд на двері. Андрію дещо моторошно від його погляду, очі Хвеохванича якісь незвичайні, райдужна оболонка якась водяниста, прозора, ледь не зливається з білками, тому враження, що це зомбі. І саме в цих очах нічого окрім презирства, яке буває у відношенні до меншовартісного супротивника, ледь помітна посмішка, міміка ніби говорила: «Клей, клей дурня, мєнтяра. Я всі ваші прийомчики знаю. Нічим тобі мене приперти». Андрій подумав, що ця особистість дуже гармоніює із своєю теперішньою професією, нікого іншого доглядачем за цвинтарем і не поставити.
- Ну що ж, друже, – Андрій закінчив читати біографію Хвеохванича. Поклав телефон на середину столу, увімкнувши звукозаписувач. – Значить не колемося. Ну й, якщо відверто, і не треба. Деталі я й так знаю і їхнє підтвердження мені без потреби. Наприклад, я точно знаю, що ви у Вітольда забрали ті трупи і заховали у свіжій могилі, навіть припускаю, що з вашого боку це не перший подібний підробіток. Повторюся – мені начхати, бо то не моя справа. Мене дуже і дуже цікавить Вітольдовий корєш, а ви його бачили.
- Нічого не знаю, нічого не бачив, – монотонно, дещо завчено мовив сторож, по інтонації не важко зрозуміти, що більше від сказаного кліщами не витягнуть.
- Знаєте, вам краще на деякий час у нас перекантуватися, під слідством. Хоча не факт, що це забезпечення безпеки. Ті четверо жмурів, за життя шукали того, про кого кажу. Ну, бачте, лохонулися. Та проблема у тому, що ви теж бачили того невідомого і за вами неодмінно прийдуть і будуть допитувати з усією маніакальною пристрастю.
- Не шугай начальнику. Вадька Бєлий ще не пуп землі, без бабла він ніхто, та й з грошвою теж фуфел, як і уся та щуряча зграя довкіл нього. Захочуть мене у тюрмі взяти, то ласкаво запрошуємо, а там ще подивимося хто кому хребта зламає. І на волі теж дам ладу, не хвилюйся.
- Так ви ж бачили його.
- Якщо і так, що з того? Чим це тобі допоможе? Хочеш його опис? Так ти вже давно маєш його. А насправді, я ж кажу, нічого не чув і не бачив. Спав собі п’яний, ви приперлися, зробили шмон, щось знайшли, когось відкопали.
- Мені важлива ваша думка, що ви особисто думаєте про ту людину, дайте відповідь на це і, обіцяю, відпущу.
- Ти при будь-якому розкладі мене відпустиш. А особисто від мене то скажу так начальнику, не заважай йому і будеш щасливим, це моя стовідсоткова гарантія. Ти все рівно його не злапаєш. Його немає, якщо розумієш.
Після допиту Цимбал навідався до експертного відділення, аби з’ясувати хто телефонував Хвеохваничу у той вечір. Був лише один номер і той вже поза зоною досягнення.
- А що ж я хотів, – уголос думав Андрій. – Вони і у таких дрібницях шифруватимуться.
Потім розмишляв над словами Хвеохванича. Що значить його немає? Пригадалося перше ім’я Вітольда, якого теж вже немає ні в яких реєстраційних списках.  
***
(далі буде)

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.55023121833801 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …
Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …
«Сліпі убивці» вигаданих і справжніх світів
«Сліпий убивця» Марґарет Етвуд — приклад «шизофренічного» наративу, у якому один герой розпадається …