Колись у прадавні часи над швидкою та бурхливою річкою Норра-Ульвен стояв Старий міст, а ним проходила Стара дорога, що вела подорожніх від Гротборгу до Ейнесунду й далі, аж у самісінький Мюнд. Зазвичай у таких місцях, де мости перетинають річки, виникають селища, адже це зручно для торгівлі, судноплавства та оборони. Однак поблизу Старого мосту ніякого селища або хоча б хутору не було, тільки нижче за течією стояло рибальське містечко Нікельброк, а вище, аж при самому витоку річки – сільце Еггелунд. Щоправда, про Еггелунд давно вже ніхто не чув, невідомо, чи зберігся він дотепер.
А ще треба знати ось що: ані гротборзці до Ейнесунду, ані ейнесундці до Гротборгу Старою дорогою ніколи не ходили, не їздили. І ті, й інші чомусь рухалися Новою дорогою, хоча була вона набагато довшою за Стару, а через Норра-Ульвен доводилося переправлятися човнами, в Нікельброці, адже нового мосту через річку не збудували, коли Старим ходити припинили. Стара дорога була зручна та безпечна, не траплялися на ній розбійники або інші негаразди. І міст через Норра-Ульвен також був добрий, міцний та надійний, хоча й збудував його невідомо хто за часів найдавніших, вже нікому не пам’ятних. Проте всі в цих краях знали, що Старою дорогою та Старим мостом ліпше не ходити, – й не ходили.
Та якби хтось таки вирішив дістатися з Ейнесунду до Гротборгу саме Старою дорогою, то відразу за Старим мостом через Норра-Ульвен побачив би гору, вкриту густим чорним лісом. А над тією горою височів замок – і хоча деякі його вежі були зруйновані, вигляд він мав надзвичайно поважний та навіть грізний. В замку давно вже ніхто не жив, тільки круки гніздували, та летючі миші юрмилися. Хто збудував той замок, коли, - про те жодна душа в цілому краї не відала. Однак старі люди розповідали, нібито їхні прапрадіди до того замку ходили, аби похизуватися перед їхніми майбутніми прапрабабками. І вже тоді замок стояв пусткою; єдине, що можна було стверджувати напевно, це те, що збудували його не люди та вже напевно не гноми або тролі (ті майже нічого не будують, а мешкають у печерах). Навіть від Старого мосту вежі замку здавалися величезними – а якби хто наважився наблизитися до них, він онімів би від подиву: такі вже велетенські були ті вежі! Кожна чорна брила в їхніх стінах була завбільшки з пагорб – ні, аж ніяк люди не змогли би скласти мури та башти з тих брил. Та якщо люди склали їх, то вже напевно, що володіли вони якимись могутніми чарами, а інакше пояснити те неможливо. Отже, всі намагалися триматися якнайдалі від замку та навіть подумки його не згадувати.
Та сталося так, що замок, який всі оминали, сам нагадав про себе. Спочатку пішли розмови в Нікельброці: мовляв, бачили у вікнах замку вогонь. Хто бачив, нащо туди ходив – невідомо, проте чутки про це поширювалися, і вже незабаром і в Гротборзі, і в Ейнесунді, і навіть в делеких Мюнді та Грумарі тільки й розмов було, що про вогонь у вікнах замку при Старому мості. Люди тоді трималися старовини, а перемін не схвалювали: ніколи не траплялося так, аби переміни ставалися на краще! І тому ті чутки добряче всіх збентежили та стривожили.
«Йой, не перед добром це, авжеж, не перед добром!» - хитали головами по всіх селах і містечках нашого краю. А мешканці Мюнду – ті одразу виголосили: повернулися до замку ті, хто його в прадавні часи збудував, хто ним колись володів! Щоправда, мало хто їм віру йняв: всім відомо, що ті південці мають неабияку фантазію, та що там не кажи, а страшнувато було всім. Хто оселився в замку? – Невідомо! Навіщо? – Теж невідомо!
Між тим ані в Нікельброці, ані в Гротборзі, ані в Ейнесунді – аніде не можна було знайти людину, яка спостерігала той вогонь у віконцях замку на власні очі. Всі знали про це з чужих слів, чули від когось, а тому хтось переказав іще чиюсь розповідь. І попри те, що чутки дедалі ширше розповзалися цілим краєм, ніхто насправді тими новинами не переймався та не намагався з’ясувати, що ж справді відбувається та звідки ті чутки походять. Люди сподівалися, що все якось саме припиниться, як і почалося. Адже біди ніякої від вогників у вікнах? – то й нехай їм! І люди опікувалися своїми звичайними справами, ніби так і годиться, хоча про замок тепер розмов було щодня – не те, що раніше, коли про нього й не згадували.
А незабаром поширилися нові, ще бентежніші чутки: нібито над вежами та баштами замку час від часу здіймається дим: коли чорний, коли жовтий, а інколи – червоний. Люди сполошилися, захвилювалися, але знову нічого не вдіяли: от, дим, ну й що? Адже від вогників у вікнах нічого лихого не сталося, може, воно якось так із димом також минеться?
Однак бургомістри Гротборгу, Ейнесунду та Мюнду таки з’їхалися на раду. Сиділи вони довго, розмовляли-радилися, та нічого не вирішили, та й що вирішувати, коли невідомо нічого? Як заборонити чутки, вони лише посиляться, а люди одразу зметикують, що з тим замком нечиста справа. Диви, ще бургомістрів звинуватять у зраді та змові з тими, хто в замку облаштувався! І панове бургомістри, згаявши чимало часу в марних розмовах і міркуваннях, роз’їхалися по домівках ні з чим, однак вістка, що вони збиралися та радилися, поширилася миттю. Геть нічого не можна втаїти від людей! І бентега поступово охопила весь край: тільки про те всі й торочили, що насуваються якісь круті переміни та страшні події. Тому бургомістрам довелося негайно зібратися знову, аби цього разу справу із замком з’ясувати й залагодити, а людей заспокоїти.
І бургомістри порадилися та ухвалили: той, хто наважиться піти до замку поблизу Старого мосту та розвідає, що там відбувається, отримає від міст Гротборг, Ейнесунд і Мюнд, а також від сіл Грумар і Нікельброк аж сто монет щирим золотом. Негайно всіма дорогами краю рушили вісники-глашатаї – шукати добровольців.
Незабаром знайшовся такий доброволець. Жив тоді в Мюнді парубок на ім’я Лар, жив не один, а з сестрою малою, Ульрікою; батьки їхні померли, а інших родичів на цілому світі вони не мали. Лар гарував у наймах, а все ніяк не міг вибитися зі злиднів і день-у-день ласував із сестрою нізчимною юшкою. Тому він одразу визвався піти розвідником до Старого мосту; справа ця видалася йому простою, а сто монет золотом – неабиякі гроші, та ще й славу можна здобути на все життя!
Не барився Лар, попрощався з Ульрікою та вчвал вирушив у дорогу. Весь шлях з Мюнду до Ейнесунду він хизувався своєю відвагою та без упину вихвалявся перед подорожніми: мовляв, рятувати вас усіх іду! Люди дивилися на парубка з недовірою: молодий, недосвідчений, а такий хвалько! А Лар і далі собі вихвалявся та хизувався, тому коли врешті-решт дістався Ейнесунду, здавалося йому, що здатен він найбільшу гору зрушити, а розвідати про вогники у віконцях та дим над вежами замку – то взагалі дрібничка.
На ринковій площі Ейнесунду отримав Лар від містян міцний щит і гострий меч, пообіцяв їм усе розвідати та швидко повернутися, та й попрямував до замку. Без пригод і перешкод дійшов він до Старого мосту, зате вся його відвага станула, наче крига під сонцем. Дорогою до мосту не зустрів він жодної живої істоти, і від того на серці в Лара було ніяково, навіть тривожно. Ой, не просто так Старою дорогою ані люди, ані звірі не ходять! Отже, коли Лар ступив на Старий міст, жижки йому добряче трусилися. А від мосту вже й замок видно: чорний, мовчазний, він височів над горою і сам був завбільшки з гору. Проте ані світла у вікнах, ані диму над вежами Лар не бачив.
Замислився парубок: привели його сюди самі лише чутки про вогні та дим, ніхто напевно нічого не знав. А що, як не ходити до замку? Отаборитися тут, поблизу мосту, подивитися, початувати, а тоді й вернутися: мовляв, хвилюватися нема чого, в замку нічого не відбувається, а всі розмови – пусте. І грошики в кишені, і сам живий-здоровий, а слава, шана та повага – також йому!
Щоправда, сумління Ларове пручалося: що як у замку все ж таки щось лихе коїться? А як оте лихе вразить увесь край, а заразом і Лара з Ульрікою? Не подарують, ой, напевно не подарують йому зради ані нікельброкці, ані ейнесундці, ані гротборзці, ані земляки-мюндці! Спробуй потім, доведи, що ти не зрадник, а всього лише боягуз.
І от із такими думками вийшов Лар на Старий міст, що горбом випинався високо над річкою. Швидка Норра-Ульвен ревла навколо опор мосту, наче дикий звір, а тут, наверху, здавалося, що унизу гомонить струмок. Коли ж Лар дійшов до середини мосту, йому аж дух забило, так високо він опинився. Звідси видно було й замок, і всі околиці, Ларові навіть здалося, що він і Нікельброк бачить. Село стояло самісінькому березі стрімкої Норра-Ульвен, і тепер там, мабуть, в кожному віконечку приязно світилося, а понад коминами хат і димарями коптилень здіймалися запашні димки – ет, зовсім інша справа, не те, що цей чорний жахливий замок, ані вогника, ані диму, нічого!
Аж раптом почув Лар тихесенький вкрадливий голосочок:
- Ларе, гей-но, Ларчику! Не ходи до замку! Ти ж бачиш, у вікнах його темрява, а понад вежами ніякого диму! Не ходи! Поспішай додому, розкажи всім, що ти перевірив усе ретельно, і в замку – пустка, ні душі! Сто золотих у кишені, і слава тобі нетлінна!
Лар перелякався: адже на мосту хтось таки був! І знає той хтось і про сто монет, і про розвідку Ларову, і про сумніви його – також відає!
- Хто ти?! – відчайдушно вигукнув Лар, однак ніхто йому не відповів, і луна прокотилася скелями та урвищами: ти, ти, ти!
Лар трохи заспокоївся та знову глянув на замок: справді, ані вогника, ані диму, лише круки над вежами кружляють. Може, й справді краще повернутися додому та всіх заспокоїти? А там вже чекають на нього гроші, слава та шана, адже він один із усього краю визвався йти до замку, отже, перевірити його слова ніхто не зможе. І Лар подивився в бік Нікельброку: от де зрадіють добрій звістці!
Аж тут знову залунав у парубоцьких вухах тихесенький голосочок:
- Додому, звісно, додому! Замок мертвий, кинутий давно, що ти, Ларе, що ти? Лиха не станеться, а користь буде: гроші, слава, повага! А про те, що ти боягузом виявився, ніхто не довідається, нема тут нікого, та й на весь край ти один сміливець, немає інших. Рушай додому сміливо!
Лар здригнувся та вдруге заволав на все горло:
- Хто ти?! – та знов у відповідь почув лише луну: ти, ти, ти!
Вкрай розгублений Лар зупинився посеред мосту та замислився: ет, він ще навіть до замку не підійшов, а тут вже якась чортівня коїться! Що ж тоді на нього в замку чекає? І Лар пильно вдивлявся у чорні мури, аж сльози йому на очах наверталися: ні, жодного руху, ніякого життя там немає, опріч круків і кажанів, мабуть. Мав той улесливий голосочок рацію: нащо до замку пхатися та час марнувати? Піти додому та всім розповісти: все перевірив, скрізь подивився, все гаразд, не хвилюйтеся, про замок не згадуйте, а мені давайте мою винагороду та шануйте свого героя-рятівника!
Та щойно Лар ухвалив це неабияке рішення та повернув назад, з-під мосту вискочив якийсь чорненький чоловічок, вертлявий, як дзиґа, сам маленький, ледве Ларового коліна сягає. Він застрибав перед парубком, захихотів, заплескав чорними долоньками та закричав пронизливим голосочком із жаб’ячим крекотом:
- Попався, Ларе, ти попався!
Лар не розгубився, вихопив меча з піхов та спробував вдарити ним чоловічка. Та де там! – той був такий прудкий, що ані вдарити, ані вколоти. Чоловічок пострибав, пострибав перед Ларом, а тоді несподівано завмер; Лар негайно рубонув чорну голову, та лезо пройшло крізь чоловічка, немов крізь повітря, та з жалібним дзенькотом вдарилося об каміння мосту – а це не жарт, вгатити щосили мечем по твердому! Від пекучого болю в руці парубок впустив зброю, а чоловічок раптом виріс над ним, випростав чорні крила та пазуристі лапи, схопив Лара, як іграшку, та миттю затягнув під міст.
Довго чекали на Лара в Ейнесунді, Гротборзі, Нікельброці та рідному Мюнді – тільки марно, немає від нього звістки. Мабуть, і справді щось лихе оселилося в замку та згубило хороброго Лара. Знову завирували містами й селами чутки; тільки й було розмов, що про незнану злу силу в замку, що занапастила сміливця Лара, лицаря, окрасу та гордість цілого краю!
Знову всіма путівцями й стежками потяглися вісники-глашатаї, розшукуючи того, хто наважиться вирушити до замку та довідатися, хто й що вчинив із Ларом. Однак ніхто не наважувався, аж доки винагороду за цей відважний і небезпечний вчинок не збільшили до трьохсот монет золотом – сума на той час нечувана, справжній казковий скарб! Отоді лише в Ейнесунді знайшовся новий доброволець.
Борк вважався першим забіякою та бешкетником Ейнесунду. Кремезний, наче дуб, дужий, як ведмідь, він завжди брав на кпини кожного, кого зустрічав, аби роздратувати того як слід та зчинити бійку. Мало кому щастило подолати Борка – зазвичай той з усіх бійок виходив переможцем. Власне, за це його й не любили – адже бойовища ті він влаштовував власноруч, навмисно, заради розваги; а щоб він коли оборонив або захистив когось – ні, такого не траплялося ніколи!
Борк вірив чуткам про замок, а ще та понад усе – у свою щасливу долю та свої важезні кулачиська: немає такої сили, яку не можна здолати іншою силою! Він не пішов добровольцем, коли бургомістри проголосили винагороду в сто монет, тому що вважав, що перший доброволець пропаде. А ось тоді нагорода напевно подвоїться або потроїться, Борк оголосить себе новим добровольцем, а вже його кулаки та щаслива доля не підведуть, як вони ніколи його не підводили в інших справах. Коли ж не пропаде перший розвідник… - про таке Борк також заздалегідь поміркував і вирішив, що в такому разі він силою забере в сміливця винагороду. Аж ось тепер, коли ті розрахунки щасливо справдилися, Лар не повернувся, а нагороду потроїли, Борк прийняв щит і меч з рук переляканих ейнесундців і рушив Старою дорогою до замку. Він крокував, насвистуючи, та тішився думкою про триста монет щирим золотом, про славу, про шану та про інші вкрай приємні речі, які напевно очікували його невдовзі.
За кілька днів Борк дістався Старого мосту. Його зовсім не налякала безлюдна й тиха Стара дорога: ет, пусте, нема чого боятися! Одне недобре: нікого дражнити, нікому пику набити! Борк сміливо вийшов на міст, дійшов до його середини та зупинився, аби роздивитися. Справді, замок звідси, мов на долоні; не було в його віконцях світла, а понад вежами не здіймався дим – взагалі там нічого не відбувалося, мертві чорні мури, от і все. Он-де дорога на Гротборг і Ульріксбад, а отам – на Ейнесунд, Мюнд і Зеелінд, десь нижче за течією – Нікельброк, а вище, при початку Норра-Ульвен, - сільце Еггелунд. І заворушилися в Борковій голові різні думки, і кожна наступна – цікавіша за попередню.
Адже плітки та чутки про замок по всіх околицях вирували, але ж ось він, замок, - і жодних вогнів у вікнах, ніякого диму, взагалі нічого! Мабуть, люди повірять будь-чому про замок, особливо ж тепер, коли зник Лар, - ось про що замислився Борк, роздивляючись замок. А що як з цієї справи можна зиск для себе отримати, і зиск чималий? Такий, проти якого й триста золотих – дрібничка!
І негайно Борк почув тихесенький вкрадливий голосочок, який, здавалося, лунав йому просто в голові:
- Молодчина, Борку, молодчина, чудово зметикував! Нині про замок розповісти та навигадувати можна що завгодно, ті полохливі дурники вдома йнятимуть віри будь-якій небувальщині, а ти, головне, свого не впусти, тримай ніс за вітром!
Борк був не з боязких, але все ж таки його збентежив той голосочок, і він вигукнув сердито:
- Хто ти?! – однак відповіді ніякої він не отримав, тільки луна прокотилася скелями над рікою: ти, ти, ти!
Борк опанував себе: що за нісенітниця, чи йому якихось голосів лякатися, з отакенними кулачиськами, з мечем гострим і щитом міцним! І він глянув на замок, а той стояв за річкою – чорний, мовчазний, мертвий… «А справу ти затіяв вигідну, - знову завирували в Борковій голові втішні думки. – Можна все, що заманеться вигадати про замок, всі віритимуть, адже невдаха Лар пропав насправді! Отже, в Гротборзі, Ейнесунді, в Нікельброці – скрізь повірять, якщо сказати, що в замку панує сила, що загрожує тепер страшним лихом і чорним горем усьому краю. А що коли Боркові зробитися правителем краю, нібито від імені тих велетів або чудовиськ, які в замку оселилися та данину вимагають?»
І знову Борк почув вкрадливий голосочок, який улесливо шепотів йому просто у вуха:
- Молодчага, Борку, зроби, як замислив, поший цих простаків у дурні, здери з них грошики та гайда в краї далекі, веселі, та ще й з повними кишенями золота! Ай, хват, ай, молодець, друже Борку!
Тепер Борк не мав жодих сумнівів: цей тихесенький вкрадливий голосочок належав йому самому: це ж його власні думки, ось що воно таке, адже нікого іншого на мосту або деінде навколо немає! І Борк гукнув у порожнечу під мостом:
- Нікого! – а луна застрибала скелями: о-го, о-го, о-го!
І Борк вже повернувся на підборах, аби йти назад, до Ейнесунду, та добряче, до мурашок там усіх налякати розповідями про людожера. Жахливого, величезного, постійно голодного та дуже ласого до золота та інших коштовних речей людожера! Втім, недалеко він дійшов: щойно Борк вирішив повертатися до Ейнесунду, з-під мосту з’явився чорненький чоловічок, вертлявий, наче дзиґа, а сам маленький, ледве Боркового коліна сягає. Він застрибав, захихотів, заплескав чорними долоньками та закричав пронизливим голосочком з жаб’ячим крекотом:
- Попався, Борку, ти попався!
Ані кулаки, ані меч, ані щаслива доля не допомогли Боркові – чоловічок подражнив його, познущався, а тоді раптом виріс над ним вище за найбільшу ялину, випростав велетенські чорні крила та пазуристі лапи, схопив Борка, мов ляльку, та миттю затягнув під міст.
Коли Борк зник, почалася в усіх містечках і селах справжня паніка – дехто навіть кинув рідну домівку та подався в інших краях шукати кращої долі та спокійнішого життя. Вже нікого не бентежило ані поширення чуток про замок і пануючу в ньому жахливу нездоланну силу, ані вигадування нових чуток, дедалі неймовірніших і страшніших. Страх відібрав людям здоровий глузд, і вони вже навіть не усвідомлювали, що передавали одне одному те, що самі щойно вигадали!
Коли ж бургомістри у розпачі оголосили про нову нагороду для сміливця-розвідника – тисяча золотих монет! – добровольців у цілому краю не знайшлося жодного. Всі очікували на якесь невідоме, а від того неймовірно страшне лихо, дедалі більше пліткували про замок, де, вочевидь, насправді готувалися чорні справи!
Між тим у Мюнді була людина, яка не втратила надії на повернення Лара. Його малолітня сестричка, Ульріка, все ще чекала на нього, і щодня виходила на Стару дорогу та виглядала, чи не йде Лар. Спочатку вона сподівалася, що Лар з часом знайдеться. Далі гадала, що Борк відшукає та врятує братика. Та коли й Борк слідом за Ларом зник без вісті, а нових добровольців серед краян не виявилося, вирішила Ульріка піти до замку та дізнатися правду й брата визволити.
Нікому про свій намір вона не сказала – та й кому було казати, коли сирітка вона, ані батьків, ані родичів не мала. А виголоситися добровольцем – кепкуватимуть, на кпини піднімуть: де тобі, шмаркачко, змагатися з тією силою, що в замку панує! Отже, рушила дівчина Старою дорогою до замку. Йшла вона собі, йшла, ані людей, ані звірів, ані яких інших істот не зустрічала та навіть не бачила. Дісталася Старого мосту та проминула його, не зупиняючись: про що міркувати, що роздивлятися, коли братика треба рятувати!
Швидко дійшла Ульріка до гори, на якій стояв замок. Оглянула замок – а там, як завжди, ані вогників у вікнах, ані диму над вежами, тільки ворони та круки в небі ширяють. Схилом гори до мурів замку звивалася брукована дорога – дівчинка бачила, що зникала вона в його величезній чорній брамі. І Ульріка рішучо попрямувала тією дорогою, і незабаром опинилася в замку.
На просторому, вимощеному кам’яними плитами подвір’ї було порожньо – нікого там не зустріла Ульріка. Дівчинка ходила замком, оглядала величезні кімнати, галереї та комори, але й там нікого не знайшла. Тоді вирішила вона покликати брата: якщо вже вона сюди за ним прийшла, без нього звідси не піде, а як живе тут хто, лихий або добрий, може, хоч щось їй про Ларову долю повідомить, а там вже нехай – буде як буде! Ульріка знову вийшла на просторий двір замку та заходилася гукати Лара. Доки вона не покликала брата, їй здавалося, що в замку ніхто про неї не здогадується; і страх стискав їй серце, адже вона не знала й навіть не уявляла, хто може відгукнутися, та все одно гукала брата.
Ніхто не відгукнувся, лише ворон злетів з вежі, покружляв над Ульрікою та й опустився перед нею на краєчок висохлого фонтану. Птах подивився на дівчину чорними блискучими очима, потім ніби вклонився та злетів до ніг Ульріки. Та заклякла від подиву: такого вона ще ніколи не бачила, адже ворони людей до себе близько ніколи не підпускають! А птах між тим покрокував кудись, кумедно підстрибуючи та весь час озираючись, ніби запрошував Ульріку йти слідом. І вона рушила за птахом.
Ворон привів дівчину в невеличку кімнату під стелею однієї з чорних веж замку. В кімнаті стояв стіл, а на столі лежала величезна книга. Ворон вмостився на столі, постукав дзьобом по книзі, глянув пронизливо на Ульріку, а тоді вилетів крізь вікно та зник. Дівчина підійшла до столу та розкрила книгу. Вона вміла читати, Лар її навчив, але користі від того було мало – сторінки в книзі виявилися чистими. Вона зітхнула та вигукнула в розпачі:
- Ой, братику мій Ларе, що з тобой сталося, де мені шукати тебе?
Щойно Ульріка це вимовила, книга розкрилася сама собою, а на чистій сторінці почали виникати слова – так, ніби хтось невидимий повільно писав на сторінці невидимим пером, ретельно виписуючи вишукані літери. Ульріка заходилася читати слідом за пером, що виводило літеру за літерою:
«Мешкав у цих краях деякий народець. Нарід як нарід, люди як люди, тільки малесенькі, наче гриби, тому пригноблювали їх сусіди. Від усіх зазнавали вони кривду й потерпали від несправедливості. Тяжко велося цьому народу!
Трапилося мені мандрувати цими краями, де я зустрів цей знедолений нарід, полюбив його та вирішив подбати про нього та захистити від переслідувань і будь-якого зла. Я звів цей замок і розселив мій народ у ньому, а щоб ніхто й ніколи й нізащо не прийшов сюди з лихим наміром, я закляв міст через річку на сході та тунель у горах на заході. Тільки чиста душа зможе перетнути міст або пройти крізь тунель! А кого приведуть у замок чорні думки, того вони й згублять. Із тим лишив я мій нарід у безпеці й добробуті та щасливо залишив цей край.» - Перо поставило крапку, закрутилося дзиґою та зникло, а під написаним лишився чудернацький розчерк: ТУМБАС, ЧАРОДІЙ. Щойно Ульріка дочитала цю історію, слова розтанули, наче й не було їх ніколи, а книга закрилася.
Ульріка знову відкрила книга та почали розпитувати її, як повернути Лара та Борка, та куди подівся крихітний нарід, якого в замку вона не бачила й сліду, однак в книзі не з’явилося ані літери, ані бодай крапочки. І зрозуміла тоді Ульріка, що відповіді на всі її питання знає лише той, хто закляв Старий міст, тобто Тумбас, чародій. От тільки де його шукати? З ким порадитися?
Повернулася Ульріка на замкове подвір’я – нічого не поробиш, доведеться додому повертатися, а дорогою треба всім розповісти про закляття, повідомити, що страшного в замку немає нічого, а вже потім якось шукати чародія Тумбаса. Однак сталося все не так, як гадалося Ульріці: весь двір замку заповнили люди, малесенькі, не вищі за гриби, але їх на подвір’ї юрмилося стільки, що й одною ногою стати ніде. А поперед усіх стоїть один чоловічок, зростом трошки вищий, а виглядом набагато поважніший за всіх решту. Ульріка вклонилася йому, а він капелюха зняв, дівчині також вклонився та каже:
- Відаємо, Ульріко, зачім прийшла. Допоможемо з твоїм горем, якщо з нашім допоможеш.
- Чим я можу вам допомогти? – запитала дівчина.
- Ми тобі розкажемо, як брата повернути, а ти знайди чародія на ім’я Тумбас і попросити його нас звільнити. І не бійся: хто чародія шукає, завше його знаходить.
Ульріка зраділа, наче брат вже повернувся, але й здивувалася:
- То ви полоняники? – запитала вона чоловічка. Тоді він розповів, що з діда-прадіда і аж до останніх часів замок був надійно захищений чарами Тумбаса відь будь-якого зловорожого вторгнення. Водночас крихітним мешканцям було вільно будь-якої миті вийти з замку або повернутися до нього. Але віднедавна щось зіпсувалося в чарах, і чорний замок, фортеця й домівка маленького народу, перетворився на пастку, яка згодом могла стати труною. Постала перед коротунами загроза голодної смерті: замок – суцільне каміння, нічого тут не росте, запаси всі вичерпано, а воронів і круків не завжди вмовиш принести щось з-за мурів, та й не прогодувати чорнокрилому птаству весь нарід в замку!
Ульріка розмірковувала недовго й погодилася: брата ж треба рятувати! Потім згадала вона про зниклого Борка та заходилася розпитувати чоловічка:
- А Борка теж можна повернути?
Чоловічок тільки руками розвів:
- А по нього досі ніхто не приходив. Ти по брата прийшла, Старий міст перетнула, а Борк і сам на мосту згинув, і жив, видно, так, що ніхто за ним не сумує, не побивається. Як прийде хто по нього, тоді побачимо, чи можна його врятувати.
Що тут поробиш? Отже, Ульріка запитала, як рятувати Лара, а чоловічок розповів їй таке:
- Йди на міст. Як дійдеш до середини, зупинись, вклонися до землі та кажи: «Тумбасе, чародію, пробач мого брата Лара, він не бажав зла твоєму народові!» А тоді поклич брата, він і повернеться, якщо справді лиха на думці не мав. Однак є одна умова: згадає Лар тебе, себе та все своє життя, якщо ти Тумбаса знайдеш і про наше лихо повідомиш. А як забудеш про свою обіцянку або не знайдеш чародія, водити тобі все життя світом твого братика, який нічого не пам’ятає та нікого не впізнає! – і з цими словами чоловічок вклонився, повернув капелюха на свою маленьку, але дуже гордовиту голову та кивнув нею: мовляв, йди!
Коротуни розступилися перед Ульрікою, і вона чимдуж побігла до мосту – так вже їй кортіло брата визволити! Вибігла вона на середину мосту, вклонилася низенько та промовила:
- Тумбасе, пробач мого брата Лара, він не бажав зла твоєму народові! – і негайно почала відчайдушно кликати:
- Ларе! Ларе! Ларе! – луна покотилася понад рікою, повторюючи за Ульрікою: А-ре! А-ре! А-ре! – і луна та не згасала, а гриміла дедалі голосніше, доки всі скелі над Норра-Ульвен не почали гуркотіти та волати: А-ре! А-ре! А-ре! – аж тут і Лар перед Ульрікою повстав, а луна в скелях миттю заспокоїлась.
Кинулася Ульріка до брата, обіймає його, а він стоїть, ні живий, ні мертвий, в очах порожньо, мовчить і ніби й не дихає. Дівчина заплакала від жалю: такий вже був її братик веселий, говіркий, а що нині – і не живий, і не мертвий! Та нема на то ради: доведеться Тумбаса розшукувати, аби той братові допоміг і нарід свій з полону випустив. І Ульріка повела Лара Старою дорогою на Ейнесунд і додому, до Мюнду, адже вона добре пам’ятала слова чоловічка: хто шукає чародія, то його знаходить, а вже де шукати – однаково. Їй би тепер до Мюнду рідного дістатися, а далі видно буде.
І отак вони прямували Старою дорогою: Лар – ані живий, ані мертвий, очі порожні, йде-затинається, та Ульріка; вона весь час тримала братову руку та розповідала йому все про татуня, матусю, рідний Мюнд і все їхнє колишнє життя.
На третій день подорожі почула Ульріка плач: хтось у лісі плаче, гірко, жалібно, ніби щось і примовляє, та слів не розібрати. Посадила вона Лара край дороги та про всяк випадок підперезком своїм до дерева прив’язала: а ну як піде безтямко світ за очі? А сама побігла до лісу, шукати, хто там гірко так плаче. Незабаром знайшла Ульріка того, хто побивався в хащах: вовк то був! На ті часи вовків у наших краях майже не траплялося, а тут – не вовк, а вовчище: величезний, зубастий, пащека червона, очі як блискавки, а з тих очей – сльози течуть. Втрапив звір у пастку – і ніяк йому не звільнитися!
Ульріка відчула справжній жах: як йому допомогти, коли воно таке страшне, ач, зубами як клацне, аж іскри креше! Не підійти до такого, не наблизитися! Аж тут вовчище заридав ридма, гірко, жалібно, тужливо, ніби побивався за своїм пропащим життям і без жодної надії благав про порятунок. Тоді Ульріка, що вся аж захолола від страху, схопила якусь міцну гілку, тицьнула нею в пастку, вовк і звільнився. Звір миттю зник у лісових нетрях, ніби й не було його. Ульріка зітхнула з полегшенням і мерщій побігла назад, до Лара.
Коли Ульріка вибігла на дорогу, Лар сидів там, де вона його й лишила, а поруч із ним стояв дідок – миршавий, зі зморшкуватим лицем і сивим чолом, видно, дуже старий, ледь на ногах тримається, за ціпок свій учепився. Ульріка підбігла до брата, розв’язала підперезок, яким того до дерева прив’язала, і вклонилася дідусеві, а той каже:
- Добридень тобі, двічино, куди прямуєш, кого ведеш, чого шукаєш?
Ульріка відповіла:
- Звати мене Ульріка, а це мій брат на ім’я Лар, тільки не пам’ятає він нікого-нічого, лихо з ним трапилося. А прямуємо ми до Ейнесунду, а потім і далі, до Мюнду.
Тоді дідок знову питає
- А яке це лихо спіткало твого брата?
Лише тепер Ульріка раптом пригадала, що Старою дорогою вже давно ніхто не подорожує, і захвилювалася не на жарт. Що ж це? Адже пастку в лісі хтось таки встановив! І дідок оцей ще! Ой, щось тут не те! Тому відповіла вона дідкові так:
- Про те я тобі розповісти не можу. Допомогти моєму братові може лишень одна людина в цілому світі, от їй і розповім. А ти, дідусю, мабуть, давно живеш, багато знаєш, чи не доводилося тобі чути про чародія на ім’я Тумбас?
Аж раптом дідок капелюха скинув, плечі розправив, зріс ледь не до неба, а ціпок його перетворився на сяюче берло. Він подивився на Ульріку пронизливими очима та вигукнув потужно, аж луна покотилася:
- Я є чародій на ім’я Тумбас!.. Нащо мене шукала? Кажи, дитино!
І тоді Ульріка розповіла Тумбасові, яке лихо спіткало Лара, від самого початку розповіла: як завирували чутки про вогні в замкових вікнах, а потім про дим над його вежами, як пропали Лар, а тоді Борк, які рушили до замку на розвідку. Також переказала дівчина прохання народу коротунів, полонених у замку: дати їм волю, аби могли вони залишати замок і повертатися, коли заманеться. Тумбас вислухав Ульріку, похитав головою, потемнів обличчям і сказав:
- Справді щось недобре завелося в цих краях! Я мандрував здалеку, після тривалих пригод і поневірянь, аби відвідати мій маленький нарід і переконатися, що він і досі в безпеці та добробуті. Та коли я біг цим лісом у вовчій подобі, втрапив у пастку. А пастка непроста: вся моя чарівнича сила зникла, ніяк я звільнитися не міг, сідай та пропадай! Якби не ти, дитинко, загинув би я в тій пастці. Певно, якийсь лихий чаклун це влаштував, аби мене позбутися, замком заволодіти, а там і запанувати над усім вашим краєм… Це, мабуть, він ті всі чутки-плітки про замок поширював, людей бентежив, тривогу сіяв. Отже, врятувала ти не одного мене; тепер я подбаю, аби нічого лихого в цих землях не сталося, аби лад і спокій повернулися в усі містечка та села. Твій брат, як додому повернетесь, згадає все: і тебе, і себе, і все ваше колишнє життя. Йди додому, нічого не бійся, але нікому про мене не розповідай! – а в мене ще справ по вінця.
Однак Ульріка не повела брата додому, а заходилася вмовляти чародія звільнити Борка. Тумбас погладив дівчинку по голові та промовив:
- Справді, дитино, чиста ти серцем, добра душа! Всім допомогти волієш, а про себе не дбаєш. Гаразд, не турбуйся про Борка, хоча й отримав цей розбишака саме те, на що заслуговував.
Отак вони й розійшлися: Ульріка з Ларом рушили додому, а чародій попрямував мерщій до замку при Старому мості. Що там сталося далі – невідомо, але незабаром усі чутки та плітки про замок вщухли. Адже до Ейнесунду повернувся Борк, який заходився глузувати та кепкувати над усіма, хто такі чутки поширював, а сперечатися з ним ніхто не забажав: такі вже були в того Борка кулачиська важезні та норов крутий! А як хто Лара про замок розпитував, той очі ховав і нітився: злякався, мовляв, не дійшов до замку, додому повернув, від сорому та кпин на горищі сховався, а Ульріка-сестричка не виказала.
І відтоді весь край жив у ладу та спокої, але Старою дорогою та через Старий міст і досі ніхто не ходить: так вже здавна повелося!
