Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2518
Творів: 45416
Рецензій: 88874

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Детектив

Хвости гримучих змій (6 продовження)

© Аркадій Поважний, 10-01-2018
(далі буде)
***
Хвеохванич вийшов із сторожки. Закурив. Над нічним цвинтарем розлізся туман, над яким де-не-де стирчали шолопки надто високих надгробків. Саме через цей туман так крутило суглоби. Можливо за день-два буде дощ.
На хресті старої могили, що біля сторожки і на якій навіть не збереглося надгробної таблички, сів знайомий пугач, він щоночі прилітає, а Хвеохванич годує його сосисками.
Пішов прогулятися по стежинах, що сіткою пролягають по кладовищу, а є й спонтанні доріжки. Хвеохванич знає кожну. Він тут працює вже трохи більше року, влаштувався відразу, як вийшов із чергового, і треба сподіватися останнього, ув’язнення.
Загалом, некрополі його завжди приваблювали, особливо ті, за якими тягнулась історія кількох століть. Зрозуміло, що подібна робота передбачала відсутність забобонних комплексів стосовно містики, яка зазвичай пов’язана із нічними гробовищами. Паралельно підпрацьовував  і копачем могил, а ця робота траплялася доволі часто, бо багато ділянок, куди не під’їде копальна техніка.
На подібних старих цвинтарях неодмінно натикався на давні поховання, зазвичай це просто кістки, які Хвеохванич збирав у купу і прикопував у цій же могилі в кутку. Бувало з кістками знаходилися цінні речі, як то: золоті зуби, каблучки, хрестики, ланцюжки. Усе це він забирав і не мав марновірних упереджень, що, мовляв, із могил присвоювати нічого не можна. Вважав, що знайдене золото належить тому, хто його знайшов, воно послане найвищими силами. Усі набуті коштовності відносив до тайника, обладнаного на цьому ж цвинтарі. Це стара могила з кам’яною голгофою і мармуровим хрестом на ній, ще була кам’яна плита, під плитою треба відважити невеличкий камінь, а під ним простір, де у целофановому пакеті замотаний шкіряний кейс, а у цьому самому кейсі здобутки Хвеохванича. Він планує усе це продати, накопичити необхідну суму і поїхати кудись, де вічне літо і море, можливо до Куби.
Бувало траплялися цілі труни, яким вже до сотні років, це вважалося джекпотом, у таких ховали заможних людей, там неодмінно знаходив скарби. Надалі він витягував мумію і прикопував її глибше, а залишки труни спалював. Одного разу у такому дубовому гробі лежало тіло чомусь без голови, але на кітелі покійника були золоті ґудзики із зображенням двоглавого орла, а ще старовинний срібний циркуль, уся ця здобич, як і інше, зберігалася у кейсі.
Коли присів на одному із надгробних ослінчиків, щоб знову прикурити, задзеленчав телефон. Він увімкнув слухавку, Хвеохванич ніколи не говорив «алло», або «слухаю», просто мовчав, говорили йому. Цього разу завдання, ще одна халтурка, за яку зазвичай добре башляють. Тому негайно залишив пост. Повернувся за півтори години із північного боку, де цвинтар примикав до лісу. Хвеохванич штовхав попереду себе візок, на якому складені чотири трупа. Відвіз до могили старенької жінки, яку поховали тиждень тому. На те, щоб розкопати яму до труни у нього пішло трохи більше години. Обшукав трупи, знайшов кілька тисяч гривень. Тіла скинув у могилу. Закінчивши справу пішов до тайника, потім у кейс поклав зароблені сто доларів.
Повернувшись до сторожки, перевдягнувся, а забруднену одежу виправ і тут же розвісив. Потім сходив неподалік на точку, де взяв пляшку самогону. Повернувшись до сторожки, випив чарку, порізав ковбаси, виклав на долоню, яку висунув у вікно, незабаром на кисть спланував пугач і почав їсти з руки.
- Нічого, Феофане, – говорив захмелілий Хвеохванич, звертаючись до птаха. – Скоро і ми заживемо. Осінь дихає. Мене нарешті відпускають. А доглядачі за могилами скрізь потрібні, навіть на Кубі.
***
Коли поліціанти пішли, Остап вийшов із сховища, посьорбуючи чай.
- Погане діло, – говорив Вітольд. – Отой, мєнтяра, що на дрища схожий, вже здогадався, що я можу вивести на слід.
- Значить тобі треба на дні заритися. Скільки часу потрібно?
- Та хоч зараз, – Вітольд кивнув кудись у куток хати. – У мене все під боком. А тобі треба Бєлого валить.
- Я про те і говорив, розберуся, а потім подумаю як залишитися жити десь на березі Північного моря.
- Чому саме Північного?
- Є на прикметі одне середньовічне місто, де я мрію об’їстися шоколадом і напитися якимсь пивом за трьохсотлітнім монастирським рецептом.
У двері знову постукали.
- Хай їм грець, хто там іще? – Вітольд потягнувся до ножа. – І їх більше двох. Здається неприємності.
- Поки без фанатизму, – Остап вказав на ніж і знову сховався у схроні, звідки глухо пролунало: – Якщо халепа, я на підхваті.  
Коли Вітольд відчинив двері у сінцях, відразу ж отримав удар по щелепі. До хати зайшло четверо чоловіків, двоє під руки затягнули господаря. Всадили на стілець, один залишився біля Вітольда, тримаючи напоготові маленьку дубинку, другий всівся на стілець навпроти, Вітольд визначив у ньому головного, подумав, що зараз допитуватимуть «із пристрастю». Двоє інших розосередилися по хаті, провели поверховий обшук.
- Ну, чмо педальне, – почав головний. – Розповідай, що сказав мусорам, а головне – чого їм не договорив.
- Я їм нічого не розповідав, – дещо винувато відповів Вітольд, уважно і без страху дивлячись на кожного ніби щось вираховуючи. – Прийшли, показали якусь фотку і пішли собі.
Бодя, той, що головний, дав знак Санчо, тому, що з дубинкою. Санчо спочатку закурив, а потім Вітольд отримав болючий удар по нирках. Засичав від болю, та утримався.
- Це тобі для розуму, – хижо посміхався Бодя. – Мєнтів можеш посилати, а нас ні.
- Ой, дарма ви хлопці, затіяли це, дарма – Вітольд розправив плечі, потім звернувся до Санчо: – Загинеш безболісно, це тобі обіцяю.
- Ти що, сучара, не вкурив хто перед тобою? – мовив Бодя дещо спантеличено, бо насправді здивований, у подібних ситуаціях такого не траплялося, щоб жертви поводилися зухвало. – Шугаєш падла? Шугаєш?  
У цю мить Боді прийшов здогад, що господар має якийсь козир у рукаві, раз не боїться і таки шугає. Озирнувся назад, у сінці, припускаючи, що десь там підтримка, яку вони проґавили.
- Усе я вкурив. То ви, телепні-шпанюки, не зрозуміли у яку халепу ускочили.
Вітольд відкинувся на стільці, упавши на підлогу, де під вузликом із якимсь дрантям лежав обріз двостволки. Першим пострілом смертельно поранив Санчо, вистреливши йому у черево. Потім під столом стрельнув по ногах Боді. У цей час вийшов із сховища Остап, застреливши із «деррінджера» двох інших.
Бодя лежав на підлозі, тримаючись за прострелені ноги, стогнав і погрожував:
- Ну все, підари, хана вам, зараз вже їдуть люди сюди. Я сам вас опускати буду.
- Так ти у нас ще й з гмосяцькими нахилами, – Вітольд всадив його на стілець, на якому сам тільки що сидів.
Остап приніс шкіряну сумочку, зміст якої почав розкладати на столі. Вітольд, тим часом, скував Бодю кайданками. У того несподівано зник гонор, коли побачив, що у сумочці. Там був двадцятикубовий шприц, темні скляні пляшечки, пігулки. Остап узяв пробірку, кинув туди пігулку, потім налив жовтої рідини, розколотив, набрав у шприц. Бодя спробував пручатися, коли Остап наблизився, та Вітольд міцно тримав його за волосся і плечі.
- Це аби не вдаватися до твоїх метод, – пояснив Остап, роблячи укол у плече, проштрикнувши через піджак. – Ну все, відпускай. За п'ять хвилин допитаємо. Поки треба подумати куди їх.
- У мене є прибиральник, – Вітольд почав набирати когось на мобільному.
- А ще з їхньою тачкою теж треба вирішити.
Вітольд кивнув, що значило із цим питанням теж розбереться.
За п'ять хвилин Остап почав допит:
- Чому прийшли до нього?
- Нас Кузя скерував. Усіх, на кого виведуть ті двоє мусорів, усіх колоти по повній.
- Кого ще кололи?
- Двох бомжів.
- Що вони розповіли?
- Нічого, дарма мужиків угробили.
- Хто такий Кузя?
- Шістка Бєлого, але при баблі, він хоче перший знайти того, хто Вітю замочив, то й гасає наче угорілий.
У Остапа питань більше не було, а бранцю, видно хотілося говорити і говорити, то був побічний ефект рідини, що йому вколов. Вітольд підійшов до Боді ззаду і відточеним рухом зламав тому шию.
Незабаром прийшов прибиральник. Літній чоловік років шістдесяти, із татуйованими перснями на пальцях, від нього тхнуло самогоном і цибулею. Йому допомогли завантажити тіла на візок, який чоловік притягнув із собою.
Остап дав йому сто доларів.  
- Людина, я так розумію, надійна, – зазначив Остап, коли прибиральник щез у темряві.  
- Настільки надійна, що на нього б не подіяли оці твої порошки в пробірках. До того ж він у нашій темі більше ніж ми самі.
- Як таке може бути? Наскільки зрозумів, він давній каторжанин.
- Такі реалії, бачиш, є в організації і там свої кінці.
- То я його не образив хоч тією сотнею?
- Ні в якому разі. У нього принцип від грошей не відмовлятися ніколи.
- А з машиною що?
- Скоро приїдуть. Розберуть на запчастини.
- Там теж людина своя?
- Ні, але виконає справно.
***
Цимбал йшов по коридору відділку. Викликали на черговий інцидент. Треба їхати в село. На фермі викрали коня. Він міг би й проігнорувати виклик, замісто себе послати молодшого інспектора, та Андрій зголосився, бо дуже хотілося у ті Журавлі,  хотілося не тому, що це село чимось привабливе, а тому, що за п'ятнадцять кілометрів тещина вотчина, саме там дружина з донькою. Розраховував, що по прибуттю на місце злочину, доручить займатися помічникам, а сам знайде засіб як гайнути до сусіднього Немиріва. На зустріч йшов патрульний поліцейський вів під руку Гавроша, він же Гаврилов Кузьма, працює на базарі обмінником валют, а також підторговує марихуаною, водночас особистий інформатор Цимбала.
- За що його? – поцікавився у старшого сержанта.
- На пігулках взяли. Незаконний оберт.
- Я його прийму, це мій клієнт.
Сержант на мить завагався, потім відпустив затриманого.
Цимбал повернувся до кабінету.
- Ну що у вас там? – спитав знервовано Андрій.
- Та каффетин без рецепту продав. Від тещі багато залишилося. Ти ж знаєш, у мене теща відійшла, а колесам навіщо пропадати?
- Щось для мене є? – Цимбал кивнув, ніби дійсно знав про тещу Гавроша.
- Кузя в обхід мене ганджубас купляв. То у мене брав, а тепер у циган, а там я не ходок, там нові поставники.
- Кузя? Це той, що у Бєлого на побігеньках?
- Він. У нього зараз шухер якийсь. Четверо бійців пропали, він їх до Вітольда відправив, а вони кудись ділися.
- Гм… До Вітольда. А ви його добре знаєте, цього Вітольда?
- Яке там добре. Так, драсті – до побачення. Пересікався на базарі де-інколи. Він із тих, з ким не дуже хочеться товаришувати. То тобі треба перетерти із Косим.
- Косим, – Цимбал записав «Косий» і поставив знак запитання. – А що він приятелює з Вітольдом?
- Ні не приятелює, але Косий сам по собі все знає, робота у нього така, хто бомжами керує, той володіє інформацією.
- А навіщо Кузя послав людей до цього Вітольда?
- То вже у Кузі треба спитати. Хоча і так зрозуміло для чого. Тормошать народ через смерть Вітька.
- Вітольд, що якось причетний?
- Та звідки ж знати. Але якщо нагрянули до нього, значить була якась причина. Вітьок через дурощі міг зачепити Вітольда, а на базарі кожен гоп-стопник знає, що у подібні взаємовідносини із ним краще не вступати.  
- Добре, ідіть. Від запасів тещиних пігулок позбавтеся шляхом змивання в унітаз, інакше наступного разу не відмажу.
Коли Гаврош пішов, незабаром зайшов той самий сержант, що його заарештував.
- Пане майоре, як те розуміти?
- Що? – Андрій зробив вигляд ніби не розуміє про що йдеться.
- Ви його відпустили. Як же ж так? Він наркотиками торгував.
- Невже? Якими саме?
- Пігулки, такі тільки за рецептом. Незаконний оберт.
- Он як. Ви прийняли його з понятими? На основі чого здійснене затримання?
- Показання свідків. У нього в кишені були таблетки, а також пакунок з марихуаною.
- З марихуаною? У вас вже є звіт експертизи, що це саме марихуана, а не зелений чай? І зрозуміло у вас була санкція на обшук його кишень, покажіть, – Цимбал простягнув долоню, ніби дійсно очікуючи дозвіл прокурора. – Так, мені відомо, що вам його свідомі бабці здали. Але ж цього замало, мій друже.
- Ми у минулому місяці самогонну точку накрили, – ображено бубонів сержант, з-під лоба дивлячись на Цимбала. – Там було усе по протоколу, а точка все рівно функціонує, а капітан Обод мене матюком послав, коли я спитав. Самогоном як торгували, так і торгують. Я змушений рапорт написати.
- Он як. Рапорт, – Цимбал поклав перед сержантом папірець і ручку. – Починайте. Починайте з того, що місячний план по закриттю самогонщиків та затриманню нарко-диллерів виконаний. Але дозвольте спитати, як бути із наступним плановим звітом?
- Не розумію вас.
- Ви скільки у поліції працюєте?
- Півроку.
- Ви щомісяця виконуєте план по закриттю самогонщиків?
- Ні.
- Ну й дурні ви, пане сержанте. Як там вас, до речі?
- Павло.
- Так ось, Павле, ми, як і більшість відомчих організацій, маємо місячні плани, невиконання яких череваті штрафами. Це вже вам відомо. То що заважає щомісяця складати протокол на одну самогонну точку?
- Але ж це неправильно, – знічено мовив сержант Павло. – Ми ж тут поставлені для того, щоб із усім оцим боротися.  
- Звісно неправильно і боротися треба. Але такі реалії нашої роботи. Не виконаєте плани, будете відволікатися на відчити, чому це не зробили. Он у водолазів взагалі план по потопельниках за сезон, ось там проблема де трупів набратися. Якщо у нас не буде плану, то поліцейські взагалі на розслабоні перестануть працювати. План же змушує імітувати роботу, пристосовуватися до обставин. Таке замкнене коло.
- А цей, що відпустили? Теж входить у планові відчити?
- Скажімо, він необхідна одиниця в нашій роботі. Випускаємо маленьку рибку, аби постійно отримувати більшу.
- Але ж усе це дуже і дуже неправильно, – Павло понурив голову. – Ми ж не для того все оновлюємо: нова поліція, нова митниця, нова…
- Це все зрозуміло, – знервовано перебив Андрій. – Але щоб усе оновити не вистачить кількох років, треба десятки, або ж щомісяця голови рубати. Ми у системі яка функціонує за схемою ледь не століття, і ця схема дуже зручна для тих, хто працює у керівних структурах. У тій же митниці хоч і помінялося правління з гори до низу, а система залишилася напрацьована. Наприклад кожен пост на добу має здати начальству визначену суму, а не здадуть, їх штрафуватимуть, або ж ви ось хотіли назвати систему охорони, рядові вартові, що охороняють підприємство за добу мають скласти не менше трьох протоколів затримання, якщо не здадуть то це значить погано працюють і отримають штрафні санкції. Та найбільше мене одне гнітить, Павле.
- Що? – понуро спитав поліцейський.
- Від совка нам дісталася безглуздість планування, а найгірше те, що план задається без урахування господарських реалій дільниць.
Павло пішов ще більш понурений від зневіри і з остаточним рішенням писати рапорт про звільнення.
***
(далі буде)

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.9272468090057 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …
Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …
«Сліпі убивці» вигаданих і справжніх світів
«Сліпий убивця» Марґарет Етвуд — приклад «шизофренічного» наративу, у якому один герой розпадається …