Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2518
Творів: 45416
Рецензій: 88874

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Детектив

Хвости гримучих змій (5 продовження)

© Аркадій Поважний, 09-01-2018
(продовження)
***
Опера зайшли до величезної вітальні. Бєлий стояв біля каміну, який, незважаючи на літню спеку, палав. Вікна щільно затулені величезними шторами, так, що у приміщенні єдиним джерелом світла був камін, та плазмовий телевізор, який просто був увімкнутий і нічого не показував.
- Ну що, є якісь здвиги по справі? – спитав Бєлий, не дивлячись на гостей, а вперши погляд у палаючу поліняку.
- Загалом, ми вже не займаємося цією справою, – відповів Цимбал. – Вам треба до Арцибашева, ми йому лише допомагаємо.
- Так, на підхваті, – додав Обод, зробивши скорботну міну, ніби скаржачись на теперішнє становище.  
- Я знаю, що ти найкращий опер-пошуковець в області, то ж якщо знайдеш убивцю сина, приведеш його сюди, спочатку отримаєш погони підполковника, ні – полковника, а потім мільйон євро, відразу ж. А справу ведеш ти, ніякий не Арцибашев.
- Щедро, – холодно, але з ледь помітною іронією сказав Цимбал. – Ну це ж, я сподіваюсь, устаканено із нашим начальством, генерал особисто тут буде мені давати погони?  
- То у вас уже є щось?
- Навіть на сто гривень не заробили. Дуже мало часу. Працюємо.
- А стимулюючі нам дадуть? – спитав Обод. – Ну й повноважень би побільше, а то знаєте, усі кому не ліньки повчають що і як…
Цимбал смиконув колегу, мімікою вибачаючись за нього.  
За ворітьми опера сіли у свій «опель», на Кузиному білому позашляховику їхати відмовилися ще біля відділку.
- А непоганий стимул, – зазначив Обод. – Я навіть не уявляю скільки це – один мільйон євро, і куди його можна витратити.
- Таки-так, – погодився Цимбал. – Тільки на який мені біс звання полковника, коли у мене буде п’ятсот штук євриків? Хоча підняти їх буде ой, як важко. Наш ікс живе так, що його і чорт не знайде.
Вже за тридцять хвилин у кабінеті проглядали відео з реєстратора автомобіля, який наїхав на убивцю.
- Ніхера не видно, – лаявся Обод, він навіть наближався до монітора, аби краще роздивитися. – Цей телепень без світла їхав.
- Він підстрибнув, – замислено зазначив Цимбал.
- І що з того? – не зрозумів Обод.
- Підстрибнув, – повторив Андрій, здивовано глянувши на напарника, потім перемотав запис і дивився в уповільненому режимі. – Бачиш, яка реакція. Він не чув двигуна і автівку помітив за секунду до зіткнення, і підстрибнув, і ноги підібрав…
- Що ти із тим стрибком заклинився? Можеш по-людськи пояснити?
- Будеш гальмувати, уріжу відсоток винагороди. Ось, щоб ти робив, якби на тебе налетіла машина зі швидкістю сто кеме на годину? Правильно, у ліпшому випадку закрив би обличчя руками. А у нього подібна ситуація вже відрепетирувана.
- Це я вже зрозумів, що він якийсь там профі. І весь відділок відпрацьовує цей варіант, тормошимо усяких там колишніх і діючих рембо (Джон Джеймс Рембо – супергерой американської серії фільмів-бойовиків «Рембо», вигаданий персонаж). У нашому районі таких шістнадцять.
- Обійдемо всіх, звертати увагу на колишніх десантників, здається у них подібний вишкіл практикується із стрибками перед автомобілями.
- Ми кожного спеца змушуватимемо стрибати?
Цимбал пропустив повз вуха сарказм колеги.
- Він тут здається ударився правим плечем, можливо гематома, або навіть травма. Хоча… – Цимбал зробив паузу. – Він напевне не з нашого міста, та й до лікаря не піде. Можна було б запити розіслати стосовно замовних убивств, але не знаємо принципів його роботи…
- Які ще принципи? Постріл у голову і весь принцип. Вітька з п’яти метрів у лоба поклав, а його корєша у потилицю. Я непоганий снайпер, але такий подвиг не повторю, щоб отак після травми та прицільно шмалять. То ж постріл у лоба треба шукати.
- Ну так, це дійсно зачіпка, хоч і непевна. Надішлемо запити про вбивства, де фіксований постріл у голову із середньої відстані, із малокаліберної зброї. А ще знаєш, Серже, що дивує?
- Що?
- Немає зацікавленості від спецслужб. Клієнт-то їхній, а з боку наших особістів жодної палки в колесо, це насторожує і наводить на всякі-різні думки.
- То може Бєлий посприяв?
- Там уже не Бєлого висота, він динозавр. Та й щось мені підказує, що Вадим Альбертович собі вже вирок підписав.
- То може його попередити?
- Знову-таки, покладаючись на інтуїцію, вважаю цей процес безповоротний, його неможливо зупинити, як саму долю.
***
Остап крокував по лісу. До потрібного села треба перетнути майже півтора кілометри діброви. Ось його хатина, крайня біля лісу. Він придбав її три роки тому. У хуторі з п’ятдесяти хат, більша половина порожні, третина розібрані, із мешканців лише два десятки літніх людей. Під хатою обладнаний бункер, вхід до якого прискіпливо замаскований. Коли купив це був просто підвал, то ж Остап, його протягом двох сезонів удосконалив. Із хати у нього можна зайти лише з горища, для цього була збудована хибна стіна. У бункері є запасний хід, який виходить під коріннями верби, що росте за десять метрів від хати. Сам бункер має п'ятнадцять квадратних метрів, обладнаний піччю, вентиляцією. Половину приміщення займає хімічна лабораторія, на іншій половині ліжко і комп’ютер, стіл з двома моніторами, один під’єднаний до камер зовнішнього спостереження, другий як комп’ютер і телевізор. Остап увімкнув новинний канал, пішов до лабораторії. Із шафки почав виставляти пробірки та колби, товстий зошит, списаний формулами.
У цей час по телебаченню оголосили, що вночі помер голова ради директорів холдингу «Вікінг» Габріель Скляров. Увечері йому стало зле, забрали до лікарні, а вночі помер від серцевого нападу.
Остап дістав пінцетом із контейнеру кільце, кинув у колбу з прозорою рідиною і та вмить пофарбувалася у синій.
- А як ви хотіли, – мовив, кивнувши у бік монітору. – Діоксини у перемішку з отрутою морського ската. Забули про параліч дихальних шляхів сказати.
Пішов до комп’ютера, увійшов у чат з Музикантом.

ВАМПІР: Вже помітили, що робота зроблена?
МУЗИКАНТ: На відмінно. Ви завжди на вершині. Гонорар на вашому рахунку. Як із рекламщиком?
ВАМПІР: Виникли деякі ускладнення. Але я близько, все підготоване. Від схеми не відхиляємося, за виключенням дрібних деталей. Нехай Зебра підключається, вже час.

У цю мить спрацювали детектори руху, хтось зайшов до двору, у монітор побачив сусіда, який мешкав через три хати і мав доглядати за будинком. Остап притьмом виліз із сховища, спустився з горища до хати, а потім зустрів сусіда на дворі.
- А це ти, – зрадів Семенович. – Дивлюся, хтось прийшов.
- Так, дякую тобі, що приглядаєш, – Остап простягнув йому три купюри по п’ятсот гривень.
- Ой, та це і багато, – однак Семенович все рівно сховав гроші.
- Ніхто із чужих не заїжджав?
- Ні, та кому ми тут потрібні. То як, може прийдеш поїсти? Моя приготує, що ти полюбляєш – гречку з олією.
- Дякую, Семеновичу, обов’язково зайду, мені відпочити треба.
***
У понеділок Цимбал з Ободом сиділи на оперативній нараді, якою цього разу керував генерал Журенко, що свідчило про надзвичайність ситуації. Звітував Арцибашев, читаючи із папірця:
- Убивство Віктора Вадимовича Бєлого здійснено невстановленою особою із малокаліберного пістолета кустарного виробництва. Особу злочинця слідство встановлює. Згідно оперативних даних, це чоловік років тридцяти – тридцяти – тридцяти п’яти, середньої тіло-будови, середнього зросту.
Цимбалу, як завжди, марудно на таких зборах і хотілося спати. Пропускав повз вуха відчит, який сам же й склав два дні тому. На даний момент його непокоїло лише те, чи будуть у кав’ярні сьогодні свіжі сепеля до пива, бо минулого понеділка так хотілося почастуватися, а їх не завезли. Страх як захотілося тієї смачної тараньки до «Каяльського» пива. У кав’ярні всіма засобами, і письмово і усно, переконували, що пиво вони варять самі і воно у них «суперживе». Цимбал знав, що під «самі» мається на увазі, що самі змішують інгредієнти із яких виходить те пиво і до справжнього варіння ота алхімія не має відношення, та все ж полюбляв саме це пиво з отими сепелями, яких завозять щопонеділка.
- Майоре Цимбале, – голос генерала висмикнув Андрія із роздумів-мрій. – Які у вас доповнення?
- Працюємо, – винувато відповів Цимбал і зітхнув.
- Дуже погано працюєте, – строго мовив генерал, дивлячись то на Цимбала, то на Обода поверх окулярів. – На місці топчетеся. По агентурі працюйте, врешті підключиться до того наукового відділку.
- Та все підключене, Костянтине Мусійовичу, – нервово відповідав Цимбал. – Проти нас професіонал працює, агентура геть без користі, наш об’єкт ні з ким не контактував на дружньому полі, лише із людьми з рекламного агентства, але усе, що їм про нього відоме – цілковита легенда. Від камер спостереження він теж уміло вивертався.
- А ви, значить, не професіонали? Тоді може ви не на своєму місці? Що скажеш, капітане Ободе?
Та Обод теж зітхав і знизував плечима.
Годиною пізніше опера сиділи у тій самій кав’ярні із сепелями. Обідали.  Але таранька Цимбалу чомусь була не до смаку.
- Безпросвітно, – говорив Обод, дивлячись на вулицю, де починався дощ. – Не бачити нам мільйона, як мені майорських, а тобі полковничих погон. Усіх перешерстили і нічого. Почати немає з чого.
- Такого не може бути, що кінців немає, – Цимбал перегортав записничок. – Щось десь проґавили, поки не збагну де саме. З бомжами пропрацювати треба прискіпливіше. Ця публіка усе на світі знає, – увага Андрія зосередилася на записі «Гончар Вітольд», напис був підкреслений, що значило – запало у підсвідомість, треба пригадати. – Я згадав де стрічалося це прізвище. Рік тому, він чотирьох молодих гопарів* (Гопарі, гопники – молодіжна субкультура кримінального напрямку) поклав. Сцикопіхота думала, що до бомжуватого лоха причепилися, а він виявився якимсь крутим майстром рукопашного бою. Тоді на його користь наче зіграло бойове минуле. І баб із рекламного агентства треба ще раз допитати. Наш стрілець недарма туди влаштувався та корчив із себе лопуха.
- А що нам той бомж-рукопашник? Як він може бути пов’язаний із нашим кіллером?
- Чуйка. Почнемо з того, що Гончар дуже вправний брехун, він також складає враження нікчеми. Тоді сказав, що служив десь на периферії при штабі, зрозуміло специ-розвідники усі так шифруються. Але на якогось ханурика він навіть зовнішньо не тягне, по обличчю видно – добре харчується, не бухає, не курить. Грає роль, розумієш? Прямо копія нашого стрільця, ніби одна школа. Живуть собі отакі приховані від зовнішнього світу, поруч із нами, видають себе за хробаків земних. Наш стрілець, наприклад, клянчив у начальниці триста гривень, а камери спостереження у маркеті зафіксували його гаманець.
Цимбал показав із справи світлину, де збільшений кадр розрахунку стрільця, видно стос п’ятисотенних купюр.
- І як так, що він жодного разу чітко не потрапив на камеру? – спитав Обод.
- Генерал же ж про це вже торочив. Усе ж очевидно, навчений. Саме через це напрошується висновок, що він добре дружить із комп’ютерною технікою, або ж обізнаний про розташування усіх вебкамер у місті.
- Ти казав, що він можливо актор.
- Саме так, якось треба і цю версію перевірити. Скільки у нас театрів?
- Знайшов у кого спитати, – Обод навіть образився. – Я тобі що, контрреволюціонер який?* (Алюзія на Шарікова (М.Булгаков «Собаче серце»), де Ш. театр називав «сполошною контрреволюцією») Не люблю я, якщо не можна перемотати, або на паузу поставити, коли посцяти приспіло.
***
За тиждень перебування в хуторі Остап порався по господарству, ладнав будинок, заготовляв дрова. Щовечора гостював у Семеновича, з яким грав у шахи, а потім залишався у того ночувати на печі.
Протягом цього тижня виросла невеличка борода, яку висвітлив до сивини і підстриг «клином», до нового іміджу додалися окуляри, а також поголив голову, залишивши волосся на скронях, які теж стали сивими. Завершальним етапом перевтілення був старенький, але дорогий костюм та тростина з кістяним набалдашником. У такому вигляді повернувся до міста, де на нього полювали поліцейські, а також впливові карні злочинці.
Прибувши, завітав до Вітольда, товариша, який мешкав на околиці міста у приватному секторі. Незважаючи на кардинальні зміни зовнішності, Вітольд його впізнав і не здивувався.
У Вітольда доволі захаращена оселя, у таких зазвичай мешкають особи, які на найнижчій соціальній сходині, так би здалося сторонній неспостережливій людині. Сам господар на вигляд років сорока п’яти, вдягнутий у заяложену військову уніформу.
Вітольд на двір притягнув двоколісний візок із величезними капроновими сумками, наповненими порожніми пляшками – результат обходу міського парку відпочинку.
- Я у тебе буквально на день, – мовив Остап замісто привітання. Завтра нову барлігу організувати треба.
Вітольд кивком погодився. Зайшли до оселі. Вікна щільно затулені темними фіранками, ще й шибки заклеєні газетами. Незважаючи на зовнішню бідність обстановки, тут був великий плазмовий телевізор. Остап розпакував два пакети з продуктами. Знов таки, стороннє око здивувало б, що люди подібного ґатунку так харчуються. Серед напоїв не було спиртного, лише вода та соки, а із їжі: ананаси, шинка, багато фруктів. Господар заварив ще у старовинному мідному самоварі чаю і розігрів плов.
Сидячи перед телевізором деякий час приятелі зовсім не розмовляли. Перший мовчанку порушив Вітольд:
- Чув про шухер довкола смерті синка Вадьки Бєлого? Лям євриків за голову ліквідатора.
- А думаєш був ліквідатор?
- Мєнти кажуть випадковість, але ж Вітька таки убили.
- А ти впрягтися хочеш? – байдуже спитав Остап, беручи плов бамбуковими паличками, які завжди носив із собою.
- Ну що ти, не для моїх зубів кістка, – Вітольд хитрувато примружився і цоркнулися із Остапом стаканами чаю. – Та й багато у цій справі незрозумілого.  
- Хто взявся знаєш?
- Та усі, кому не ліньки. Може й ти підпряжешся?
- Уже, і ти в долі.
- Я ж не пошуковець, а лише ліквідатор, – Вітольд заколотив ложечкою у стакані, підливши із самовару туди окропу і кинувши кубик цукру. – Стосовно цього, два мєнта бомжів обходять, мене теж перестрівали. Шукають чоловіка років тридцяти п’яти, на зріст – метр шістдесят сім, чорнявого. То ти його завалив?
- А чому бомжів і тебе?
- Перші усе знають, а ще, я так розумію, трусять в основному тих, хто має якесь відношення до служби у спец військах.
- Це непогано, – зазначив Остап, ніби не почувши останньої фразу.
- Непогано то непогано, але думаєш, на лямі завершиться? Бєлий неодмінно підніме планку, будуть підписуватися усі, а може хто таки і вийде на слід.
- Так, я це теж припускаю і навіть відчуваю, що десь прогалина таки знайдеться.
У цей час у двері постукали.
- Двоє, – виснував Вітольд прислухаючись. – Мєнти, я їх за кілометр чую. Схоронися, Макаре.
Остап взяв свою кружку з чаєм і заховався у схроні, що обладнаний у стіні між вітальнею і спальнею. Потрібно було відсунути антресолі і увійти до маленької комірчини, де може відсидітися одна людина. Остап присів на маленький табурет, крізь щілину можна спостерігати, що діється усередині.  
Зайшли Цимбал з Ободом. Обод безцеремонно і без ордеру пішов оглядати будинок, зайшов у спальню, зазирнув під ліжко. Цимбал тим часом пройшов до вітальні.
- Ви один? – спитав Цимбал.
- Ні, зі мною уявний друг, довідку показати? – неприязно відповідав господар, усідаючись за стіл і продовжуючи трапезу. Потім показав на самовар: – Чаю?
- Ні, дякую, – Цимбал дістав світлину. – Знаєте його?
Вітольд скоса глянув на фото, на якому ледь можна впізнати Остапа. Зображення зроблене із камери спостереження у банкоматі.
- Ніколи не бачив, – впевнено відповів Вітольд. – Та навіть був би це мій тато не впізнав би. Якість не якісна.
- Так то ти ніколи його не бачив? – незичливим тоном перепитав Обод. – Значить не знайоме обличчя?
- Ні-ко-ли не ба-чив! – прокричав Вітольд, склавши долоні рупором.
- Чого валуєш? – Обод, поморщився, прикривши долонями вуха.
- Вибачайте, я думав ви не дочуваєте.
- Якщо щось дізнаєтеся, повідомте, – Цимбал поклав на підвіконня візитівку. – Зрозуміло, що усе залишиться між нами.
- Звісно-звісно, само собою, відразу доповім, що де і як, у трьох екземплярах, усе як треба.
Обод з подивом глянув на колегу, не розуміючи навіщо було їхати у таку далечінь аби задати кілька безглуздих запитань та показати світлину.
Опера вийшли.
- Типовий ханига, – зазначив Обод. – Можна було забрати, та у відділку кольнути.
- Його вбожество то ширма, – говорив замислено Цимбал, дивлячись у вікно автомобіля і відкинувшись на кріслі. – Треба за нього як слід узятися.
- Так а чого ж?..
- Не нахрапом, – перебив Цимбал. – Він не такий простачок-плебей яким здається. Підхід потрібен. Його просто ось так не кольнеш. Слухай, здається нас пасуть.
- Хто? – Обод глянув у дзеркало заднього виду.
- Знати б хто. Спочатку на машині вели, а біля оселі Гончара десь поділися. Це вже не подобається.
- А що ти хочеш, нам такі гроші обіцяні. Якщо їх заробимо, то доведеться охорону наймати.
- Сміх, сміхом, а ти можеш бути правим, – Цимбал занепокоєно перебирав номери телефонів у записничку. – Де я в біса цього Бєлого записав?
***
(далі буде)

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.86057090759277 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …
Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …
«Сліпі убивці» вигаданих і справжніх світів
«Сліпий убивця» Марґарет Етвуд — приклад «шизофренічного» наративу, у якому один герой розпадається …