Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2501
Творів: 45174
Рецензій: 88358

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Детектив

Хвости гримучих змій (4 продовження)

© Аркадій Поважний, 08-01-2018
(продовження)

До квартири Остап зайшов о десятій вечора. Велосипед завів у прихожу. На журнальний столик кинув дві купюри – двісті і сто гривень.
Стороннє око відразу визначило б, що в оселі мешкає холостяк, але дуже аскетичний. На підлозі матрац, із меблів шафка та згаданий столик, дуже старий антикварний телевізор, розрахований на дванадцять каналів.
Із кишені дістав затертий із тріснутим екраном телефон «нокіа», поклав на гроші. Пішов до шафки, де із кишені піджака взяв айфон нової моделі. Влігшись на матрац, увійшов в Інтернет, а потім через вайбер зв’язався із людиною під ніком «Музикант», сам підписаний як «Вампір».

МУЗИКАНТ: Моя пошана, старий друже. Як справи?
ВАМПІР: Усе за планом. Тут все підготоване, об’єкт буде за тиждень, присилайте помічника, Зебра в темі.
МУЗИКАНТ: Наснага на нову справу є? Для вас не складно.
ВАМПІР: Надсилайте дані.
МУЗИКАНТ: Деталі вже у вас.

Остап відкрив гугл-пошту, прочитав листа: «Харків, концерн «Вікінг», директор Скляров Габріель Абрамович. Один тиждень».
Потім набрав номер, на іншому кінці почулося жіноче «Ало».
- Я за день попереджу, потрібен буде букет квітів і замовте деякі реактиви, тут не можу купити, – сказав Остап. І не дочекавшись згоди на іншому кінці, роз’єднав зв'язок.
Поклавши айфон назад до піджака, вийшов із квартири. Потрібно купити вечерю, яка зазвичай складалася із пакунку соку, житнього хліба, та якихось фруктів. Коли виходив із супермаркету, рушив до переходу. На дворі було вже темно і саме на цій ділянці ніякого освітлення. Через свист вітру Остап не чув наближення автомобіля, а тут ще запищав у кишені мобільний, навіщось знадобився Наталії Валеріївні.
***
Вітьок та Антоха вже добре підпиті. Вітьок ще «шліфонув» двома холодними хапками ґанджу* (Дві затяжки марихуани, «холодна хапка» зазвичай здійснюється через т.зв. «бульбік» – пристрій із двох пластикових пляшок, що забезпечує водяне охолодження), незважаючи на те, що керував автівкою, яка зі швидкістю ста з лишком кілометрів мчала вечірнім містом.
- Дивись, поворот, збав оберти, – попереджав Антоха.
Вітьок устиг скинути швидкість до шістдесяти кілометрів. Та все ж автомобіль повело, ледь не перекинулися. Ні Вітьок ні пасажир не встигли злякатися. Знов вийшли на пряму і Вітьок, регочучи, «піддав газку», та тільки машина почала розганятися, як Антоха знову угледів якусь небезпеку.
- Ві-тьо-ок! – показав уперед.
Вітьок відреагував наскільки дозволяв стан, натиснув на гальма лише тоді, коли щось темне і важке ніби перекотилося по капоту і роздавило лобове скло.
Машина пішла юзом, запищали гальмуючи колеса.
- Чорт!!! – заволав Вітьок, мацаючи вдавлене скло. – Що за падла?!! Батя за тачку уриє. Закопаю цю суку.
Хлопці вийшли із машини аби оцінити пошкодження. Окрім скла, зім’ятий капот, на даху залишки якогось соку та ще одна вм’ятина.
- Гнида! – знову лаявся Вітьок, дістаючи з-під сидіння помпову рушницю. – Нічого-нічого, тачку до Федота відженемо, а зараз із цією наволоччю треба конкретно розібратися.
- Вітьок, линять треба звідси, – Антоха зиркав у бік магазину. – Йому мабуть і так хана, зараз мєнти наскочать.
- Та щось дригається, падла.  
Вітьок рішуче пішов до тіла, яке лежало метрів за десять від машини. Не зважав на людей, які вийшли із маркету і поки що спостерігали за дійством здаля, непокоячись через молодика з рушницею, наявно неадекватного.
Збитий чоловік лежав на боці, потім перевернувся на спину, почав підводитися. Вітьок клацнув затвором, на асфальт упав ще не стріляний набій, який вже був напоготові, на замін у ствол пішов наступний. Та у цю мить сталося щось геть неочікуване. Постраждалий потягнувся до гомілки, потім здійняв руку. Почувся звук, схожий на ляскіт пістона. У Вітька смиконулася голова, а потім підкошено упав. Антоха, незважаючи на алкогольне та наркотичне сп’яніння, зметикував що треба тікати, але наступна куля влучила йому в потилицю.
***
Остап вирішив відповісти Наталії Валеріївні за «зеброю». Попереду біг чорний пес. Вже неодноразово помічав, що бездомні собаки переходять дорогу тільки у відведених місцях, навіть на дозвільне зелене світло світлофора. Замислився над тим, чи можуть собаки задля безпеки ще щось перейняти у людей, наприклад скористатися телефоном аби викликати поміч. Тут же подумалося, що непогано б людям похопити у собак перетинати трасу на тій же «зебрі».
Телефон наполегливо дзеленчав. Він почав перекладати продукти в іншу руку, щоби відповісти, та тут ніби із іншого виміру, із мороку, вискочила чорна машина.
Остап зреагував. У таких випадках треба якомога вище підскочити, піджати ноги і спробувати аби автомобіль прослизнув. Та настільки високо підстрибнути не вдалося, хоча машина із низькою посадкою, тому треба спробувати відштовхнутися від капоту. Сила інерції і цьому завадила. Та був і третій прийом – згрупуватися, «бубликом», підігнувши ноги колінками до грудей і перекотитися через машину. Праве плече вдарилося об лобове скло, яке прогнулося, чим пом’якшило удар. Остап злетів у повітря, тут «бублик» розпався, він перекинувся кілька разів. Здавалося, що ці сальто відбуваються в уповільненому режимі, десь поруч літала «нокіа», яка все ще дзеленчала. Потім наче кіт упав на руки і ноги. Кілька разів перекотився слідом за рухом машини.
Остап лежав на боці і намагався визначити чи не зламав нічого, проповз навкарачки до «зебри». На щастя обійшлося без переломів, тільки забите праве плече. Тепер слід визначитися як діяти далі. По-перше – забиратися, поліційні розбірки аж ніяк не потрібні, по-друге – швидко розбрестися з водієм, він зупинився і напевне хоче пересвідчитися чи все гаразд із жертвою наїзду, то ж треба заспокоїти, сказати що все о’кей і щезнути. Десь неподалік дзеленчала «нокіа», Остап подумав яка ж все-таки надійна стара фінська техніка, аби подібне сальто пережив айфон, то затих би навіки.
Коли почав підводитися, побачив, що наближається водій, тримаючи щось у руках. Що саме відразу не розгледів, але інстинктивно насторожився і потягнувся до гомілкової кобури, витягнув двозарядний «деррінджер». Як тільки почув звук затвора, відреагував – вистрелив по контуру, цілячи у голову, наступним пострілом, цілком автоматично, застрелив другого, який почав тікати.
Остап, шкутильгаючи, побіг у бік багатоповерхівок. Від супермаркету на місце події вже поспішали охоронці.
Вдома Остап швидко збирався. Із шафи дістав рюкзак, який до половини наповнений грошима. На столі залишив ті самі триста гривень.
***
Поліція на місці події була за п'ятнадцять хвилин після того, як його залишив Остап. Спочатку прибув патрульний екіпаж, огородили місцину, викликали слідчу оперативно-експертну групу. Двоє оперативників приїхали на старому «опелі», вдягнуті у цивільне, та їх усі знали. Це майор Андрій Цимбал та капітан Сергій Обод. Позаочі їх називали близнюками, хоча і зовні, і за вдачею це зовсім різні люди. Цимбал худорлявий, рудий, на вигляд виснажений ніби після важкої хвороби. Обод – рожевощокий брюнет, широкоплечий, вище середнього зросту. Ці двоє добре доповнювали один одного без будь-якої гри в кліше «добрий і злий поліцейський», вони дійсно були такі, Цимбал – спадковий інтелігент, хоча за час роботи в поліції його мова назавжди увібрала вулично-кримінальний жаргон, а Обод добряк, який коли треба і не треба може розпустити руки. Їм вже повідомили хто вбиті, які лежали накриті ковдрами. Стали над тілом Вітька. Цимбал уважно обзирався, поліцейські знайшли «нокіу», інший експерт пакував рушницю та цілий не стріляний набій дванадцятого калібру.
- Батька його оповістили? – спитав Обод у патрульного, показуючи на тіло Вітька.
- Так, їде, він десь за містом поки що.
- А ми ж попереджали, – зітхав Обод. – Вже не дев’яності, бикувати не слід. Усе батьківським авторитетом прикривався. Та і ствол цей, – вказав на рушницю. – Він здається нею непокірних наказував.  
- Так, – підтвердив патрульний. – У минулому році хлопцю око вибив.
- Ну що ж, – Обод знову зітхнув, обводячи долонею довкілля. – Колись це мало статися, от і дочекалися. Довикаблучувався Вітьок із грою в короля.  
- Стріляли звідси, – зазначив Цимбал, присівши біля «зебри», і направивши руку у бік машини, імітуючи пальцем пістолет. Потім звернувся до патрульного: – Подивіться уважно чи немає гільз.
- То що, думаєш, сталося? – питав Обод.
- Судячи з пошкоджень на машині, вони когось збили. Вітьок як завжди хотів полякати і наказати жертву. Та цей хтось відреагував неадекватно.
- На кого ж вони настромилися?
- Очевидно на того, кому убивати, що стакан води випити. До речі, нехай передадуть дані відео-реєстратора, а ми зараз підемо по цих домах, обійдемо квартири.
- Що всі? – із сумнівом спитав Обод, дивлячись на годинник, а потім на дві дев’ятиповерхівки. – Знаєш скільки часу піде? Та й багато хто вже повкладалися.  
- Звісно всі. Ти ж бачиш кого вбили, ми тепер не те, що в оцих будиночках у кожну квартиру зайдемо, а усе місто маємо догори дриґом поставити, у кожен сміттєвий бачок зазирнути. Хоча, задачу можна спростити.
Андрій обережно витягнув із целофанового пакета «нокіу», нігтем мізинця натиснув кнопки, визначаючи вхідні і вихідні дзвінки.
- Дивно, цей тип ніколи нікому не дзвонив, тільки йому, запиши номер.
Відразу зателефонували Наталії Валеріївні. Із безладної промови дізналися, що вона дзвонила своєму підлеглому Антону Кроніну, за її словами «ледацюзі, якого світ не бачив». У поліційній базі чоловіків із таким прізвищем було троє, але ніхто не підходив під опис і не мешкав у цьому районі.
- Орендує квартиру, – припустив Цимбал. – Хоча я вже впевнений, що він ніякий не Антон Кронін.
Квартиру знайшли за дві години. Викликали господаря, який відкрив помешкання. Клієнта він описав як чоловіка років тридцяти, орендувати почав три місяці тому, заплатив наперед.
Цимбал став посеред кімнати озирнувся:
- Він, що, схимник? За три місяці можна ж було якось обжитися. Ні, нам його буде важко знайти.
- Чому? – спитав Обод.
- Ну подивися, обзирнися. Хто так живе? У будь-якої людини є особисте життя, захоплення, а тут нічого. Навіщо йому це житло? Тут щось не те. Так, ще, оголосіть у плані-перехоплення, нехай затримують чоловіків на велах. Що у нього за велосипед?
Питання призначалося господарю, та той не зміг дати відповіді. Тоді потурбували знову Наталію Валеріївну, та описала, що «якийсь старий іржавий».  Господар квартири зазіхнув на ті триста гривень, що лежали на журнальному столику, та поліціанти не дали, купюри забрали на експертизу.
- А як ти дізнався, що у він на велові? – спитав Обод.
- Сліди на підлозі.
***
Цимбал з Ободом на роботу прийшли стомленими, обидва не виспалися, бо після первинного слідства: допиту сусідів, плану-перехопленню по гарячих слідах, після якого арештували два десятка чоловіків, що їздили по нічному місту на велосипедах, усе не призвело до позитивного результату, потім особисто викликав на килим генерал, наказавши посприяти слідству, а слідство вестиме слідчий Арцибашев. То ж спати пішли о третій ранку. Допитали також Наталію Валеріївну, до якої поїхали додому. Від неї мало що дізналися корисного, знову сумбурна промова, куди замішалися оповіді про те, що чоловіки ліниві, про одиноку подругу Валю з якою хотіла звести цього Кроніна, що він чоловік неініціативний, але непитущий, не палить, потім поцікавилася про сімейний стан оперів, Цимбал сказав, що одружений і має доньку, а Обод збрехав, що одружений, він хоч і у кволому пошуку подруги, та не хотів бути засватаним за якусь Валю.
- Чого їй так приперло його одружити? – питав Обод, коли вийшли із під’їзду.
- Природний закон, жінка не може спокійно споглядати на холостяка, особливо якщо хтось із подруг самотня.
Підтвердилося Андрієве припущення, що ім’я Антон Кронін фальшивка.
Судмедексперти надали звітність – Вітьок та Антоха застрелені із малокаліберної зброї. Відсутність гільз наводила на гіпотезу, що ствол револьверного типу, нарізний, можливо кустарного виробництва. Також, враховуючи влучність стрільця, зробили ще один висновок – стрілець має військовий вишкіл, допевне колишній, або діючий спецпризначенець. Із дактилоскопії повідомили, що у квартирі є відбитки, але здебільшого господаря та давні, випадкових людей, інших немає. Якісь на телефоні, але не чіткі, не піддаються ідентифікації.  
- Як у квартирі можна було не залишити відбитків? – дивувався Цимбал. – Я розумію аби він протер усе, але ж тоді б не було пальчиків господаря. Він що у рукавичках ходив?
- Пальці чимось оброблені, – пояснював експерт. – Може бути узори зітерті, або ж дійсно був у рукавичках. На телефоні знайшли дрібні частки якоїсь речовини із розряду рідкого ластику. Колись кіллери наносили на пальці супер-клей, так на деякий час змазувало відбитки, а цей товариш видно користується чимось новітнім.
Усі факти свідчили, що чоловік живе за легендою, навіть працевлаштувався на малооплачувану роботу, де удавав телепня, що ніхто не розкусив, навіть Наталія Валеріївна, яка прораховує людей на раз. Цимбал у записничку зазначив: «Акторські здібності».
- Таким штукам розвідників навчають, – замислено говорив Цимбал, прочитавши ще раз інформацію про те, що убивця чимось обробив пальці. – Знати б що то за матеріал такий.
- А знав би, то він був би у нас у руках? – іронічно спитав Обод.
- Це був би перший крок. Такі речі у магазинах не продаються.
- А може він того, сам це виготовляє? – Обод почав жестикулювати. – Ну, знаєш, там різні розчини, які в аптеках продаються, або у побутовці. Ось пістолет він же не в магазині купив, а, як кажуть експерти, сам зробив.
- А ти може і правий, – Цимбал у тому ж записничку записав: «Можливо хімік», потім передзвонив експерту: – Визначили що воно?
- Глициронатгелій, – відповів експерт.
Цимбал не зумів навіть записати і подумки погодився із іронією колеги, про речовину дізнався, але до розгадки не наблизився.
До кабінету зайшов кремезний чоловік, років тридцяти з лишком, з низьким лобом, глибоко посадженими очима, зовні схожий на орангутанга чи на неандертальця. Цимбал упізнав його, це помічник Вадима Бєлого – Кузя, як його ім’я і прізвище Андрій не пам’ятав.  
- Вадим Альбертович має говорити з вами, – звернувся до Цимбала. – Машина внизу.
За інших обставин Цимбал послав би Кузю куди подалі, незважаючи на те, що він із поліційним начальством часто париться у сауні, бо ненавидів цього неандертальця, а ще більше його хазяїна, батька убитого Вітька, перед яким стелиться не лише керівництво поліції, а й очільники міста.  
***
Остап зайшов до холдингу, вдягнутий у дорогий костюм. Зараз він схожий на бізнесмена середньої руки, який завітав аби підписати якісь папери, на наявність останніх вказувала шкіряна гербована тека. Деякий час топтався у холі, позираючи на годинник і щось читаючи в айфоні. До нього підійшов охоронець, поцікавився чим може бути корисний. Остап пояснив, що він привіз для секретаріату холдингу спец-документи. Охоронець відвів на рецепшен, у скляний кабінет, де керувала дівчина у білій сорочці з блакитною краваткою. Зафіксувала Остапові дані із фальшивого паспорту.
Остап зиркнув на годинник, підходив час «х», на телефон прийшла смс, що значила початок операції. Зробив вигляд, ніби у нього важливий дзвінок, приклавши до вуха телефон і підтримуючи його плечем, пішов до виходу, вовтузячись із застібкою теки, яку нібито заклинило. У скляних турнікетних дверях з'явився сивий чоловік, якого супроводжували двоє охоронців. Остап, імітуючи розмову, за кілька метрів до сивого, перечіпляється на ковдрі, падає під ноги об’єкту, ледь зачепивши його коліно. Телефон і тека випали. Один охоронець відсторонив господаря, другий став між ним і Остапом.
Остап, вибачаючись, підвівся, поквапно зібравши речі.
Об’єкт пішов до ліфта. Остап про себе відзначив, що укол зроблено трохи нижче коліна. Вже за воротами він обережно зняв з безіменного пальця кільце з шипом, поклав до пластикового контейнера. Пройшовши кілька кварталів, зайшов у арку, із якої вийшов менше ніж за хвилину, вдягнутий по-молодіжному: драні джинси, майка із написом по-англійськи, що перекладалася як – «тіло без наркотиків», затемнені окуляри, у навушниках.  
***
(далі буде)

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 4 відгуків
© Катерина Омельченко, 20-01-2018
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.4687008857727 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

«Літо психіатра». Палкий український детектив
Чи можна виправдати злочин, скоєний заради кохання? І хто насправді вбивця? Правду розкриє роман Лесі …
Ренделл Манро «А що, як?.. Серйозні відповіді на абсурдні запитання»
Згадайте усі найабсурдніші питання, які ми ставили у дитинстві дорослих, і на які не отримали відповідей. …
Анжела Дакворт «Крок за кроком». Чому талант не тотожний успіхові?
Генії — перша асоціація з людьми, які стали успішними завдяки своєму таланту. «Крок за кроком» доводить, …
«Денний звук»: реально про нереальне
Пам’ятаєте клубок ниток із бабусиного кошика, що так і просить його розплутати? Цей клубок нагадує мандрівку …