Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2483
Творів: 44792
Рецензій: 87691

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Детектив

Хвости гримучих змій (3 продовження)

© Аркадій Поважний, 08-01-2018
(продовження)
***
- Вулицю Князівську взяв? – строго питала Наталія Валеріївна, дивлячись на чоловіка поверх окулярів і постукуючи ручкою по столу.
- Брав, клеїв. Та хіба ж я винен, що їх відразу здирають? – виправдовувався чоловік років тридцяти п’яти, вельми просто вдягнутий, видно, що гардероб міняє не у найкращому секонхенді. Трохи пригорблений. Таку осанку можна спостерігати у чоловіків-підлабузників.
- А я хіба не говорила, що за дві години після розклейки треба ще раз пройтися і на здерті наклеїти нові?
- Говорили, – скорботно зітхав чоловік.
- Отож, говорила, а ви на ділі всі ледарі, зате грошики клянчити любите, та байдикувати.
Чоловік ще більше зіщулився, понуривши голову, знову важко зітхав, показуючи каяття і цілковите погодження з фактом своєї нікчемності.
- То як, авансик дасте? – спитав благально з нотою відчаю.
- Дороби Князівську, я особисто перевірю, потім зайдеш до бухгалтерії, випишу тобі двісті гривень. Хоча ти їх не заслужив.
Чоловік все ще з понурою головою, та із безмежною вдячністю в очах, вийшов із кабінету начальниці рекламної агенції.
- Отже ж, тютя, – констатувала секретарка Маша, коли чоловік щез за дверима. Вона саме зайшла підписати папери. – Не дивно що у нього баби немає.
- Та отож, – замислено погоджувалася Наталія Валеріївна, вдивляючись у прізвище «Кронін», якому тільки що пообіцяла виписати двісті гривень, а у відомості написала триста. – Може у тому і справа, що у нього жінки підходящої немає.
Наталія Валеріївна не помилково виписала на сто гривень більше обіцяної суми. Звісно перевіряти роботу Кроніна і не збиралася. На нього має деякі плани. Тут є одинока подруга Валя, яку чоловік кинув у позаминулому році, перескочив до якоїсь вертихвістки. Коли цей Кронін з'явився в агентстві місяць тому і у анкеті вказав, що самотній, відразу подумала про Валентину. І протягом місяця намагалася підготувати цього тюхтія до майбутнього щастя. Почала дорікати за зовнішній вигляд, мовляв зім’ятий якийсь приходить на роботу, а от була б дружина, то і нагодований би був і вигладжений, випраний. Кронін, як і більшість чоловіків, лінивий, але влягається під дресуру, до того ж не палить, за вживанням спиртного не помічений. Звісно для Наталії Валеріївни це чистісіньке неподобство, коли такий чоловік, та без господарки. Правда ніби якесь каліцтво є – ліву ногу інколи чомусь волочить, але насправді для чоловіка нога то дрібничка, аби «інше» ціле було і як слід функціонувало.
Ці зайві сто гривень своєрідне позитивне підкріплення, приманка, щоби звикав до думки, що усе найнеобхідніше можна дістати, знайти лише у представника жіночої статі.  
Тим часом чоловік вийшов на двір, відімкнув від паркану веломашину ХТЗ (Веломашина харківського тракторного заводу, у народі мала назву «Україна») і поїхав по Князівській вулиці добросовісно виконувати завдання.
***
У Вітька з самого ранку не було настрою, він все ніяк не міг збагнути що його так непутить, адже усе ніби складалося на найкраще, день мав бути прекрасним. Батько у справах ломонувся до Києва, а значить можна узяти і випробовувати нову тачку, яку старому пригнали із Німеччини, у країні ще ні в кого такої немає – задньопривідна Audi модифікації RWS, і взагалі за всіма законами природи із ним не може статися нічого поганого.
Викликавши свого корєша Антоху поїхали на цій машині до ресторану, де Вітьок, аби підняти настрій, дав по носу офіціанту, бо той, якось не так на нього глянув.
Хлопець офіціант, років двадцяти трьох, пішов, витираючи серветкою роз’юшений ніс, гнівно дивлячись на менеджера, який боязко визирав із кухні. Заборонялося у таких випадках давати відсіч. Ніхто не хотів проблем. Усі знали Вітю, у якого від наркотиків ще у юності «дах підірвало», і якого не можна покарати через вельми впливового тата. Був випадок, як заїжджі гастролери, через незнання перерахованих тонкощів, якось дали Вітьку по зубах, коли він зачепив їх, а за кілька хвилин Вітьок прийшов озброєний помповою рушницею і з криком: «Я король цього міста», почав стріляти в образників. Кулі були гумові, тому гастролери потрапили до травмпункту лише із поламаними ребрами.
Вітьок усіма силами намагався зробити собі «круту погремуху»* (Погремуха – прізвисько) – «Король».  Та якось не клеїлася та сановита прикладка до його образу. Підлипали із оточення заохочувалися, та часто забували і називали просто – Вітьок, а то й взагалі майже образливо – Вітюня. Не допомагало навіть Вітькове підживлення наркотиками, ресторанами та нічними клубами.
Антоха, один із свити недокороля. Як і більшість любителів «халяви» потай зневажав та сміявся над Вітьком, а зараз реготав над його витівкою з офіціантом. І тут Вітьок почав дещо пригадувати. Так ось звідки поганий настрій. Усе пов’язане із цим фальшивим сміхом. Наснилося йому найгірше, що може трапитися – батько втратив вплив, авторитет і за його опіку взявся дядько Вася, якого насправді убили років десять тому. Вітьок бачив його у труні, обличчя зліплене спеціалістами, та все рівно це було щось жахливе, бо дядьку вистрелили із помпової рушниці впритул, в обличчя і не гумовою кулею, а добрячим зарядом дробу, зрозуміло від фейсу не лишилося нічого. Так ось, уві сні, дядько із тим же синім пошматованим обличчям, бере його холодною рукою і веде кудись у підземелля, саджає у темну кімнату в якій повнісінько павуків, яких Вітьок на смерть боїться, а дядько каже, що тепер його, Вітькова, домівка тут, у цій кімнаті. А потім з'явився страшний блазень із зморшкуватим обличчям, без очних яблук, у старому гнилому одязі, на голові замісто хвостиків із дзвіночками гігантські хробаки із головами щурів. Вітьку так страшно, що він обмочився, а страховидний блазень реготав так само, як зараз Антоха.
- Стулися, – гнівно мовив Вітьок. – Поїдемо до клубу.
- Ще раненько.
- Спочатку до Кузі, затаримося коксом, та може ще чимось.
***
Габріель прокинувся важко. Трудно підніматися з ліжка. Кляті болі у спині. Усе ж таки давався взнаки вік. Із цим фактором вже не поборешся, не допомагають ні санаторії в Ніці, ні надоплачувані європейські ескулапи. Він навіть щороку оновлює кров, проходить різні процедури омолодження. Але вставати все рівно важко.
За дві години збирається нарада директорів компанії, але Габріелю саме зараз хотілося все кинути до бісової матері і гайнути на відпочинок, та не кудись до Європи, або на острови у Тихому океані, а додому – на Вінниччину, у рідне село, хоча його вже і на сучасних мапах немає, із списків населених пунктів виключено ще у 1991-му, коли помер останній мешканець. Він давно збирався почати будівництво маєтку на малій батьківщині, та якось вільний час забирали пляжі Тунісу, Єгипту, Карибських морів. А цього ранку чогось ні з сього, ні з того захотілося відвідати те місце, де колись було його село, яке полишив ще юнаком.
Підвівшись, пішов до їдальні, служниця Марта вже накрила снідати. Їжа дієтична. Вже більше року так харчується, вірніше це і харчуванням не назвати, так, якесь підживлення аби не сконав від голоду. Увесь цей рік з лишком постійно хочеться їсти, а прокидатися все рівно важко, безглузда дієта.
«А чи не начхати на все?» – промайнула думка, після того як глянув на остогидлу сіру субстанцію в тарілці, що складалася із вівса, та ще якоїсь слизької мерзоти, яку лікар прописав.
- Марто, чуєш, Марто, – звернувся до служниці, яка саме наливала у фужер іонізовану воду. – А чи немає там у холодильнику чогось людського? Ну там ковбаски, шинки, м’ясця якого?
- Ой, пане, господарка заборонила, попереджала, що ви проситимете…
- Врешті-решт це я тобі плачу, а не господарка і ми їй нічого про те не скажемо. Правда ж? Нуж бо, неси. І прочини балкон, дихати немає чим.
Марта відкрила скляні дверцята, а Габріель з огидою відштовхнув тарілку із дієтичною бурдою. У цей момент до їдальні увірвався птах, це був чорний ворон. Чорний і галасливий. Залетів спочатку на венеціанську середньовічну шафку, звідки зіпхнув китайську вазу. Марта заголосила і почала ганятися за птахом з віником, намагаючись вигнати на балкон, звідки залетів. Ворон стрибав по меблях, ніби навмисне звалюючи найдорожчі вази, які нова дружина Габріеля прискіпливо вибирала в антикварних крамницях Бельгії. Він стривожився від думки, що коли із салонів повернеться Ліза, вона буде вельми засмучена від цього погрому.
Марті нарешті вдалося вигнати птаха.
- Ой, пане, знак поганий. Дуже поганий, – Марта тричі перехрестилася, поцілувала хрестик, який вилучила із пазухи.
Габріель і так знав, що поганий. От, лишень, звідки очікувати неприємностей? З боку Президента? Тут ніби застрахований, є важелі з боку Європи, та Росії з якими рахується керманич країни, якщо над ним трапиться якесь насильство, то може початися війна. Пересувається на броньованому лімузині, який здатен витримати постріл гаубиці. Та й немає кому зазіхати на життя, принаймні він у цьому був переконаний, ось лише безсилий проти хвороб зумовлених віком.
Марта нарешті принесла шинки з білим хлібом, копченого осетра, смажену свинячу гомілку і трохи запеченої індички. А ще він попрохав чарку коньяку.
Однак «людський» сніданок не покращив настрій, спромігся з’їсти трохи індички, а коньяк не вгамував душевну тривогу. До того ж почало колоти у лівому боці, над поясницею і з’явилися поклики поносу.
О десятій годині завітав радник і повірений по фінансах Клим, як завжди чимось стурбований. Габріель, вийшовши із ванної кімнати почувався трохи краще.
- Що ти, Климе, знову наче лимон без текіли з’їв? – підбадьорював сам себе Габріель, імітуючи добрий гумор, а насправді настрій препаскудний.
- Погані передчуття, Габріелю Абрамовичу.
- Що там іще? – спитав Габріель вже сидячи на унітазі.
- Маю серйозну підозру, що за нами пильнують.
- Ну, знаєш, теж мені підозра. Дивно б було якби не пильнували.
- Тут щось інше. Мої технологи спіймали сторонній сигнал у наших закритих файлах. Нічого не чіпали, а лише прослідкували за фінансовими пересуваннями.
- І..?
- Це дуже підозріло. Аби втрутилися хакери, то ми б втратили певну суму, або ж було б якесь пошкодження бази. А цей випадок свідчить про слідкуванням за нашими діями. І жодна із державних служб до цього відношення немає.  
- Що ж ти мислиш з цього приводу? Хто це?
- Як я вже сказав, аби це були спецслужби, то ми б уже знали хто і що. А це почерк саме спецслужб, тільки питання чиїх? Габріеле Абрамовичу, дзвоніть президенту.
- Гадаєш, настільки серйозно?
- Схоже на якусь приватну ініціативу, і цей ініціатор у спецслужбах впливова людина.
Клим знизив плечима плеснувши руками по стегнах. Габріель вийшов, понурив голову, та тільки через те, що у пузі знову загуло.
«Клята індичка» – подумав він. Знову побіг до унітазу, перед цим навіщось прихопивши із шафки старий альбом із світлинами. Спіймав себе на думці, що зранку його тривожать спогади про юні роки, про рідне село, яке не так давно наснилося і йому було тоскно, що все без вороття змінилося.
Сидячи на унітазі, переглядав своє дитинство, коли він був не Габріелем Скляровим, а Гаврилом Шкляренком, вихідцем із єврейської общини. Тоді, у юні роки прочитав роман Теодора Драйзера «Фінансист», саме завдяки цьому твору міцно засіла ідея певним чином повторити долю головного героя роману. Він неодмінно створить свою імперію. Однак у подальшому вийшло не за принципами Чарлза Йеркса, а схилялося більше до Пьюзівського Віто Корлєоне. Починалося у 90-х. Гаврило був бухгалтером у злочинних угрупуваннях Львова, які «кришували» автомобільний бізнес. Потім перебрався до Москви, там вже сфера розширилася. Саме у Москві русифікував прізвище і європеїзував ім’я, здавалося, що так вигідніше працювати. Працював спочатку  з люберецькими, далі на чеченців, а потім з початком російсько-чеченської війни повернувся в Україну на Донбас де приєднався до залишків грузинської мафії. Саме у донецький період зрозумів, що майбутнє за політикою, але безпосередньо в ній не світитися, ліпше коли це робитимуть «попки» через всілякі політичні партії. До того ж це можливість легалізувати і примножити накопичені кошти.
Габріель працював, сам, як і намітив, на перший план ніколи не вилазив, залишаючись у ролі «сірого кардинала». Регулював грошові потоки, що поступали від кремлівської верхівки для постійної дестабілізації політичної та економічної ситуації в Україні. Робити те було не важко, створювати безліч проросійських організацій, які потребували малих капіталів, зате напрацьовували мільйони. Габріель не гребував заробляти навіть на дрібних інцидентах. Одного разу на день Соборності із Кремля прийшло замовлення провести гучну антиукраїнську акцію-провокацію, бюджет операції – сто тисяч доларів. Габріель за десять тисяч наймає людей, це керівники молодіжних прокомуністичних організацій на кшталт – «комсомольська молодь», або «націонал-большевицький інтернаціонал». Ті, у свою чергу, на тисячу доларів організовують люмповану молодь, якій обіцяють ящик горілки із закускою, на все про все – сто доларів. Лідери люмпенів на десять доларів наймають оргтехніку, яка складається із гучномовця і колонки, йдуть до бібліотеки, яка фасадом нагадує прокуратуру містечка, молоді люди із середини через заґратовані вікна висовують прапорці організації, фотографуються, на відео знімають півхвилинний ролик, де один із люмпенів із-за ґрат в гучномовець кричить, що він із товаришами захопили прокуратуру. Далі знімають проходку біля реальної прокуратури. За пляшку горілки посередній компьютерщик компонує відео і викладає на ютюб із гучною назвою «Захоплення прокуратури в Люботині». На подібних схемах Габріель у місяць заробляв до ста тисяч доларів. Доки не прийшов час створити власне підприємство і оселитися на постійній основі у Харкові.
Перед нарадою заїхали до храму де Габріель мав порадитися із ієромонахом Нікодимом, який приймав його будь-коли.
- Отче, щось тривожить мене, – жалівся Габріель, передаючи Нікодиму конверт. – Помоліться за мене.
- Тобі б і самому не завадило б коли помолитися, – Нікодим прийняв конверт, поклавши його до шухляди столу. – Не багато від того сенсу, коли замісто тебе хтось звертається до Бога.  
- Не маю часу, отче. Зовсім не маю. Стільки всього зроблено, а ще скільки зробити треба.
- Занадто багато на себе береш. Не замислювався над тим, скільки ти бісів за собою притягнув із кожною операцією?
- А ви навіщо? – сумно посміхнувся Габріель. – Ви і помоліться. Важко мені, отче.
- Іди з миром, – Нікодим перехрестив його, давши поцілувати руку і хрест.
Вийшовши із храму Габріель на якусь мить відчув полегшення фізичне і душевне, і в животі відпустило. Коли лімузин виїхав за ворота храму задзвонив телефон.
- Слухаю, – Габріель стривожився, бо номер невизначений.
- Привіт, Гаврюшо, – почувся знайомий голос. – Давно спілкувалися, та сподіваюся не забув іще.
- Мелентій? Ти? Звідки?.. – йому хотілося спитати звідки він дізнався цей закритий телефон, і взагалі звідки він узявся, Габріель був впевнений, що колишнього партнера і на світі немає. Можливо зараз менше б здивувався, аби з’ясувалося, що телефонує з того світу, ніж те, що дзвонить саме на цей номер.
- Не переймайся дрібницями Гаврюшо, тобі треба вже про інше хвилюватися. Чи тобі ліпше чути – Габріель? Вибач, називатиму тебе як у ті славетні часи. Я телефоную ось із якого приводу, хочу аби ти знав, я тобі усе вибачив.
- Я дуже радий, – байдуже мовив Габріель.
Колись дуже давно він витіснив давнього друга із бізнесу, змусивши того передати все управління йому. Тоді це здавалося корисним для справи, бо Мелентій у деяких питаннях намагався дотримуватися законної лінії, уникаючи схем із чорною бухгалтерією, а також у поставках матеріалів на будівництва. Мелентієва стратегія працювала на «довгий шлях», тобто ріст прибутку розрахований на кілька десятків років і все це підкріплене химерою патріотизму. Габріель же вважав, що подібна тактика шкідлива, бо хто знає, що буде завтра, а гроші піднімати треба сьогодні і чим більше, тим краще.
- Я дійсно більше не тримаю зла не тебе, – продовжував Мелентій. – Тебе нікому було направити на шлях, ось навіть твій духівник не впорався, не розказав, не пояснив, що індульгенція, яку ти щотижня намагаєшся підживляти конвертиками, не працює, а треба в першу чергу навчитися любити свою батьківщину, цього тебе ніхто не навчив, навіть я.  
- Ти все сказав? – Габріель знову відчув біль у шлунку, і над поясницею.
- Мені дуже шкода, але раджу відверто покаятися. Механізм вже запущений, Гаврюшо.
- Чи погрожуєш? – насмішкувато спитав Габріель. – Так і не вбагнув, що мені не слід погрожувати, це черевате...  
- Ні, просто даю шанс піти з чистим серцем.
- Ти можеш конкретніше говорити, що тобі треба? Досі не позбавився отієї дурної звички зі своїми підхідцями. Якщо погрожуєш, то так і кажи, а не розводь тут…  
- Конкретніше нікуди, Гаврюшо. Чорний янгол вже розпустив крила.
- Іди до біса! Я зараз сам за тобою янгола пришлю. Так і не виправився, як чмом був, чмом і залишився.
- Дарма ти так, мене вже не розізлити. Я не в силах зупинити процес, але запевняю тебе, аби було що у моїх силах, то став би на перешкоді. Можу тільки молитися за тебе, оце обіцяю.
- Та пішов ти… – Габріель кинув телефон на сидіння.
Лімузин вже під’їхав до головного офісу.
У холі перед ним гепнувся якийсь недолугий тип, вірогідно менеджер, розкидав папери. Зачепив ногу Габріеля. Охоронець відсторонив господаря, повів до ліфта. Габріель тим часом подумки готувався до виступу на раді директорів. Він оголосить про нові горизонти кампанії, відкриття дочірніх підприємств на території Росії, незважаючи на те, що це іде у розріз із політикою країни. Щодо цього у Габріеля зелене світло і проекту не завадить навіть президентська адміністрація.
Та на нараді думки плуталися, дихати стало важко. Піднялася температура.
«Чортова індичка», – подумав Габріель, перед тим, як знепритомніти. Прийшов до тями вже у реанімації, та ясно усвідомлював, що помирає. Поруч був Клим.
- Мелентій, – прохрипів Габріель. – Мелентій, він знає…
Розум його був ясний як ніколи, але мову відбирало. Через чималі потуги давалося кожне слово.
- Що знає?
Та цієї миті вирішив не розбазарювати той мізерний залишок слів, що відпущено на ці кілька хвилин, а дати останнє найважливіше розпорядження.
- Похороніть мене в селі… біля матері.
За три дні його поховали на Вінниччині, на цвинтарі, який вже років двадцять ніхто не доглядає. Клим, який уходив із цвинтаря останнім, озирнувся. Напевне із могилою одного із наймогутніших людей у країні буде те, що і з іншими похованнями на цьому цвинтарі – вона протягом кількох сезонів заросте травою.

(далі буде)

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 5 відгуків
© Катерина Омельченко, 20-01-2018
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.74147796630859 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Листи, написані любов’ю
Кожного року напередодні Різдва в дім Толкінів приходив конверт зі штампом Полярної пошти. Перші листи …
Гемінґвей правдивий
Я не знаю формули успіху, зате я знаю формулу провалу — це спроба сподобатися всім. Ернест Гемінґвей …
Служниці Республіки Гілеад
«Оповідь Служниці» Марґарет Етвуд — роман-антиутопія, де на прикладі тоталітарної Республіки Гілеад …
«Блискучий розум»: геніальність, що межує з божевіллям
Чи існує зв’язок між геніальністю та безумством? Це запитання вже десятки років залишається відкритим …