Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2518
Творів: 45412
Рецензій: 88870

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Детектив

Хвости гримучих змій (2 продовження)

© Аркадій Поважний, 06-01-2018
(продовження)
***
Віталій з дитинства мріяв стати художником. Починаючи зі шкільного віку непогано виходило малювати, але по самому предмету завжди стояла задовільна оцінка, мабуть тому, що якось не малювалося те, що задавав викладач, якісь куби, кульки, квітки у глечику. Талант виливався здебільшого у зошитах, на останній сторінці у виглядів карикатур. Але після школи поступив до профтехучилища на слюсаря, хоча планував до якогось технікуму де низький прохідний бал, це у тому випадку, якщо не вдасться влізти кудись, де навчають на художника. Батько ледь не змалечку торочив, що вони родина незаможна і неосвічена і так буде із покоління в покоління, бо світ цей несправедливий, він лише для тих, хто, божою волею, успадкував капітали. Звісно заяви Віталія про те, що хоче стати художником, у родині призводили лише до глузу. І Віталію будь-що хотілося зламати цей спадковий блудний ланцюг. Та, на радість батькам, поступив до ПТУ, це сталося саме тому, що не було якоїсь фінансової підтримки для вступу до технікуму. То ж став непоганим слюсарем, настільки непоганим, що першим його самостійним виробом став револьвер під будівельний набій, таких патронів можна було знайти досхочу і не дорого. Та на цьому ж виробі і всипався, ледь не отримав строк, виручив дільничний інспектор, який відправив його до армії.
Довелося служити прикордонником, де набув військову спеціальність – снайпер. В армії керівник по виховній роботі порадив поступати до військового училища, пропонуючи також протекцію, мовляв, на «цивілці» отримати вищу освіту без грошей практично неможливо. То ж відразу із армії поїхав до військового училища і через п'ять років у чині лейтенанта по розподілу відправився служити до Луганщини.
Армія на той час була не у найкращому стані. Офіцери, починаючи від капітана і до полковника звільнялися. Кожному держава заборгувала зарплатню на кілька років. Терміновий розрахунок здійснювався тільки бартером – військовим майном. То ж замісто грошей капітани з майорами везли за місцем нового проживання контейнери і вагони спідньої білизни та шинелі із сподіванням збути через торгові точки усі ці армійські бебехи хоча б за третину собівартості. Вважалося, що таланило тому, кому борг виплатили солдатськими казанками, принаймні цей товар можна здати на метал. В армії залишалися лише новачки, або ті, хто вірив, що зарплатню грошима колись та видадуть.
Віталію довелося служити у степовому селі, де базувався танковий дивізіон. Хоча «дивізіоном» значився лише на паперах. На ділі і за особистим складом, і за кількістю техніки ледь тягнув на полк. У автопарку діялися фантастичні речі. Відповідальні за госпчастину могли б багато чому навчити Девіда Коперфілда (Американський ілюзіоніст, відомий видовищними фокусами, наприклад здійснював щезнення таких об’єктів як: вагон потяга, літак, Статуя Свободи). Наприклад із автопарків безслідно щезала техніка, та так, що жодна інспекція неспроможна була підкопатися. Віталій на перших етапах служби сам зіткнувся із ситуацією. У своє розпорядження отримав мотоцикл «Дніпро» без люльки, і взагалі вже років двадцять не на ходу, навіть шини позгнивали. То ж вирішив по можливості відновити техніку. Витягнув із гаража на сонце, аби оцінити обсяг робіт. Найперше, що виявив, це гальмовий вузол вийшов із ладу. Зняв бензиновий шланг, на диво у бакові був ще бензин, який потік по циліндрах і розлився на асфальт. Ще констатував пошкоджену гідравліку передньої виделки. Віталій тоді відійшов щось хвиль на п'ять аби подивитися чи є що у гаражі, що знадобиться для ремонту. Неподалік працювали із газосваркою і відлетіла іскра, чи знічев’я який боєць, що проходив повз, кинув недопалок. Від чого зайнялося хтозна. Коли Віталій повернувся, мотоцикл вже палав, а потім вибухнув бак, виявляється він забув накинути кришку. Із семи вогнегасників, що були у гаражі, жоден не спрацював, якийсь офіцер плеснув відро води, від чого загорілося ще щільніше. Очманілому Віталію нічого не залишалося, як локалізувати пожежу, не дати перекинутися на інші об’єкти, а потім спостерігати і чекати доки догорить, паралельно продумуючи зміст рапорту. Звісно інцидент не тягнув на трибунал, але череватий неприємностями іншого характеру – фінансовими. Це значило, що за спалений металобрухт доведеться сплачувати як за повноцінну техніку.
Віталій склав добросовісний рапорт у якому в інциденті звинувачував лише свою недолугість, нехтування правилами безпеки і таке інше. На щастя перед подачею рапорту його перестрів прапорщик, який поцікавився його депешею.
- Не годиться така реляція, – мудро мовив прапорщик, запрошуючи Віталія до себе. – Ось, тобі папірець, пиши.
Зміст і смисл нового рапорту кардинально різнився від попереднього. Там Віталій виступав у ролі жертви, який ціною власного життя рятував армійську техніку і інше майно, коли мотоцикл, через несправну проводку у боксі, зайнявся, він, Віталій, виштовхав його із ангару. І лише через те, що постачальники і пожежна служба не обладнали вчасно господарські приміщення новими вогнегасниками, військове майно згоріло. Далі пішло перерахування цього самого, вщент знищеного вогнем, майна. Окрім мотоцикла прапорщик попрохав дописати, що у люльці, якої насправді не було в комплекті, лежало два десятки кирзових чобіт, вони там зберігалися тимчасово, доки склад на ремонті, а також п’ятдесят комплектів наволочок та постільної білизни. Із цим рапортом Віталій, не вірячи в успіх афери, пішов до начальника госпчастини. Той, прочитавши, попрохав у переліку знищеного майна дописати три каністри бензину і десять літрів технічного спирту. Після госпчастини рапорт пішов до заступника командира полку, і список збільшився кулеметом, який був закріплений на неіснуючій люльці і три тисячі набоїв калібру 7.62 та 5.45. Завершальним етапом злощасного мотоцикла став автомобіль УАЗ, який стояв поруч і теж згорів. Рапорт успішно пройшов по інстанціях, а через місяць Віталій від командування дивізії отримав офіційну подяку за мужність.
Отак Віталій служив у чині лейтенанта і виконував обов’язки командира полку, а виконуючим обов’язки командира дивізіону взагалі займався майор.
Демобілізованим солдатам часто ні за який кошт було добиратися додому, кому присилали батьки, але були і з бідних родин, то ті дембеля старцювали по своїх офіцерах. Віталій віддав дембелю майже нові кросівки, бо виходило так, що у такому взутті найближчі роки реально покрасуватися ніде.
Так дослужився до старшого лейтенанта. На той період він вже перейшов той рубіж коли потрібно було одружитися, батько і дядько Петро завжди говорили, що треба встигнути  доки не минуло двадцяти п’яти інакше потім важкувато буде, бо холостяцькі звички домінуватимуть над природними інстинктами продовження роду. Віталію минуло двадцять вісім, дівчат на території базування взагалі не було, якщо не враховувати офіцерських дружин, які не могли похизуватися шлюбною вірністю. На офіцерських вечорницях Віталій чув як жінки перемовлялися, що їм у «колишнього» треба забрати якийсь чайник, а інша претендувала на килимок. Виявилося, що майже всі жінки по кілька разів коротким терміном були у шлюбі із присутніми офіцерами, то ж у «колишніх» забували якісь речі. Схоже розлучення у військовому середовищі мали доволі пацифічну форму.
Якось Віталія телеграмою викликав до себе дядько Петро, який дуже захворів. Прохав племінника доглянути за ним у скрутні часи, до відходу у вічність, а він на віддяку переписав на єдиного племінника хату. Віталій охоче погодився. Жити в обласному центрі, та ще й у приватному секторі, це здійснення мрії. Навіть не став очікувати коли із ним розрахуються вагоном онуч, відразу поїхав до дядька. У новому місті у першу чергу пішов на облік до військомату. Комісар, прочитавши що він снайпер, запропонував у пошуках роботи звернутися до СБУ і навіть дав супроводжувального листа. Віталій написав заяву і його тут же зачислили до спецпідрозділу «Альфа», там до його обов’язків входило виступати на спортивних змаганнях від імені СБУ, а також брати участь у затриманнях. В основному арештовували високопосадовців. Були неодноразові випадки коли об’єкти затримання, не усвідомлюючи, що на їх свободу зазіхають лише тому, що їх злили свої ж, чинили опір. Наприклад коли в’язали начальника районної, тоді ще, міліції, який обклав оброком усі торгівельні точки містечка, перевізний бізнес і навіть підприємство, за що заробляв на місяць більше ста тисяч доларів, так він навіть відстрілювався. Потім, коли альфовці його скрутили, плювався, матюкався і погрожував помститися особисто кожному бійцю. Командир загону Альфредич, про цей арешт тоді говорив:
- Смисла у наших напрягах ніякого? Ми їх затримуємо, ризикуємо життям хлопців. За тиждень, а то й раніше, відпустять.
- І цього відпустять? – справедливо дивувався Віталій.
- Певно його швидше за інших. Звісно, у тому випадку, якщо здобутками поділиться, а він неодмінно поділиться. А цю стрілянину, прокурор зафіксує як непорозуміння між силовими відомствами.
Альфредич чоловік років сорока. За статурою типовий дрищ, зовні схожий на студента-зауку. Щільно поголений, в окулярах, коротка стрижка-їжачок. На шиї носить якийсь клітчастий «арафатівський» шарф. Та всі альфовці знали, що зовнішній «ботанізм» то омана. Свирид Альфредович майстер рукопашного бою, інструктор боротьби з ножем і кволенька на потиск рука легко трощить шість цеглин. Кожен боєць чув дивну історію у якої з кожним переказом з’являлися нові подробиці. В основі історії йдеться, як Альфредич коли ще служив у розвідувальному управлінні, якось повертався із якоїсь вечірки підпитий, вирішив «догнатися» у першій ліпшій кав’ярні. Зайшов, а там якась гулянка. Комусь із тієї гужви не сподобався Альфредич, вірніше захотів п’яний гонор проявити, і цей хтось почав до нього чіплятися. Альфредич, не дивлячись, що прийняв непогану дозу коньяку, із нахабою поводився доволі стримано і відреагував лише тоді, коли помітив кулак, який стрімко наближався до його щелепи. Нападник не влучив, а втративши рівновагу гепнувся на барну стійку, вдарившись скронею миттю знепритомнів, на поміч невдасі підбіг його товариш, та ще й з пістолетом, який направив на Альфредича і щось там погрожував, та на подив того, хто з пістолетом, «батан» наблизився до нього і засунув язик у ствол пістолета. Альфредич таким неординарним вчинком визначив, що у стволі перемичка, тобто це був газовий пістолет. Ось тут Свирид розійшовся, забрав «пукалку», і жбурнув його у лоба третьому нападнику, який вже наближався із сувенірною японською катаною. На цьому бійка ніби то закінчилася, Альфредич допивши свою порцію поплентався далі. Та ніяк не очікував, що на нього накинеться відчайдушна дама із цієї ж компанії, яка розбила об його голову пляшку з-під шампанського, а потім «трояндою» поранила горло.
Начальника міліції таки дійсно відпустили, звільнили наступного ранку. Правда нікому не мстився і на посаді не відновився, казали поїхав кудись на Багами, також, кажуть, довелося чималенькі відступні дати, які складалися із кількох мільйонів євро.
Одного разу на затриманні вийшов казус. Віталій застрелив підозрюваного, спрацював автоматично. На складі, який вони з групою захоплення зачищали, звідкись взявся чоловік з пістолетом, він вигулькнув із величезної картонної коробки і направив зброю на Альфредича. Виявилося, що це п’яний працівник складу вирішив пожартувати і пістолет був іграшковий, а Віталій вистрелив йому у голову, а потім навіщось попереджувальний постріл угору. Почалося внутрішнє розслідування. Звісно, якихось значних проблем би не було, незважаючи на наявне порушення інструкції – спочатку попередження, а потім на враження, потрібно пережити низку допитів, скласти купу рапортів. Та його все рівно «відмажуть».  
Альфредич, між усіма цими допитами, викликав до себе в кабінет, де був накритий стіл на двох, пляшка коньяку, закуска. Випили по першій.
- За інших обставин, можна б було сказати, що ти врятував мені життя. Але у даному випадку просто похвальний посил, ти відреагував правильно, отой капітан буде тебе шугати, мовляв, як військовик повинен був би розгледіти, що там цяцька, а тепер тюрма, так, запам’ятай – тюрми не буде, це лише спроба вербовки. Маю до тебе пропозицію, – Альфредичу стало жарко і він зняв свій клітчастий шарф, виявилося, що ховав багряний шрам який перетинав горло, невідомо чи це результат отого випадку із розбитою пляшкою, а може щось іще. – У тебе буде особлива робота, тільки доведеться щезнути.
- Я не розумію, – Віталій вже добряче захмелів, бо випивав раз на два роки.
- Поясню. По-перше, ти ніколи тут не служив, по-друге тепер не буде ніякого Віталія Корнієнка. Придумуй нове ім’я.
- То виходить ви мене вербуєте?
- Повір, краще я ніж вони.
- А можна щоби нове ім’я було схоже до Віталія? Я звик до нього.  
- Можна. Попереду тебе очікує делікатне завдання.
- Хочу Альфредичу, у вас дещо спитати, про отой шрам на горлі. Я знаю, що ви майстер ножового бою, то як же так вийшло?
Альфредич задер сорочку, показавши пузо, на якому було чотири шрами.
- Так, я майстер, але не минуло жодного бою, де був застосований ніж проти мене, щоб не отримав якого порізу, але найсмішніше, що супротивники були звичайні хулігани. Це перший для тебе урок. Скільки б не тренувався, ти у першу чергу тренуєшся супротив такого ж професіонала, як і ти. Тому не слід недооцінювати недоуків. Вони битимуть не по правилах.
- То може краще і не навчатися правилам?
- Можливо і не слід, – Альфредич на якусь мить застиг, а на обличчі вираз ніби зробив відкриття. – Просто потрібно випрацювати нову концепцію бою. Як те не дивно, але навчання часто не вдосконалює талант, а убиває його.
Що за завдання, з’ясувалося за три місяці, до цього Віталій і вже не Віталій, пройшов вишкіл у закритих таборах ДРУ.
Коли почалася війна з Росією, поїхав у командировку. Був снайпером, працював гвинтівкою «маузер» зразка 1943 року, обладнаною снайперським прицілом, який сам удосконалив, доповнивши лінзами із фотооб’єктиву. Він не робив зарубок на прикладі, як полюбляли інші снайпери. Якось вночі через тепловізор помітив, що з боку ворога наближається об’єкт. Хотів підстрелити, та побачив, що той шкутильгає без зброї і не крадучись. Невідомого затримали і передали в розвідку, звідки незабаром той вийшов. І Віталія призначили супроводжувати гостя додому у теж саме місто, де обжився у дядьковій оселі. Так він познайомився з Макаром. Віталій не розпитував нового приятеля, що той робив на «тому» боці, тривала служба в армії, а потім у службі безпеки привчила не задавати зайвих питань, та й самому пусте про себе не базікати. Віталій чомусь був впевнений, що Макар і так про нього вже достатньо знає, бо недарма їх звели разом.
(далі буде)

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

© Катерина Омельченко, 19-01-2018
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.2290711402893 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …
Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …
«Сліпі убивці» вигаданих і справжніх світів
«Сліпий убивця» Марґарет Етвуд — приклад «шизофренічного» наративу, у якому один герой розпадається …