Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2483
Творів: 44792
Рецензій: 87691

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Детектив

Хвости гримучих змій

© Аркадій Поважний, 05-01-2018
Суботнім осіннім вечором хтось застрелив Костю Окуня, у широких колах кримінального елементу відомого як – Ганс, саме за цим прізвиськом був знаний ледь не кожному городянину, більшість із яких в очі його не бачили. Застрелили одним пострілом у лоба. Експерти стверджували, що стріляли з близької відстані із малокаліберної зброї кустарного виробництва. Останній факт неабияк бентежив оточення Кості, це наявний плювок у бік охоронної фірми, яка взялася оберігати Костю і вважалася найкращою в Україні, напевне убивці вдалося те випадково, саме певна низка обставин, зумовлених непередбачуваністю і дозволила дилетанту підійти вистрелити і також непомітно піти. Стрільба із лубочної зброї вказувала саме на дилетанта, аби професіонал, то застосував би надсучасний «глок» із вмонтованим глушником, або «берету», чи принаймні снайперський постріл із якогось горища, а так хтось примудрився підійти настільки близько, та стріляти із ствола очевидно виготовленого на заводі за літру спирту та двісті гривень. Це також образа самої пам’яті Кості, тому надалі, ті, хто знав Ганса і переповідав про нього, цю ганебну деталь, а саме інформацію із чого його застрелили, пропускали.
Ніхто із кримінальних авторитетів «старого покрою», які ще залишилися, не могли пояснити і пригадати яким чином Костю Окуня заперло на олімп кримінального світу, у тюрмі сидів ще будучи малолітнім, та й то за дрібноту – кілька разів всипався на крадіжці. Якось яскраво, по-жиганськи, як прийнято у злочинному світі, себе не демонстрував, він не мав тієї бунтарської натури каторжан, які робили на плечах наколки «мєнтовських погон», щоб отримати десять діб карцеру, зате тішити себе думкою, що «наколов мєнта», або ж не йшов на свідому конфронтацію із адміністрацією тюрми, щоб знов-таки потрапити до карцеру, а навіть навпаки – часто домовлявся. Та й взагалі не пройшов обов’язковий етап злочинної кар’єри – не відбував покарання на зонах. Але на початку 90-х стрімко із керівника бригади рекетирів піднявся до «смотрящего» за областю, а потім взагалі підібрав під себе контроль за вигідним тоді бізнесом – торгівлею лісом за кордон. Саме в той час Костя поступово прибрав зі шляху авторитетів ще старої закваски, хто дотримувався вже забутих «воровських законів».
А в дійсності Костя з дитинства був талановитим організатором, нутром відчував корисну людину, де і як її можна застосувати, а головне переконати цю людину, що займається чимось глобальним, є частиною чогось значущого. Одним словом – організатор. Таким чином, вдало спекулюючи на дитячій дружбі, Костя підібрав до команди дворових хлопців-відчайдухів, у багатьох вже був чималенький тюремний досвід, у перемішку з «безбашеністю», як тоді говорили, це грало на певне реноме команді. З Костею змушені були миритися старі злодії, бо він чимало грошей передавав на «общак».
Був один потужний конкурент – Бахча, та його підірвали у власному автомобілі, наявних доказів не було, та всі знали, що Гансова робота. На «злодійському сходняку» Кості оголосили вирок. Однак далі оголошення не пішло. Злодії-законники, як тоді казали, вже не ті, що були років двадцять тому, залишився лише пафос.
У середині дев’яностих довелося кілька днів побувати під слідством, але то була така дрібна формальність. До дев’яносто сьомого Костя вже міцно стояв на ногах, заручений підтримкою губернатора, та міської прокуратури. Він активний учасник передвиборчих перегонів, зокрема керівник Ради управління преси, а потім Центру стратегічних публікацій.
Далі ним зацікавилися важливі люди із Києва, які також були кремлівськими агентами впливу.
Костя молодий, перспективний, далекоглядний і головне – глянцевий. Його активно взяли в оберт кремлівські структури, які за десять років планували вибудувати його імідж і лобіюватимуть у президенти України, тим більше ота помарка у біографії з відсидкою у юності тепер навіть грала на позитив, тому, що підправили у біографії причину ув’язнення, за новою версією Костя ускочив за супротив тодішній системі, по суті він був політичний, вже готувалася історія, яка б була на перший погляд більш-менш достовірною.  
Костя вже почав активно працювати над іміджем мачо. Двічі на камеру стрибнув із парашутом, гасав верхи, на Водохрещу пірнув у лунку, відвідував заводи, вислуховуючи чисельні скарги робітників і, зрозуміло, обіцяючи усе виправити, як тіко…
Та цей постріл із кустарного пістолета для цілої армії іміджмейкерів наче відро крижаної води за комір. Адже був запущений потужний маховик пропаганди, вкладені чималі гроші, на складах лежали тони агітаційної літератури. А хтось узяв і злив це в унітаз малокаліберним пістолетом. Питання хто? Скидалося на те, що однозначно людина із близького оточення, можливо охоронець. Усіх сек’юріті взяли під варту і «кололи», двоє не витримали, зізналися. Та все розсипалося у ході слідства, багато розбіжностей між реаліями та свідченнями підозрюваних. Справжнього убивцю знайти не вдалося. Справу закрили, призначивши убивцями тих, кого розкололи.  
Близькому оточенню Ганса  хотілося дізнатися правди і намагалися самі провести розслідування, та далі пафосної промови на цвинтарі, що, мовляв, убивця буде знайдений і жорстоко покараний, не пішло. Дехто грішив на підозрілого водія із автопарку, багатьом він здавався «мутним штрихом», який до того ж безслідно щез після смерті Кості. Та якось не клеїлося у свідомості Гансових корєшей, образ відчайдуха, який дібрався до Кості і того чмиря-водія, який дещо несповна розуму. А ще, у більш звуженому колі кримінальних авторитетів, пройшла поголоска, що руку доклала якась «контора». Що саме малося на увазі під тією назвою, витало у повітрі. Якогось певного визначення ніхто не давав, а саме це всесильна організація під патронатом керівництва країни, чи щось приховано-мафіозне.
***
В’ячеслав Рафнер з малих років мав слабке здоров’я. У дитячій лікарні діагностували астигматизм, відтоді виписали окуляри, які, вірогідніше за все, доведеться носити протягом життя. А також знайшли якийсь негаразд у легенях. Для себе В’ячеслав ці болячки пояснював «неякісним» дитинством. До десяти років ріс у неблагонадійній родині п’яниць, які не забезпечили повноцінним харчуванням. Потім тата і матір  позбавили батьківських прав і він переїхав до сиротинця для дітей-інвалідів.
На приписній комісії визначили ще й нову оказію – рахітизм. Однак незважаючи на подібні вади, через два роки потрапив до армії. Тут і лікарі халтурили, та й сам В’ячеслав прагнув потрапити до війська, бо мав переконання, що в армійських умовах здоров’я таки виправиться, ну й хотілося вирватися за межі свого міста. А ще зіграв той фактор, що на той рік був величезний недобір призовників, до того ж на подібний рахітизм страждав ледь не кожен другий призовник.
Прибувши до частини, командири, побачивши що за бійця їм прислали, відправили спочатку до «коптерки», де він до кінця служби мав відсидітися у комірниках. Та ще з «цивілки» В’ячеслав мав хист до електротехніки, а тут ще старші підучили, незабаром був переведений до штабу дивізії, де виконував обов’язки інженера-електронщика.
Після армії так вийшло, що його взяла в оберт терта діваха, зовні неприваблива, а В’ячеслав повівся, бо до цього інших дівчат не знав. Познайомилися на дискотеці, куди заперся уперше в житті і почувався скуто, поки не розгальмувався пляшечкою джин-тоніка, а тут вона підкотила, сама почала знайомство, ну й пішло-поїхало: у перший день знайомства – постіль, далі кілька зустрічей і в наступний тиждень уже в органі РАЦС.  Сімейної ідилії не вийшло, дружина виявилася не лише зовні некрасива, а й внутрішньо, навіть дещо біснувата. Із роботою виручив тесть, високопосадовець в СБУ, який влаштував його до себе на службу. В’ячеслав пройшов кваліфікаційний курс, далі працював у архіві, проводячи робочі дні в теплому підвалі. Його завдання оцифровувати документи, електронні джерела архівувати і завантажувати на сервер служби безпеки. Разом з ним трудився літній полковник Петрович, який починав службу ще при КДБ. В’ячеслав щоденно вислуховував промови про те, якою якісною служба була «тоді» і яке непорозуміння теперішні кадри. Після жінчиної домашньої тиранії нудні промови старого кагебіста насправді діяли якось заспокійливо.
А ще Петрович дечому навчив. Наприклад ще до його напоумлянь, В’ячеслав сотні разів чув фразу «хто володіє інформацією, той володіє світом», але лише тут усвідомив глибинну суть афоризму.
- Тут долі, – казав Петрович, показуючи на стелажі з коробками справ, що в стані накопичення. – Нам такі папери довірені, що ладні здійснити державний переворот.
В’ячеслав почав нишком дублювати матеріали на флешку. Потай від дружини придбав використаний ноутбук і накопичувач на сто шістдесят гігабайтів, куди заносив скопійовану інформацію. Ноутбук зберігав у камері схову. Протягом року у нього було досьє на кожного міського посадовця, на кожного районного і обласного депутата.
З дружиною все ж розлучився. Цьому передувало кілька чинників: по-перше – робота, там В’ячеслав старався пропадати по кілька днів, принаймні необхідності у тому не було, бо він не оперативник; по-друге – заробляв геть мало, а тут дружина ще набралася кредитів на ремонт та на оновлення меблів, хоч левова частина грошей пішла на оновлення її гардеробу; ну й по-третє – якось під нетверезу голову на вечірці опинився у ліжку з подругою дружини, теж некрасивою по всіх параметрах, але ж опинився. Хоча нічого «такого» не сталося тільки вляглися, вірніше подруга дружини сама його «влягла», як на порозі спальні намалювалася благовірна. Його було тут же виставлено із квартири без права проживання, але з обов’язком сплачувати кредити. Впливовий тесть не потурив з роботи, але без натяків сказав, що з якоюсь перспективою кар’єрного росту доведеться розпрощатися.
Сидячі у підвалі, скануючи документи, прийшов здогад, що постільна сцена була таки під режисурою дружини, бо якось швидко у неї з'явився новий ухажер-телепень. Насправді В’ячеслав був більше радий, нехай зараз деякий дискомфорт, нехай, як меч над головою, непід’ємний кредит, але вперше за багато років почувався вільним.
Пригадався епізод із інтернатських часів. Якось їздили на змагання у місто Суми, де суперниками були вихованці місцевого аналогічного інтернату. Тоді познайомився з хлопцем ім’я якого не пам’ятав, бо насправді по імені його ніхто не називав, а лише за прізвиськом – Змій. На, що саме страждав хлопець не зрозуміло, ніби щось не те з ногою. В’ячеслав змагався із ним у більярд. У Змія зовсім не було навичок грати, але мав надзвичайну влучність. Умів розрахувати удар від борта трьох і чотирьох куль. У дружній розмові В’ячеслав поцікавився куди ж Змій піде після інтернату.
- Мабуть до армії, у спец загони.
- А як же тебе візьмуть? – В’ячеслав кивнув на його ногу.
- Запам’ятай, – говорив посміхаючись Змій. – Інвалідність лише у голові. Здолаєш того каліку, зможеш і через себе перескочити.
В’ячеслав тоді не зрозумів нового друга, але його слова чомусь вкарбувалися у підсвідомість і раз-по-раз нагадували про себе, спливали у різних інтерпретаціях, коли заходив у життєві глухі кути. Згодом він зрозумів, що у першу чергу треба перестати помічати свої вади, переконати себе, що ти такий же самий, як і більшість і навіть кращий, треба лише цю перевагу старанно приховувати, аби не викрили, не заздрили. Із цими переконаннями він пішов тоді до війскомату. Був упевнений, що на його вади не зважили лише тому, що сам того захотів. Тепер має звання лейтенанта служби безпеки. Кому ще у подібному фізичному стані таке вдавалося? Страшенно цікавила доля того Змія, чи вдалося йому потрапити до спеціальних військ. Намагався знайти його, перевіряв списки вихованців того інтернату, та через незнання імені пошуки не призвели до успіху. Вирішив при нагоді взятися за це серйозніше.
У той час, у поле його уваги потрапила організація, яка у обмежених грифом секретності документах позначена як «К№7», або «Контора номер сім». Уперше почув від оперативного працівника Івана Ворони, той саме розслідував справу про поставки зброї, яка йшла із Росії в Україну і накопичувалася десь на закритих шахтах Донбасу. Керував тими поставками відомий контрабандист, а також «злодій в законі» – Анзорік, який в ході слідства несподівано загинув у автокатастрофі, офіційна версія – заснув за кермом. В’ячеслав здивувався що Ворона спустив справу, адже наявно щось було не чисто. І ось, якось краєм вуха почув діалог Ворони з іншим співробітником:
«Хто заступить Анзоріка? – питав співробітник. – Святе ж місце не буде порожнім».
«Сьома контора вже перекрила цей канал назавжди, хто сунеться послідкує за Анзоріком. Кацапи шукатимуть новий.»
В’ячеслав пригадав, що у кількох протоколах згадувалася ця контора і справи стосувалися смертей впливових людей, і помирали вони виключно через нещасні випадки, або причиною ставали якісь негаразди із здоров’ям. А ще в одному епізоді співробітники внутрішнього спостереження зітерли якогось типа, тобто забрали із архіву усі документи, що стосувалися даної особи, а раз документи вилучалися із цієї інстанції, то у подальшому підлягали знищенню. У протоколі утилізації був запис «К№7», що значило – справа стосувалася саме цієї загадкової «контори».
Переломний момент настав у середині 2013 року. Ще до визрівання революційних подій проросійське керівництво на загальних зборах вже відкрито говорило, що ось-ось відбудуться значні зміни. Зарплата буде як у Росії, а станеться це тому, що почнеться «повернення в лоно матінки Росії». Хоча більшість молодшого і середнього офіцерського складу не розділяли того ентузіазму начальства, бо були впевнені, коли прийдуть росіяни, вони поставлять своїх людей, а не підніматимуть зарплатню аборигенам.
В’ячеслав ні до якої із сторін не схилявся, на нього тиснули кредитори, довелося змінити телефон, бо насідали співробітники банку при кожному простроченні. Зарплати катастрофічно бракувало, майже вся йшла на погашення. Те, що залишалося платив за гуртожиток, та й тут вже починалися прострочення. Як це не дивно, але, як у далекому до інтернатському дитинстві, почалися недоїдання. Тому коли збуджені співробітники переймалися питанням чи буде війна з Росією, В’ячеслав турбувався чи знайде що повечеряти.  
Несподівано допомогу запропонував майор Гордєєв. Усі знали, що по сумісництву він спостерігач із ФСБ, навіть має якісь російські нагороди. У приватній розмові Гордєєв казав, що насправді у Москві має серйозну посаду в ФСБ і коли до влади прийдуть росіяни, а Україна стане федеральним округом, його, В’ячеслава, банківські борги будуть списані і він поїде разом з Гордєєвим до Москви. Для цього треба вже зараз наполегливо працювати. Потрібно вести спостереження за співробітниками, визначити політичну позицію кожного, писати звіти про внутрішні настрої серед особового складу, як реагує місцеве населення на той факт, що скоро прийде Росія. Також В’ячеславу була пообіцяна посада у ФСБ і нормальна кар’єра.
З початком Революції В’ячеслав зрозумів, що Росія не прийде. Петрович також навчив аналізувати. Незважаючи на інформаційний потік про невичерпний економічний потенціал Росії, В’ячеслав усвідомлював, що інформація пшикова, так це країна потужна, але війни з Україною не потягне, обмежиться інформаційною диверсією. Гордєєв завчасно ушився, а за ним довелося ретируватися і йому. Перший, хто його здав, це Петрович, якому В’ячеслав довірився, розказавши про плани зробити московську кар’єру, здебільшого через те, що на словах він був дуже невдоволений революційними настроями і поважав діючого тоді президента, та удень і ночі ностальгував за «прекрасним минулим», це був останній урок Петровича – не довіряти нікому, навіть якщо людина політично солідарна з тобою.
Тож скориставшись післяреволюційним ажіотажем, В’ячеслав через Донецьк утік до Москви. Відразу знайшов Гордєєва. Той його прийняв неохоче, почав розводитися про те, що плани дещо змінилися, бо проти Росії виступили потужні вороги і тепер доведеться усім, як один, «затягнути паски». Виявилося також, що Гордєєв лише на словах велике ефесбешне цабе, насправді працював менеджером у будівельній фірми, а у ФСБ значився як позаштатний працівник. Однак із представником федеральної служби В’ячеславу таки вдалося зустрітися, той відразу підсунув на підпис папірець про співробітництво поза штатом без фінансової підтримки, а щоб було чим жити запропонували місце директора природознавчого музею в республіці Комі. А слідом нав’язалася чергова неприємність. Якимсь чарівним чином українські борги перекочували в російські банки і ці вже насіли так, що не залишалося нічого іншого, як дійсно погодитися на те місце директора музею і заритися у далекій республіці до кінця віку.
В’ячеслав використав останній козир, який мав – продав ФСБ накопичену базу досьє. Виручених грошей вистачило на погашення кредитів і залишок на проживання у московських гостелах разом з таджиками. Невдовзі працевлаштувався до детективного агентства, тут виручило вміння збирати і класифікувати інформацію, вести слідство.
Почав заробляти, небагато, але вже не голодував, з’явилася можливість орендувати квартиру у комуналці на околиці Москви. Зароблені гроші переводив у долари і складав до кейса. Банкам не довіряв через те, що він на гачку у ФСБ, а ця організація спроможна заблокувати будь-який рахунок на своїй території. Кейс завжди носив із собою. Тепер його мрія зібрати необхідну суму і назавжди виїхати до Таїланду, у теплі краї, де багато фруктів, де море і тендітні дівчата.
Якось, копирсаючись на українському форумі, де обговорювалися кримінальні новини його рідного міста, наткнувся на інформацію про загибель молодого чоловіка, синка місцевого кримінального авторитета. Хто цей авторитет він лише чув, але ніколи не стикався. Привернуло увагу повідомлення форумчанина: «Мій знайомий із мєнтовки сказав, що вони якогось крутого перця на машині збили, а той їх узяв та покоцав. Каже вроді з’ясували хто той перець, де працює, а він насправді виявився привидом. Та прикольно те, що цей привид все ще моче наших бандюків».
В’ячеслав перевірив інформацію детальніше, віднайшов телеканал, який транслював інформацію по цьому епізоду. Пригадав відчит по цьому місту, де у прив’язці до «Контори №7» фігурувало прізвисько «Вампір».
Підняв із бази одне ім’я – Гнат Астахович, колись, коли вперше почув про цього індивіда, здавалося у майбутньому не знадобиться, та щось внутрішнє підказало – збережи і запам’ятай. Цей Гнат керує світом людей, які працюють злидарями, керує у них чималеньким обертом фінансів. Людина, яка все знає і у нього є своя база, правда скромніша ніж у В’ячеслава, однак не менш варта уваги. У Гната в тому місті найнадійніша агентура – місцеві безхатьки. А віднайти треба його блокнот.
Він відразу ж почав шукати телефон Вадима Бєлого, того самого авторитета.
***
(далі продовження)

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

© Катерина Омельченко, 19-01-2018
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.0974237918854 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Листи, написані любов’ю
Кожного року напередодні Різдва в дім Толкінів приходив конверт зі штампом Полярної пошти. Перші листи …
Гемінґвей правдивий
Я не знаю формули успіху, зате я знаю формулу провалу — це спроба сподобатися всім. Ернест Гемінґвей …
Служниці Республіки Гілеад
«Оповідь Служниці» Марґарет Етвуд — роман-антиутопія, де на прикладі тоталітарної Республіки Гілеад …
«Блискучий розум»: геніальність, що межує з божевіллям
Чи існує зв’язок між геніальністю та безумством? Це запитання вже десятки років залишається відкритим …