Десь там, у лісі темному, що раніше славився своїми непролазними хащами, а нині був розлінований засипаними свіжим снігом рівненькими асфальтованими вуличками, у затишному будиночку на березі невеличкого озера сидів біля каміна відомий Письменник. Він був наскільки відомий, що навіть славнозвісний Гугл видавав його ім'я поза всілякою чергою, незалежно від того, був запит про нього, чи ні.
Чоловік потихеньку розгойдувався перед вогнищем у своєму зручному кріслі-гойдалці. В одній руці він тримав майже повну чарку з "Джек Даніелс", пляшка якого стояла поряд на столі, а друга рука притримувала на колінах новенького ноутбука.
Вогонь з апетитом ласував сухими дубовими дровами, за темним вікном нечутно падав справжній лапатий сніг, а на обличчі чоловіка застигла щира святкова усмішка. Святковою вона була не тільки від очікування прийдешнього Нового року, а й від усвідомлення вагомості досягнень Письменника в році, що майже завершився. Ще б пак - все, про що колись лише мріялося, втілилось нарешті в життя і тепер залишалося спокійно гойдатися в кріслі перед каміном, потягувати "Джека" та читати в Мережі статті про себе.
Чоловік пригубив чарку, поставив її біля пляшки й неквапом відкрив свій лептоп. Трохи поміркувавши, він набрав у пошуковику знайому абревіатуру й через мить вже заходив на відомий у вузькому колі сайт літераторів. Очі його пробіглися по головній сторінці, підсвідомо фіксуючи назви творів та імена їх авторів, побачили щось нове й почали його перечитувати. І раптом світло згасло, дихати стало важче, чоловік не в змозі був ні поворухнутися, ні закричати. Мабуть, це з ним відбувалося не вперше, бо після того, як він ледь чутно спромігся вимовити: "Відпусти", наче на замовлення задуха ослабла, поступово почав відновлюватися зір, з'явилася змога поворушити пальцями й навіть повернути голову вбік.
"Навіщо ти прийшла? Я ж тебе не кликав", - розминаючи шию, сказав чоловік.
"Я не з тих, кого кличуть. Я відчуваю сама, коли треба приходити, - відповіла неочікувана гостя.- А ти, бачу, не радий, хоча міг би вже й звикнути до моєї появи."
"Звикнеш тут. Коли сам - коли працюю, - забуваю навіть, що ти є. Але тільки-но зайду на цю сторінку, - Одним оком чоловік глянув на екран лептопа й знов задуха почала давити його. Скинувши ноута з колін та відкашлявшись, він продовжив, - ...ти тут, як тут. Невже, окрім моєї персони, тобі з'являтися більше ні до кого?"
У відповідь почувся іронічний сміх:
"Навіть не уявляєш, скільки таких, як ти. І до всіх я вчасно та з радістю навідуюсь."
"Отже, тобі подобається отримувати насолоду від того, що комусь погано?"
"Про яку насолоду може бути мова - це мій обов'язок. Хоча ти в чомусь правий - задоволення теж присутнє."
"Послухай, я дійсно не хочу, щоб ти приходила. Я щиро бажаю радіти словам і навіть звичайним посмішкам чужих людей, співпереживати їх досягненням та перемогам. Чому ти не дозволяєш мені робити цього?"
"Хіба це я? Ти нічого не переплутав?- відповів скрипучий голос. - Я лише наслідок - причина в тобі. От скажи, чим, наприклад, завинив той, якого ти називаєш - Мачо із Сан-Франциско? Що він тобі поганого зробив?"
"Він - вискочка і задавака. Мені такі ніколи не подобалися." - Чоловік чомусь втягнув голову в плечі й зажмурив очі, неначе очікуючи удару.
"Саме після таких слів, чи навіть думок, по сценарію повинен бути мій вихід. Але, з огляду на те, що у нас відверта розмова, будемо вважати, що у мене сьогодні вихідний."- Голос нарешті знайшов собі хазяйку у вигляді нечіткої, схожу на хмаринку, тіні.- "Тепер щодо задаваки: на основі чого з'явилися такі висновки? Ти особисто знайомий з цією людиною? Чи може в листуванні він чимось образив тебе? Невже не допускаєш, що він просто в силу свого темпераменту так висловлює свої думки, або банально торує шлях до цілі?"
"Бачиш, навіть ти погоджуєшся, що Мачо не зважає на інших при прокладанні свого курсу."
"Не перекручуй - я цього не говорила!"- Тінь виросла та майже закрила собою вікно. Здавалося, ще трохи й вона поглине чоловіка разом з його кріслом-качалкою. -"Визнай, що заздриш: хтось подорожує, дивиться на світ, встигає писати й навіть друкуватися, а ти, як той пеньок, сидиш дома, нічого й нікого не бачиш, і пишеш теж - так собі."
"До чого тут подорожі? Ми про тексти та спосіб їх подачі говоримо. А також про методи спілкування."
"Але ж одного разу тобі сподобалися його іронічні коментарі на твою писанину."
"Як грубо - писанина! - чоловік розправив плечі, змахнув з них щось видиме тільки йому. - Звідки ти набралася таких слів?"
"Насміхаєшся? Сам же розумієш, що моя лексика є точним відбитком твоєї. І нічого вдавати, що не знав цього. Втім, ти як був лицеміром - так ним і залишився."
Тінь зменшилася до розмірів великої собаки й вмостилася в кутку біля каміна.
"Знаєш що! Відверта розмова не означає, що мене можна ображати. - Чоловік почухав свого носа. - А стосовно Мачо: я погоджуюся, що тоді радів його критиці, бо очікував її саме такою, якою вона була. Мачо повівся, сказав своє "фе" - я порадів, що вгадав. Отож, ми обидва одержали свою порцію заохочення."
"Тобто, ти спробував маніпулювати й був задоволений, коли це вдалося? Чим же ти тоді кращий від нього?"
" Але ж він, мабуть, не знав, чого я очікував! І взагалі, всі талановиті письменники - відмінні маніпулятори: примусити читачів сміятися і плакати, дрижати від страху, чи гризти нігті від хвилювання - це, на мою думку, одна з цілей їнього пихтіння над своїми дітищами. Втім, тут, на сайті, я майже не зустрічав талановитих."
"Майже? Отже, когось все-таки зарахував до їх числа? Кого, наприклад - може Директора? Ти йому такі дифірамби співав, що навіть я відчувала твоє підлабузництво."
"Каюсь, переборщив трохи. Але мені дійсно якоюсь мірою подобається його стиль, розмаїття словникового запасу."
"А хто ж тобі лікар? Щоб поповнювати словника, потрібно читати - багато й різножанрово. Класику, наприклад - нову і стару,- а не тільки казки та фантастику."
"А якщо душа не лежить до класики? Он "Алхімік" - вже п'ятий рік у мене лежить непрочитаний. Візьму в руки, відкрию, а далі назви просунутися не можу - бо щось заважає, або просто немає бажання. Теж саме про Муракамі скажу, чи про Маркеса. Про поетів взагалі мовчу, хоча сам донедавна зараховував себе до їх когорти."
"Я щось пропустила?- Тінь здавалось витяглася, наче кішка, піднялася з підлоги. - Чому це тобі раптом закортіло змінити свою думку? Виходить, що ти даремно вірші до антології надсилав?"
"Може й даремно - зараз я цього точно не зробив би. Особливо після тих слів поетки з квітучим ім'ям Камелія, що "з мене поет, як із цапа балерина". Дивно те, але я сприйняв її слова спокійно, віриш?"
"Вірю. Бо інакше б про вашу розмову дізналася першою."
"До речі, вона дала мені декілька слушних порад, так що можливо я ще повернуся до римоплетіння."
"Свят, свят! Може не треба? Читай краще Гоголя, Винниченка - ймовірно до Директора колись і доростеш."
"Якщо відверто - мені вже перехотілося. Неприродно якось у нього все написано, штучно. Іноді надміру правильно, аж до нудоти."
"Якщо так, то чому він теж ставав причиною моєї появи?"
"Не знаю. Може бажання досягти все-таки його рівня. Хоча розумію, що це не вершина - завше така собі купина посеред болота."
"О! Болото - це моя стихія. Та й твоя теж, начебто. Сидиш отак на своїй купині й зиркаєш скоса на перехожих. Казкара того, з Лиману, знічев'я зарахував подумки до гномів. А він, між іншим, окуляри носить - де ти бачив гнома в окулярах?"
"Я нічого такого не думав! Це все твої вигадки! І гноми, до речі, в казках можуть носити окуляри."
"Еге ж, звичайно. Вважатимемо, що відвертівся."
"Чому зразу відвертівся? З казкарем у нас взагалі така собі взаємна мовчанка - він про мене нічого не каже, і я теж намагаюся в його бік рота не розтуляти. Хоча пише він якось кострубато, наче хлопчак."
"Так він же від імені хлопця розповідає - як йому ще писати?"
"Але ж казки у нього такі самі. Не знаю, як це може подобатися, тим більше дітям."
"Він так бачить, відчуває. Прийми це й відпусти."
"Його?"
"І його, і мене відпусти. Бо набрид вже, далі нікуди. Ніякого задоволення від спілкування з тобою. От чого, скажи, причепився до тієї Медузи Горгани? Не подобається вона тобі - бо якась не в собі! - забудь і не згадуй. Так ні - не зміг без мене, - і все через якусь там паперову книжку."
"Не в книзі діло - вона ж справді літераторка ніяка. Невже це не помітно? А все туди ж, до Олімпу. Бо вихваляють, підгодовують її его, невідомо за що."
"Здається я зрозуміла: в чому ти не розбираєшся - в поезії, наприклад,- те не дуже хвилює тебе, отже шанс моєї присутності при спогляданні подібного майже нульовий. І навпаки: твоя самовпевненість в здатності об'єктивно оцінювати чиюсь творчість майже завжди викликає мене. Тільки чому так зі Вчителькою сталося, не розумію? Мала надію, що хоч з нею не доведеться перетинатися. Та де там - ти й тут сподобився. Невже моя присутність стала такою нагальною, через те, що вона друкується, а ти ні?"
"Вибач, я намагався стриматися, повір. Навіть не знаю, що найшло на мене. Ця Вчителька - можливо єдина світла пляма з того, що я тут бачив. Але не стримався - вибач, ще раз."
"А що я? Твої вибачення до того місця, куди у мене бегемоти липнуть. У людей вибачення проси, які змусили давити тебе. А я без твоїх слів вже якось проживу. І зауваж, майже всі, з ким я через тебе знайома - освічені, інтелігентні люди. Не те що ти - самодур і вискочка. Вони довго вчилися, щоб досягти того, від чого у тебе на лобі судини бубнявіють. Не скажу, що інші без вад - я теж до багатьох навідуюся (до речі, вони не завжди зізнаються собі в цьому), але чого у них не забереш, так це працьовитості, наполегливості. Знаєш, скільки відполіровує свої тексти ота молодичка, яка всіх коментує?"
" Ну, думаю, місяць, або два."
"А понад рік не хочеш!"
"Ого! Оце терпіння!"
"Отож! Не те що в тебе - день, два і готово,- отримуйте шедевр від генія. Як ти спромігся й до неї прискіпатися?"
"Нічого я не прискіпувався. Просто вона дуже чемна. Дуже. Може того й дратує."
"То що, їй потрібно тобі в лоба дати, щоб змінилося твоє відношення до неї? Е-ех! Жінку тобі треба - щоб ганяла й слідкувала за тобою. Моя порада: помирися зі своєю музою, посидь, подумай, а потім починай працювати. Наприклад, казку яку-небудь напиши. Про гномів, чи звірят. І нічого, якщо вона не відразу вийде, такою, як ти хочеш. Не дивися на інших, пиши, як відчуваєш і маю надію, що ми більше не зустрінемося."
***
Чоловік мовчки сидів на пошарпаному стільцеві біля письмового столу в однокімнатній квартирі звичайної п'ятиповерхівки й дивився на екран старенького ноутбука. За темним вікном моросив звичний для цієї новорічної пори дощ. Іноді краплі гучно ляскали по підвіконню, втім, навіть це не змушувало чоловіка поворухнутися.
Та врешті-решт він, неначе прокинувшись від сну, зітхнув, закрив на комп'ютері вікно браузера, а натомість ввімкнув текстовий редактор.
Піднявши руки догори, чоловік глибоко вдихнув, потягнувся та, опускаючи кінцівки, завмер на півдорозі. З кухні поширювався аромат його улюблених смажених пиріжків з капустою і одночасно до вух донеслося шкварчання цих самих пиріжків на сковорідці.
Чоловік піднявся з наміром перевірити, хто посмів о такій порі хазяйнувати біля його плити, але поглядом зачепився за велику та блискучу, всю в бридких бордавках, жаб'ячу шкіру, що невідомо як опинилася на сусідньому стільці. Німе запитання в його очах через мить змінилося легкою посмішкою. Він ще раз поглянув у напрямку дверей кухні, почухав потилицю, всівся на стілець, промовив невідомо до кого: "Казку хочеш? Буде тобі казка!", і поклав руки на клавіатуру. Після невеличкоі паузи на екрані ноутбука почав з'являтися текст:
" Десь там, у лісі темному..."
