Е-ех! Житіє моє!
Що я бачу в тому лісі? Пташки, звірята й ті повтікали. Бояться, мабуть. А чого боятися - не з’їм же їх на вечерю! Та й було б що їсти - так, лише апетит розігріти. Їжа - не головне. Сумно тут. Ні розваг тобі, ні екстріму.
Тому й вилітаю на узлісся, щоб із кущів за людьми поспостерігати. Дивні вони: сміються від горя; плачуть від сміху. І працюють надміру. Все ж є у них: і поїсти, й тіло прикрити, але все одно замало їм. Майже весь навколишній степ переорали.
А ще кажуть, що я злодій, поганий.
Ну що ж, нехай буду злодій! От візьму й украду он ту дівчину. Вона по скибі братам їсти нестиме, а я скибу ту до палацу свого відведу. От дівча саме й прийде до мене. І я молодець буду. І злодій, і без насилля. Хе-хе!
***
Думав, вона ревітиме, як вітер на узліссі, а дівча нічого так - сміливе. “Ти, - каже,- ще пожалкуєш, що обманом викрав мене. Знаєш які у мене брати? Ого-го! То ж готуйся до прийому гостей.”
І замовкла. Хоч би слово після того промовила. Я, що, заманив її сюди щоб у мовчанку грати? Мені таке не підходить. Намагався розбалакати, розсмішити, а вона нічичирк. Вперта, як я в дитинстві. Довелося зачинити її у вежі. Нехай поміркує над своєю поведінкою.
Тільки-но розібрався з дівчиною, чую, лісом наближається хтось.
От дідько, я ж навіть подвір’я не підмів! То що ж, зустрічатиму гостей перед двором.
Ой-є! А дівчина не обманювала - братів дійсно ого-го скільки. На кожну мою лапу по одному, ще й на крила по скільки ж. Таких звичайною вечерею не задовольниш.
“То що, хлопці, миром розійдемося, чи як?” - кажу їм.
“Звичайно, чи як!” - відповідають.
Бачить ліс - не хотів я цього. Брати проривалися до двору, та дзуськи їм, а не на подвір’ї пил піднімати.
Повів їх на тік залізний, вчора підметений. Та не довго ми там спілкувалися, бо подумалось, що така компанія може й згодиться коли. То ж всіх швиденько оглушив й закинув до глибокої темниці, щоб охололи. Після чого взяв мітлу дерезову й пройшовся нею по двору - раптом ще хто завітає!
***
Наді мною вже всі навколишні дерева сміються - заманив до себе людей і тепер не знаю, що з ними робити: відпустити ніяк, бо репутація постраждає, балакати зі мною вони не хочуть - ні дівчина, ні хлопці. От і сидять - хто у вежі, хто в темниці,- їжу переводять, боки собі нагулюють.
Краще б собі кота завів - той хоч інколи муркотів би.
О! Знов щось лісом шумить. Невже гості завітали? Хоч розвіюся трохи.
І хто там у нас?
Тю! Я думав така сама ватага, як тоді, а воно одне хлопча з якоюсь палицею залізною.
“Чого тобі?” - питаю.
“Ти братів моїх та сестру полонив, то ж битися будемо,”- відповідає.
Ліс мені свідок - я проти насилля. Але чому б не розважитися. Тим більш, що юнак до спілкування начебто відкритий, не те, що рідня його.
“ Добре,- кажу. - Пішли на тік”
І почали чубитися.
Вдарив спочатку я - легенько так, для розігріву. Хлопець встояв, присів лиш трохи.
Потім його черга бити настала. І тут я пожалкував, що так легковажно про палицю подумав. Бо важкувата вона для боків моїх виявилась. І по коліна загнала мене в залізний тік.
Зате розізлила добряче. Звичайно я виліз і вже щосили вперіщив хлопця. А він ще нічого - малий, та міцний, - по коліна вгруз, але встояв. Вибрався й потому огрів мене своєю палицею.
Тепер вже я по пояс встряг.
І паніка заволоділа мною. Навіщо я зголосився на цей двобій? Спілкування захотілося? Так жив же вік сам-один і нічого, не вмер. А от зараз, мабуть, доведеться!
Хлопець замахнувся ще раз, довбанув щосили і…
(далі по тексту казки)... майже))
- Виходьте, вбив я супостата. Так що ви тепер вільні. Пішли додому - мама з татом вареників вже наліпили, мабуть, - нас чекають…
