Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2528
Творів: 45595
Рецензій: 89219

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Десятка (5)

© ВЛАДИСЛАВА, 22-12-2017
Божевільна! Я все зіпсувала. Тепер вже не справдиться те нафантазоване мною: «А може?»
Ховаючись під ковдру, пообіцяла собі, що більше ніколи не піду до школи. Та мені не лежалося і не плакалось. Це так типово для Десятки. Коли на душі  бувало погано, я йшла блукати містом. Нові враження і вітер видували із мозку негатив.
На обід додому могла прийти мама. А мені не хотілося пояснювати їй, чому я не на уроках. І взагалі…. Після тієї розмови про Наталку я волію її уникати.
Що подумали б перехожі про дівчину, яка гуляє містом, ковтаючи сльози? Покинув коханий. А якби вона завернула в сторону кладовища? Втратила когось із близьких. Ось тільки зі мною все набагато гірше. Я втратила себе. Хто я тепер? Вже не Десятка, але ще не Оксана.
Дивно. Я нібито знову жила, але вперше відчувала себе нікому не потрібною. Всі ті ніжні й теплі слова, виведені на надгробках сумуючими родичами – брехня. Данина пам’яті. Насправді ми потрібні лише доки живі. А потім нас просто забувають.  
Моя могилка чепурна, доглянута. На ній квітне любисток. У мене є хоч цей камінь зі світлиною. Свідчення того, що я колись була. А Оксанка зникла назавжди…
На землі, біля огорожі, лежав рудий пес. Коли він підняв голову, я ледь не скрикнула. Дей! Морда роздерта, на лапах реп’яхи. Як він тут опинився? У зовсім іншому районі міста?
– Дей! Дей!
Поглянув на мене з-під лоба. Не ворухнувся. Простягаю до нього руку, ризикуючи наразитися на новий напад.
– Якщо хочеш, пішли додому. Я знаю, ти мене ненавидиш. Я винна. Але я не знаю, як її повернути.
Підводжуся з колін.  
– Ходімо, малий.
Він не відреагував. Розвертаюся та йду. Спершу Дей навіть не змінив пози. Але згодом повільно звівся на ноги. Пішов за мною.
Я спробувала присвиснути, але у мене не вийшло так, як це робила Оксанка.
Біля автобусної зупинки розкинувся стихійний ринок. Шукаю поглядом бабусь з пиріжками. Біля них вже вишикувалась чимала черга.
З іншої сторони дороги дві жінки, схожі, наче сестри, торгують медом і лікарськими травами. До них підійшла згорблена бабуся. Запитала про звіробій. При цьому перемацала руками ледь не всі пучечки.
– А це що? А це?
– Мати й мачуха, нагідки, бояришник, листя крушини, любена.
Я затамувала подих, прислухалась.
– Любена? Таку не чула, – похитала вона головою. – А від чого лікує?
– Чесно – не уявляю, – зізналася одна з продавчинь. – Але іноді її беруть.
Перераховую в кишені гроші. Не густо. Дивлюся на Дея, який покірно стоїть позаду. «Вибач, друже! Це важливіше».

За годину, вибираючи короткі шляхи, ми дістаємося дому. Я відкрила хвіртку і жестом направляю туди пса.
– Біжи! Мама погодує. А в мене справи.
Здавалося, він правильно зрозумів мої слова. Пошкандибав на подвір’я, тягнучи по пилюці хвіст. Який він все-таки худий.
Завертаю до сусіднього двору. Довго грюкаю у двері Ворони. Кілька разів навіть ногами. Безрезультатно.
Коли я повернулася назад, мама вже гладила на ґанку пса.
–Бачиш, хто тут у нас? – обертаючись до мене, радісно виспівує вона.
– Бачу. Я ж казала, що він повернеться.

Зранку я знову штурмувала двері Ворони. Та ворожка мені не відчинила. Вийшовши на подвір’я, одна з сусідок порадувала мене новиною. Ворона в лікарні.
Її розповідь обірвав дзвінок мого мобільного. Ірина, котра відтоді, як я почала пропускати уроки, стала моїм сумлінням, нагадувала про якусь надважливу контрольну з історії.
Я пообіцяла їй, що буду в школі. Але все одно пішла до лікарні. Це важливіше. Якщо все пройде добре, ту контрольну перездасть вже сама Оксана.
Спершу я ніяк не могла знайти палату Таїсії Воронченко. Та й впізнати Ворону було важко. Бліда, змарніла. Сумна.
– Привіт! – помітивши мене, вона махнула рукою. – Я знала, що ти прийдеш.
– Як ви?
– Не знаю. Лікарі роблять аналізи, встромляють в мене усілякі трубки. А я не можу себе порятувати. Не маю ніякої сили.
– І тут я напартачила. Вибачте.
– Нічого. Тобі ще гірше. Чи ні?
Киваю і викладаю перед нею оберемок темно-зеленого зілля з сильним, подібним до любистку, запахом. А ще книгу з потрібним закляттям. Вона повільно читає, супиться.
– Це надто тонка матерія. Цей засіб просто розчинить твою душу. А її душа може вже не повернутися. Пройшло забагато часу. Надто великий ризик. Подумай про матір. Що станеться з нею, якщо вона втратить ще одну доньку?
– Я ризикну.
– Трохи почекай. Може, звикнеш. Люди до всього звикають.
– Ні. Ви допоможете?
Ворона іронічно посміхнулася.
– Ми ж не робитимемо цього тут? А з лікарні мене випустять не скоро. Так що маєш час на роздуми.
Я змовчала. Її вицвілі очі уважно стежили за моєю реакцією.  
– Не чекатимеш. Таким як ти подавай все й одразу. Пробуватимеш сама. Завжди була впертою. Керувалася інстинктами.
– Вгадали.
– Невже ти не радієш цьому шансу? Невже тобі зовсім не хочеться жити?
Ну що це за день сьогодні? Як тут стриматись, не закричати?
– Хочу! Хочу. Я не знаю, чи наважуся зробити те, що вирішила. Але так буде правильно. Я здаюся не тому, що програла. Я могла б і далі боротися, вдавати Оксану. Хіба в мене погано виходило? Тільки для чого? Це вже не моє життя, не мій світ. Я не хочу просто жити. Я хочу жити Десяткою.

Чекаю Матвія біля входу до спортивної зали. Побачивши мене, він зупинився, привітався.
– Нам треба поговорити.
– Треба, – ніяково посміхаюся. Я так мріяла уникнути цієї розмови.
– Ти вибач, але я…
– Це ти мене вибач. Не бійся, я більше тобі не набридатиму. Просто я хотіла зрозуміти, за що тебе так любила Наталка.
Нічого не вдієш. І винне в тому не моє тіло, яке давно стало попелом, чи інакшість Оксани. Просто в одну ріку не зайдеш двічі. Як не намагайся.
– Я не…, – він не договорив.
– Ні, ні. Не будемо більше про це. Я просто збиралася тебе запитати. Скажи, ти хотів би зустрічатися з Вікою із 11-Б класу?
– Ні, – зам’явся він. – Я ще не зовсім збожеволів.
– Тоді я попрошу тебе про маленьку послугу. Востаннє.

Під час розминки на спортивній площадці Віка спокусливо вигиналася, крутилася, демонструючи юнакам свою звабливу фігуру. Помітивши поблизу  Матвія, продовжила розраховану на чоловічу аудиторію виставу.
Коли ж учитель фізкультури наказав усім зупинитися, підморгнула Матвію і  сказала:
– Привіт!
– Привіт! – голосно відказав той. – Сьогодні в мене гарний настрій. Тому вітаюся з усіма. Навіть з такими, як ти.
Віка спала з лиця. Почервоніла. Рум’янець виступив на білих щоках червоними плямами. Тепер вона до смерті згадуватиме це приниження. «До смерті», – звучить дивно…

Знайомий аромат зустрічає мене вже у прихожій. Невже мама готує вареники? Зазираю на кухню. Дійсно. На дощечці розкатане тісто, на плиті парує вода.
Мама махає рукою, запрошуючи мене до столу. Чомусь від запаху їжі починає нудити. Чи не перестаралася я з дієтою?
– Привіт!
– Привіт! – вона вказує рукою на вільний стілець. – Мені сьогодні дзвонила Олена Леонтіївна. Ти пропустила багато уроків. Без поважної причини.
Ось воно що! Буде лекція, замаскована під дружню розмову.
– Я  поясню.
– Останнім часом ти дуже змінилася. Наслідуєш Наталю.
– Ні. Я…
– Я ж бачу. Але не намагайся її мені замінити.
– Мам, все добре, – тремтячим голосом шепочу я.
– Я знаю, як тобі важко. Як нам усім важко. Вона була такою яскравою. І постійно шукала пригод.
Посміхаюся.
– Наривалася.
Опустивши на коліна вимазані борошном руки, мама продовжила:
– Я дуже її любила. І постійно за неї боялася. Не можна так жити. Неправильно це. Я не хочу припуститися з тобою тих самих помилок, які зробила з нею. Ти маєш вирости щасливішою.
– Мам, все буде добре. Обіцяю, – говорю я. І потрапляю в її міцні обійми.
– Тобі не потрібно бути на неї схожою, – шепоче вона. – Я рада, що ти інша.

Коли на небі засвітилися поодинокі зорі, я зачинилася у своїй кімнаті і відкрила  книгу з новим закляттям. Треба поспішати. Якщо зволікатиму, то знову передумаю.
Запарюю відвар із любени, знімаю з грудей бабку, яка тепер здається бридким жуком. Кладу її до шухляди, на Оксанчин щоденник. Думаю, вона її тут знайде.
Подумки рахую до десяти. Спорожнюю склянку з каламутною рідиною. Прочитавши потрібні слова, лягаю на ліжко. Повіки якось одразу наливаються свинцем. Тілом гуляє приємне тепло. Починає здаватися, ніби ти хитаєшся на хвилях. А вони відносять тебе все далі від берега…

За вікном вже давно зайнялася зоря, розквітла новим днем. Дівоче тіло на ліжку нарешті ворухнулося. Стисло долонею простирадло, застогнало. Розплющило повіки. Поглянуло на світ ясними блакитними очима…

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 26-12-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Катерина Омельченко, 22-12-2017

Виразно!

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Марія Берберфіш, 22-12-2017
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.4426882266998 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …
Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …
«Сліпі убивці» вигаданих і справжніх світів
«Сліпий убивця» Марґарет Етвуд — приклад «шизофренічного» наративу, у якому один герой розпадається …