Не хочеш брати це у мене?Візьмешь у когось іншого?У кого ти візьмеш сплетені зі світла павутинки, що обволікають тебе, і кульки шовковистого сяйва,що плавають перед очима, і проміння кольору розчиненого у воді сонця,що ллється з зіниць?У кого візьмеш запах тривожного моря і вечірніх втомлених спокійних маршруток, дотики п'яного нічного повітря, дихання міста, де по деревах на вулицях розвішені шматки моїх крил?А оксамитових невагомих метеликів і сріблястих теплих птахів , що б'ються усередині?
Знаєш, тепер вранці мені здається що у мене немає шкіри, я прокидаюся і мені боляче від повітря, і мої власні сльози лишають на мені рани, я намагаюся не думати ,але оксамитові метелики в моїй і голові і сріблясті птахи в грудях з'їхали зглузду від горя і б'ються, б'ються, ріжуть своїми крилами мене зсередини.
Спливаючи кров'ю від їх порізів, я встаю і йду, безцільно ходжу по місту, намагаючись зібрати шматочки себе, розкидані тут, але не можу, тому що ще більше цих шматочків залишилося в твоєму місті, але туди я не повернуся, адже цього міста тепер ніколи не було, воно залишилося в іншому Всесвіті, і там я все ще ходжу по його вулицях, і жовтень там не пахне болем, як тут.Хоча швидше за все там і зовсім не буває жовтня, там напевно вічний вересень-місяць абсолютного щастя, або може навіть серпень, про який мені навіть нічого сказати,тому що так не буває.Іноді мої уривки снів дурять мене, і мені здається що я там, і я навіть трішки посміхаюся, але ненадовго, тому що насправді мені немає там місця.
І знаєш,на жаль я все ще пам'ятаю,що там мені не доводилося вбивати моїх метеликів-вони могли спокійно вилітати з моїх очей, літати навколо тебе, сідати тобі на руки і плечі, щоб охороняти і зігрівати тебе-саме для цього вони з'являлися на світ.
Якщо там все-таки є жовтень, я знаю-він пахне твоїм волоссям і посміхається твоєю посмішкою.
В неіснуючому місті у твоєму будинку на дверях твого ліфта написано "Я їду додому".
Я можу написати кожну літеру як там із закритими очима.
Але не буду.
