Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2518
Творів: 45414
Рецензій: 88876

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Повість

Самостріл ч.13

© Михайло Нечитайло, 20-12-2017
Після загибелі Сави чомусь утратив для Гната Івановича Приходька смисл увесь світ. Не цікавили любимі журнали, не цікавили навіть улюблені фізика й математика. Викладання в школі – й те остогиділо.
– І нащо я  живу? – запитав якогось вечора чи то сам себе, чи дрімаючу побіля телевізора Ганну.
– То в тебе хоч якісь закони є, в яких ти копирсаєшся, – відповіла дружина, – а  я нащо живу? Задля кого? Сина вже немає, ти в своєму світі, а  ради себе навіть не знаю, чи й варто коптити світ?
– Та які закони, який свій світ, Ганю? – не міг усидіти, крокував кімнатою. – То я ховався за тими законами, кудись щось ліпив, до пуття й не відчуваючи, що воно й до чого. Хоча… – задумався наразі, – якби Сава був живим, може, я ту соціальну фізику й доплуганив до нашого світу, може, й описав його фактуру фізичними законами, бо всі ми одного порядку світобудови, чи люди, чи зорі. Але не стало Сави, й усе для мене згіркло. Все дурня, Ганю, і фізика, і її закони, та почасти й сам світ, коли ти залишаєшся в ньому сам. Пропадає цікавість до життя, а наука вимагає польоту фантазії, ще й неабиякого польоту фантазії крізь царство фундаментальних і докорінних знань. Я ж безкрилим лишився. Не до польотів, – зробив ще пару кроків кімнатою. – Піду в АТО, – мовив. – Добровольцем. Як Сава.
Ганя довго мовчала, а потім:
– То в тебе ж спина.
– Обмотаю спину, як на те йдеться, – відповів, – щоби не так часто хапала. Піду в АТО. Вивчу суспільство зсередини в період, так би мовити, його гарячої фази, а вже потім, як відійду трохи від утрати та нестерпного жалю, може, тоді, дмучи старість у вуса, щось і видму з тих своїх спостережень та роздумів. Якщо, звісно, залишуся живим.
– Ох, Гнате, не мели дурниць, – зітхнула Ганна. – Який ще фронт у тебе може бути, коли ти весь вік біля дітей та науки? Це все одно, що пасти череду в селі, як тебе колись мої батьки примусили три дні поспіль. Пам’ятаєш, як ти зарікся, що більше й сліду сільська місцина твого не побачить? А війна – не череда.
– Ні, Ганю, піду, – став на своєму. – Я маю помститися бодай одному сепаратисту за смерть мого сина. Або най уб’є й мене клятий терорист, щоби я не довго блукав світом поза синовими вичахаючими слідами.
Вона однак не повірила. Тому не дуже тим і переймалася.
Але коли одного дня, якраз незабаром після Різдвяних свят, Гнат Іванович, переступивши поріг рідної хати, наказав збирати рюкзак, дуже здивувалася.
– То ти що, не жартував? – не запитання було, одне здивування.
– У школі я вже розрахувався на період бойових дій, – повідомив остаточно. – Лариса Дмитрівна ледь свідомість не втратила, одно причитала, що хто ж у неї фізику та математику читатиме. Я ще й подумав, чого вона ниє, як є ще один крендель, він усе підгребе, й мою долю, й мою любов, і мої уроки. Знань та ерудиції тільки підгребти не зможе, бо хоча й хитрий та вертлявий, але тупий.
– Гнате, а як же я? – стояла посеред хати розгублена та знічена, й тремтячими руками все навіщось поправляла хустину.
Аж сльози виступили в Гната Івановича з очей, як глянув на свою милу Ганю.
Але «крендель», що і її торкався, намагаючись забрати чи бодай поласувати чужим плодом свого часу, та і її зачудовані вислови на адресу «кренделя», не дали тим сльозам розгулятися в повноводу весну.
– На Присяжнюка помолишся, – сказав прямо та відверто, – ти його завжди так нахвалювала, за приклад ставила. А я хто – нездара, неук, потороча. Я – на фронт, а він словом за Украйну. Все правильно, все в залежності від градуса красномовства та хитрості.
– А нащо мені твій Присяжнюк? – вибухнула. – Наслухався пліток та й повірив. Ех, Гнате, Гнате, може, Присяжнюк і вдатніший за тебе, але вік я звікувала з тобою, сина зростила та втратила з тобою. Ех, Гнате…
Мовчки, без жодного слова склала рюкзак і поклала на стільці неподалік порога.
Хотів уже й помиритися, поліз із лагідними словами, ніби в юності.
– Не чіпай, – відсмикнула плече. – Я ж Присяжнюкова. Я, напевно, у фізиці й не дуже, але один закон знаю – всякий організм має відторгнути чужорідне тіло. Імунітет.
– Це не фізика, це біологія, – уточнив.
– Все одно, – пішла в іншу кімнату й закрила двері. – Науки можуть бути різні, а закон один – як немає віри, то немає нічого.
Так і переночували останню ніч нарізно.
Тільки коли випроводжала з хати, раптом кинулася до чоловіка, обвила руками за шию, поцілувала й мовила:
– Дурень.
З тим і подався на війну.
У військкоматі здибав Присяжнюка. Нипав між добровольцями.
«Напевно, любов до України роздає,» - подумав Гнат Іванович.
Виявилося, помилився. Присяжнюк теж їхав на фронт. Добровольцем.
– Ого! – аж не повірив Приходько.
– Не огокай, Гнате, – вчув те здивування Тарас Іонович. – Я знаю, що ти мене недолюблюєш, бо я завжди йшов на крок попереду тебе. Так, іду на фронт, як і ти. А ти що думав, я тільки на словах за Україну? А воно, бач, не тільки на словах, а й усією душею. Який фізичний закон опише теперішні мій і твій стани? Який?
Гнат Іванович не знайшов ніякого закону, натомість мимоволі випустив    з-поза вуст:
– А як же пенсія?
– Пенсії не віддам, – відповів Тарас Іонович, – сина не віддам, а душу – запросто. Отак, колего, отак воно ведеться й не все підлягає легкому розумінню, як ти вимислив.
Два місяці разом проходили навчання в таборі для підготовки добровольців.
А роз’їжджатися малися на різні лінії фронту.
– Ну, зьома, удачі, – підійшов до Гната Івановича Тарас Іонович прямо на плацу, – не поминай лихом, – схопив у міцні обійми, стис, був би, напевно, й поцілував, та Гнат Іванович відвернув писок.
– Я знаю, що ти мене недолюблюєш із-за Ганни твоєї, – випустивши з обіймів земляка, продовжив Тарас Іонович, – але марні ті твої підозри. Не знаю, чи казала тобі Ганя, але я дійсно мав з нею, як нині кажуть, близький контакт. Але до весілля, парубком ще. Бігала вона за мною, марила, а я покористувавсь, а братися з нею не захотів, не завважив за належну для мене пару. Так буває в житті, ти вже пробач. А відколи ти з нею, вір, не вір, твоя справа, ні-ні. Може, вона й упадала мислію за мною, бачачи вашу закутану в науку нужду та моє, не обтяжене зайвим, зате пристойне крокування світом – не знаю, не питався. Вона жінка, звісно, складом розуму й уподобаннями більше до моєї натури схильна по природі, але обрала тебе й вірною була тобі. У крайньому разі перевірити її на міцність я бажання не мав та й потреби також.
– Нащо ти мені все це розказуєш? – невдоволено буркнув Гнат Іванович.
– Бо на війну їдемо, не в туристичний круїз, – відповів Присяжнюк. – Там іноді ходить смерть і збирає свій урожай. Я ж не знаю, хто там перший і коли достигне до її жнив – чи ти, чи я, чи обоє разом, чи ніхто. Не хочеться покидати світ обвішаним, наче коростою, неправедними підозрами. Та й з іншого боку, – розсміявся раптом, – гляди, зустрінемось десь у бою, ну, я ж не сепаратист, щоби ти мене пристрелив потайки.
На тому й розпрощалися.
Їхав Гнат Іванович у автобусі, томив очі об придорожні степи за вікном, а тоді витягнув мобільний телефон, зателефонував своїй Ганні.
Балакали, звісно, ледь не щодня, геть і на тренувальну базу Ганя два рази приїжджала, та й сьогодні перед відправленням у зону АТО трохи говорили, але закортіло зателефонувати, закортіло до тужавої грудочки в горлі.
– Алло, – почув у слухавці голос дружини. – Як ти там, Гнате? – запитала, як завше.
– Знаєш що, Ганю, – промовив, – нічого особливого не трапилося. А пам’ятаєш, як ми стояли над кладкою, я нарвав тобі кульбаб, ще й замурзав у жовтий пилок свою білу сорочку, пам’ятаєш, як я тоді запинався, але вимовив – люблю? Пам’ятаєш?
– Ну, – почув у відповідь.
– Зараз побіля мене немає кульбаб, бо зима, хоч і напровесні, та й сорочка не біла, та й запинатися я не стану, а скажу твердо, як і личить воїну та твоєму чоловікові – я люблю тебе, Ганю. Люблю.
Хвильку в слухавці горнулася до світу тишина, а потім з-поза неї прошепотіло:
– Стрельни хоч одного сепаратиста, Гнате. За нашого сина. А потім повернися та стрельни ту паскуду, яка зробила з нашого сина самостріла. Щоби наша держава стала такою, якою ти хотів би її бачити. І тоді я вистрелю в тебе таким поцілунком, що ти навіть і уявити собі не можеш, що стара баба може так цілуватися. Вертайся, коханий. З-поза всіх пострілів і бід – вертайся.
Далі автобус з’їхав у якусь долину, зв'язок обірвався, але Гнат Іванович утретє дружини сьогодні вже не набирав.
Він просто відчув, що себе вбиває. Колишнього. Сам. Як самостріл. Але з того пострілу народжувався не понівечений труп, а новий світ. У душі й навколо.
Серед якого до нестями хотілося обняти свою Ганю. І свою Україну.
Щоби як доведеться колись прийти у синів нинішній світ, він не відвертав голови, а підійшов і потис руку. Як батькові, як другу, як мужику. І як фізику теж, бо куди ж без фізики.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 5

Рецензії на цей твір

Життєво!

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Марія Берберфіш, 22-12-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Олена , 21-12-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 20-12-2017

Сухо, академічно

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Олександр, 20-12-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Avtor, 20-12-2017
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.8178448677063 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …
Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …
«Сліпі убивці» вигаданих і справжніх світів
«Сліпий убивця» Марґарет Етвуд — приклад «шизофренічного» наративу, у якому один герой розпадається …