«Озирнись, якщо хочеш жити!» – ці слова зияли на дисплеї телефона чорними плямами. Мобільний вислизнув із рук Тіни й упав. Навіщо? Навіщо вона вплуталася в ту темну історію? Дівчина озирнулася…
Усе почалося цього вечора. Одного з таких, коли добре бути вдома, займаючись різними цікавими дрібницями, бо погода розлютувалася, а термінових справ деінде не виникло. Злива тарабанила по вікнах, наче скажена. Тіна копирсалася в інтернеті, шукаючи фільм жахів для свого вечірнього дозвілля, та приправляла процес різними смаколиками з місцевого супермаркету. Настрій був кепський. Позавчора Тіну образив її коханий парубок Єгор. Відтоді молоді люди не спілкувалися. Дівчина журилася, але старалася гнати з голови сумні думки.
«Це кіно я бачила… Нудне», – відзначила подумки, крутячи коліщатко мишки. «Ось цікаве, але теж дивилася! Нове! Гм… Сюжет нічого такий…» – міркуючи, доїла маленьку піцу й потягнулася за пляшкою «Пепсі». Дівчина вирішила ознайомитися з відгуками інших людей про нову стрічку. «Що? Оце так! Невже можливо? Ні, дурня…» – думала Тіна. Читала черговий коментар, відкривши рота. Там було написано: «Кльовий фільм! Про телефони, звісно, тема не нова, щоправда, сюжет цікавий, а зараз вам ще забойнішу штуку розповім! Якщо набрати в мобільному десятизначний номер з нулів та останньої цифри від одиниці до п’ятірки й подзвонити, можна викликати котрогось із темних духів, що здійснюють бажання. Знали про таке? Певно, ні! Але один із них – убивця… Не скажу, хто! Ги-ги».
«Маячня!» – подумала Тіна. Але цікавість уже спрямовувала руку дівчини до мобільного. 0000000… «Може, не треба?» – засумнівалася. Пройшлася кімнатою в один бік, в інший… Набирала номер далі. «Одиницю? Чи двійку?» – не могла вирішити. Всміхнулася сама собі. «Хай буде п’ятірка! Точно!» – Тіна подзвонила в невідомість. Тиша. Звісно, жодних гудків. Раптом дівчина зачула хрипи в телефоні. Ці звуки ставали все гучнішими, наростали, ніби той, від кого вони, здавалося, ішли, підбирався ближче і ближче…
– Алло! – дівчина не впізнала власний голос.
У відповідь – лише хрипи.
– Якщо можна… Нехай Єгор одумається… Нехай почне ставитися до мене краще… Будь ласка… – простогнала.
Хрипи, хрипи, хрипи…
Тіна вронила мобільний. Ухопилася за горло. Скинула з шиї платок. Завертілася по кімнаті, озираючись на різні боки. «Неможна бути такою боягузкою!» – вигукнула до себе. «Прочитала якусь муть, подзвонила на химерний номер, злякалася хрипів у телефоні, бо дурепа!» – зробила доволі втішний у даному випадку для себе висновок. Відкинула мобільний подалі, на канапу.
Раптом зі столу впала мишка. Задзвонив телефон. Тіна кинулася до нього. Приватний номер. Руки дівчини затрусилися так, що вона фізично не могла взяти мобільний і відповісти на дзвінок. «Навіщо я влізла в це?! Хіба так буває? Чи мені просто сниться?! Хто це телефонує?! Хто?!» – стогнали думки. «А раптом виконає бажання?» – пролетіло в голові. Мобільний замовк. Знову задзвонив. Приватний номер. «Може, це Єгор телефонує не зі свого?» – понадіялася дівчина. Підскочила до телефону.
– Алло! – голос Тіни тремтів.
Тиша. Далі – хрипи. Вони знову ставали все гучнішими, наростали. Дівчина втягнула в себе повітря.
– Я слухаю! Хто це?! – ледве промовила Тіна.
Жодного слова. Лише хрипи.
– Агов! – крикнула дівчина.
Тиша. Зв’язок перервався. У кімнаті згасло світло. Тіна здригнулася. «Добре, що хоч не у всьому домі таке», – кинулася до кухні. За кілька секунд будинок наповнився темрявою.
Тіна вибігла з дому. Вулицю приватного сектору добре освітлювали ліхтарі. Ані зливи, ані будь-якого дощу вже не було. Легкий вітерець трохи збадьорив дівчину. Вона глибоко зітхнула. Ще раз. «Зовсім скоро мама прийде з роботи… Тут почекаю», – думала Тіна. Дівчина й самій собі не хотіла зізнатися, що навряд чи цієї ночі забажає додому, навіть із матір’ю. Думки гризлися. «Кого я викликала? Хто мені передзвонював? Раптом у нашому будинку – той дух-убивця? Може, він уже десь тут, на вулиці, недалеко від мене?» – мовби знущалися німі запитання.
– Привіт! Доню, ти чого тут? – почула голос матері.
Тіні стало трохи легше дихати.
– О! – дівчина підскочила до жінки й поцілувала її у щоку. – Привіт! Вийшла… Подихати свіжим повітрям захотілося!
– Якась ти дивна, – відзначила мати. – Біла, мов крейда! Не захворіла? – приклала дочці руку до лобу. – Наче нічого такого… Ходімо додому, люба.
– Мамо, почекай! – Тіна не могла знайти привід, аби їм затриматися на вулиці. – Я хотіла спитати в тебе… У нас є свічки? Просто не пам’ятаю, – натужно посміхнулася. – У будинку «вибило» світло.
– Ми ж давно ними не користувалися, я й забула… – мовила мати, розводячи руками. – У тебе є ліхтарик! Він далеко там?
– У моєму столі, – відповіла Тіна. – Гаразд, ходімо додому.
Будинок зустрів їх гнітючою темрявою та моторошною прохолодою. Коридор був неймовірно схожий на чорну діру. У Тіни кружилася голова від однієї думки, що зараз доведеться йти майже через увесь темний дім до своєї кімнати за ліхтариком.
– Мамо, мені зле, – прошепотіла дівчина, похитнувшись і вхопившись за руку жінки. – Ходімо разом за ліхтариком, а то, боюся, десь упаду.
– Ти, мабуть, усе ж хвора, доню, – засмучено мовила та. – Якщо не стане краще, викличемо лікаря. Звісно, ходімо удвох. А ти потім полежиш…
«Де?! У темній кімнаті після такого?! Одна?!» – нервувала Тіна. Дівчина з матір’ю обережно пішли за ліхтариком. Раптом у глибині темного будинку задзвонив мобільний Тіни.
– Що з тобою? Чому аж так здригнулася? – жахнулася мати. – Боїшся темряви? Думаєш, Єгор телефонує? Забудь його вже! Мабуть, ще й хворієш через цього покидька! Тобі себе не шкода?
– Мамо! – простогнала дівчина. – Просто відшукаймо ліхтарик і телефон…
«А раптом то Єгор телефонує?» – у душі Тіни засяяла надія. «Здійснилося моє бажання?» – думала дівчина. Запала тиша. Знову – дзвінок мобільного. Тіна підскочила до телефону. Єгор!
– Алло! – дівчина відповіла на дзвінок, паралельно шукаючи ліхтарик.
– Привіт, – голос хлопця звучав холодно. – Ти не могла б завтра віддати мені диск, який випадково залишив у вас позавчора?
Тіна на мить ніби оніміла.
– Привіт… – ледве видавила із себе вона. – Я думала, ти хочеш, щоб ми помирилися… – відкашлялася. – Завтра забереш диск, а тоді вже ніколи мені не дзвони!
– Окей, – мовив парубок і перервав зв’язок.
Тіна впала на канапу без сил, навіть без сліз. Дівчина відчувала спустошення і байдужість. Колючий холод пронизав серце й душу. Темрява, якою був наповнений будинок, стала для Тіни рідною, до того ж у цій чорноті можна сховати біль і смуток від чиїхось очей. Дівчина не вмикала ліхтарик, віднайдений ще під час розмови з Єгором. Зачула сигнал свого мобільного. Прийшло нове повідомлення. Тіна не хотіла вставати з канапи, але таки піднялася і дійшла до столу, де залишила телефон.
«Озирнись, якщо хочеш жити!» – саме так було написано. Приватний номер. У Тіни перехопило дихання. Ноги підкосилися. Руки затремтіли. Мобільний упав. Дівчина озирнулася. Нікого. Раптом Тінин телефон знову дав знати, що прийшло нове повідомлення. Читати його геть не хотілося.
Дівчина опустилася на підлогу. Взяла мобільний.
«Вибачте, помилилися номером», – було написано. «Знову... Приватний», – відзначила Тіна. «Нічого собі… А що тепер?» – переживала. «Звісно, просто помилилися номером… Хай навіть кілька разів. Таке буває. «Озирнись, якщо хочеш жити!» – це не обов’язково щось страшне… Схоже й на філософську пораду. Годі хвилюватися!» – старалася заспокоїтись. Дівчина зітхнула. Відкрила журнал дзвінків. Усміхнулася. Підвелася. «О! Я ж тоді набрала всього дев’ять цифр!» – таки з’ясувала. Одного нуля не вистачало. На щастя.
