Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2540
Творів: 45902
Рецензій: 89796

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Юркові хроніки

Terra Incognita (На протоці)

© Максим Т, 14-12-2017
За походженням Юрко був городянин.

Однак село для городянина Юрка завжди залишалося другою батьківщиною. Навіть не другою, а просто – батьківщиною, тією ж мірою, якою нею було місто. Всі його бабусі та дідусі походили з села, і в селі його родина й досі мала хату. І не просто хату, придбану при нагоді або зайняту самочинно, а родове гніздо, в якому жили та помирали покоління Юркових предків.

Прадідова хата, тинькована, охайно побілена, крита потемнілим шифером, посідала більшу частину просторого двору. До неї тулилися літня кухня, сарай і курник під очеретяними крівлями. Віддалік бовванів приземкуватий погрібник. За хатою та господарськими будівлями здіймався гайок акацій, на гілках яких висіли саморобні гойдалки. У дворі стояла альтанка, щільно обвита диким виноградом, який зберігав прохолоду за будь-якої спеки. Від вулиці хату затуляв величезний кущ бузку, який розрісся, наче індійський баньян. Город, що вражав родючістю, линув до обрію, що танув у переливчастому мареві.

Село для Юрка не було чимось протилежним місту або таким, що чимось йому поступається, як іноді здається тим, хто народився в селі та переїхав до міста. Він так само любив сільське життя, як і міське; ні перше, ні друге не здавалося йому кращим або правильнішим. Сільські незручності на кшталт ґрунтових доріг і відсутності водопроводу в будинку він незручностями не вважав – можливо, саме тому, що все це мав у місті. А може, внаслідок того щасливого віку, в якому світ сприймається як належне, а роздуми про відмінності та причини відмінностей не турбують юну душу. Потім він часто думав, що саме така конфігурація буття – місто і село в рівних пропорціях – була найщасливішою з усіх, які набувало його життя.

Та одного дня все це закінчилося. По смерті прадіда продали хату та землю. Новий господар вирубав акації та бузок, зніс альтанку, курник і сарай, планував засіяти чимось всю ділянку. Та не засіяв, поїхав десь на заробітки і пропав назавжди, і хата стояла покинута, дряхліючи та руйнуючись від негоди і занедбаності. Стіни її потемніли та вкрилися цвіллю; подекуди обвалився тиньк, оголивши дерев’яні балки. На городі буяли бур’яни, серед яких де-не-де визирали здичавілі помідори.

Цього запустіння Юрко, на щастя, не побачив, адже будь-які поїздки на село припинилися. Для нього це було все одно що кінець світу. Село значило набагато більше, ніж хата, сад і город. Він не розумів, як таке взагалі можна продати. Він бачив тільки один спосіб розпрощатися з рідним селом: вмерти, та й то, років за сімдесят-вісімдесят та за умови, що його поховають в чорній землі край городу або в сірому піску на березі Лиману. Тільки тепер Юрко справді усвідомив, яке місце в його душі посідало село; і все це місце тепер пекло та кровоточило, наче обідраний об асфальт лікоть.

На гроші від продажу хати придбали дачу, але Юрко її вперто бойкотував. Та одного дня їхати на дачу все ж таки довелося. Вона стояла на величезному острові в гирлі Дніпра. Дістатися туди можна було лише катером або човном. І Юркова душа ожила та затрепетала. Білий катер, тривожно завиваючи сиреною та рикаючи потужним дизелем, відвалив від причалу та швидко побіг темно-зеленою маслянистою водою. Сонце яскраво сяяло в чистому небі, грало на річкових хвилях і спалахувало на хромованих деталях корабля. Юрко з деяким подивом і навіть соромом з’ясував, що радість від цієї подорожі майже вилікувала його від туги за селом.

Юрко набурмосився, зробив скорботне обличчя та спробував викликати гіркі почуття, а якщо вдасться, то й заплакати. Однак губи його самі собою розтягувалися в щасливу посмішку. Хіба можна тужити або принаймні не радіти ось тут, на річці, де все – і хвилі, і чайки, і вітер, і очерети ген-ген під берегом – обіцяє стільки дивовижного та чудового?!

Але на острові Юркова радість швидко принишкла та незабаром зовсім зникла. «Дачами» звалися крихітні клаптики піску, звідусіль обплутані колючим дротом і обгороджені парканами. В селі теж були паркани, але розмежовували вони простори набагато більші, та й жодної прикордонної функції ті сільські паркани не виконували. Щонайбільше, їхнє призначення вичерпувалося стримуванням сусідської «живої сили» (птиці та худоби), і здебільшого паркан – та й не паркан, так, абиякий похилий тин, - слугував місцем зустрічі сусідів для приязної бесіди.

На дачах все було інакше. Тут панувало «твоє» і «моє», а кордон між ними шанувався неухильно та пристрасно. «Нашим» тут був лише берег, який щороку звужувався через річку, що розмивала його з одного боку, та «твого» і «мого», що вгризалися в нього з іншого боку. Мікроскопічні масштаби власності – маленькі діляночки, мініатюрні, непропорційно високі будиночки, що нагадували дво- та триповерхові телефонні будки, - все це аж ніяк не впливало на розмах пристрастей, які тут кипіли. Здавалося, що на дачах люди, які десятиліттями варилися в казані усуспільненого труда і побуту, втілювали свої приватновласницькі інстинкти, що занадто довго пригнічувалися та стримувалися.

В селі було чимало собак. Обов’язок їм був один – створювати та підтримувати атмосферу спокою та безпеки. Ось на дальньому, західному краю села закашляв якийсь пес. Йому лінькувато та дещо роздумливо відповіли з іншого краю. Так само ліниво, з відтяжкою, нібито й не прокидаючись, підхопили десь в районі сільради. І це ліниве, неспішне перегукування тривало до ранку, доки півні не ставили в ньому дзвінку крапку.

На дачах не тримали собак, і потреби такої не було – це ж острів, довкола вода. Та й де собакам змагатися в пильності та чутливості з дачниками! Колись Юрко, який на селі звик до умовності кордонів і меж, на ходу зірвав сливу з гілки сусідського дерева. Його негайно схопили та доправили на суд і розправу до бабусі. Однак святкування сусідки швидко перетворилося на спантеличення. Бабуся вислухала схвильовану розповідь про піймання злочинного онука, який обома ногами став на невірний шлях і криву доріжку, мовчки знизала плечима та повернула сусідці нагріту прим’яту сливу та додала кілька своїх. Сусідка з обуренням повернула сливи та пішла геть із ображеним обличчям; певно, вона прагнула помсти або скандалу, а не слив. Так, собаки просто не витримали би напруженої, завжди передгрозової атмосфери, що панувала на дачах!

І що? За двадцять років ці дачі стояли пусткою, покинуті, пограбовані, з вибитими вікнами та дверима. Паркани ділили нічиї володіння. Нічого не лишилося від колишніх пристрастей і територіальних конфліктів. Невідомі крадії наче посміялися над жалюгідним і нетривалим торжеством приватної власності.

Дачі тягнулися вздовж берега рядами («лініями»); за ними починалися ніким не ходжені та по-справжньому непролазні хащі. Юркові дуже хотілося глянути на частини острова, де не було ані дач, ані дачників, але рослинність там була настільки щільною та колючою, що потрапити туди було неможливо – джунглі, справжні джунглі! На межі дач і «джунглів» лежало озеро – невеличке, затишне, оточене з усіх боків очеретами та вербами.

Озеро було глибоке, а вода в ньому – завжди крижана і прозора, але вона здавалася чорною через потужний шар торфу на дні. За чутками, що непевно ходили серед дачних хлопців, те озеро сполучалося з Дніпром протокою, яка проходила самими глухими й неприступними місцями острова. Неподалік дачі в Дніпро справді впадала вузенька мілководна річка. Та чи сполучалася вона з озером, ніхто з хлопців напевно не знав, а дорослих дачників після історії зі сливою Юрко цурався.

Він часто розмірковував про ту протоку. Його майже не цікавило, чи дійсно вона існує, чи впадає в Дніпро. Але йому дуже хотілося коли-небудь опинитися там, на звивах тієї легендарної річки, хоча б ненадовго, аби побачити острів таким, яким його, мабуть, ніхто не бачив. Іноді Юрко намагався розв’язати цю задачу практично та вигадував способи знайти й дослідити протоку. Та щойно він згадував, що йдеться про відвідини справжнісінької terra incognita, усі думки про плавзасоби, навігаційні прилади, орієнтири та провіант поступалися буянню Юркової фантазії.

Його уява малювала такі неймовірні картини, що дійсність, яка би поступилася їм бодай дещицею, Юрка б надзвичайно розчарувала. Полонений тими видіннями та мріями, він не помічав світ навколо себе та подумки переносився на таємничу протоку. Назад його вертала бабуся, мацаючи йому лоба, стурбована відчутнім виглядом онука. А в Юркових сновидіннях протока панувала безроздільно. Варто було йому заплющити очі, і постіль перетворювалася на маленький пліт, течія підхоплювала його та несла Юрка в невідоме…

Минуло кілька років – а для дитини то ціла епоха. Епоха поступається епосі, якісь дрібниці зникають в безодні часу, і лише найважливіші, найбільш значимі події минулої епохи зберігаються в пам’яті. Ось так Юрко потім не міг (або не бажав) пригадати, як він знайшов протоку та як дістався її закрутами до великої ріки. Але він зберіг яскраві, насичені враження, які з ніякою іншої подорожжю, крім плавання протокою, пов’язані бути не могли.

Він пам’ятав прозорі води, в яких повільно пропливали великі зелені риби, змахуючи рубіновими плавцями. Йому виділися берега, то щільно зарослі кущами, то припалі до води смарагдовими галявинками. Він пригадував небо, що ліниво струменіло над ним вузькою звивистою смужкою, інколи повністю приховане деревами, що впали та утворили над протокою імлистий задушливий тунель. Він чув живу, наче сплетену з обережних лісових звуків тишу, що панувала в глибині острова.

А ще Юркові пригадувалося гостре, несподіване відчуття самотності, яке раптом оволоділо ним, коли він збагнув, що ніхто не знає, де він. Мабуть, це почуття було найпотужнішим, найстійкішим враженням від тієї пригоди. Там, на протоці, на своїй terra incognita, Юрко вперше усвідомив, якою мірою чужою, чужинною та сторонньою є людина всім рослинам і тваринам, водам і мінералам. Раніше він вважав, що занурення в первинні хащі споріднює людину з природою, тому, гойдаючись на хвильках протоки, він сподівався пережити це відчуття спорідненості. Натомість Юрко зазнав відчуження; йому раптом спало на думку, що життєвий цикл людини, такий схожий на життєвий цикл всього живого, насправді зовсім інший. Той цикл набагато більший, цікавіший та, цілком можливо, навіть нескінченний. Що ж то в людині таке, що не вмирає, як вмирають квіти й дерева, що неможна зарити в гарячу землі край городу або в сірий пісок на березі Лиману? Можливо, це є та сама… - а далі Юрко свою думку розвинути не встиг. «Моторка», що вилетіла з-за мису, прогуркотіла повз його човника, гойднувши його на високій хвилі та забризкавши Юрка водою з голови до ніг…

Юркова terra incognita виявилася добре відомою дорослим. Місце, заготовлене в пантеоні першовідкривачів, десь між Пірі та Куком, посісти не вдалося. Нема на то ради! – Юрко зітхнув і налаштувався повертатися на дачу. Над протокою пролунав низький густий гудок – велика ріка була десь поруч.

2013 - 2017

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 4

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Катерина Омельченко, 24-12-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Олена , 21-12-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Михайло Нечитайло, 19-12-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 4 відгуків
© Avtor, 17-12-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 16-12-2017
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 2.300773859024 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Ірен Роздобудько «Прилетіла ластівочка»
Ми знайомимося з 99-літнім чоловіком – містером Ніколасом Леонтовичем (Ніком Лео) – у домі для людей …
Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …
Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …