Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2500
Творів: 45167
Рецензій: 88333

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Книга - не тільки джерело знань

© Олександр, 13-12-2017
"Що не кажи, а люди все-таки дивні створіння! Стогнуть, жаліються, мовляв, те погано і це не так; тут болить, і там муляє. А в чому причина - розібратися не бажають. Їм аби добре було - відразу й назавжди. І щоб не думати.
Е-хе-хе!
Ой, там на горі, при Дунаї
Розбійники козаків дожидали.
Як прийдеться до ладу
Я й Марію поведу,
Хоч і шкода...
А треба всього лише в дзеркало подивитися, вуса розправити (в кого вони є) і в дорогу налаштуватися - себе шукати. Бо і запитання, і відповіді - все в нас. Головне, знати, як їх знайти. А щоб не чимчикувати в таку відповідальну експедицію порожнім, можна всі свої біди-печалі скласти в торбину, повісити на ліве плече, пострибати на місці, щоб нічого не тряслося, не губилося (бо кому вона потрібна - чужа біда!) і вже потім з чистим сумлінням відправитися світ за очі.
Бузина поза городом,
Та й цвіт опада-ає.
Попереду Дорошенко
Такий необачний...
Що може бути краще хорошої пісні в дорозі! Щоб дивитися не на путівець, а в небо. Щоб співати, не як жайвір посеред пшениці, а наче павич поверх великої купи каміння - носа задрати, вуха розправити й горлати з усієї сили. А босими ногами поринати в гарячу куряву по самі кісточки - потихеньку, щоб пил не підіймався вище чуприни, бо думатимуть, що ти сивий та мудрий. Але ж навіщо зайвий раз людей обманювати?
Отак простувати собі, підспівуючи - аж до першого випадкового перехожого, зустрівши якого, легесенько покласти свою ношу на землю, привітатися й запитати, чи правильним шляхом мандрую?
Звичайно, не слід розраховувати на те, що твоє запитання відразу сприймуть нормально, без бажання повертіти пальцем біля скроні, чи можливо й огріти чим-небудь. Скоріш за все більшість зустрічних промовчать - подумають, що, мабуть, перегрівся бідолашний. Або застигнуть з переляканими очима, не знаючи, що відповідати.
Спостерігати за такими цікаво, але не тепер. Бо не заради цього вирушав місити пил своїми порепаними п'ятами. Бо очікуєш зустрічі з тим, який на твоє запитання поставить своє, ще більш заплутане. І тоді вже ти стоятимеш, роззявивши рота й витріщивши від несподіванки очі.
Але якщо таке нарешті станеться, вважай, тобі пощастило - ти знайшов, кого шукав. То ж можеш відкидати в сторону непотрібний вже тягар, підморгнути знайомому незнайомцеві, сісти обабіч дороги на траву, витягти із-за пазухи хустину з окрайцем хліба, цибулею та куснем сала, рукою запросити перехожого приєднатися і вибачитися, що пляшки немає, навіть з водою. На що путівник усміхнеться, зніме з себе пояс, який насправді виявиться такою собі гнучкою флягою, сяде поруч, дістане з-під бриля дві солом'яні філіжанки й перехилить туди з пояса якогось зілля. У тебе трохи задзвенить в грудях, миттєво пересохне в горлі - бо знаєш, що не може солома надовго втримати вологу. Але перехожий засміється, підніме імпровізовану чарчину, скаже: "Будьмо!", і віллє трунок до свого рота. Ти спостерігатимеш за його маніпуляціями, лигнеш слину, а потім, видихнувши, теж вип'єш невідомо що.
І спека раптово зміниться на приємну прохолоду, павич заткне свою горлянку, а жайвір підніметься в небо, так, що його самого видно не буде - лише чутно спів посеред тихого літнього дня.
І сала вже перехочеться. Навіть з цибулею та житнім хлібом. Та й загалом, всі бажання зникнуть. І ти сприйматимеш це без хвилювання - просто ляжеш горілиць на траву, руки розкинеш, очі прикриєш, і наче сам піднімешся над землею. Щоб летіти й летіти..."
- Ні, ти поглянь - розлігся, наче роботи вдома немає. Хоч би сміття з кухні виніс. Третій день кажу, а у відповідь - одні обіцянки. Чи його теж чекає доля ялинки?
"Ну ось, прийшла вже, командувачка. Тепер не полежиш. О-хо-хо! А так добре мріялося після борщу!"
Василь відкрив одне око й подивився на дружину, що стояла з торбами біля входу в альтанку.
- А що ялинка? Я ж її виніс.
- Звичайно виніс. Коли картоплю садили.
- Ой, не треба! Я виніс відразу після Водохреща.
- І куди?- Марія поклала торби долі, сіла біля чоловіка. - Спочатку в сіни, а потім в комору - бо лінь було чоботи взувати, щоб вийти на сніг.
- Тобі цього не зрозуміти, - Василь відкривши друге око, теж присів на лавку.
- Еге ж, куди нам, сірим. Як в майстерні по морозу щось клепати, так тобі не лінь. А тут лише зняти капці й перевзутися - проблема ціла.
- Ти он краще за своїм дивись. Якби не полізла шукати форми для пасок, то ялинка так би до Нового року в коморі й простояла. Пропонував же розламати це сховище непотребу, й тапчана туди втулити - щоб у спеку було де покуняти. Так ти ж...
- Ти комори не чіпай! Весь той, як ти кажеш, непотріб, колись перебереться й знайде своє місце. А ти задерти ноги й в альтанці можеш. Поламати йому кортить! Ич! - Марія піднялася. - Давай, винось сміття та допоможеш мені валізу пакувати.
- Вже.
- Що, вже?
- Поки ти по базарах бігала, Юрко вже виніс. І якщо воно так тебе муляє, то могла б разок сама винести - не зламалась би.
- Ми про це вже говорили - я сміття принципово виносити не буду, бо навіщо тоді в хаті чоловіки? До речі, а як тобі вдалося Юрка вмовити?
- А що там вмовляти - сказав, що комп'ютера вимкну, він і зголосився.
- А чого ж тоді голову мені морочиш? Тут і так часу катма, а він ще ялинку сюди приплів. От дурноляп.
- Це хто - я приплів? Ні, ну ви бачили?! - Василь розвів руками, здивовано подивився навкруг, наче звертаючись до ймовірних свідків.- Лежу, нікого не чіпаю, а мене з нічого в дурноляпи записують!
- Все, досить! Не кип'ятися - неси краще торби до хати. І скажи - ти капелюшка мого не бачив?
- Якого капелюшка? Того, що ним клуню накрити можна?
- Я тебе накрию. Навіть думати не смій - я знаю, що у тебе вистачить розуму прилаштувати його собаці на будку, або повісити на опудало.
- А це ідея! Хо-хо! - Василь розправив вуса, яких не було. - Я поміркую над твоєю пропозицією.
- Тільки спробуй - ось, бачиш. - Жінка показала кулака.
- Агов, тихіше! О, я бачу, ти нігті пофарбувала?
- Пофарбувала. І зачіску зробила - не їхати ж опудалом на море.
- А-а! Так то ти про себе говорила.
- Що говорила?
- Про опудало, - Василь трохи відсунувся.
Марія на хвильку задумалася, потім кинулася на чоловіка:
- От зараза! Ні, щоб сказати, яка я гарна, так він обзивається.
Спочатку Василь ухилявся від ударів дружини, та потім впіймав її в обійми, вчепився своїми вустами в жінчині губи й так тримав, поки вона перестала пручатися.
- Все, перебісилася? - запитав по тому, про всяк випадок притримуючи дружину за плечі.
- От дурень - всі губи мені поколов. Хоч би побрився! Як тепер мені в люди йти?
- Як, як - мовчки. Скажеш, бджоли покусали.
- Йому все посміхеньки. Краще відклав би свою роботу та й поїхали всі
разом на море. Юрко зрадіє, та й мені теж приємно, що не одна.
- Бачу - заспокоїлася. Розумієш, якщо я поїду з вами, то гроші звідки потім братимуться? Літо - саме пора для заробітку. Та й хазяйство на кого залишити? Скотину щодня годувати треба, еге ж?
- Яку там скотину - кішку й собаку? Їм і сусіди дадуть.
- А готувати теж вони будуть? А за вухом чухати? Це ж ти привчила собаку - поки з ним не поговориш, не почухаєш, до їжі навіть не торкнеться.
- Ну от, завжди в тебе відмовки знаходяться. А про жінку навіть не думаєш.
- Все, перестань.- Василь підхопив торби.- Бо зараз ще плакати почнеш. Пішли краще шукати твого капелюшка.
В хаті стояла тиша, яку розбавляли цокіт годинника, та звуки пострілів з Юркової кімнати.
- Я цього комп'ютера скоро викину. Мало того, що зір собі дитина садить, так ще й по дому нічого не робиться, - забурчала Марія. - Юрко, ти вже свою валізу на море склав?
Постріли стихли й з кімнати почувся синів голос:
- Майже. Я ж на себе все одягну. Так що вважайте, що склав.
- От бісова дитина! Вимикай свої іграшки та йди збирайся - через дві години таксі приїде. Чув?
- Чув, чув - почулося з кімнати.
- Маріє, я ж тобі не раз говорив - не обзивай так сина. Це ж твоє дитя, хіба можна рідну кровиночку так називати?
- Не повчай. Якби він слухав і робив те, що мати каже, то, можливо, я б так не говорила. Шукай краще мого капелюшка.
- Та що його там шукати - он де він, на шафі лежить. Сама ж торік просила туди його покласти. Чи вже забула?
- З вами тут не тільки це забудеш. Де я вже поділа свого купальника?
- Так ось же він - позад тебе. До речі, грошей, маю надію, вам вистачить? Бо собі я залишив лише на проїзд і на хліб. То ж дивіться, щоб не вийшло, як того літа, коли вам довелося у незнайомих людей позичати. Добре, що вони тоді поверталися з вами в одному вагоні, та й при мені гроші були, щоб відразу віддати. Інакше, яке б враження люди про тебе склали?
- А чому це відразу про мене? Може вони про тебе подумали б: що це за чоловік такий, що не здатен забезпечити достойний відпочинок для коханої жінки?
- Ах, он воно як! Гарую, як той віслюк, додому все тягну, у рваних штанях по городу пораюся, всі гроші віддав, щоб вони відпочили, а їй все не так.
- Про штани розмова у нас була - ти сам сказав, щоб їх не чіпала, бо вони ще тримаються на поясі й матня у них ціла. От я й не чіпаю. Щодо грошей - ти нам ще декілька сотень не додаси? Я про твою схованку за книжками знаю, вибач. Думаєш, як жінка рідко читає, то схованка надійна?
- От, зараза! Знайшла все-таки. То ж на чорний день. Я ж їх пропивати не збираюся.
- Я знаю, що не проп'єш. А на чорний день зберігати не треба - бо так ти його сам накличеш. І я не чіпала їх - лише подивилася. То як, даси? Мур! - Марія спробувала поцілувати чоловіка.
- Не підлизуйся. - Василь відсахнувся. - Вийди-но краще з кімнати - я дістану.
- Як скажеш, - дружина, усміхаючись, вийшла на кухню.
Василь підійшов до шафи, дістав із-за книжок цупкого конверта, витягнув гроші, відрахував декілька купюр, поклав на стола. Залишок вже намірився сховати назад, та потім дістав ще одну купюру й залишив її біля книжок. А конверта закинув на шафу.
- Потім переховаю. Треба ще поміркувати, куди.
Зайшовши до кухні, простяг Марії гроші:
- Ось. Майже всі віддаю.
- Я знала, що ти найкращий, - усміхнулася дружина. - Дай, поцілую.
- Ой, тільки не треба, бо подумаю, що любиш мене за оці хрусткі папірці.
- От дурень! Я ж подякувати хотіла. Не хочеш, то й ходи нецілований. - Марія поклала гроші до своєї кишені. - Йди вже, підганяй сина, а я ще поїсти в дорогу зберу.
- Знаєш, що я подумав, - Василь почухав лоба.- Щоб Юрко не розслаблявся на морі, я дам йому книжку - коли дощ, або післяобідній відпочинок, - нехай читає. Воно зайвим не буде.
- Добре, давай. Тільки не товсту, бо валіза вже й так заважка.
Таксі, що прийшло за викликом, чекало майже півгодини, поки сімейка нарешті зібралася їхати. То Марії раптом надумалося спекти свіжих пиріжків - і собі в дорогу, і чоловікові на роботу. Потім Юрко не міг знайти свої кеди, хоча говорив, що: "Вранці їх бачив отут, чесне слово!". А насамкінець у Василя закрутило в животі й довелося йому посидіти на унітазі. Добре, що він вже був навчений і машину замовив на годину раніше, хоча їхати було максимум хвилин п'ятнадцять.
Коли Василь з сімейством нарешті дісталися вокзалу, їхній поїзд вже стояв біля перону.
- Так, мої рідненькі - щоб і за мене там теж відпочили, добре? А ти, Юрку, книжку читай, чуєш? - Василь скуйовдив синового чуба.
- Чую, чую.
- Залиш поки свого тетріса - в поїзді ще награєшся. Маріє, проконтролюй, щоб син обов'язково читав, зрозуміла?
- Що ти так переймаєшся? Все буде добре. Не сумуй тут без нас.- Марія поцілувала чоловіка.- Все біжи.

***
Через два тижні Марія та Юрко вийшли з вагона засмаглі й видно, що задоволені. Василь обійняв та поцілував дружину, спробував підняти сина, але зробив вигляд, що важко й просто погладив його по голові.
- Ви наче з Африки приїхали - якби не капелюшок, то подумав би, що це якісь негри, чи араби. То як, сподобалося на морі?
- Тату, а ми дельфінів бачили, - відразу похвастався Юрко. - І в печерах були, і до фортеці ходили.
- Молодці! А грошей вистачило? - спитав у дружини Василь.
- Не бійся, у незнайомих не позичали. Але все одно не вистачило - в останній день весь дріб'язок у Юрка вигребла - щоб морозива нам обом купити.
- Бачте, майже вписалися в бюджет і нічого вам не сталося. А книжку Юрко читав?
- Звичайно читав. Правда ж, синку?
- Так, читав, - прозвучала невпевнена відповідь Юрка.
- І про що в ній мова йдеться? - запитав його Василь.
- Про цю, як її, маленьку Бабу-Ягу.
- А ще? Чим вона займалася?
- Вона? - син задумався. - Літала на мітлі.
- Що ти до дитини причепився? - втрутилася в розмову дружина. - Він мені казав, що читав.
- Я ж не проти - я радий. А де вона, до речі?
- Хто?
- Книжка. Я хочу перевірити, чи дійсно Юрко брав її до рук.
- Отут, чи що? - здивувалася Марія. - Вже дома й перевіриш.
- А мені зараз кортить. Де вона?
- От впертий! Шукай десь там, на дні.
Василь не полінувався залізти до валізи, пальцями намацав і витяг назовні тоненьку книжку, яку власноруч клав сюди раніше.
- То що, Юрко! Кажеш, читав? - Василь взяв книжку за палітурку, перевернув її та потрусив.
З неї вилетіла й потихеньку, неначе зірваний з дерева лист, опустилась на перон новісінька купюра.
Якусь мить Василь милувався розгубленим виглядом дружини та сина, які дивилися на гроші, що вилетіли з книги, наче на якийсь фокус.
Потім Марія оговталася і зі словами: "Я ж говорила - читай книжку, читай! "- заліпила синові смачного запотиличника.
Поки Юрко чухав голову, вона продовжила:
- Якби слухав маму, то не довелося б вивертати кишені, та рахувати дріб'язок. Вистачило б на декілька днів тобі на морозиво, і мені на шашлик з кока-колою.
Перон був забитий відпочивальниками та зустрічаючими. Гамір, шум стояв навкруг. І нікому не було діла до сімейки, де чоловік задоволено-загадково посміхався, хлопчик мало не плакав, а жінка винувато дивилася то на одного, то на другого.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 5

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Михайло Нечитайло, 19-12-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Avtor, 17-12-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 16-12-2017
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.89542603492737 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Анжела Дакворт «Крок за кроком». Чому талант не тотожний успіхові?
Генії — перша асоціація з людьми, які стали успішними завдяки своєму таланту. «Крок за кроком» доводить, …
«Денний звук»: реально про нереальне
Пам’ятаєте клубок ниток із бабусиного кошика, що так і просить його розплутати? Цей клубок нагадує мандрівку …
Лі Бардуґо «Королівство шахраїв»: продовження історії про благородних злодіїв
Після виходу «Шістки воронів» — першої книги дилогії «Кеттердам» — стало зрозуміло, що читачам варто …
Що «Занепад влади» означає для нас і влади?
Ми звикли вважати владу і систему чимось ворожим людині. У цьому нас переконують історичні факти, твори …