Страшна звістка прийшла наприкінці листопада – під містечком Станично-Луганське був убитий пострілом снайпера в шию боєць добровольчого батальйону Приходько Сава Гнатович.
А потім була поїздка на Донбас за тілом, були велелюдні похорони героя з промовами, салютом і обіцянками побратимів по зброї помститися, і були осиротілі батьки серед горя та порожньої хати.
Та ще довідка про смерть сина, де було чітко зазначено: «Загинув від необережного поводження зі зброєю».
– Це ж як? – стояв розгублений Гнат Іванович серед військкомату. – Хлопці ж… Хлопці ж, побратими його, ясно сказали, що в мого сина поцілив снайпер.
– Ну… – жував губами військком, – це все треба доказувати. Суди, знаєте, судмедекспертиза, ну… – та й не пояснив нічого до пуття.
– Грошей вам, Гнате Івановичу, не хоче держава платити за сина загубленого, от і відхрещується від вас, – популярно роз’яснила Гнату Івановичу правду Лариса Дмитрівна, хоча він і сам це знав, от лише вірити ніяк не хотів. – Наплодили майданів, людей поклали штабелями, дітей звели зі світу сотнями, а тепер тицяють батькам дулі. І скажіть, чим ця влада краща за ту, нею ж зметену? Навіть гірша. Ліпше б ми й досі сопіли під Януковичем. Хоч і тиснули на нас, наче будинок на фундамент, хоч трохи й зажимали, але були б і досі ситі, цілі й живі.
Як на гріх, ту балачку почув десь із-за стіни Тарас Іонович.
Він вилетів із сусідньої кімнати, наче знавіснілий крук з-за обрію.
– Та як ви смієте, – постав ледь не з кулаками перед Ларисою Дмитрівною. – ви, кінчена регіоналка, я думав, ви перефарбувалися вже не лише зовні, а й у душі, тож і не зачіпав питання вашого директорування. А це, дивлюся, сепаратистка в спідниці нашими дітьми й нами править. Геть, геть зі школи, бо я однак все це винесу на суд людський і змету, змету цей непотріб зі сцени нашого українського освітянського сьогодення.
– Тарасе Іоновичу, – запопадливо, злякано, пригнувшись ледь не до землі, зашелестіла Лариса Дмитрівна перед Присяжнюком. – Ви ж зрозумійте, я маю якось заспокоїти колегу. Ви зрозумійте, що коїться в його душі від несправедливості. Я вас прошу, схиляючись перед вашою волонтерською діяльністю, перед вашими заслугами перед Україною у справі подолання ворожої навали, я вас прошу – давайте не будемо виносити сміття з хати. Та і яке там сміття, я ж не зі своєї душі все це говорила, не зі своїх переконань, які, повірте, зараз зовсім інші, я виключно ради заспокоєння Гната Івановича…
– Ларисе Дмитрівно, – припинив потік запопадливої директорської мови перед звичайним учителем Гнат Іванович, – годі вам гнутися перед цим хитруном. Які там його заслуги, перед якими ви гнетеся, наче свого часу перед командами регіоналів? Що їздить на Донбас з усілякими штучками для солдат? Та він, напевно, я ж його знаю, туди і їздить, бо йому щось із тих поїздок перепадає.
– Ти… Ти… – аж губи побіліли в Тараса Іоновича. – Та якби твій син не склав голови за Україну, я б тебе отут по стіні розмазав. Та ти хоч маєш уявлення, завдяки кому наша армія ще й досі протистоїть Росії? Завдяки людям, народу, та ще волонтерам, які всю оту народну поміч складають у один армійський рюкзак і доставляють до передової.
– Я все знаю, – стиснув зуби й Гнат Іванович, – але я знаю й те, що ця наша горе-держава не вартує того, аби за неї складали голови наші діти.
– Та як ти смієш?!... – аж дихання сперло Тарасу Іоновичу. – Та твій син у могилі зараз перевертається, таку маячню від рідного батька чуючи.
– Ти не хрипи, – в самі очі Присяжнюкові злютовані дихнув Приходько. – Ти мені поясни, чому з березня місяця так до пуття нічого й не зроблено для армії? Чому не переведено все й відразу на воєнні рейки, всі заводи, кожне підприємство? Скільки всього наштампувати можна було, га? Чому не призвані абсолютно всі до армії, ну, не зовсім до армії, а бодай на курси, щоби кожен умів тримати в руках зброю і в разі чого за день міг бути мобілізований? Ні, прикрили тих, хто копійкою та корупцією відкупився від армії, хай і далі бейлають своїми яйцями по селах та містах, лякаючи дівчат та збиваючи пилюку з лопухів, а ті, хто чесно відслужив службу раніше, мають і далі захищати Вітчизну. Де справедливість, де, я питаю?! Як усі, то всі, а як жаль корупціонерів, то й жалійте всіх, здавайтеся без бою.
– Ти не кричи, – трохи спокійніше мовив Тарас Іонович, – ти зрозумій, що є таке поняття, як фінанси, котрих на все відразу вистачити не може.
– Ти ставиш гроші вище життя мого сина й таких, як він? – хрипів Гнат Іванович. – Та гроші пил, ніщо, їх можна наштампувати достобіса, а як усе вляжеться після перемоги, змінити у вигляді грошової реформи в будь-який спосіб і під будь-який номінал. А синів нам хто поверне? Їх не наштампуєш, їх ніякою реформою не вернеш! Розумієш, ніякою?!
– Та розумію я, – стихав Тарас Іонович. – І емоції твої, Гнате, розумію.
– Та ні хрена ти не розумієш, – плюнув Приходько. – Ти свого синочка спершу відкупив, потім заховав, а тепер триндиш про Україну, яка вона тобі дорога. Так і я можу триндіти. Але суть не в триндінні, суть у людях і їх душах. Коли поставити поряд твою й мою Україну – то вони навіть на одній планеті не стоятимуть, а ти стверджуєш, що вони є одною державою.
– Ти не правий, Гнате, – сказав Присяжнюк. – Добре, я не буду тут зараз перед тобою виправдовуватися та щось тобі доказувати. Я зачекаю, коли заспокоїться твоя душа, коли вона задумається, а потім поговоримо про нашу Україну та про її захист.
– Якщо будеш чекати заспокоєння моєї душі, – відповів Гнат Іванович, – то й здохнеш, а не дочекаєшся. Або хіба я здохну першим. Як можна заспокоїтися, коли втрачено все, задля чого жив? І задля чого втрачено? З-за якоїсь химерної України? А її немає. Розумієш, немає. Бо вона не химерна, вона – химера. Видумка. Мій син згинув, аби твій буянився щасливий та самозакоханий по закордонах, аби твого тестя поля родили тобі сою і ти нею забивав свою калитку, яка й так аж репає від неправедно здобутої пенсії, котру, між іншим, не дивлячись на суцільну нестачу всього на фронті, тобі, бугаєві стосильному, нараховують і нараховують. Ще й мало того, ти, напевно, вже оформив і довідочку, як припадав пилом на фронті, аби здобути якісь пільги в подальшому. Мій син згинув за сотні й тисячі олігархів і всіляких капіталоутримувачів, розкуркуль яких, дві війни з Росією можна було б провести у всеозброєнні. Вони жирують по ресторанах та мальдівах з сардиніями, а мій син гниє. Ти, рилатий та багатий, снуєш бусиком поблизу фронту задля здобуття потрібної довідочки, а мій син з-за твоєї пенсії гниє. А його батькам не дали й не дають за те нічого, бо вважають, що він самостріл. То за яку Україну він згинув – за твою, куплену й перекуплену, за олігархічну, чи за мою, убогу й бездітну, з куцою пенсією та купою болячок, які не буде за що лікувати і які зведуть мене з Ганною одиноких та недоглянутих у могилу? За яку Україну, скажи мені, пане Тарасе?!
– Не можна ділити, Гнате, Вітчизну на чиюсь і свою, бо вона одна, – мовив Присяжнюк. – Може, це звучить банально, може, зачитано та якось бліднувато, але вона одна. І для мене, й для тебе, й для того олігарха, якого ти пропонуєш розкуркулити. Я люблю цю землю, певно, люблю не так, як ти, бо люблю свою сою в полі, а не журнали на полицях, певно, олігарх любить свої заводи та збиті на них капітали – але все це ми любимо на цій землі, яка зветься Україна. Згадай, ти ж служив у ще радянській армії, як тріпотіло серце, коли десь серед забайкальських сопок ми чули нашу рідну пісню, та що там пісню, рідне слово. Оце і є Україна, Гнате. У слові, в серці, в любові, в душі. А вже потім у калитках, багатстві чи бідності. За таку Україну твій син і склав голову. Бо коли вибирати Україну по якихось тільки для тебе гожих критеріях, то ми її ніколи не виберемо, а отже й не матимемо. Україна, як така, можлива тільки для свого народу, а вже потім через усі трансформації для кожного з нас у тій чи іншій мірі. Тому й кажу, що є Україна й твоя, й моя, і якогось олігарха. Так, у кожного своя. Але є й наша спільна, яка вміщає всі інші. І тільки захистивши оту спільну, ми здобудемо право захищати кожен свою.
– Гарна теорія, – не вгамовувався Гнат Іванович, – хитра. Мій син захищав спільну Україну, честь йому, мовляв, і хвала, бо захищав так, що й свою власну втратив. То нащо йому почесті, хай іде в землю самострілом, він однак уже власну Україну втратив. А що ти втратив для спільної України? Що ти відірвав для неї від своєї власної? Ну, може, якусь копійку, та й то сумніваюся, бо більше за все, що заправляєш свого буса пальним за зібрані людські гроші. Відречися від нечесної пенсії, віддай річний урожай своєї сої, призови синочка, чи він уже має власну Данію там, Англію чи Норвегію замість України. Ну, чого мовчиш, відповідай, скільки своєї України ти можеш відчахнути задля блага спільної?
– Ти утрируєш, Гнате, – зітхнув Тарас Іонович, – не все так прямолінійно, як ти тут змальовуєш. Не варто зливати в один казан людську душу й гріхи нашого світу. Воно, звісно, все довкола нас, але не все в однім казані. Я не знаю, як тобі пояснити це, але я знаю одне – є Україна, як частина моєї душі, є Україна, як поле з моєю соєю, є Україна, як батьківщина мого сина…
– Є Україна, як куплена тобою й украдена в інших українців нечесна пенсія, – перебив Тараса Іоновича Приходько.
– Та що ти взявся до тої пенсії, наче вона тобі світ застує?! – скрикнув Тарас Іонович. – Ну, хай буде й так, і з украденою пенсією. Але вона є, моя Україна. І вона для мене – все. Розумієш, усе – і життя, й син, і мати, й соя, й душа, й кохання, і ця школа, й урешті-решт, хай навіть і так, і моя пенсія. Для мене тут усе зв’язано в один клубок, і я його люблю, цей клубок, і готовий перегризти ради нього не те що всіх росіян, а й усіх землян, коли на нього зазіхнуть.
– Ти не гризи весь світ, – порадив Гнат Іванович, – бо це так високо та патетично, що я аж не доганяю. Ти, ніж мався гризти світ, віддай краще свою пенсію.
– О, Боже, знову одне й те ж, – аж руками об поли вдарив Тарас Іонович. – Кому я маю її віддати?
– Хоча б мені, – знайшовся на слові Гнат Іванович.
– З якого це переляку? – не зрозумів Тарас Іонович. – Ти що, Україна для мене? Ні, ти всього лише Гнат Іванович Приходько. Прийде час, отримаєш свою пенсію. Власну, не мою. Найчеснішу з чесних.
– Знаєш що, Тарасе, – глипнув спідлоба Гнат Іванович. – Є такий закон – усе має протилежні полюси, чи електричний заряд, чи магнітне поле. Так от – є один заряд, це я. І моя Україна, така, як я її розумію, справедлива для кожного сущого в ній. І є інший полюс – це ти й твоя Україна, така, якою ти її собі мислиш, розбита на купки для кожного, кому в півземлі купа, а кому з однієї пилинки лише, несправедлива й неправедна Україна. Вони зовсім протилежні, вони хоч і можуть бути поряд, і притягуватися мусять, але вони протилежні. За суттю та змістом. Я не знаю, як їх звести до єдиного знаменника під назвою одна Україна для всіх. І я не можу стояти за твою Україну, бо мені муляє в ній навіть твоя неправедна пенсія, не кажучи вже про інші гріхи, а ти не можеш стояти за мою Україну, бо вона хоче відібрати в тебе навіть таку мізерію, як пенсія, а ти з цим категорично не згоден. Так що немає ніякої спільної України, й мій син, як мені не гірко це промовляти, дійсно виявився самострілом, бо він загинув не знати за що.
– Ти не до кінця трактуєш закон, Гнате, – зібрався Тарас Іонович іти геть, – закон про протилежні полюси писаний для світу, де присутні якраз обидва полюси. Знайди десь хоч частинку світу, де позитивний заряд атомного ядра не нівелюється негативним зарядом електронів, і з того витворюється окремий світ, однополюсний від основ і до вселенських масштабів – і я тоді віддам тобі свою пенсію. Не знайдеш, бо немає такого світу. То чого ж хочеш знайти однополюсну Україну? Так не буває, брате.
Пішов.
– Та який я тобі брат?! – обурено кинув Гнат Іванович. – Ну, а ви за яку Україну, Ларисо Дмитрівно? – запитав нащось у директриси, що досі мовчки зносила суперечку.
– За мовчазну, – стурбовано відповіла та. – Бо я вже, видно, добалакалася.
– Та не журіться ви, в нас зараз демократія, ніхто за ваші слова вас не вижене з роботи, – заспокоїв. – Бо нащо ж тоді був Майдан?
Зітхнула у відповідь, подалася геть.
– Не хочу двополюсної України, – плюнув нащось Гнат Іванович. – Хочу своєї, однополюсної. Чуєш, сину, а ти якої хотів? – ледь не завив.
