Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2483
Творів: 44785
Рецензій: 87680

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Десятка (3)

© ВЛАДИСЛАВА, 11-12-2017
Хвилини невпинно спливали. Я більше не могла відкладати нашу зустріч. Тому підвелася, провела гребінцем по неслухняному волоссю Оксани. Воно постійно  крутилося, задиркувато стирчало в різні боки. І як сестра давала йому лад?
Зазирнула до шафи в пошуках чогось елегантного. І одразу себе смикнула: «Ти ж не на побачення йдеш…»

За великим горіхом поблизу будинку Матвія, у затінку, причаїлося вечірнє сонце. Великий жовтий диск над гойдалкою, не кататися на якій – злочин. Із садка піднімалися тонкі цівочки ароматного диму. Шашлики. Отже, родина Саєнків вдома.
Дзвоню в двері, відчуваючи, що в мене підкошуються коліна. Пригадую, як через два дні після моєї смерті я стояла в кімнаті Матвія. Бачила, як він відкривав аптечку, як рахував в долоні піґулки. Беззвучно благала його зупинитися, волала про допомогу. А в грудях, раз по раз, розривалося серце.
На щастя, додому повернулася мати Матвія. Він висипав ліки назад до коробки і більше не повторював спроби обірвати свій біль.
Подумки рахую до десяти і дзвоню у двері. Якщо я дозволю собі довго думати, то просто цього не зроблю. А часу вже немає. Цікаво, що зараз робить Оксана? Певно, передає мені полум’яні привіти.
Відкриває Матвій. Гаряча хвиля тепла, що йде від нього, ледь не збиває мене з ніг. Моє обличчя одразу залило рум’янцем. Дивне відчуття, адже раніше я ніколи не червоніла…
– Привіт! – видихаю і знову наповнюю легені повітрям.
– Привіт! – він з цікавістю дивиться на мене.
Зніяковіло опускаю руки. Господи, це ж мій Матвій. За ці місяці він подорослішав, витягнувся. На його обличчі проступає ледь помітна посмішка, його груди повільно здіймаються і опускаються. Він живий, а я щаслива бачити, що з ним все гаразд.
А зі мною – ні. Я перебуваю в тілі сестри, а тому мушу стримуватись. І вже нізащо не скажу йому того, що мала.  Він не сприйме мої слова так, як мені того хотілося.  А сьогодні я бачу його востаннє. По-справжньому.
– Привіт! Нам треба поговорити. Ти зараз вільний?
– Так, – відповів він, зачиняючи плечем двері. – Давай поговоримо.
– А давай не тут? – я боязко позирала на двері, з яких ось-ось міг вийти хтось з його рідні.
Матвій знизав плечима і відвів мене в сторону.
– Це стосується Наталки.
– Я здогадався.
– Тебе не було в школі.  
– Прогуляв, – одразу зізнався він. – Ми одинадцятикласники. Володарі світу.
Відвертаюся, аби приховати посмішку. Це ж я вигадала ці слова.
– Вона…, – замовкаю. Потрібні слова кудись позникали. – Я знаю, через що ви посварилися.
Матвій махає рукою, ніби розганяючи невидимі хвилі.
– Оксанко, це вже не має значення.
– Має.
Моїй смерті передувало кілька непростих днів. До нашої школи за програмою обміну приїхали учні з Польщі. Того хлопця звали Адамом. Я  одразу впала йому в око. Високий блондин, веселий і щирий юнак, єдиною вадою якого, певно, було те, що він не Матвій. Той мав зовсім інший характер. Був трішки божевільним. Як і я.
Нас з Адамом об’єднали в пару. Матвій почав ревнувати. Це виводило мене із себе. Ніхто не мав права зазіхати на мою свободу. Навіть він.
Ми сильно посварилися. Я заявила, що між нами все. А ввечері, зі злістю гортаючи сторінки однієї із книжок Ворони і підбираючи для Матвія найбільш образливі епітети, я знайшла закляття, яке перевернуло все моє життя.
Я не мала на думці нічого поганого. Хотілося просто зазирнути в своє майбутнє і дізнатися, чи бути нам з Матвієм разом. А випадково викликала те, що забрало мене із собою…
–Я читала щоденник Наталки. У неї з тим поляком нічого не було. Вона сказала це навмисно, щоб тебе позлити. Вона любила тільки тебе.
Погляд Матвія не змінився. Лише став яснішим.
– Я знав. Знав…
Я боялася, що зараз він попросить щоденник. Наполягатиме. А насправді  ніякого щоденника немає.  Я ніколи не довіряла свої думки паперу.
Моя Оксана інша. Вона постійно щось грейзяла у товстому зошиті зі шкіряною обгорткою. Але я його не читала. Та й які в сестри можуть бути секрети? Вона занадто правильна й боязка.
Матвій відійшов на кілька кроків. Нахилив голову.
– Я теж її любив.
І як мені піти після цих слів?

Чекаючи матір, гортаю у своїй кімнаті старі фотоальбоми. На шкільних світлинах я завжди стояла по центру. Бо була королевою школи, найпопулярнішою дівчиною нашої паралелі.
Дзвінок у двері мене сполохав.  Зараз я не мала жодного бажання когось бачити.
Пощастило. Мати просто забула ключі.
Швидко ставлю чайник, кличу її на кухню. Раніше в нас вдома був особливий ритуал. Коли ми з Оксанкою їхали до табору або на шкільні екскурсії, то в останній вечір перед кількаденною розлукою ліпили з мамою вареники. За розмовами години пролітали непомітно. Ми були задоволені та щасливі.
Часу на вареники вже немає. Тому я принесла з комірчини мамине улюблене варення, підсмажила грінки.
– У школі все добре? – підсовуючи до мене тарілку з рум'яним хлібом, запитує вона.
– Так.
Уважно дивлюся на матір. Після моєї смерті вона змарніла, у волоссі додалося сивини. Але мама намагалася триматися. Заради Оксанки. Вже не носила чорне,  не заходила до моєї кімнати. І майже не плакала ночами.
– Мам, останнім часом я багато думаю про Наталку. Ти б хотіла її знову побачити? Хоча б ненадовго.
Моє запитання її трохи шокує. Вже шкодую, що була такою необачною.
– Доню, це моя найбільша мрія. Знову її побачити, повторити, як я її любила. І вибачитися, що не завжди була ідеальною матір'ю.
– І не потрібно, – плутаючись у словах, прошепотіла я.
– Що?
– Не треба бути ідеальною. Ти все робила правильно. Ти найкраща.
Наші руки сплітаються. Я посміхаюся, аби приховати сльози. Таке солодке відчуття – плакати від щастя. Певно, оце коротке повернення – одна з найбільших моїх помилок. Тепер стало ще важче. Як мені все це віддати?
– Що це? – раптом шепоче мама.
Бачу в її очах подив. Це лякає. Що не так?
– Твої очі, – пояснює вона, не помічаючи, що підвищує голос. – Вони карі.
Ще один жарт природи. Ми із сестрою були зовсім не схожі. Навіть очима. Я народилася кароокою білявкою, Оксана – блакитноока шатенка. Я заздрила її кольору очей. Він би так пасував до мого світлого волосся.
Я не помічала, що після переміщення душі Оксана стала кароокою. Насправді це єдине, що в цьому тілі було моїм.  
– Це лінзи. Захотілося щось змінити.
–Де ти їх взяла? Це ж шкідливо.
– Ні, мамо. Вони безпечні. Краще пий чай. Охолоне.
Повертаюся до своєї кімнати. Плачу і прибираю речі сестри. Зачиняю двері на замок. Розставляю свічки трикутником. Кладу на долоню циркон – магічний компас. Бубоню під ніс слова, від яких можна зламати язик. І відчуваю, як на скронях виступає холодний піт. Щось не так…
Минулого разу мене повело вже від перших рядків. А зараз я не відчуваю нічого підозрілого. Завершивши читання, вдруге повторюю ті слова. Отримавши аналогічний результат, вирішую, що проблема в брошці-бабці. Забираю її зі столу (цього разу абсолютно холодну), кидаю до шухляди, поверх Оксаниних альбомів. Вкотре повторюю свої дії. Нічого…
«Я щось забула, або роблю щось не те», – у відчаї тру скроні, силкуючись відтворити у пам’яті подробиці ритуалу – незрозумілої мені абракадабри.
Стиснувши в долоні компас, випадково помічаю на його поверхні маленьку тріщинку. Тонку, наче волосина. І коли вона з’явилася? Не уявляю. Не можу заприсягтися, що раніше її не було.
Сподіваючись, що причина саме в цьому, біжу за сухим клеєм. Після вимушеної реанімації  стало ще гірше. За лічені секунди тріщина набубнявіла і стала схожою на вражену варикозом судину.  

Я маю вигляд переляканого, побитого цуценяти. Схоже, це тішить Ворону.
– Привіт, красуне! Я знала, що тобі набридне тікати і ти сама до мене прийдеш.
– Прийшла, – вичавлюю із себе покірне. Мені огидне це місце із запліснявілими шпалерами. І ця жінка. Та хіба я мала інший вихід?
Дістаю із кишені компас, показую його сусідці. Вона криво посміхається.
– Вам, дівчино, до майстерні. Я не приймаю бракований товар.
– А у вас немає…
– Немає.
Ворона бере амулет до рук, роздивляється його на світлі, пробує зігнути.
– Що, не працює?
– Ні.
– Ти зробила це зумисне?
– Ні.
Вона дивиться на мене аж занадто прискіпливо, ніби намагаючись розгледіти душу.
– Нічим не можу допомогти, – Ворона повертає мені компас. – Ремонтуй його сама. Ти ж у нас всесильна. Вмієш керувати життям і смертю.
Її слова обурюють. Мені уривається терпець.
– Я нічим не керую. Я просто померла. Від інсульту.
– Кажеш, інсульт? – зареготала вона. – Нехай. Тільки чому ти тоді тут? Після інсульту не оживають. Насправді ти навіть не померла. А просто втратила тіло. Його закопали. А душа обрала не той шлях. Ти мусила шукати світло. Натомість застрягла у світі, який тобі більше не належить. Потім відшукала в потойбічні якусь шпарину. Стала являтися сестрі. Спокусила її позичити тобі своє тіло.
– Все не так.
Вона продовжувала. Ніби мене не чуючи.
– Ти стала паразитом. Паразитуєш у тілі сестри. Мрієш лишитися тут назавжди.
– Ні.
Ворона зневажливо пхикнула.
– Зізнайся в цьому хоч собі.
Не знаю, що трапилося. Її слова активували в моїй свідомості незрозумілий  спусковий механізм. Я не витримала, зірвалася.
– То витягніть мене з цього тіла!
– Не можу.
– Ви теж у всьому винні! І моя сестра!  Навіщо ви носили мені ті книжки? Чому спокушали? Я попросила Оксанку зайти до моєї кімнати опівночі. Все було б добре. А вона проспала…  

Мама не бачила, як я вдосвіта вибралася з будинку, але коли вона повернулася з роботи, то застала мене в ліжку. Я проревіла кілька годин поспіль і вже не мала сили не лише спілкуватися, але й відзиватися на чуже ім'я.
– Мам, мені дуже болить голова. Можна, я полежу?
Повернувшись обличчям до стіни, натягла на голову ковдру. Спробувала себе заколисати. Давня звичка, яку я нібито переборола ще в дитинстві.
Я то поринала у важкий сон, то розплющувала очі в абсолютно темній кімнаті. Кілька разів до мене зазирала мама.  Непокоїлася. Опускала долоню мені на чоло, перевіряючи температуру. Але так і не наважилась розбудити.
Дивно зустрічати ще один світанок. Я нічого не розуміла. Не відчувала нічого, окрім гнітючого розгублення. Сповзаючи із ліжка, дістала зі сховку магічний  компас. Він виглядав ще гірше, аніж учора. Навіть починав кришитися в руках. Невже так подіяв клей? А раптом все це назавжди?
Мама була щаслива бачити мене на ногах. Запитувала, як я себе почуваю? Чим мене пригостити? Я чемно відмовилась від апетитного сніданку, вона пригрозила мені дільничним лікарем. На тому й розходимось. Я повернулася до кімнати і голосно увімкнула музику. Це моя, а не Оксанина звичка. Та байдуже. За інерцією збираюся. Мама  чекає, що я піду до школи.

Одна з моїх колишніх однокласниць, відмінниця Тетяна, під час класних перекличок вигукувала не традиційно-банальне «є», а «присутня». Тоді ми з неї посміювались, а тепер я розумію, що таке бути присутньою. На нудних уроках знову розповідали про давно завчені і забуті мною речі. На щастя, ніхто не набивався на дружню розмову. Відсидівши всі шість уроків і не отримавши від класної керівнички на горіхи за пропущенні заняття, я повернулася до ще не зовсім відомого мені життя.
Заходячи до будинку, знову впадаю в сонний анабіоз. Сон – тепер єдине  доступне мені місце для втечі. Перед тим, як усамітнитись на одинці з ліжком, аби остаточно не лякати матір, насипаю собі в тарілку овочеве рагу, беру запечене куряче крильце. І майже не торкаюся їжі. Непомітно від сторонніх очей обід поволі перемістився до тарілки Дея.
Пес дивився на мене скляними очима. Гарчав. Проходячи повз нього, я сердито прошепотіла: «Це досі я. І не знаю, скільки це  ще триватиме. Тому звикай».
Кілька хвилин я простояла у ванній кімнаті перед дзеркалом. Розчісуючи  волосся, посміхаючись своєму відображенню. Опустивши гребінець до кишені халату, взяла рушник і, насвистуючи якусь мелодію, пішла до дверей. За мить зупинилася. Переді мною була суцільна, обкладена рожевою плиткою стіна. Обертаюся. Знову стіни. Дверей немає. Помічаючи у дзеркалі своє відображення, здригаюся. На мене дивиться Оксана. З її очей течуть сльози.
Прокидаюся від сильного болю в серці. Я лежу на краю ліжка, зібгана ковдра з’їхала на підлогу. Підводжуся, вмикаю світло. Роблю кілька ковтків води і відчуваю, що починаю задихатися. То був лише сон? Я ж насправді потрапила до пастки. Застрягла в чужому тілі.
На стіні з’явилася округла пляма світла. Вона швидко рухалася, танцювала. Ліхтарик. Озираюся і бачу його у вікні. Ось тільки хто ця темна постать?
Швидко наблизившись до шибки, мана посвітила собі в обличчя ліхтариком. Полегшено видихаю. Ворона.
Навшпиньки минаючи мамину кімнату, виходжу надвір. Ворона обіцяла знайти інше закляття. Отже, є новини…
– Що там? – запитую, не вітаючись.
– Нічого, – розводить вона руками. – Нічого немає. І не буде. Не існує іншого закляття. Я не уявляю, де взяти інший амулет.
– Ви хочете сказати, що це назавжди? – викрикую я.
– Мабуть.
– А якщо те закляття прочитаєте ви? Може, спрацює. Ви ж сильніша.
– Я більше не можу чаклувати. У мене зникла сила. Певно, я покарана. За тебе…, – добиває мене своїм зізнанням Ворона.
– Що ж робити?
Де зараз Оксана? Чи чує цю розмову? Що відчуває?
– Ви обіцяли щось вигадати. І так швидко здаєтеся, – швидко йду вперед, здригаючись від хрусту гілок під ногами.
– Пошукаю, – киває. – Знову.
Чому Ворона раптом стала така покірна?
– Ти хочеш жити? – несподівано запитує вона.
– Хочу.
– Хто ж тобі заважає? Живи.  А про сумління не думай. Воно вже рудимент.
Сердито хитаю головою. Це несправедливо по відношенню до мене, до сестри. Я не готова слухати ці слова. Навіть якщо в них якась дещиця правди.
–Я пошукаю, я обіцяла, – розвертаючись, махає вона рукою. – Але може нічого не вийти. Бережи матір. Вона не переживе, якщо ще й з тобою щось трапиться. І скористайся цим шансом з розумом. Я рада, що ти тут. Неслухняні діти улюблені.
Решту ночі я не стулила повік. Читала щоденник Оксани. «У неї було безліч «най», у мене – суцільні вади», – знайшла я на одній із останніх сторінок. Ніколи не думала, що сестричка мені заздрила.
Я не була досконалою. І ніколи цього не прагнула. Хоча іншим здавалося протилежне.
Не уявляю, що я можу зараз зробити. Для неї, для себе. Тому пишу на чистому аркуші єдине: «Пробач!»

                                                                             Далі буде

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 4

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Катерина Омельченко, 21-12-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Олена , 13-12-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 12-12-2017
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.057256937027 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Гемінґвей правдивий
Я не знаю формули успіху, зате я знаю формулу провалу — це спроба сподобатися всім. Ернест Гемінґвей …
Служниці Республіки Гілеад
«Оповідь Служниці» Марґарет Етвуд — роман-антиутопія, де на прикладі тоталітарної Республіки Гілеад …
«Блискучий розум»: геніальність, що межує з божевіллям
Чи існує зв’язок між геніальністю та безумством? Це запитання вже десятки років залишається відкритим …
Аґата Крісті: Стати свідком чужих обвинувачень
«Ця жінка заробила на вбивствах більше, ніж будь-яка інша, включаючи Лукрецію Борджіа». Вінстон Черчилль …