Я не одразу збагнула, що відбувається. Але від дзеркала йшов жар. Моя долоня прилипла до розплавленого скла. А потім мене хтось ухопив…
Я відчула пошерхлі мозолі, по моїй шкірі пройшлися кігтями. Якщо це був дух Оссі, який мав проректи моє майбутнє, то я вже шкодувала, що звернулася за його допомогою.
Охоплена панікою, я намагалася втекти, виривалася. І, здається, вирвалася. Відчула легкість, свободу. Це сталося саме тієї миті, коли дзеркало розлетілося на друзки.
Не відчуваючи під ногами землі (тоді це не здалося мені дивним), я відбігла до вікна. А, озирнувшись, заклякла. Моє тіло й досі сиділо перед дзеркалом, опустивши голову на стіл…
Я кричала. Перелякано, несамовито. Але мій крик жадібно вбирали стіни. Я кружляла навколо свого тіла, не в змозі догукатися, повернутися в нього. Коли до кімнати забігла мама і не намацала в мене пульс, здавалося, моє серце розірветься на дрібні шматки. А ревіла, сидячи перед Наталкою навпочіпки, намагаючись подати хоч якийсь знак, сповістити, що я ще тут, просто зі мною сталося щось незбагненне.
Та варто мені було заплющити очі – я одразу потрапляла до дивного місця. Довкола переважали молочно-білі кольори, наче хтось затягнув стіни світлими полотнами. Здавалося, вони не пропускали жодного звуку і шороху. Там я перебувала у невагомому стані, який нагадував напівіснування. Просто снила, заплутавшись у в’язкій безвиході.
Коли ж розплющувала очі, поверталася додому. До того, на що воліла б не дивитися. Лікарі поставили мені нейтральний діагноз – серцева недостатність. Мене ховали в гарній весільній сукні. Це була зовсім не та нагода, на яку я мріяла її надягти.
Я зникла, перестала існувати. Назавжди. Тепер було нізачім плекати мрії, яким ніколи не справдитися. Мене більше не існувало. Я перетворилась на незбагненну помилку природи, безтілесну істоту, голограму. Позбавлена всього. Навіть можливості плакати.
Без якоїсь конкретної мети я тинялася між білими простирадлами і реальним світом, намагаючись не збожеволіти. Хоч трохи розраджувало те, що я не була ув’язнена в будинку. Могла блукати містом, бачити Матвія, навідувати свою могилу. Кілька разів заглядала до Ворони. Хотілося змусити її усе виправити, врятувати мене. Але на що здатна безтілесна тінь?
Ворона приходила до нас в день мого поховання. Непомітно від згорьованої мами зайшла до моєї кімнати, позбирала свої книжки. Можливо, з їхньою допомогою я б змогла повернутися. Якби знала, як. І для чого.
Я знову опинилася у своїй білій в’язниці. Розчарована, сердита. Випадково зачепившись рукою за одну зі стін, подряпалася.
Реакція мого організму сильно налякала. Виявляється, тут, у ці невідомій мені тісній коробці я могла відчувати біль, я мала фізичне тіло. На стіні повільно підсихали, вибілювались краплини крові. Разом з ними танула, зморщувалась, немов печене яблуко, стіна.
За лічені секунди я потрапила до своєї кімнати. Просто впала на підлогу. Коли ж, повернувши голову до дверей, побачила переляканий погляд Оксани, збагнула, що сестра мене бачить…
Якби ми могли обійнятися (я лишалася привидом і мої долоні розчинялися в предметах), то обов’язково б це зробили. А так просто сиділи і розмовляли. Через деякий час дійшло до сварки.
– Я ж просила тебе не спати. І зайти до мене після опівночі.
– Вибач, я…
– Думаю, ти здогадуєшся, що тобі робити зі своїм «вибач». Я ж померла! Померла!!!
– А хто бавився чорною магією? – не розгубилася і жбурнула в мене Оксана.
Від відповіді мене врятувала поява матері. Ми обидві затамували подих, не уявляючи, чого очікувати. Але її погляд зупинився лише на обличчі Оксани. Для неї я лишалася невидимою.
Ми із сестрою довго шукали якесь логічне пояснення або вихід із цієї ситуації. Коли вона, за моєю вказівкою, пішла до Ворони, та навіть не пустила її далі дверей свого будинку. Заявила, що не хоче нічого знати. А потім сунула до рук збентеженої Оксани брошку-бабку: «Ніколи її не знімай. Це тебе від неї захистить. Вона може захотіти повернутися».
Слова сусідки мене не здивували. Радше, обурили. Як я можу повернутися, якщо те, що зі мною трапилось, назавжди?
Я вмовляла Оксану поговорити з Матвієм, пояснити, що наша остання сварка була дурницею. Хоча усвідомлювала, що сестра може не знайти потрібних слів. Вона така нетямуща!
Але Оксана не наважилась до нього піти. Я вмовляла:
– Він мене приревнував. Я сказала йому на зло, що маю прихильників.
– Тебе обожнювало багато хлопців.
– Але мені не потрібні інші, – я починала виходити із себе.
– Напиши йому записку. Я передам.
– Твоїм почерком? – з іронією перепитала я.
– Надрукуємо, – не розгубилася Оксанка. – Доки не вигадаємо, як тебе повернути.
Від її слів я прикусила губу. Якби була живою, обов’язково б пішла кров. Оксанка й досі вірила, що мене можна врятувати. А я відчувала, що це кінець…
Поки ми шукали хоч якийсь вихід і просто сварилися, я натрапила в книзі, яку не знайшла в моїй кімнаті Ворона, на одне цікаве і, здавалося, не надто складне закляття. На тій сторінці замість закладинки лежало схоже на компас тонке пластмасове коло зі стрілками. Як виявилось згодом – головний елемент ритуалу.
Це закляття не було моїм порятунком. Але з його допомогою я могла виграти у долі три дні. Щоб поговорити з Матвієм, попрощатися з мамою, розставити усі крапки в останньому розділі книги мого життя.
Я не хотіла прищеплювати Оксані комплекс провини. Але це діяло. Робило її слухняною.
З іншої сторони, в тому, що сталося, була і її провина. Вона ж не зазирнула до моєї кімнати у потрібний момент. То чому б їй не позичити мені на три доби своє тіло?
Я напосілася на сестру. Тиснула на її совість, скаржилась, наполягала, благала… Вона дуже боялася гратися в магічні ігри. Та все ж здалася під моїм натиском. За кілька днів я вивчила закляття напам’ять. Ретельно вчитувалась у деталі, боячись зробити щось не те, чимось нашкодити Оксані.
Свічки запалено, стрілки компасу виставлено за схемою. Я, а за мною і сестра, тричі проказали потрібні слова. Але нічого не відбулося.
Якби я могла торкатися предметів, то обов’язково б розтрощила в тій кімнаті все до дідька. Я так сподівалася на це закляття! А тепер на моїх очах помирала остання надія.
Оксана ще раз перевірила все по книзі. Випадково торкнувшись долонею своєї бабки, скрикнула. На її долоні залишився червоний слід від опіку.
– Воно гаряче, – вражено прошепотіла сестра.
– Але ж це просто… Зачекай! – крикнула я. – Що говорила Ворона? Щоб ти його не знімала. Інакше я повернуся. Ми все робили правильно. Це амулет не пускає мене в твоє тіло.
Після деяких вагань Оксана зняла амулет. Ми все повторили. На останніх словах тієї незрозумілої тарабарщини її захитало і дівчина повільно опустилася на килим.
Я закашлялась і відчула у грудях дошкульний біль. Наче довгий час не могла нормально дихати. І тепер мої легені не приймали повітря…
