Якби батьки читали класиків, які пишуть для дітей, вони б за голову вхопились. Проте самим дітям подібне чтиво подобається. Шкільне життя нудне, а тут такі карколомні пригоди, вигадані історії. Вони розуміють штучність ситуацій, але самі хотіли б побувати в них, якби не батьки й учителі.
Шведська письменниця Астрід Ліндгрен відома насамперед своєю повістю “Малий і Карлсон, що живе на даху”. Звісно, невідома істота з пропелером викликає лише усмішку в дорослих, захоплення у дітей. Їм би такого друга!
Так само чимало дітлахів хотіло би мати у подругах божевільну Пеппі Довгапанчоха. Саме такою вона постає перед нами на перших сторінках однойменної повісті. Але не жахайтесь. Згодом з’ясовується, що це мила дівчинка. Щоправда, бешкетниця, але вона вміє дружити.
Письменниця наділяє її богатирськими якостями. То коня підійме, то двох поліцейських, то злодіїв підкине на шафу. Пепсі Довгапанчоха – хоробра, рятує з вогню двох дітлахів, хоча дорослі вже змирилися з їхньою загибеллю. А ще вона фантазерка, згадує ті часи, коли плавала з батьком на пароплаві.
Як і кожна дитина, Пеппі Довгапанчоха – страшенна брехуха. Але жодної користі з цього вона не має. Обманює, щоби прикрасити свою розповідь. І сама ж приводить до тями найбільш довірливих, кажучи їм, що збрехала.
Пеппі Довгапанчоха – щира й довірлива дівчинка. Можливо, батьки більше би зрозуміли своїх дітей, якби до кінця прочитали цю книжку разом з ними. Адже не треба на своїх малюків дивитися згори донизу. Повчіться у них. Може, згадаєте і своє безтурботне дитинство, а також переглянете нинішні свої погляди, позбудетеся нещирості у спілкуванні з людьми, зрозумієте, що дружба – це найбільше щастя для людини.
Мені здається, що Астрід Ліндгрен писала не стільки для дітей, скільки для дорослих.
