Коли зароджувалися події під Іловайськом, Гнат Іванович передбачливо промовив:
– У сполучених посудинах рідина, що витискається з однієї посудини, провокує рідину в іншій збільшувати тиск з метою вирівнювання рівня рідини до одного ватерпаса в обох.
– Ти що, до першого вересня готуєшся? – здивовано запитала дружина.
– Та ні, – розмірковував Гнат Іванович, – Росія на нас нападе, бо витісняють рідину зі сполученої з нею посудини.
– У тебе завжди якісь дурні думки, – поспішила Ганна по своїх справах.
А через день і радіо, й телевізія гриміли про віроломне вторгнення Росії.
– А я ж казав, – гордо заявив Гнат Іванович дружині, – що соціальна фізика нічим не відрізняється від класичної. Закони скрізь однакові, трактуватися тільки можуть різними словами.
Та новий навчальний рік трохи применшив розліт Приходькових думок відносно соціальної фізики, бо треба було викладати учням фізику класичну.
А за новим навчальним роком прийшла новина.
Сава, син, постав на порозі й заявив:
– Я йду добровольцем на війну.
Ганна, мати, сплеснула руками та блиснула сльозами, а Гнат Іванович почав боротися супроти хибної, на його думку, затії сина.
– Це ж навіщо? – запитав.
– Як це навіщо? – не второпав син суті питання. – Захищати свою землю.
– Твоя маса не є критичною для зміни стану середовища, тому середовище в ній не відчуває нагальної потреби, – підійшов батько з наукової точки зору.
– Що ви городите, тату? – обуренням зблиснув син. – Про яке середовище ви ведете мову, коли в хату стукає війна?! Так, один у полі не воїн, але коли нема ні одного, то поле вже не наше.
– Я не кажу, щоби в полі не було воїнів зовсім, я кажу, – стояв на своєму батько, – що твоя маса не є критичною на тому полі, тому чи є вона там, чи немає, суті справи не міняє зовсім.
– Себто, ви рекомендуєте мені дупу заховати в підпіччя та визирати звідтіля лишень задля того, аби винюхати, чи не змінилося, як ви кажете, середовище? А як же обов’язок, тату?
– Перед ким? – поцікавився батько. – І взагалі, це алогічне поняття. Обов’язок – це щось на зразок ірраціонального числа в математиці, нібито й присутнє, але без нього в реальності можна обійтися.
– Обов’язок може бути перед ким завгодно, – не повірив син. – Навіть перед вами, як батьками.
– Ми, як батьки, й ти, як син – це ряд однієї послідовності. Чи з математичної точки зору рахуй, чи з космогонічної. А от таке поняття, як Вітчизна, це, Саво, ефемерне об’єднання суб’єктів у суб’єктивну реальність. От скажи, що зміниться для зірки Рігель, якщо ми її перенесемо з сузір’я Оріон в Ерідан? Нічого. Вона є зорею зоряного скупчення Оріона, це так, але в сузір’я об’єднуємо зорі ми, не природа. От так і між людей, ми є люди, а Вітчизна – це таке ж придумане поняття, як і те сузір’я. Людина оцінюється людяністю, а не національністю, й тим паче, не приналежністю до таких штучних утворень, як держава.
– Тату, – навіть речі перестав збирати син, зупинився, глянув на батька, – ви пробачте, але скажу відверто, ви або довбанулися вже зі своєю наукою, або ж просто безхребетна, шкідлива та нікчемна людина. Можете ображатися, але іншого нічого я не скажу.
– Сину, – раптом вставила й Ганна слово, – ти б послухався батька, подумав не тільки про Вітчизну, а й про нас, батьків. Ти ж у нас один, а в Україні синів та й синів.
– Завершуємо дискусію, – ставив син крапку. – Я піду захищати Україну, бо як не я, то хто?
– Ой, сину, забита фраза, всі її кажуть, – одно хлипала й хлипала мати, – ти б не повторював її всує, а почув би, що кричу я – як не ти, сину, то що для нас лишається на цій землі?!
Син змовчав.
– Бритва Окками гласить, – батько правив наукової, – що не треба плодити сутностей поверх необхідного.
Син, здавалося, й уваги не звернув на ту мову.
Але батько продовжував:
– На фронті тих сутностей – тисячі й трошки. На одну більше не вартує нічого. Нащо ж ти тоді плодиш їх поверх необхідного? Ще якби держава тебе тягла по повістці, тоді було б ясно, це примус. А добровільно… Сину, де твій розум? Чого я тебе вчив увесь вік? Я ж тобі завжди втовкмачував у голову, що не треба стріляти самому в себе, для цього є світ, він і так тебе вб’є. Закон світобудови продукує все не для самовбивства, а для зміни формації світу.
– Я, тату, дещо запам’ятав із твоєї науки, – парирував син. – Навіть не прагнув, само влізло в голову. Зорі, вони народжуються для того, аби вибухнути. Ще скажи, що вони не самостріли.
– Ні! – вереснув батько. – Вони накопичують нові сутності, елементи, щоб змогли народитися ми з тобою.
– А я теж плоджу нову сутність, – закинув син рюкзак на плече. – Україну. Щоби й ви, тату, як українець бодай за національністю, не стріляли самі в себе зневірою, а змогли продовжити нашу національну сутність і стати українцем. Бо як не те буде небо без вашого Рігеля, так не тією буде Україна без нас із вами.
– Рігель сам нічого в Галактиці не вирішує, – майже безнадійно мовив батько.
– А зорі загалом творять усе, чи не так, – запитав син. – Отак і я сам біля вас на печі нічого не вирішую, не вирішую, може, й там, на фронті, але в сукупності з усіма творю нову сутність – справжню Україну. Як Рігель у складі всіх зір нові світи, з яких зроджуємося й ми. Самостріл, тату, це ж не куля в голову, дурна й непотрібна, самостріл – це розірвати себе на частинки ради чи то нових, чи то просто справжніх, вартих світів.
– Світи, Саво, це не… – підшуковував батько потрібну теорію.
Але син закрив за собою двері.
– Що, фізику безголовий, чи й варто було забивати вік голову всілякими дурницями, – напосілася Ганна, – щоби простий будівельник обвів тебе круг пальця з твоїми теоріями?
– Та не обвів, – спробував захищатися, – просто в світі все відносно, а я не зробив на це поправки при розрахунках.
– З тебе такий рахівник, як із мене балерина, – не вгавала дружина, – он як Присяжнюк вивчився рахувати й без високих теорій, то заховав сина аж за кордоном, а тепер весь за Україну, аж кістки дзвенять, але ж не кров’ю рідною за нею стає. Словом лише своїм, а кров’ю чужою. А ти, неук, слова товчеш у глеки нібито й правильні, нібито й раціонально, а як до справи, то слово збоку, а кровиночка рідна вся на вістрі дула. Бо Присяжнюк стрілець, а ти самостріл. А ще сина словом паскудним смієш називати. На себе глянь.
Так образливо стало Гнату Івановичу, що вийшов надвір, сів поперед хати на лавці, подивився сльозою битими очима в небо й чи то проказав, чи лише подумав:
– Так, Присяжнюк стрілець, бо він плюється направо й наліво – Україна, Україна, все позірно, козирно, все напоготові, як у мисливця куля в патронташі, й у душі лише куля, відлита, добірна, готова до дії. А я?... Я… – аж схлипнув. – А я всією душею до чого горнуся? Та до тієї ж України. Мені що, не болить? Та ще більше за Присяжнюка. Тільки я бачу не лише гасло, я бачу все довкола, все оте, що запінилося словом Україна, а в душі заховалося за сімома печатями власних комор, котрі на першому плані. А в мене й заховатися ні за що, в мене все переді мною, руку простягни й доторкнешся. Тому й самостріл, що не з-поза комор за землю нашу у ворога стріляю, за якими, що до чого не так піде, й заховатися можна, з-поза себе, з власної душі, тому в себе перш за все й попадаю. В себе. Може, готівкою Україну захищати й достойніше, але душею – це так непевно, так боляче, так безперспективно. Але це і є найбільший захист. Бо не можна заховатися від гамма-спалаху ніде, хіба що самому ставши тим спалахом.
А коли виряджали з Ганною Саву на автобус, із дверей якого визирав фронт новітньої російсько-української війни, то поцілував сина й мовив ледь не пошепки на вухо:
– Рігель, сину, неба не змінить, але без нього воно не було б таким, яким оселилося в наших душах. А значить, і душі наші без Рігеля були б не такими, якими є. Все на світі випросталося з точки й через вибух розпростерлося світом. З точки й наші душі, тож, аби розпростертися над світом, їм треба вибухнути, самим стрелити в себе, щоби після себе породити щось.
– Бачите, тату, фізика порожня без душі, без душі вона ніщо, – мовив наостанок син.
– Ні, сину, фізика – це все, – говорив подумки навздогін автобусу, – бо й душа з неї. Бо якщо вона не з фізики, то її немає, а мені ой як не хотілося б відкрити такий закон.
І вслід за Ганною перехрестив шлях, яким автобус повіз його сина вплітатися атомом у світобудову війни.
