Зіщулююся, намагаючись не дихати. Із сусідньої квартири, в якій мешкає ексцентрична пані, яка любить по кілька разів на тиждень переставляти меблі, знову долинає гуркіт. Вичавлюю на долоню знайдену у мами пігулку анальгіну. Говорять, він змінює формулу крові. Але де мені ще шукати порятунок?
На ґанку о шостій ранку холодно, вогко. Повітря здається заважким для моїх легень, світло – заяскравим. Я ніяк не прилаштуюся до цього тіла. Але, попри все, звуки і відчуття настільки реальні, вони захоплюють і оживляють. Як приємно просто сидіти тут і дихати…
Повертаюся до будинку. Навшпиньки пробираюся до кімнати в кінці коридору. Щоб відчинити двері, в які вже давно ніхто не заходив, доводиться навалитися на них плечем. Відтягую фіранки запускаючи до понурої кімнати світло.
З підвіконь забрали вазони, а без речей, які порозпихали по шухлядах або повиносили на стрих, кімната здається голою. Ліжко вітає мене приємним скрипом. Лягаючи на нього, запихаю руку під ліве бильце. Пальці сковзають по жорстких палітурках. Вони на місці, повільно припадають пилом. Книжки, з яких все почалося.
– Ось ти де.
Здригаюся від цих слів. Ніяк не звикну до того, що тепер голос мами такий реальний. Ніяково посміхаюся.
– Вирішила зайти.
– Добре. Що будеш на сніданок? – вдавано бадьоро запитує вона. – Млинці чи котлети?
– На твій розсуд.
– Домовились. Приходь за кілька хвилин.
Встаю лише після того, як в коридорі стишуються її кроки. Опиняючись лицем до східної стіни, відчуваю, як по тілу пробігають дрижаки. На місці, де раніше висіло велике дзеркало – вицвілі шпалери. Коли воно луснуло, друзки просто винесли. Хіба ж тоді хтось міг думати про нове?
А спогади рояться в голові, жалять, пробираючись до серця. Вранці я зачісувалась перед кишеньковим дзеркальцем. Довіку не зазирну у велике скло. «Довіку», – дотепне визначення, враховуючи те, що у мене обмаль часу.
Повертаюся до Оксаниної кімнати. Лягаю в незручне, занадто м’яке ліжко. Кладу на голову мокрий рушник. На мене з докором дивляться рожеві стіни, рожеві меблі, рожеві портьєри. Невже комусь це справді може подобатись?
Із кухні долинає нетерпляче: «Снідати!». Перш ніж вийти з кімнати, зазираю до верхньої шухляди столу. Та дивна, схожа на компас, штукенція на місці. Все буде добре.
На мамі кумедний жовтий фартух із прізвищем одного з кандидатів у мери міста, які він так наполегливо роздавав напередодні виборів. Переді мною ставлять тарілку з гіркою млинців. В ніс кидається солодкуватий запах смаженого тіста. Впізнаю ваніль.
Насправді я ненавиджу цей аромат. Раніше мама замішувала тісто в двох різних мисках. Пекла млинці для нас з Оксаною окремо. Сестрі з ваніллю, мені – без. Тільки в цьому більше немає потреби…
Аби не образити маму, мушу з’їсти кілька млинців. Відкушую шматочок, другий. Тіло просить ще. Невже воно починає мною керувати?
Коли на тарілці лишається не більше трьох млинців, нарешті їх відсовую. Досить, дорогенька! Тобі не завадить дієта.
– Чому не доїла? – супиться мати. Вона любить, коли в Оксани гарний апетит.
– Дякую. Я вже не можу. Але дуже смачно.
– Оксанко, ти сьогодні кудись підеш? Оксанко!
Здригаюся. Я мала б зреагувати на це ім'я. Мушу бути обережною. Та хіба хтось запідозрить нас в чомусь подібному?
– Ні. Вчитиму уроки.
– Гаразд, – мама розвертається. – Погано, що ти нікуди не ходиш. Ми маємо жити далі…
На щастя, запрацювало радіо. Я просто не знала, що їй відповісти.
На обличчі мами з’являються маленькі ямочки. У світлі сонячного сяйва вона дуже гарна.
– Чому ти на мене так дивишся? – посміхається мати.
До горла підступає ком. Намагаюся приборкати сльози.
– Хочу запам’ятати, – підводжуся, із шумом відсовую стілець. – Мам, мені треба подзвонити.
Озираючись, повертаюся до кімнати в кінці коридору. Навіть не уявляю, де шукати мій телефон. Не наважилась запитати про це у мами. А дзвонити на свій номер з Оксанчиного мобільного безглуздо. Навряд чи хтось додумався його заряджати.
Півгодинні пошуки не дали жодного результату. Лягаю на канапу і починаю рюмсати. Зовсім як у дитинстві. Вже другу добу маю очі на мокрому місці. Все це занадто складно. Навіть для мене.
На полиці старої підставки під телевізор, якраз на рівні моїх очей, помічаю на книжках синій шкіряний футляр. Швидко схоплююсь на ноги. Є!
Доки телефон заряджався, я гіпнотизувала його нетерплячим поглядом. Вже розуміла, що дзвінок Матвію – погана ідея. Особливо з цього номеру. Я мушу його побачити, поговорити віч-на-віч, попрощатися…
Збиратися до Матвія о шостій вечора – не найкраще рішення. Та хіба я маю вибір? Ніхто не знає, скільки нам відведено. Мені пощастило володіти такими знаннями. Я позичила чуже і мушу повернути його не пізніше, ніж за три доби.
Не уявляю, що мені надягти. Ніколи не любила порпатись у чужих речах. У нас із сестрою різні розміри, різні смаки. Я почуваюся відокремленою від цього тіла. Дивно лякатися власного голосу, не вміти керувати своїми руками.
На ґанку мене зустрічає Дей.
–Привіт, малий! – простягаю руку, аби його погладити.
Він відскочив, загарчав, позадкував до своєї будки.
Дею три роки. Його подарував мені на 8 Березня Матвій. А за двадцять чотири години Дей перестав бути моїм псом. Щойно потрапив до рук Оксанки. Мала його причарувала.
Він все відчуває. Дей досі її пес.
– Потерпи, любий. Вже не довго…
Знайома дорога, знайомий дім. У калюжах тонуть кошлаті хмари. До воріт прибито блискучу підкову. Ріжками доверху. Вона, наче сосуд, має накопичувати позитивну енергію та щастя.
Чатуючи навпроти його будинку, я відчайдушно хочу цигарку. І втекти. Для чого все це? До нього ж прийду не я. І що скажу? Чи схоче він говорити зі мною на цю тему?
Мої вагання могли б тривати до безкінечності. Але я помітила Матвія. У супроводі батьків. Жваво щось обговорюючи, вони зайшли до будинку.
Я бачила його! Живого, здорового і навіть усміхненого. Від серця трохи відлягло.
Я мала піти за ним. Не наважилась. Поговоримо з ним завтра в школі.
Додому я поверталася тією ж стежкою. Розуміючи, що востаннє. Те, що я сьогодні тут, взагалі, справжнє диво.
Біля двоповерхового сірого дому, в якому завжди закриті фіранки, стояла Ворона. У своїй незмінній темній сукні з коричневим замшевим коміром. Я занадто пізно її помітила. Не було змоги сховатися. Тому голосно привіталася.
Відсторонений погляд сусідки змінився пильною увагою. Від моїх слів її ледь не підкинуло. Здавалося, вона дивиться крізь мене. Бачить мою справжню сутність.
Не чекаючи, доки Ворона щось скаже, кидаюся тікати. Біжу, не розрізняючи дороги. Наче вона мене наздоганяє. Лише опинившись на ліжку Оксани, переводжу подих. Під ковдрою. У безпеці…
Безсоння – не найгірше з того, що може з тобою трапитися. День видався мокрим і понурим. Небо рано посіріло, зблякло, його щільно затягли сутінки.
Я не збиралася довго думати. Інакше б не наважилась.
Нічого не розповіла сестрі. Оксана скаржилась, що напередодні їй снилася різна чортівня. Та хіба б це мене зупинило?
Зникаючи у своїй кімнаті, я вкотре нагадала сестрі:
– Тільки не забудь зайти до мене одразу після дванадцятої.
Полохливе полум’я свічок наповнило мою спальню бляклим сяйвом. Я виконала все, що було написано в книзі Ворони. Стала чекати зустрічі з тим, кому зможу поставити надважливе запитання.
Хвилини спливали, а стрілки годинника наче тупцювали на місці. Я втрачала терпець. Вже навіть не було страху. Не вірилось, що минуло лише чверть години. Мене хилило на сон. Я безперестанку позіхала, занурюючись у солодку напівдрімоту. Можливо, навіть стулила повіки.
Відчувши болючий поштовх у спину, розплющила очі. В кімнаті не відбулося жодних змін. Все та ж напівтемрява, те ж холодне скло. Тільки центральна, найбільша зі свічок, чомусь згасла. Можливо, від мого подиху. За вікном вив Дей. Натужні, моторошні звуки.
На годиннику дванадцята нуль дві. Але ж мало бути більше. Я чиркнула сірником у надії запалити свічку, та він миттєво згас.
Що це? Несподівано стрілки дзиґаря розвернулися і пішли у зворотньому напрямку. А на дзеркалі, практично посередині, з’явилося щось подібне до тріщини. Я торкнулася її рукою і закричала. Скло було гарячим…
Чи не вперше у житті я прокинулася в нічній сорочці, яка прилипла до тіла. Піт лився з мене градом, наче намагався вимити з цього тіла. Жах увійшов в мене, заполонив думки. Якби ж все це було лише сном.
Ігнорую сніданок, хоч як на ньому наполягає мама. Хіба зараз мені щось полізе до горла? Коли вона запитує про мій сьогоднішній розклад, бурмочу щось нерозбірливе. Не уявляю, скільки в мене сьогодні уроки. Які предмети будуть. Тому кидаю до сумки перше, що потрапляє під руку. Говорю матері на прощання: «Чао!», як це робила Оксана. Її звички так важко копіювати.
На перехресті, біля іржавої поштової скриньки, якою вже давно ніхто не користується, склавши руки на грудях, стоїть Ворона. Чатує. Схоже, мене. На вузькій, як загострений грифель олівця дорозі, з нею не розминутися. Вітаюся і швидко йду геть. Вона нічого мені не зробити. А на порожні теревені я не маю часу.
Знаю, Ворона дивиться мені в спину. Обпікає поглядом. А мені хочеться кричати: «Це ви у всьому винні!»
Про нашу сусідку завжди ходили погані чутки. Жінки звали її відьмою, Вороною. Що насправді її звуть Надією Вороновою я дізналася в сьомому класі, розносячи за дорученням вчительки запрошення на вибори.
Ми з Оксанкою не раз зазирали через високий бетонний паркан до її садку. Які там росли соковиті грушки, які крупні сливи. Тільки ми не наважувались потягтися до гілок. Зупиняли нас не страшні казки, яким ми не йняли віри. А погляд тернових очей господині садка. Було в ньому щось холодне, погане.
Я не шукала пригод. Ворона підійшла до мене сама. Перестріла на дорозі, простягнула пакет із книжками .
– Почитай, коли матимеш час. Знайдеш тут багато цікавого.
На що розраховувала Ворона, даючи мені ті книги? Невже вірила, що я в них не зазирну? Що не вгамую свою цікавість, спробувавши кілька з тих заклять?
Коли одне з них нарешті спрацювало, перетворивши живу троянду на кам’яну, я перестріла Ворону на ґанку її будинку. Почала вимагати правду.
Вона багато мені розповідала. Вчила. Пояснювала, що не має наступника, а я ідеально підходжу на роль чарівниці.
Мені подобався її будинок. Звичайнісінька пострадянська архітектура, без особливих принад, на яких можна було зупинити око. Просторий, розрахований на велику родину. Але замість веселих дитячих голосів у порожніх кімнатах свистів вітер.
Ворона показувала мені багато незвичних книг. Деякі з них я брала сама, хазяйнуючи у скляних шафах, переставляючи з місця на місце грубі томи в однакових чорних палітурках. В одній з них замість закладинки лежав той магічний пристрій. Трішки заіржавіла, схожа на компас, проте абсолютно пласка штукенція.
Якось, після чергової сварки з Матвієм, я запитала у Ворони про любовні зілля. І почула несподівану відповідь. Пам’ятаю, від подиву ледь не обпеклася трав’яним чаєм, коли почула:
– За все життя я кохала лише одного чоловіка. Твого батька. Та не склалося… Я могла його приворожити. Навіть збиралася. Зупинила гордість. Не хотілося несправжнього. І тобі не раджу. Чари любові не помічник.
За кілька місяців нічого не змінилося. Школа – все та ж набурмосена трьоповерхова споруда, поодаль якої ростуть старезні берези. Місце, сповнене спогадами. Чи пам’ятає воно свою королеву?
До самого дзвоника я стовбичила на шкільних сходах, визираючи Матвія. Віталася з вчителями (аби не псувати Оксані репутацію), з учнями її класу, своїми однокласниками, погляд яких на мені навіть не зупиняється. Звісно, для них я була лише молодшою сестричкою Десятки.
Матвій так і не з’явився. Після подвійного дзвінка шкільне подвір’я швидко спорожніло. Тих, хто запізнювався, підганяв гучним: «Хутчіш» Михайлович –заступник директора з господарської частини. Я теж змушена була зайти до школи. Податися на пошуки класу Оксани.
Насправді я не уявляла, як звати більшість тих дев’ятикласників. Ніколи особливо не переймалася життям сестри. Не знала, де сиділа Оксана. І з ким.
Я вже збиралася кинути свої речі на останню парту, коли дівчина у зеленому піджаку, яка сиділа на третій парті середнього ряду, забрала з вільного стільця пузатий рюкзак, подаючи мені знак сідати.
– Привіт!
– Привіт! – розгублено відказала я. А що казати далі? Я ж навіть не знала, як її звуть.
Ситуацію врятувала поява вчительки біології, Тетяни Петрівни Малової. «Малої», як називали її поза очі. Висока, бліденька, на голові постійно якесь кошлате непорозуміння.
Тетяна Петрівна провела перекличку, розпочала нову тему. Зазираючи в книжку своєї сусідки, намагаюся дізнатися, на якій сторінці розгортати підручник. Абсолютна тиша в класі трохи лякає. На уроках Малої ми ніколи не були такими слухняними. А вона дійсно цікаво розповідає. Заслухаєшся. Тільки в нашому класі Мала не прижилася…
Вже не пам’ятаю, кому спала на думку ідея цькувати молоденьку вчительку. Але Тетяна Петрівна швидко перетворилася на об’єкт кепкування. Хлопцям подобалося спостерігати, як вона розгублювалась і червоніла. Дівчата від них не відставали, намагаючись проявити власну винахідливість. Можливо, самостверджуватися за рахунок слабшого просто зручніше?
Одного разу замість Малої на урок просто прийшла інша вчителька, пояснивши, що від сьогодні в нас викладатиме саме вона. Дехто сміявся, інші шкодували, бо з новою біологинею подібні вибрики вже не проходили.
Особисто мені Мала ніколи не здавалася слабкою. Просто вона була занадто інтелігентною, аби дати достойну відсіч нахабним підліткам.
На перерві я пішла блукати школою. Зупинилася біля великого стенду в рекреації. З кількох світлин переможно посміхалося моє обличчя. Щаслива, безтурботна. Наталія Десятка – королева школи. Як би я зараз хотіла повернутися в ті дні, затримати їх, не дозволити собі наробити стільки дурниць…
Помітивши своїх колишніх однокласниць, опускаю голову і крокую за ними. В 11-А гамір. Посідавши на парти, Віка з Ольгою щось натхненно розповідають хлопцям. Віка інтенсивно жестикулює руками з довжелезними нігтями темно-фіолетового кольору.
Вона з династії вчительських дочок, яка зовсім безпідставно вважала себе вищою за інших. Дівчина ніколи не віталася з прибиральниками або охоронцями, вважаючи тих нижчою кастою. Колись я навіть присоромила її з цього приводу. Не знаю, чи змінилося щось з того часу. Навряд…
Цьогоріч Віка нарешті здобула титул на шкільному конкурсі краси. І якщо в школі вона лише «віце міс», то в класі вже давно натягла на голову видиму лише їй корону першості.
– Привіт!
На моє вітання одразу обертається ледь не увесь клас. Випускники цікавістю розглядають молодшу сестру Десятки.
– Матвій сьогодні в школі?
– Його сьогодні не було.
– Прогулює, – розвела руками Віка.
– У нього грип.
– Та ну, – іронічно посміхнулася вона. – Ти знаєш, скільки довідок може наштампувати його матуся лікарка?
Киваю і виходжу. Не маю наміру повертатися на заняття. Оксані потрібна була поважна причина, аби піти зі школи. А я б пішла просто так. На великій перерві охоронець завжди відкривав запасний вихід на вулицю. Щоб діти вийшли на фізкультуру. Чому б не скористатися нагодою?
Мама й досі на роботі. Я потрапила до будинку за допомогою залишених під килимком ключів. Мама занадто безпечна. І Оксанка така. Колись це вилізе їм боком…
Оминаю кухню. Не маю бажання зазирати в холодильник. Не той настрій. Не роздягаючись, лягаю на ліжко і заплющую очі. Мені потрібен час, щоб набратися сміливості. Сьогодні третій день. Останній.
Стискаю на грудях бабку. Вона здається холодною. Та зараз цей холод – така насолода. Яке це щастя – відчувати…
