– Ти диви, як гарно сонячне проміння ллється поміж дерев! – вигукнула Дана до свого чоловіка Ігоря, радісно сплеснула в долоні й ухопила фотоапарат. – Чудово, що ми поїхали сюди! Ліс дивовижний!
– Авжеж, – підтвердив чоловік.
Дружина всміхнулася.
– Може, потім підеш фоткати? – мовив, обіймаючи Дану.
– Ні, саме зараз треба! – вигукнула вона, грайливо пом’явши волосся коханого. – Я швиденько!
– Обережно там!
Тонкий стан жінки зник у хащах. «Оце вже вона насититься!» – радів Ігор за дружину. Дана марила фотомистецтвом, майже не розлучалася з камерою (хіба що під час сну), носила її з собою навіть тоді, коли ходила на ринок чи до крамниць, адже шкода було б десь пропустити гарний кадр. Ігор, технік у душі й за освітою, не дуже розумів нюанси фотомистецтва, але кохання до дружини викликало в ньому щиру повагу до її улюбленої справи. Разом із тим захоплення жінки приносило родині чималі гроші. Ігор, працюючи інженером на заводі, стільки не отримував. А вечір і справді був чудовий, насичений м’яким світлом і соковитими відтінками весняного лісу. «Розкладу-но палатку, доки Дана там фотографує», – подумав Ігор і взявся до справи. Скінчивши її, глянув на годинник.
– Агов, кохана! – крикнув голосно.
Зачув приглушений голос у відповідь, але не розібрав змісту, тож попрямував у бік, куди до того побігла його дружина. За кілька секунд Ігор уже вгледів щасливу Дану, яка мчала назустріч коханому, весело всміхаючись. Жінка кинулася на шию чоловікові. Десь хвилину вони пристрасно цілувалися, бажаючи, аби ці чудові миті ніколи не скінчилися.
– Я такий радий, що ти задоволена поїздкою, – прошепотів Ігор на вухо Дані, коли вже сиділи, обійнявшись, біля палатки й пили запашний чай, привезений із собою у великому термосі.
Жінка показала чоловікові свої нові лісові пейзажі. Сутеніло. Дана сховала камеру до спеціальної сумочки й, допивши чай, поцілувала коханого. Заснули вони пізно.
Дана прокинулася раніше за чоловіка. Обережно піднялася й визирнула з палатки. «Який туман! Чудово!» – захоплено подумала жінка. Їй шкода було будити коханого, тож вирішила піти до лісу сама. Дані кортіло зробити таємничі світлини туманних хащів і звивистих доріжок поміж ними. Жінка тихенько вдягла джинси й светр, накинула куртку, взяла сумочку з камерою й вилізла з палатки.
Було прохолодно. Сирість витала в повітрі. Дана крокувала туманним лісом, подумки вибудовуючи бажані композиції світлин, зазираючи у видошукач і час від часу фотографуючи. «Дуже гарна стежка!» – відзначила жінка, налаштувавшись уже спіймати чергову порцію таємничості туманного лісу. Раптом позаду щось хруснуло. Дана озирнулася. Нікого. Лише хащі. Жінка сфотографувала стежку, яка припала їй до душі. «Темнувато вийшло», – нахмурилася Дана. Дещо змінила параметри зйомки. Глянувши у видошукач, вона клацнула… Хрускіт повторився, але вже ближче до жінки, ніж уперше. «Так! Саме це я й хотіла!» – зраділа Дана, глянувши на нову світлину.
– Ігорю, ти там?! – крикнула вона.
Тиша. «Може, мій котик вирішив жартома полякати мене?!» – спробувала заспокоїти себе жінка.
– Любий! – знову крикнула вона.
Ані звуку. Туман згустився. «Мабуть, заєць чи інша тварина… Напевно, тут їх повно», – міркувала Дана. Раптом жінка знов почула хрускіт гілля. Озирнувшись, вона зблідла, бо вгледіла на лісовій стежці, у віддалі, довгий силует, схожий на дуже високу людину. Через туман детально роздивитися невідому постать було зась. Щось червоне виднілося в області шиї…
– Агов! Хто ви?! – озвалася Дана.
Жодної відповіді. Силует навіть не поворухнувся. Стояв на тому ж місці, мов дерево. Ані слова. Десь усередині жінку почала шкрябати тривога. Дана уважно дивилася на таємничу постать. «Щось не те…» – миготіло в голові. Жінка позадкувала й, перечепившись об стару гілляку, відволіклася на мить від високого силуету. Глянувши знов туди, де він стояв, нікого вже не побачила. Озирнулася на всі боки. Тиша. Туман. «Дуже дивно», – відзначила Дана. «Примарилося?» – замислилася. «Але ж мені раніше нічого такого не ввижалося…» – розгубилася жінка. Їй дуже хотілося ще хоч трохи познімати туманний ранок у лісі, та невгамовна тривога штовхала назад, до коханого Ігоря, теплого чаю й рятівної автівки, на якій вони приїхали. Саме з того боку Дана раптово почула хрускіт і кроки.
– Милий! – крикнула жінка.
Побоювання справдилося. Відповіді не було. У голові запаморочилося. «Куди бігти?» – думала Дана. Вимкнула фотоапарат. Мобільний телефон вона лишила в палатці. «Треба мерщій до Ігоря… Раптом із ним щось…» – міркувала жінка, не знаходячи в собі сили зробити хоча б один крок. Туманний ліс виглядав зловісно й важко. Старі дерева здіймалися над головою, мов хижі велетні. Жінку душили відчуття невідомості й безвиході. Дані здавалося, що її серцебиття чути на десятки метрів у всіх напрямках. Побігла, прикриваючи руками камеру. «Хтось переслідує мене! Точно!» – міркувала жінка. Вона вже зрозуміла, що від страху переплутала шляхи, тож зараз бігла не до чоловіка, а хтозна куди. Дані згадалося: у дитинстві дідусь застерігав її гуляти в тумані, бо в ньому живе Мряк, довгий монстр, через якого пропадають люди. Озирнулася. Помчала ще швидше, ніж до того. Ліс розпливався перед очима. Жінка чула й досі, що хтось біжить навздогін. Усе ближче й ближче до неї. «А раптом це Мряк?» – подумала Дана. «Ні, хіба таке може бути? Дитяча страшилка!» – міркувала. Не бачила кінця-краю туманним хащам. «Як там Ігор? Що з ним?» – переживала за чоловіка.
Раптом Дана відчула важкість чужих рук на своїх плечах. Хтось напав на жінку зі спини. У неї перехопило дихання. Думки стали калейдоскопом жахів. Дана щосили спробувала вирватися. Цупкі руки тримали її залізно. Час для бідолашної ніби перетворився на одну довгу мить. Жінка пручалася, як тільки могла. Щосили махнула ліктем. Почула скрик. Від поштовху ззаду впала на землю.
– Ти?! – ошелешено вигукнула Дана.
Перед жінкою стояла Майя, сусідка подружжя, котра давно накинула оком на Ігоря. Амбітна спортсменка-баскетболістка звикла добиватися своїх цілей. Майю дуже засмутило, що жаданий чоловік не звертав на неї уваги, шалено кохаючи свою дружину.
«Ось і червона хустка… – думала Дана, дивлячись на сусідку. – Але…» – відволіклася на слова Майї:
– Я спершу просто хотіла тебе залякати… – хижо всміхнулася. – Потім вирішила придушити. Недарма стежила за вами…
– Кохана, ти тут?! – почувся рятівний голос Ігоря.
– Любий, сюди! Допоможи! – надривно відгукнулася Дана, ледве лишаючись при свідомості.
Майя зробила невинний вигляд.
– Ігорю, я тут віднайшла твою дружину, – звернулася до чоловіка, кліпаючи очима. – Вона чомусь дуже налякана…
– Що сталося, люба?! – Ігор кинувся до коханої.
– Вона… – знесилено мовила Дана, вказуючи на Майю, і втратила свідомість.
Ігор підхопив дружину на руки й поніс до палатки.
– Я все поясню! – крикнула їхня сусідка. Але Ігор не звернув уваги.
Дана прийшла до тями вже у палатці. Чоловік саме збирався перенести дружину до автівки.
– Як ти, кицю? – схилився над жінкою й поцілував її у лоб.
– Уже краще… – мовила Дана. – Туман розсіявся?
– Ні, – відповів Ігор, узявши дружину за руку. – Ти знову думаєш про свої фотографії? Що сталося?
– Я бачила в тумані страшний довгий силует, – шепотіла Дана. – Але то була не Майя… Вона потім напала…
– Ти про що? – Ігор перелякано дивився на дружину.
– Майя не настільки висока… Їдьмо звідси… Будь ласка…
Дана й Ігор швидко зібрали свої речі й залишили туманний ліс. Від цієї поїздки в них зосталася велика колекція світлин, на одній з яких виднівся довгий, значно вищий за Майю, таємничий силует.
