Помічаю її ще здалеку. Весела дзиґа, набираючи обертів, танцює на запиленому асфальті залізничного вокзалу. Вона – єдина яскрава пляма серед нудного муругого забарвлення височенних кам’яних споруд.
Для художника важливі відчуття. Тільки він передає їх кольорами. Розкладає поличками уявної палітри, сортує, поєднує. Якби я взялася намалювати це місце, то вибрала б золотаві відтінки – кольори очікування.
Схилившись над іграшкою, весело плескає в долоні дівча зі світло-зеленими стрічками в косах. Вона ще перебувала в тому ніжному віці, коли світ здається таємничо-чарівним, коли віриться в реальність казок. Великий квадратний годинник перед входом до вокзалу невтомно відраховує години до зустрічей, хвилини до розлуки. На нього сходить темна тінь башти, огорнутої ранковою мрякою, зітканою із уривків снів і п’янкого аромату кави.
Дивлячись на вертку дзиґу маленької принцеси, пригадую свою. Заховану в шафі, в одну із картонних коробок, де зберігаються не надто потрібні речі. Колись вона була найдорожчим подарунком. Бо від Нього. Я обмацувала її спітнілими долонями, тулила до грудей, намагаючись проковтнути образу. Мені – п'ятнадцять, йому – двадцять три. Андрій досі вважає мене дитиною. Не помічає…
Позаду невиказані почуття, змиті сльозами світанки. В його присутності в мене тремтіли коліна, обличчя заливало червоним, плуталися слова. Погляд ясних блакитних очей, який ніколи не торкався мене, а проходив крізь, зупиняючись на одній з моїх картин, які здавалися йому «цікавими». А потім був той насуплений дощовий день, коли він демонстрував друзям щойно придбані обручки. Тендітні золоті перстеники, виблискуючи на жовтогарячому сонці, випалювали в моєму серці дірку. Вони поєднають Андрія з іншою…
На Андрієве весілля я надягла довгу бузкову сукню, яка нестерпно чавила в грудях. Коли молодята, обійнявшись, виходили з церкви, я ковтала холодне весняне повітря, намагаючись не задихнутися від щастя, яке мені не належало. Яким би кольором я намалювала той день? Вистачило б сірого.
Під час традиційної для весіль забавки букет нареченої поцілив мені в обличчя. Вона вибачилась, навіть мене обняла. Я дивилася на світ крізь її тонкий серпанок. Кивала: «Все ОК». Тільки мене підхопило могутньою хвилею відчаю, розтерло об посипану квітковими пелюстками долівку, втопило у радісних посмішках оточуючих.
Все ж нахилилася, підняла букет. Вишукане поєднання простоти білих і елегантності кремових троянд. Але квіти були «заплакані» – флористи прикрасили їх крапельками прозорого гелю.
Минув час, я виросла із підліткових суконь, столиця, куди Андрій переїхав після весілля, змусила його зняти рожеві окуляри. Я визначала свою присутність в його житті «лайками» в соцмережах. Під фото, дописами. Знала про його проблеми на роботі, про те, що він планує розлучитися. А коли Андрій написав, що скоро буде в місті і хоче зі мною зустрітися, на подив, не відчула чогось особливого. Лише легку «пастельну» меланхолію.
А тепер зустрічаю потяги, які, один за одним, перерізають блідо-рожевий світанковий туман. Від ранку серце вертілося дзиґою, затісно йому було у грудях, неспокійно. Пероном снували заклопотані перехожі. Здалеку спостерігаючи за цим барвистим мурашником, посміхався тьмяним фіолетовим сяйвом вуличний ліхтар, який чомусь забули вимкнути. І сонце, наливаючись червоним, повільно видиралося на дах сторожової вежі. Поодаль, неподалік колії, на скрипці грав молодий, погано поголений юнак. У кумедному синьому кашкеті виблискували копійки. Легку і звабливу мелодію підхоплював вітер, розносив простором, «засівав» нею вулиці і серця. З цим звуком намагався поєднатися інший, нервовий, верескливий. Не одразу розумію, що в такий спосіб нагадує про себе мій новий мобільний. На екрані висвічується номер Андрія. «Вибач… Не приїду… Змінились обставини… Ми з дружиною…»
Я привітала їх з примиренням, подякувала, побажала всього, що зичать в подібних випадках. Після його слів кольори довкола не зблякли. Вони просто набули інших, блідіших відтінків. Не переймаючись тим, що відбувалося довкола, я швидко йшла вперед. Мелодія скрипки стихала, віддалялася. Дзиґа на тротуарі вже не танцювала. З часом дівчатка перестають вірити у казки…
