У дитинстві, у садочку дівчинка тобі збрехала, що в зеленій цибулині можна їсти тільки зелені пірця, а білий низ – не можна, бо вмреш. Вмреш. Ти закляк із ложкою й почав панічно згадувати, ковтав чи не ковтав. Не міг згадати. Здавалося, що ти таки кусав, таки кусав те біле й отруйне, кусав і ковтав. Назавжди.
З тобою не можна було жартувати. Ти боявся, що вмреш. У шість років уперше потрапив на похорон. Ховали сусідську бабу Уляну. Висохлу й покірну, як пучок полину. Товаришки підходили до труни, стукали вказівними пальцями по блакитних ромбиках, якими вона була оббита, і приказували: "Улянко, Улянко..." Ти теж підійшов, постукав і сказав до неї "Улянко..." Ти перестав боятися мертвих, але стукати не розучився. Коли тобі ставало тривожно, ти стукав. Чотири рази. По чомусь твердому. Чотири рази. Коли надто тривожно – двічі по чотири. І заново. Ти досі стукаєш. Але ти розумієш, що це, власне, нічого не дає. Просто, постукавши, ти на кілька хвилин заспокоюєшся. Ти не психопат. Ти знаєш, де закінчується реальність і починається кошмар.
У школі хтось тобі розповів, що хлопцям не годиться наступати на червоні квадратики підлоги. Вони – дівчачі. А хлопцям можна тільки на сірі й зелені. З тих пір ти став ходити уважно. Щоправда, старався не наступити не тільки на червоні квадратики, а й на межі між ними теж. Ти одинадцять років ходив тільки по сірому й зеленому. Іноді, щоправда, забувався. У дні, коли тобі було особливо спокійно. Таких днів випадало мало.
Ти ніколи не перевертав хлібину. Коли щось забував і вертався по нього – завжди дивився в дзеркало. Витрушував капці перед тим, як узути. Виходячи з дому надовго, тричі перевіряв чи вимкнене світло, вода й газ. А потім усе одно біг назад, відмикав двері й перевіряв ще раз. Коли зустрічав унизу сусідку з першого поверху – бабцю з великою бородавкою на носі – схрещував пальці в кишені. Виймаючи газети з поштової скриньки, панічно боявся листів щастя, які треба переписати сорок разів. У тебе було два щоденники, а життів – два десятки. Ти проживав кожне, коли хотів. Був, ким хотів. Але ти завжди надзвичайно точно вгадував момент, коли пора перескочити з хворобливої мрії в реальність, щоб тебе часом ніхто не засік на крамолі. Ти ховав свої малюнки глибоко в стіл. Їх, здається, так ніхто й не бачив. Ніхто не наблизив до очей твої двадцять чи й більше життів. Тобі добре вдавалося їх приховувати. Ти не психопат, ти невротик, який знає, що реальність – часом страшніша за найвигадливіший кошмар.
У двадцять із гаком у тебе з’явилися серйозні стосунки. На відстані. Вона жила в іншому місті. Ви одне одному дзвонили. Хоча це брехня, бо дзвонив здебільшого ти. Вона просто не встигала. Серед білого дня тебе раптом навідала думка, що з нею може щось трапитися – бандити, аварія... Ти дзвонив їй кожні двадцять хвилин, з усе дурніших і дурніших причин. Забув спитати... Треба сказати... Хотів запропонувати... Вона погано розуміла, та ти ж і не казав їй, що уявляв купу людей, жіночий вереск, її в калюжі крові під автівкою, сирену швидкої, конкретний осінній день, табличку з назвою вулиці – Гагаріна, чомусь Гагаріна – і решту чітких деталей. Було більш-менш спокійно тільки тоді, коли ти знав, що вона вдома, що спить, що нікуди вже не йтиме. До того моменту, поки ти не уявляв, як до квартири вдеруться грабіжники, затулять їй рота, триматимуть за руки, що поволі синітимуть. І решту чітких деталей. Тоді ти силкувався витримати й не подзвонити – до першої години ночі. Після першої ти ніколи не дзвонив, бо надто ж пізно, вона спить, студентка, їй на пари вставати. Ти ніби знав, що до ранку вже нічого не вдіяти – і це приносило полегшення. Вона скоро не витримала. Через місяць крізь сльози вона оголосила тебе по телефону психопатом і більше ніколи не відповідала на твої дзвінки. Але ти не психопат. Ти кілька місяців носив із собою фото, потім перетворив його на закладку для книжки, а потім у якійсь книжці забув. Так ти здобув першу сталу модель страху, якої не позбудешся так просто, як побоювання вмерти від цибулини. У тебе була тепер готова бобина, касета, диск, які можна вставляти й крутити за першої ж нагоди.
Згодом ти почав уставати вночі й бігти до вікна, щойно почувши голоси або звук автівки. Ти визирав із-за штори й повертався в ліжко тільки тоді, коли все заспокоювалося. Постукавши чотири рази по бильцю, намагався заснути. Засинав, якщо не чув нових голосів і автівок. Ти знав, що реальної небезпеки немає, але хіба тут може бути повна, цілковита, абсолютна впевненість? Якось уранці ти прокинувся, став коло вікна курити й побачив, як забирають труп. Чоловічий труп. Люди в формі клали його в чорний поліетиленовий мішок, несли в машину. Ти дивився на це, міцно затягувався й знав, що так просто тобі від цього видива вже не відкараскатись, що твоя чутлива мембрана пружинитиме щоразу, коли отримуватиме найменший натяк: чорний мішок, люди в формі, спецмашина, брудний светр, розшнуровані черевики. Ти боровся з цим, ти знав, що ти не психопат, що це просто нерви, але все довкіл хиталося, як аварійний будинок, поодинокі цеглини падали з кошмару в реальність. Чотири рази. Ще чотири рази. Стук-стук-стук-стук. Чітко. Це рятувало, але повторювати доводилося все частіше й частіше.
Ти вночі тепер майже не спав, а дивився телевізор із вимкненим звуком – боявся пропустити голоси або автівку, що під’їде ось-ось. По тебе? Навіщо? Кому ти потрібен? Що ти накоїв? Кого образив? Кому завинив гроші? Може, ти маніяк? Може, фальшивомонетник? Може, кіллер? Може, сутенер? Господи, але чому ж ти тоді нічого про це не пам’ятаєш? Хто відбирає пам’ять? Це, певно, хвороба така. Такий різновид. Рідкісний – не пам’ятати потім. Ти сидів із пітними скронями, здмухував волосся з чола, воно вперто прилипало назад. Засинав уже на світанку. Спати було твердо, як на купі цегли.
Урешті-решт цегли насипалося стільки, що реальність тільки ледь-ледь прозирала крізь неї. Але реальність була! Вона залишалася! Ти ходив на роботу, сідав за комп’ютер, працював. Тебе могло видати хіба що педантичне оновлення однієї й тієї ж сторінки по п’ятсот разів. Особливо якщо ти чекав якогось повідомлення. Ти стукав по столу чотири рази, але тихо, щоб ніхто не чув. Тих-ше! Ніхто не має почути! Сусідні реальності не менш небезпечні, аніж твій вічний кошмар. Тих-ше! Мовчи. Посміхайся. Не мов! Удома можеш качатися по килиму, драти нігтями підлогу, там ніхто не бачить, там ти – сам свій, а тут ні, тут чужі, їх багато, хтозна чого вони всі від тебе хочуть, чого вони тебе обступають, чого нахиляються, махають руками, навіщо всі ці погрози, всі ці жести, ця непевна міміка, оскали, сарказм, спецмашина, пил із цегли, дим, брудний светр, у вікна хтось дивиться, у вікна хтось дивиться... Досить! Тих-ше! Помітять...
Врешті колега помітила й спершу поклала тобі до кишені папірець із "Молитвою Чесному Хресту". Ти навіть її читав. "...и расточатся врази его..." Потім вона затягла тебе до церкви. У неділю. Ввечері. Монастир сяяв холодним світлом, струшував тобі на голову сніг. Ти уявляв себе в цих пенатах, спокійного, рівного, суворого. "...Яко тает воск от лица огня..." Не знав, куди нести свічку. Де? За кого? За віщо? Чому? Колега взяла тебе за руку, підвела до ікони якогось святого. Він дивився, як ти її ставиш, як тремтять пальці, і, здається, засуджував. Може, зневажав. А, може, главдив тебе по волоссю. Тобі важко було збагнути, відділити. "Прогоняй бесы силою на тебя пропятаго Господа..." Пропятого. Протятого. Вийти б і протяти себе чим-небудь. Дорога слизька. Котитися, котитися вниз.
Розмови з психоаналітиком теж нічого не дали. Сиділи вдвох в обшарпаному кабінеті. Вона методично розпитувала. Про родичів. Про дитинство. Про друзів. Про страхи. Про все. По двічі. По тричі. Радила не поспішати. Згадати. Розслабитися. Не поспішати. Зробити зусилля. Ти щось згадував, а щось, може, й вигадував. Ти слабо вірив цій жінці з зачіскою, щойно вивільненою з вовняної хустки. Ти не вірив її хрестикам, поставленим навпроти рисочок, у затяганому блокноті. Запитувала про книжки, з подивом піднімала брови. Не чула, не чула навіть. Чим вона допоможе? Ха-ха. Це вона, здається, перша сказала, що ти невротик. Ти сходив тричі, а більше не схотів. Вона не прибрала жодної цеглини, не змила кіптяви, не змела в’їдливих порошин. Мало не позіхала. Закутувалася в хустку. І ступала по снігу на зупинку. Обережно, щоб не впасти.
Урешті-решт тобі стало все одно. Ти випив майже залпом пляшку коньяку й тобі стало цікаво, що буде там, за стінами будинку з обпаленої цегли. Вона майже вся попадала, а будинок стояв, як і раніше. Що там? Ох, як же то цікаво й весело, незвідане, небачене, незнане. Нарешті. Що там? А хай і просто спокій. Або пекло. Або рай. Або туман і смуток. Аби тільки не оці підозрілі голоси, оце постійне відчуття страсної п’ятниці, оці червоні сни з матір’ю в церкві. Тебе попереджали. Тобі казали. Ти розтрощив телефон об стіну й стукнув чотири рази по ванні.
Подруга подивилась і сказала: "Ні, так не обійдеться, це треба шити". Дорогою до травмпункту мовчали. Друга година ночі. Лікар дивився на тебе з неприхованим презирством. Радив звернутися чимскоріш до фахівця, з притиском на слові "фахівець". Подруга його запевняла, що так, що неодмінно. Ти йому назвав вигадане ім’я й адресу. Інша подруга тимчасом вимила кров, майже всю твою кров. Пригубила кави й мовила: "Значить, тут ти ще комусь потрібен, раз не вдалося". І спитала, чи може вона спокійно їхати додому, чи краще лишитися тут? Ти її відпустив.
Кров змила цеглу. Як є. Дочиста. Настала просвітлена вулиця й думки про спецмашину, про грабіжників, про цибулину відійшли. Ти літрами пив гранатовий сік і відпочивав. А потім запах диму й цементу поволі почав повертатися. Цегла знову кришилася. Дзвінки без відповіді, висипи на шкірі, біль у животі, люди в формі, різкі звуки – усе поволі верталося. Воно казало: ти не психопат, але прошу, зважай на мою силу, ми ж бо тепер – рідня. Доводилося зважати.
Коли в тебе боліло горло, ти завжди підозрював запалення лімфовузлів. Ти цілі дні просиджував за читанням статей про лімфовузли, за вивченням ілюстрацій і схем. А прочитавши, йшов до дзеркала і спершу торкався, потім мацав, а далі давив собі шию – аж до синяків. Зважай на мене, дави сильніше, ти невротик, ти невротик... Разом ми – сила. Ти зважав – від шиї переходив до лімфовузлів під руками, далі шукав у паху, під колінами, скрізь. Не знаходив. Але хтось просив тебе зважати – і ти слухався, хоч і знав, що ніякого зв’язку з реальністю немає, але сила у твоїй голові знаходила щоразу нові й нові докази, висувала аргументи, з якими не можна ні погодитися, ані спростувати, замикала кільце.
– І де воно? Підніміть сорочку.
– Ось. Що це?
– Звичайний дерматит. Я випишу мазь...
– Це не третя стадія сифілісу? Точно?
– Ви дуже накручений. Це пройде дуже легко й дуже швидко.
– Це точно не..?
– Я вас прошу, замовкніть і робіть те, що я кажу.
Так! О, так! Звичайно. Ти дякуєш їй і тицяєш гроші. Більше, ніж вона розраховувала. Набагато більше. Вона – сильна. Вона щойно тебе врятувала. Але це ж ненадовго. Скоро знову запахне цеглою. Ти знаєш, що це не справжня цегла, що ти тільки невротик. Але...
