З того часу раптом утратили для Гната Івановича першочергову актуальність статті з виписаних ним наукових журналів, а все більше спрямовувалися його очі до газетних статей про українські події та екрана телевізора, де знову ж таки ті події подавалися в режимі он-лайн.
Аналізував, зважував, давав прогнози й дивувався, як вони часто збувалися.
«Соціальна фізика – наука, нова наука,» – стугоніло в голові, гнало в новини, нові й нові роздуми.
Коли росіяни остаточно відрізали Крим, кричав ледь не на всю школу:
– Ми провокуємо вибух ще однієї наднової зірки!
Лариса Дмитрівна нерозуміюче допитувалася:
– Ви про що, Гнате Івановичу?
І дуже підозріло вдивлялася в очі.
– Та не заглядайте ви в мої очі, – обурився Гнат Іванович, – там ще не гніздиться те, про що ви щойно подумали. Розумієте, Ларисо Дмитрівно, коли вибухає наднова зірка, справжня, в космосі, вона жене ударну хвилю, та спресовує міжгалактичний газ у згустки, відтак спалахують нові зорі, а наймасивніші з них незабаром вибухають новими надновими, вибачте вже за тавтологію.
– А ми тут при чому? – все ще не в’їжджала Лариса Дмитрівна в тему.
– А фізика пов’язана, – терпляче роз’яснював Гнат Іванович. – І космологічна, й соціальна. Тільки в космології наднові спалахують від великої маси й температури, а в соціумі – теж від того, от тільки за масу слід рахувати бездіяльність влади, а за температуру діяльність активу. Крим від нас відрізають тупим ножем, а ми нічичирк. Актив дебілізувався до надвисоких значень – а його хоч хтось спробував остудити? А ще сторонній чинник, як то російський інтерес, як каталізатор і залізо в надрах зорі – провокує колапс. Але Крим – це півбіди. Вибух уже стався – хвиля пішла. Вона стискає людність на Донбасі, Харківщині, провокує виникнення там згустків сподівань на повторення кримського шляху на своїх теренах. І знову є маса, сиріч бездіяльність влади там не знає меж, температура, тобто, актив – надвисоко активні, чекаймо нових вибухів.
Лариса Дмитрівна стенула плечима й пішла геть, а Тарас Іонович заперечив:
– Дурня – там уже на Донеччині рови риють на кордоні. Все під контролем.
Гнат Іванович тільки зітхнув.
А коли в Донецьку й Луганську почалося захоплення адмінбудівель, Гнат Іванович аж підскочив серед учительської.
– Я ж казав, я ж казав, – верещав.
– Треба вговоряти безумців, – миром дихав Тарас Іонович.
– Треба летіти туди гелікоптерами та гахнути по тих приміщеннях ракетами, – заперечував завше спокійний, але не нині, Гнат Іванович.
– А ви уявляєте, що там здійметься після того? – вжахнувся Тарас Іонович. – Нас і так фашистами величають, а надалі взагалі в злочинці світу запишуть. Та й люди там побіля тих будівель, чимало людей. Та й самі будівлі.
– Будови відбудуємо, ще й робота людям буде, – відкидав Присяжнюкові думки Гнат Іванович, – а хто довкола них стоїть за Росію, то, по-перше, для нас вони є критичною масою, яку треба зменшити, по-друге, розсіявши відразу жорсткою власною хвилею згустки, ми не дамо їм сформуватися у вогнища майбутніх вибухів. У крайньому випадку там потліють коричневі карлики, але не засяють голубі надгіганти.
– Гнате, – не втерпів нарешті Присяжнюк, – що ти тулиш свої зірки до людського світу? Там мертва матерія, тут – життя.
– У тому й справа, – похнюпився Гнат Іванович, – що, тупаючи з поблажливістю довкола малих згустків, ми творимо великі, жаліючи малу долю життів, ще й антагоністичних до нас, ми провокуємо тисячі смертей уже наших. Фізика завжди пропонує тільки два вибори в енергетичному світі – або плюс, або мінус. Не можна наповнювати світ порівну матерією й антиматерією, інакше він просто вибухне та щезне. Треба, щоби щось одне брало гору. Чим більше ми дамо змоги створити антиматерії, тим більше потім нам треба буде покласти матерії, щоби її погасити. Закон. Перекладаю на мову фізики соціальної – чим більше ми врятуємо крові чужої, тим більше потім проллємо власної.
– Задовбав, – збирався Тарас Іонович на уроки, – одно каркає й каркає. Та через таких, як ти, нас скоро весь світ називатиме фашистами. Крові йому хочеться. Думай краще про рідну державу, а не про кров. Краще сформулюй закон миру а не закон крові.
– А закон миру витікає із закону крові, – не поринув Гнат Іванович у пошук нових теорем, мав уже готові, продумані, – мир ґрунтується на здатності загасити полум’я війни вчасним і швидким проливанням необхідної кількості крові протилежного власній знаку.
– Тьху! – сплюнув Тарас Іонович. – Дочитався ти, Гнате, до …
Та й не доказав, закрив двері.
Але історія дверей не закрила, тож незабаром на Донбасі кров лилася рікою, розмиваючи береги Присяжнюкового спротиву Приходьковим теоріям.
Колись сам сказав:
– А ти був правий, Гнате. Малися б ми, напевно, відразу бити по рилі, щоб не пхав усілякий непотріб до нас носа.
– Вже пізно, – знову став сторчма Гнат Іванович. – Перший закон термодинаміки стверджує, що кількість тепла, передана системі, збільшує її внутрішню енергію й перетворюється в роботу, яку здійснює система проти зовнішніх сил.
– Що ти мені основи основ подаєш, я їх і без тебе знаю, – чомусь почервонів Тарас Іонович. – Тільки хто тут система, а хто зовнішні сили?
– Зовнішні сили, це зараз якраз ми, ми, що змогли передати сепарсистемі з Росією на загал усе тепло, яке тільки змогли передати, – розповідав, наче учням на уроці, Присяжнюку Гнат Іванович. – Ти ж тільки глянь, Тарасе, влаштуй ми спротив ще в Криму, наскільки б ефективніше ми змогли б протидіяти системі. Заблокували б Керченську переправу, Крим - півострів, доставка як зброї, так і всього необхідного тільки морем, або ж авіацією. Не війна була б, казка, не те, що нині на Донбасі, де кордону сотні кілометрів, де система, як кремінь, а ми, як кволі зовнішні сили. А звідси знову закон – коли протидія системі здійснюється не в адекватній, а запізнілій формі, залишається один спосіб її здолати – кинувши під її гусениці тонни біомаси й сотні літрів крові. Ну, це закон ще сирий, його варто обдумати, аби доконечно точно сформулювати.
Але сформульований закон Гнат Іванович не встиг донести до вух Присяжнюка – прийшло літо, канікули й відпустки, Тарас Іонович подався у волонтери, заходився возити на фронт провізію й усе інше, що мав змогу й потребу возити, а Гнат Іванович залишився дома, додумував закони, але окрім як записувати їх у зшиток, іншої змоги їх опрацювання та розповсюдження на загал для втілення в життя не мав.
Раз, щоправда, Присяжнюк був зайшов у двір.
– А чи не передаси щось на фронт, Гнате? – стояв біля свого буса, заохочував до допомоги.
– Можу допомогти тільки теоретично, – відповів Гнат Іванович. – Фінансової змоги не маю. Та в принципі, магдебурзькі напівсфери, котрі заполонив вакуум, навіть декілька пар коней не змогли розірвати. А чи варто було рвати кінські ноги, чи не легше було б накачати сфери повітрям, вони б самі розпалися. Так і тут. Що ті пожертви, котрі ти возиш, це ж ті самі коні, чи не краще ввести в державі воєнний стан, перевести все на військові рейки, наситити армію всім, наче напівсфери повітрям? Краще, але ж це треба наступити на горло всім олігархам, усім багатіям. Легше, звісно, сшибати копійки по злиденних, а мільярди ховати до кращих часів.
– Не даси, значить, нічого? – набурмосився Тарас Іонович.
– Не дам, – твердо мовив Гнат Іванович. – Бо що в мене є? Зарплата та журнали по всіх закутках. От ти, ніж мався жебрати попідтинню, продай усі свої комбайни, комори й тонни зерна, продай синову квартиру, він однак за кордон збрив, вклади все в державу рідну, як так її любиш. Ні, ти цього не зробиш.
– Не зроблю, – буряковів від обурення Тарас Іонович.
– А я навіть скажу, чому, – на наукову стежку звертав Гнат Іванович. – Бо рівень любові до Вітчизни прямо пропорційний порожній кишені закоханого у Вітчизну та зворотно пропорційний кількості копійок, які та держава має в закоханого витрусити. Наука, Тарасе, наука, від неї нікуди не дінешся. І любиш ти Україну палко, але тільки до тої межі, де любов перехрещується з твоєю власною копійкою та веде до її різкого зменшення. А в мене межа ница, бідненька до краю межа, я навіть полюбити Україну не встигну, як уже ті зародки любові потребують копійки. Тому я люблю її дуже-дуже, прямо пропорційно моїй порожній кишені. Люблю, смію запевнити, сильніше за тебе, бо в тебе любов має обмеження, а в мене не має. Отак, Тарасе, отак. Тому й не дам нічого, аби не обмежувати любові, аби не перетворювати її на ненависть, віддавши останнє, що потім і хліба немає за що купити, від чого й починаєш, у голоді скніючи, Вітчизну ненавидіти.
– Ти дарма, Гнате, ховаєшся від реалій за придуманими тобою законами, – закривав Тарас Іонович двері свого буса, – вони, ті реалії, однак тебе наздоженуть і по законах чи мимо них покладуть у свої колії. Вірніше буде сказано, вони вистрелять у тебе, й ти або впадеш від їхнього пострілу, або почнеш відстрілюватися.
– Ні життя, ні реалії в людину не стріляють, – заперечив Гнат Іванович, – бо поперед них людина стріляє в себе сама. А вже потім, після пострілу в себе, в неї стріляють звідтіля, куди вона сама себе закинула власним пострілом.
– Ну-ну, – від’їжджав Тарас Іонович від подвір’я. – Давай завезу, солдатам на фронті це розкажеш.
– А що там розказувати? – байдуже мовив Гнат Іванович. – Твого Павла там не стрельнуть, бо він себе вберіг від самострільства, вчасно чкурнув за кордон. А коли тебе закопають у цьому бусі, то хто ж тебе закинув на той Донбас, як не ти сам.
Різко скрипнули гальма. Розчахнулися двері. Присяжнюк рвучкими кроками пересік вулицю, штовхнув ногою хвіртку. Гнат Іванович аж зіщулився, чекаючи удару. Але натомість отримав порцію слини на своє обличчя.
– Гнида ти, Гнате, – почув від Присяжнюка. – Розумна, але гнида. Мокляк, слиз, сухар. Чмо, – кинув, як вирок, і пішов геть.
Захурчав двигун, поволік буса та його керманича по вулиці геть.
А Гнат Іванович, справившись зі страхом, кричав услід:
– Ти визначся, а потім уже видавай тиради – то я слиз чи сухар? Бо я люблю точність у визначеннях, ти ж знаєш. У мене скрізь закон, а в тебе лише емоції. А емоції не перемагають, перемагає завжди закон. Якби слідували за законом і люди, й керманичі, то й війни не було б. А раз допустили, то я себе стріляти на їхній безглуздій війні не буду. Ні кулею, ні копійкою. Бо я продукую закони, а хто не хоче мене слухати, той і є самострілом. Але я в тім не винен.
