Сонце неквапливо, наче літня людина, спустилося з пагорба і заховалося у темно-зелених соснах. Воно більше не б’є в очі і можна спокійно роздивлятися місто.
Автобус минув водолікарню і зупинився біля маленького стихійного ринку – площі рівної квадратної форми, з усіх боків огородженої компактними магазинчиками-ларьками. Відходжу, пропускаючи вперед пасажирів, які виходять. Мене підштовхують до вільного сидіння. Обережно ставлю під ноги важку сумку ( не доведи Господь щось поб’ється), сідаю, притуляюся обличчям до холодного скла. Очі одразу, наче під дією сильного гіпнозу, заплющуються.
Науковці говорять, що людині вистачає трьох годин сну на добу. Але забувають додати, що тільки фізично міцній і абсолютно здоровій. Нічого, я вже звикла до сну в транспорті, до притрушеного першим снігом міста, до оповитих туманом полів, до подружки-безнадії.
Автобус повільно рушив далі. «Спів дороги» – чи не найкраща колискова. Будівлі за вікном рідшають, зникають, поступаючись місцем білосніжним полям. Вона визирала з-за голих дерев наче примара. Похмура сіра будівля, яка формою нагадувала велетенський корабель. Міська в’язниця.
До кінцевої зупинки в автобусі практично не зосталося пасажирів. Лише ті, кому пощастило жити в цьому мікрорайоні – відірваному від міста клапті скам’янілої землі.
Маршрутка пригальмувала, об’їхала снігові насипи обабіч дороги, зупинилася. Пропускаю людей вперед, аби вийти останньою. Крижаний вітер струшує з даху зупинки сніг, жбурляє його прямо в обличчя. Ще один ляпас долі. Піднімаю комір, опускаю очі долу. Надійних захист. Не лише від снігу…
Чому я маю ховати погляд? Я нічим не завинила перед усіма цими людьми. Хіба що своїм коханням.
Декілька кроків – і ти біля високого цегляного паркану. В’язниця височить на пагорбі неприступною фортецею. Тут, неподалік, колись мешкала моя бабуся. Батьки привозили мене до неї на літо. Із села в місто. Ми із сусідськими дітьми бігали сюди гратися. Тоді я не уявляла, що, подорослішавши, приїздитиму в це місце раз на тиждень.
Чекаю у черзі подібних до мене подружок по нещастю. Раніше тюремні стіни пригнічували. А тепер мені байдуже. Людина звикає до всього. Певно, в цьому її порятунок.
– Лідо Володимирівно, проходьте, – вітається зі мною знайомий охоронець.
І все одно звіряє за списком чи дозволено побачення. Лишилося два коротких, бо довгі ми вже використали.
Все гаразд. Махає, просячи показати передачу. Ставлю на стіл сумку, розстібаю на ній блискавку. Спокійно стежу, як худі руки перебирають продукти, упаковані за всіма правилами в’язниці. Турбуюся лише про одне. Зима, сирість. Якщо почнеться карантин, їжу не прийматимуть.
Охоронець киває своєму колезі, мене проводять до іншої кімнати. Жінка-охоронець, чиє молоде обличчя вже посмугували зморшки, просить мене зняти верхній одяг.
Я вже звикла до обшуків. Не сприймаю їх як приниження. Це лише одна з умов гри, правила якої я прийняла півтора роки тому; формальність, яка дозволить мені його побачити.
– Ви до кого? – завершивши обшук, запитує вона мене.
– До чоловіка. Денисовця Євгена.
Жінка квапливо гортає журнал відвідин, ставить біля його прізвища крапочку. Розписуюсь, проходжу крізь інші двері. Мене знову просять зачекати.
Я із задоволенням чекатиму. Ноги тремтять, підкошуються. Як під час першого побачення у цих просякнутих відчаєм стінах.
Здається, час стає матеріальним. Женеться вперед зі швидкістю світла. Хочеться ухопити його руками, затримати. Повернутися в минуле, аби встигнути щось змінити…
Десять років тому я в напівтемряві пакувала валізу, поспішаючи на ранковий автобус до міста. Рідні крутили пальцем біля скроні. «Тю, дурна! Маєш дім, роботу. Куди тебе несе? Вже запізно щось змінювати».
Не послухалася, поїхала. Відчувала, що не моя це робота, не моє місце. Справді, пірнути з головою у невідомість у тридцять наважиться не кожен. Я стартувала тоді, коли інші вже здолали більшу частину своєї дистанції.
Випливла на невідомому березі, налякана, але готова йти до кінця. Майже одразу познайомилась з Євгеном. Він був таким же мрійником, який покинув все заради кращого життя. Місто приглядалося до нас, ми приглядалися до міста і одне до одного. Аж доки не зрослися серцями.
Батьки були шоковані. Їхня єдина донька збирається заміж за хлопця, якого знає менше місяця. В обох ні кола, ні двора. Лише амбіції.
Увечері на кухні, підшиваючи по моїй фігурі свою весільну сукню, мати просила мене схаменутися.
– Ну що ти про нього знаєш?
У відповідь я лише посміхалася. Була певна, що знаю достатньо.
Ми з Євгеном дерлися нагору різними шляхами. Але завжди були разом. Нажаль, комплекс відмінниці не лікується солодкою пігулкою. Я мала стати найкращою в усьому, за що бралася. Труднощі не лякали. Вже вступила у той вік, коли проблеми додають азарту. За п’ять років я стала відомим мистецтвознавцем, директором краєзнавчого музею. Євген досяг успіхів у бізнесі. А потім серед ночі до нас завітала поліція…
По телевізору показують довгі просторі кімнати для побачень. Із скляними перегородками і телефонами. У нашій в’язниці немає нічого подібного. Тісна кімната із голими стінами. Вузький стіл, два стільці. Поблизу завжди охоронець. Чужа людина, перед якою доводиться оголювати власні почуття. Перегородка між нами із чоловіком теж є. Нехай невидима, але значно міцніша за ті стіні.
Важко втриматися на ногах, коли твій світ похитнувся. Біле змішалося із чорним, утворивши однорідну сіру масу. Вбили відомого у місті бізнесмена і мецената. У вбивстві звинуватили Євгена. Того вечора він мав з ним зустріч. Знайшлися свідки їхньої не надто дружньої розмови.
Так, через К. Євген кілька разів мав неприємності. Але в того чоловіка були й інші вороги. Він володів талантами їх наживати.
У ті дні я була сліпа від сліз. Тому й не помітила, що лишилася зовсім одна. Друзі розсіялись, наче ранковий туман. Батьки не втомлювались дорікати: «Ми ж казали». Наші спільні заощадження пішли на адвоката.
Відбувся суд. Євген заперечив свою вину. Але докази прокурора здалися судді переконливішими. Мій чоловік отримав п'ятнадцять років.
К. помер від трьох вогнепальних поранень у серце. У нас вдома ніколи не було зброї. Але я бачила, як Євген стріляє в тирі. Зосереджено цілиться, спокійно натискає на курок. Практично завжди потрапляє в десятку…
Доки тривав суд, я перебувала у підвішеному стані. З чим його порівняти? Ти біжиш, біжиш, а дистанція все не завершується. Не було часу зупинитися, подумати, проаналізувати. Я шукала гроші на адвоката, носила передачи, влазила в борги. Але жодного разу не запитала у Євгена, чи винен він у злочині. Знала, чоловік мені не збреше. Можливо, тому й не питала. Вірила беззастережно? Чи боялася, запитавши, перекреслити всі клятви, розтерти наше кохання на млині сумнівів?
Життя вчить нас вірити, але не довіряти. Не раз душа шкварчала на пательні підозр. Відганянню їх, як погані сни. І чекаю, хоча й не розумію, кого і чого дочекаюся. Але ж не сумніватися – головна ознака довіри. І кохання.
– Привіт! – він з'явився на порозі у супроводі охоронця. Виснажений, блідий.
– Привіт! Чекав?
– Мабуть, – на його обличчі проступає прихована за маскою смирення посмішка.
Щоб мати змогу з ним спілкуватися, довелося змагатися із ще однією невидимою стіною. Правда, я й досі її не пробила, а лише посунула.
Довгий час Євген відмовлявся зі мною бачитись.
– Залиш мене. Навіщо тобі цей тягар? Принеси папери на розлучення. Я все підпишу.
– Припини, – шепотіла я, хоча хотілося кричати.
Тепер він ніби змирився, чекає, доки мені набридне хапатися за минуле.
– Ти знову тут.
– Я надійна. Як старий хутряний кожух. Ти ж сам казав.
Євген простягає долоню, торкається моєї щоки.
– І така ж тепла.
Під суворим поглядом охоронця забирає руку.
– У вас тут холодно.
Говоримо з чоловіком переважно на відсторонені теми. Так простіше.
– Справді. Не тропіки. Як там, на волі?
Після смерті К. довго не вщухали пристрасті. З роботою в музеї довелося розпрощатися. Дружина зека псувала загальний інтер’єр.
Ні, вони мене не звільнили. Не мали причин. Не хотіли скандалу. Просто створили непридатну для роботи атмосферу.
Написавши заяву на звільнення, я розуміла, що посаду мистецтвознавця в нашому містечку мені вже не знайти. Змирилася. Влаштувалася нічною доглядальницею в будинок пристарілих. З роботи повертаюся удосвіта, наче привид. Доки місто ще додивляється останні, найсолодші сни. Небо часто затягнуте туманом. В ньому так легко загубитися.
Розгубила я на життєвій дорозі і друзів. Одні робили вигляд, що мене не впізнають, інші при нагоді кидали: «Не з тим ти зв’язалася. Ми ж тебе попереджали». Батьки не розуміють, чому я досі не розлучилася з Євгеном. Не дзвонить після останньої розмови і найкраща подруга.
– Покинь його. Знайти собі нормального, – співчутливо посміхнувшись, порадила вона.
Певно, я смертельно її образила, кинувши:
– Він для мене нормальний.
В кімнату з нібито зачиненими дверима якимось загадковим чином вривається протяг. Стає зимно.
– Як ти? – повертаюся, намагаючись упіймати погляд Євгена.
– Нормально. Що мені станеться?
Справа мого чоловіка вже в апеляційному суді. Я не здамся. Як в боротьбі за його звільнення, так і в боротьбі за його серце.
Дивлюся на годинник. Час побачень спливає.
– Коли у тебе вже закінчаться гроші на квитки? – з іронією в голосі запитує Євген.
– Не страшно. Прийду пішки.
Тепер я вже знаю найважливішу з істин. Якби я поставила йому те запитання, навіть якби отримала на нього позитивну відповідь, це б нічого не змінило. Я б все одно його не покинула.
Охоронець встає і йде до нас. Підводжуся.
– Мушу йти.
– Прощавай, Лідо, – голос Євгена жорсткий. Знову ці металеві нотки.
Витримую його важкий погляд, вперто посміхаюся.
– Ні. До зустрічі. До наступної п’ятниці.
