ПОЧУТИ УКРАЇНСЬКИЙ ДОНБАС Порода: Антологія українських письменників Донбасу. Упорядкування Веніаміна Білявського і Микити Григорова. Передмова Івана Дзюби. – К. : Легенда, 2017. – 384 с.
Порода: Антологія українських письменників Донбасу. Упорядкування Веніаміна Білявського і Микити Григорова. Передмова Івана Дзюби. – К. : Легенда, 2017. – 384 с.
Минулого року вийшла збірка творів російських письменників та літераторів Донбасу, які проживають на тимчасово окупованій українській території. Звичайне публіцистичне чтиво, призначене сепаратистам і колабораціоністам з метою підняття їхнього підупалого бойового духу ненависті й не сприйняття всього українського. Тоді, однак, я подумав, що непогано було би, якби щось подібне, але з виразним українським акцентом, вийшло і в нас.
І ось маємо гідну відповідь у гібридній війні з Росією. Видавництво “Легенда” видало антологію українських письменників Донбасу під промовистою назвою “Порода”. Слово багатозначне і має зовсім не те значення, яке в нього вклали упорядники, – але про це наприкінці розповіді.
Під однією обкладинкою зійшлося шістдесят три автори – від Володимира Сосюри до Бартоша Попадяка. Специфіка будь-якої антології якраз і полягає в тому, що визнані майстри слова мирно співіснують з маловідомими та незнаними пересічному читачеві авторами. Є багато, як на мене, випадкових осіб, у творах яких талант не ночував і нема нічого, власне, українського, але є й справжні відкриття, як скажімо, Станіслав Цесляк. Втім, у створенні подібних антологій вирішальне значення насамперед має суб’єктивне начало, так що не слід бути аж занадто строгими до упорядників книжки, один із яких живе зараз далеко від України, а іншому нещодавно виповнилося лише двадцять років. Можливо, саме ці обставини й не дозволили їм внести до антології імена відомих письменників, які народилися на Донбасі чи проживали і творили там, а дехто продовжує це робити й зараз. Скажімо, якщо в антології представлені Іван Світличний і Василь Стус, то чому нема Миколи Руденка чи Олекси Тихого? Із сучасних літераторів заслуговують на увагу Світлана Талан, яка хоч і народилася на Сумщині, але проживає на Луганщині і талановито пише про російсько-українську війну. А “Все буде Україна” чи інші твори луганчанки, яка працює під псевдонімом Олена Степова, хіба не вартують бути надрукованими в цій антології? Можна назвати ще з десяток імен, відомих і не дуже, але, повторюю, все залежить від смаків і уподобань упорядників.
Але це все дрібниці порівняно з тією великою працею, яку здійснили видавці й упорядники. Перед ними стояла нелегка задача. Скажімо, як передати неповторність Емми Андієвської, авторки двадцяти чотирьох поетичних збірок, п’яти книжок короткої прози, трьох романів, понад дев’яти тисяч картин? Можливо, оповідання “Джалапіта”, вміщене в антології й незвичне за змістом і формою, вповні й не розкриває таланти авторки, проте дає поштовх читачеві глибше познайомитися з її творчістю.
А ось що, безумовно, належить до заслуг упорядників і видавництва, яке наважилося на цей труд, – так це донесення до читача УКРАЇНСЬКОГО ДУХУ багатьох літераторів Донбасу, представлених в антології. І йдеться, зокрема, про поетичне слово.
Якщо відома непоказна любов до України у віршах Василя Стуса, то зовсім із несподіваного боку постає перед читачем Іван Савич, фронтовик, в’язень сталінських концтаборів. У його віршах про бойового побратима, який загинув, а на тому місці виросло нове місто, про матір, яка несе сина на руках, і в цьому поет бачить майбутнє, – ще віє радянським минулим. І зовсім іншим постає Іван Савич як людина з українським стрижнем:
У слово Шевченкове вірячи,
Можна прожить і на півночі.
Франка прочитаєш, Сосюру,
І легшає в нічку похмуру.
(стор. 32)
У вірші “Так, я громадянин” автор стверджує своє українське громадянство в умовах СРСР, коли про незалежність України можна було лише мріяти.
Як кажуть, з недолею каші не звариш,
І я, України далекий син,
За дротом колючим не чую “Товариш”,
А з притиском тільки “Громадянин!”
………………………………………..
І добре. Хай Сталіну й Берії буде
Товаришем вовк, а чи сам сатана.
Сяк-так дотягну я до правого суду,
Свій зеківський келих допивши до дна.
Й гукну я найдальші, найменші країни,
Уже не позбавлений волі і прав:
“Так, я громадянин її, України,
Та всім я товариш, хто кривди зазнав!”
(стор. 32)
Нема потреби представляти лірику Івана Світличного, побудовану на Святому Письмі, яка суголосна поезії Тараса Шевченка і Василя Стуса. Проте у підбірці поезій автора упорядникам вдалося висвітлити незвичний образ поета. Ось його вірш “Жалісний сонет”. Здавалось би, сидиш у концтаборі, а закликаєш з розумінням поставитися до судді, який тебе запроторив сюди. Мовляв, він теж людина, у нього дружина, діти. Але водночас це дуже нещасний чоловік:
З лайна собачого зуміти
Державний злочин довести.
І вже як присуд самому судді:
І не топчи багно в болото.
Жалій суддю свого достоту,
Як ми жаліємо повій.
(стор. 44)
Чи може бути жорстокішою і жорсткішою оцінка радянського правосуддя, ніж та, яку дав Іван Світличний?
Не потребує особливої реклами й Анатолій Лупиніс, який понад третину життя провів у концтаборах. Його вірші – це присуд сталінсько-брежнєвській системі, яка гноїла всіх, хто виступав за незалежність України.
Під скрес московської руїни,
Під лицемірство каяття
Моя повстане Україна
До віковічного буття.
(стор. 63)
Або:
Ми випрягли волів, перевернули плуга,
Сідлаємо коней та гостримо списи.
Відкинули жалі, згадали всі наруги,
Прости нас, Господи, помилуй і спаси.
На скресі двох світів стаємо до двобою,
На скресі двох епох гряде шляхетний світ.
Віч-на-віч Нація з безликою юрбою.
Навколо ворогів – суцільний живопліт.
Волога цвіль Європ лоскоче наші ніздрі,
Спекотних Азій тлін судомить рамена.
Чекає бій. Все інше буде … після.
Життя триває. Точиться війна.
(стор. 64-65)
У поезії Леоніда Талалая є щось від Василя Стуса – така ж не показна любов до України, без гучних і пафосних слів. У його вірші “Саркастична балада про браму” лише в двох рядочках розкрита причина багатьох наших бід:
Але входить ворог через браму,
Котру відчиняє с в і й.
(стор. 76-77)
А невеличкий віршик “Огірки” глибше розкриває материнську любов і байдужість дітей, ніж поеми та романи, написані про це:
На городі огірочків
Насіяла для синочків.
Та на перші огірочки
Не приїхали синочки.
І на другі огірки
Не приїхали синки.
Не приїхали рідненькі
І на треті, солоненькі.
А приїхали печальні
На гіркі, на поминальні.
(стор. 79)
Своєрідними є вірші Василя Голобородька. Це радше проза у поетичному слові. На звичні речі він дивиться по-своєму, ніби закликаючи читача побачити те, чого раніше не помічав:
Знаю того чоловіка уже давно –
хіба один раз вітався з ним, зустрічаючись,
і вітання наші були звичайними,
як і у всіх односельців,
але сьогодні він на привітання мені сказав:
“Темний день!”
(стор. 89)
Справжнім відкриттям для багатьох стане поезія Юрія Ряста (Каверіна). Його вірші багатовимірні й багатозначні, приховують у собі глибинну сутність слова.
У вірші “Молитва Григорія Сковороди” поет звертається і до себе, і до нас:
Пошли мені, Господи, слово,
Вуста онімілі, отверзь,
Щоб товк язиком не полову,
Пошли мені слово – як твердь.
……………………………….
Пошли мені, Господи, слово,
До котрого змалечку звик,
Щоб я мою рідну мову
Не обращал в “язик”.
(стор. 96)
Знаходимо в його віршах чимало поетичних відкриттів. Так, роси в поета заснули й самі опинились у ярмі, а пучки калини для бабусі – це Україна, що воскресне. Соняшники – це спартанське військо, незнищенне й непереборне.
Щемною є любов до матері, передана в поетичних рядках:
Щось оті мальви тривожить,
Пісня чи вітер-скрипаль.
Мальви сказати не можуть,
Як їм матері жаль…
(стор. 99)
Руки моєї матері
І в свято не празникують.
Вічні у них будні,
Не мають вони вихідних.
– Мамо, покладіть свої руки,
Хай вони посвяткують,
І ви – біля них…
(стор. 99-100)
Галина Чумак пише не стільки про війну, скільки про долі людей, які постраждали внаслідок російської агресії. Ще не знати які муки важчі – фізичні чи душевні.
Першу ніч висить над містом тиша,
Першу ніч не било, не гуло,
Тільки вітер кронами колише,
Наче вчора й пекла не було.
Наче й не було того страхіття,
Що приніс нам “братський руський мір”,
Того нелюдського лихоліття,
Де людина стала наче звір.
(стор. 101)
Її вірші – один суцільний нерв, що передається і в ритмі:
І лише Бог розсудить – оце я точно знаю! –
Мене і всіх, хто й досі мій голос не почув.
Тому весь час невпинно Всевишнього благаю,
Щоб вільним і єдиним народ мій завжди був.
(стор. 102)
Дещо незвично читати вірші людини, яка залишилася жити в окупованій Макіївці. В’ячеслав Пасенюк не стільки проукраїнськи налаштований поет, як звично зараз стало казати, скільки антиросійський, антипутінський. І як же йому бути під ворогом?
Оцінки в поета – скупі, життєві, випробувані на собі:
Тёмные, пошлые, подлые
игры Кремля
в этом году не закончатся,
не для того затевались.
(стор. 115)
Завалится в город отребье,
бордюр превращая в поребрик.
Охвостье заварит гротески –
в пески превращаются Пески.
(стор. 115)
Оборвали полюбовную
связь, ввергая в бездну бешенства:
Навязали Лугандонию,
хошь – топись, а хочешь – вешайся.
(стор. 117)
Нам ще слід вникнути в поезію Петра Свенцицького. Дві теми – кохання і віра в Бога – червоною ниткою проходять крізь його творчість. Єдина книжка – “Путні вірші” – вийшла ще 2006-го, в рік смерті поета. Але це не применшує значення його внеску в українську поезію. Досить сказати, що упорядники взяли епіграфом до антології “Порода” один із віршів Петра Свенцицького, в якому є й такі слова:
Хто хоче, хай рахує зерна,
Хто хоче – землі віддає.
А Україна є – етерна,
Єдина є і вічна є.
(стор. 20)
Петрові Свенцицькому властиве філософське ставлення до життя. Його філософічні максими можуть видаватись абсурдними лише на перший погляд, однак за ними приховано глибокий зміст:
Я з Фаустом учора говорив.
Він помиляється. Даремно –
Так мислити тюремно
І ставить крапку.
(стор. 122)
Або:
Нема амністії у долі –
Мені ріки не переплисти.
(стор. 123)
Поетична творчість розлого представлена в антології, й можна аналізувати злети й падіння кожного автора. Вершини й низини поезій уже не залежать від того, чи ти живеш в окупації, чи в Києві або Львові. Найперше важать талант і твоє українство за духом, бо люди з окупаційним душком навряд чи здатні на творчий подвиг. Втім, кожний із авторів, представлений в антології, принаймні вартує того, щоби бути прочитаним.
На мою суб’єктивну думку, проза в “Породі” – більш скупа і менш значима. Очевидно, ми просто мало знайомі з творчістю прозаїків Донбасу, а надані уривки не можуть уповні висвітлити написаного авторами.
І все ж на цьому тлі виокремив би Дмитра Білого й Олексія Чупу. Обидва народились у Макіївці, а після окупації живуть у Львові. Тому сміливо можна говорити про їхнє бачення проблем у всеукраїнському розрізі, а не лише з регіональних позицій. Мабуть, цим авторам потрібен ще час, щоби написати щось більш значиме, ніж досі, так би мовити, загальноукраїнське, хоча вже й тепер, якщо вийти за рамки антології, навіть неозброєним оком видно поступ у цьому напрямку.
В антології читаємо уривки із романів “Басаврюк-ХХ” Дмитра Білого та “Дороги святого Якова” Олексія Чупи. Перший – про УПА, другий – роздуми про нещодавнє життя. Авторів об’єднує не лише мала батьківщина і нинішнє місце проживання, а щось набагато більше: ми втратили те, що мали, але маємо надію повернутися до цього – вже у новій якості. У цих текстах – непочатий край роботи для компаративістів.
Чи не найбільш слабке місце в антології – драматургія. Але вини упорядників у цьому нема. В Україні взагалі важко знайти сучасного драматурга, чиїми б творами зачитувались чи на вистави якого ходили. Так що автори із Донбасу лише підтверджують цю сумну істину.
І зовсім відсутні публіцистика, літературознавство, хоча, звичайно, українські автори Донбасу творять і на цій ниві.
Свою основну місію – почути український Донбас – автори, упорядники і видавці виконали.
Антологія вийшла двомовною – українсько-російською. Під час війни російська стала мовою агресора – і на це слід зважати. Наші російськомовні автори, думаю, не образились би, якби їхні тексти переклали українською. Зробили ж це із творами Бартоша Попадяка, перекладеними з польської. Та й для перекладачів з’явився б додатковий стимул донести до українського читача слово російськомовного автора.
Тепер про етимологію слова “порода”. Найперше виникає думка про шахтарський край, вугілля. Але це для непосвячених. Шахтарі знають, що мова йде насамперед про пусту, мертву породу, яка не має практичної цінності. Її змушені виймати із шахт, щоби добитися до вугілля, а коли видобули, то просто змітають убік.
Мабуть, упорядники просто достеменно не знали значення цього слова. Бо тоді можна із зовсім іншого боку подивитися на авторів, твори яких запропоновано в антології. Не підходить і “порода” в переносному значенні цього слова, коли люди відрізняються від інших якими-небудь характерними ознаками, особливостями поведінки, вдачі. Цим ми ніби робимо мешканців Донбасу окремою нацією, відмінною від українців, на чому наполягав Янукович, а нині практикують сепаратисти й колабораціоністи, спочатку закликаючи Путіна ввести війська на Донбас, а тепер прагнучи приєднатися до Росії, як Крим. Можливо, я категоричний у своїх судженнях і в словниках можна знайти й більш прийнятне тлумачення слова “порода”, але слід рахуватися з новими реаліями й значеннями слів у них.
Мабуть, слід шукати не породу, яка є пустою й непотрібною, чи різнить між собою Донбас й Україну, а щось таке, що об’єднує. В даний час це боротьба зброєю і словом проти російських фашистів, в якій активну участь бере здебільшого російськомовний, але все ж український Донбас. Думаю, що “Зброєю і словом” чи щось на кшталт того підшукають інші упорядники нової антології, яка теж вийде у видавництві “Легенда”.
І насамкінець – про саму “Легенду”. Видавництво є одним із небагатьох, що розуміє тенденції розвитку сучасної української літератури. Свідченням цього є не лише антологія “Порода”. У подальшому слід сподіватися на нові успішні проекти “Легенди”, чого я щиро бажаю видавцям.
