

	ПОШУК

АВТОРУ:

AlmaNAH

Жанри

Авантюрна проза

Авторська проза

Альтернативна історія

Гоголівський ФОРУМ

Наша статистика

Авторів:	720
Творів:	10809
Рецензій:	16413

Наша кнопка

Код:

Художні твори Проза Фентезі

Спів Ворона

© Святослав Чирук, 21-04-2007
СПІВ ВОРОНА. Існех м’яв руки від холоду, дмухаючи у середину змерзлих долонь. Він в’яло роздивлявся навкруг. На землі лежала крупа. Бронзове листя розм’якло і не хрускотіло під ногами. З срібно-блакитної землі ще проступала зелена щетина. Закаркало. Ельф відсахнувся, пробурмотівши закляття. На обідраній гілці, впираючись у небо, сидів чорний жмут. Жмуток зібрався кулачком, розчепуривши пір’я, і дивився вдалеч. Раптом у нього відкрився дзьоб, наче розщеплена паличка, і звідти пролунало: - К-к-к-ка-а-р-р-р! «Недобрий знак», - подумав Існех, - «Такої години…» Він щільніше натягнув на себе накидку. Довге волосся прикривало вуха плющем. «Холодно» - майнуло в голові. Ельф намагався розігнати докучливий неспокій. Подивився вгору - мрячило марливе небо. Знову пролунало: - К-к-к-ка-а-р-р-р! Тепер воно не змовкало довго. Чорний красень точив майстерність, та звук нагадував скрип незмазаних дверей. Птах не вгамовувався. По вухах вдаряв пронизливий крик. І з кожним разом той ставав сильнішим і сильнішим. Кажуть, ворон віщує нещастя, іде за смертю, як за собакою блохи. Падальник, який живиться після кожної битви. Викликає біду страшним і погрозливим криком, надісланий з лісу чаклуном Кромахі. Мабуть не просто його зображували на гербах конунга Драпа. Сумних потертих корогвах, що часто з’являються над полями скорботи. Це був символ. Магія бажання. Існех одразу почув кроки своїм чарівним слухом. Всередині щось напружилось, і боляче кольнуло під лопаткою. Він здогадувався про те, що, можливо, мало трапитися. Коли ж справа почала набувати обличчя, стало страшно. На короткий момент, але страшно. З-за пагорбу випірнуло дрантя, схоже на кленовий листок, випихнутий на довжелезну жердину. Воно тріпотіло переможним драконовим крилом. Існех придивився уважніше, і зрозумів - саме так воно і було. На ратовищі гойдалася частка змійкового тіла... Під покровом жахливої кінцівки вгору йшли троє. Світло мляво поблискувало гостроверхих шоломах з хвостами і відкидними вухами. Шаруділи металом довгі вичищені кольчуги. Мечі у посірілих піхвах тяглися майже по землі. Понад обладунком, на шпичках, ганчірки з гербами: змії, дракони, леви. На усіх – орли або ворони. Вони йшли, здійнявши вгору списи. Похмурі, з довгими вусами і бородами. Ельфи клану Майльгорба: Лойг, Форгал і Кайрнеххі. Існех знав кожного з них, і жодного не любив, як і всіх приспішників Мьорварда. - Вітаю тебе, Існеху, лицарю клану Кюльвіра, - насмішкувато затяг воїн з довгим носом. Існеху було важко утримувати спокій, проте ззовні це все-таки вдавалося, - Кинь церемонії, Форгале. Ми всі знаємо в чому суть, іноді доводиться іти на поступки. Всім загрожує небезпека, коли Хаук іде з півночі, а Вівіль зі сходу. Сьогодні я сам, але завтра нас буде більше... - Існеху… Він відчував, що ніхто його не слухав, всі вони прийшли за іншим. Десь підсвідомо він чув як шкіряна перчатка із шорохом торкалась ефесу, як тихо висувалась сталь із темних піхв. Його щільно оточили з боків. Прискорилось їхнє дихання. - Ти вірно помітив - сьогодні ти сам. Численних родичів немає поряд. Ти боїшся, щоб тебе не звинуватили у змові з ворогом. Ви нас ненавидите ще з часів Лауга. Кайрнеххі говорив розмірено і впевнено. – Сьогодні ти вийшов зі схованки, убивця Федіна. Я не проґавлю цієї миті. Кайрнеххі якось дивно повів лівим оком, і Існех почув позаду легку ходу. Він не встиг озирнутися. Знав тільки, що то був Лойг. Вмить під лопаткою відчувся біль. Там раптово стало гаряче. А потім всього його охопив холод. Здавалося, що все це примарилося, коли фонтан палючої крові вдарив угору. В очах попливло. Лицарі відрізали у трупа голову, поклали її у маленький мішечок. Той рясно вкрили червоні плями. Три чоловічі постаті зменшилися, потім іще – до розміру дитини, за цим – пальцю, нігтя, і зникли там, де зелені вилиці пагорбів губилися для зіниць. Ворон спустився на землю. Склав крила. Пройшовся. Подивився на тіло. Торкнувся м’яса дзьобиком. Почастував. Ковтнув. Повторив все спочатку, на допомагаючи собі лапками. Витерся. Поклацав кістяними стулками, вичищаючи пір’я. “Хто тут був? Чого їм треба?” – мислив він, різкими рухами озираючись навколо. Подивився на небо. Воно було безхмарним, проте сірим і сумним. Птах відірвався від землі, часто затрусивши синюватими крилами. Він не знав, що є вісником смерті, не знав, що зображений на корогвах Драпа. Йому було байдуже - він просто хотів усамітнитись. Подивитись на пустіль, на зелені голови курганів і кам’янисті пляжі північного моря. І трохи по-репетувати (о, так! Саме по-репетувати, справжню піснею назвати це неможливо), мелодію для своєї коханої. До загального зльоту на острові Несс залишилось так мало! Як мало! Чи він встигне? Ще кілька репетицій ніяк не завадили б. Листопад 2003 р. С. Чирук.
Написати рецензію	Рекомендувати іншим

Рецензії на цей твір

Та й справді непогано
На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Петрик П*яточкін, 27-04-2007

Скела про Існеха
На цю рецензію користувачі залишили 4 відгуків
© Віталій Кривоніс, 27-04-2007

Гав. Няв.2.
На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Олександр, 23-04-2007

Гав. Няв. Боже, що я верзу?
© , 23-04-2007

Згенеровано за 0.0261759757996 сек.

Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design

Спів Ворона

Та й справді непогано

Скела про Існеха

Гав. Няв.2.

Гав. Няв. Боже, що я верзу?