Привіт, ніч. Як виявилось, не просто бути дорослим і відповідальним за свою реальність. Повірити в неї – ще складніше. Час – це не досвід і не накопичення відповідальностей. Час – це болісне нагадування тобі ж про тебе: яким ти був, що вмів, чого досяг, чого міг досягти, на що був спроможний. Так, ніби вже не зможеш, ніби нова реальність не хоче впустити твою сьогоднішню свідомість. Ти стратив. Тебе стратили. І після цього ти ніяк не можеш виграти, ти навіть не знаєш яких перемог тобі потрібно. Чи потрібно? І от ти порівнюєш стан речей: той, що був, і цей, що є – і не можеш і ніколи не зможеш підвести єдиний знаменник у цьому міжгалактичному переході звідти-сюди. Скільки ж нас там… У цій чорній дірі небуття, яким не вдалося перестрибнути без падіння. Але ж ти – те, що про себе думаєш. Жива матерія, організатор якої ти сам. Організуй себе – зроби крок, наважся на стрибок, стань тим, хто зустріне тебе у новій реальності, відкрий собі двері. Ти організатор своєї матерії, впливовий мафіозі свого життя. Ти маєш зв’язки і блат у своєму тілі, тягни за себе «мазу» перед своїми клітинами. Мільйон клітин ураз осиротіли й розгубилися, коли їх хазяїна було знехтувано. І хазяїн щез сам для себе. Так ніби все це гра, яка має закінчитись. Ніби все той самий сон, що сниться усім «невіруючим» у свій новий день, свою нову реальність, до якої самі себе не впускають, все тримаючись за уламки розбитих кораблів відбулих життів. Це липка ніч, що хоче панувати своїм жахаючим черевом над тобою. Це відтягнута гумка, удар від якої все ще очікуєш. Це останнє вкарбоване в пам'ять вуха слово, прокладене в тебе кабелем від абонента, що мав для тебе значення. Ти поважав абонента. Але вони завжди йдуть: ти і він. На віражах тебе занесло не дуже вдало і ти впав, забруднивши білесенькі колготи, як у дитинстві, і вкляк від жаху. Організм чудово засвоїв старий матеріал, закарбував травми, зарубцював разом з інструментами хірурга помилки… та новим не став, не схотів народитися заново, не скинув стару луску, переховується від невідомості закутками зниклих інтер’єрів. Організм уміє жити ззаду наперед, все прохаючи пройтися старими болями, все припрошує про них поговорити ще раз, бо ж «там» все відомо до оскомини, так гарненько й тепло, там усі знайомі, там стільки розмов з ними, там живе їх голос, сміх і промовлені до тебе слова. Там бувало добре. Не те, що у новому вимірі – нікого й нічого, темінь листопада. Ніч, що ніяк не розтане, страх, що виступає над верхньою губою, марафон в один кінець, який ти ніколи не бігав. І ти все рвеш цю плівку ненастанного нового народження, не впізнаєш себе у дзеркалах, не відображаєшся у очах інших, не відлунює твій голос тобі нізвідки, бо ти у вакуумі. І кожен день твій – лотерея, скретч-картка, яку ти треш останньою монетою, в агонії відтерти своє чесне ім’я: «Я здатний! Я молодий і здоровий! І мудрий! І важливий! І сексуальний! І потрібний! Я божий раб, і живу праведно, і не зраджую, і розплачуюся за здіяне по повній, і претендую на рай, і люблю всіх і давно простив їм!» Але на стертій картці дня натомість якісь нісенітниці: «проїзд 4 гривні, за безквитковий проїзд – штраф, не притулятися, компанія розглянула ваше резюме, memento mori, папір кидайте до смітника, LG» й інші ієрогліфи. І знову новий день, нові нібито пошуки себе, але спроби - як пісні у плеєрі, коли не знаєш на якій зупинитися. Як сходи у метро, якими йдеш не в той напрямок, й швидкості рівномірні, отже ніхто з вас не переможе. Транквілізатори недостатньо сильні, і ти між життям і смертю, а пацієнт не вирішив чи жити чи що? Ти наче перекинута черепаха, яку знесло на узбіччя шаленим драйвом життя. І ніхто не йде, щоб допомогти тобі. Не буде допомоги. А на очі сльози, бо ти маленький і загубився, і йшов сам, поки пам’ятав дорогу, але емоційні сили дуже скінченні і ти плачеш, бо тобі банально самотньо. І ніхто не хоче сказати тобі, що ти можеш. Нема такого, хто в тебе повірив би. Бо ти сам того не знаєш, чи можна тобі вірити. Знав. А тепер ні. Тільки місячний камінь допоможе. Залишилось тільки видобути його і все стане на свої місця. Ти прийдеш і постукаєш у свою нову реальність, а на порозі двері відчинить осяйний ти, усміхнений і лагідний, сонячний і знаючий. Такий, що скаже «Ну ходи скоріше, десь ти забарився, тут класно, ось поглянь, що у мене для тебе є…»
А в дзеркалі тим часом міняється матерія, бо організатор її давно був відсутній і на його місці довго утворювалася порожнина і заповнювалася новою інформацією, створюючи незнаний космічний запис з місячною сонатою. І ти ще не знаєш цієї нової людини, але ти не проти нею стати: все ще здатною, все ще молодою і здоровою, все ще мудрою, все ще важливою, сексуальною, потрібною.
